§ 3. Розвиток парламентаризму в Західно-Українській Народній Республіці

Державне відродження на західноукраїнських землях, що входили до складу Австро-Угорщини, відбувалося під значним впливом революційних подій в імперії та Наддніпрянщині.

За спогадами К.

18 жовтня 1918 р. до Львова з’їхалися українські депутати обох палат австрійського парламенту від Г аличини і Буковини, українські депутати обох крайових сеймів та по три представники провідних політичних партій цих країв - Національно-демократичної, Християнсько-соціальної, Радикальної та Соціал- демократичної. Були присутніми також представники духовенства і студентства. На зборах було засновано Українську Національну Раду, ухвалено її Статут^[347]. В ньому УН Рада називала себе «Конституантою ... українського народу, який живе в австро- угорській монархії» і заявляла про своє прагнення вирішити його державну долю. Вона обіцяла прийняти «усі постанови та заходи репрезентативного законодавчого та адміністративного характеру». У Статуті визначався склад Ради, оголошувався її Голова - голова української парламентської репрезентації Є. Петрушевич.

Вже наступного дня була оприлюднена «Прокламація Української Національної Ради» (Маніфест)^[348]. Як конституанта вона встановлювала: етнографічна українська область в Австро-Угорщині є одноцільною українською територією, що уконституйо- вується як Українська держава; національні меншини закликаються направити своїх представників до УН Ради; вона розробить конституцію новоутвореної держави, побудовану на демократичних засадах загального, рівного, таємного і безпосереднього виборчого права з пропорційним представництвом, з правом культурно-національної автономії для національних меншин; участь у мирній конференції по закінченні світової війни.

УН Рада утворила три комісії (делегатури): загальну (під керівництвом Є. Петрушевича), організаційну для Г аличини (на чолі з К. Левицьким) і організаційну для Буковини (на чолі з О. Поповичем). Була також обрана Президія Ради, яка представляла її між сесіями (очолювана Є. Петрушевичем)^[349]. Багатотисячний мітинг 20 жовтня та зібрання делегатів з усієї Г аличини у Львові 21 жовтня підтримали Статут та Маніфест УН Ради, схвалили її склад та план дій^[350].

З розпадом Австро-Угорщини у ніч на 1 листопада січові стрільці на чолі з Д. Вітовським захопили у Львові всі стратегічно важливі об’єкти міста і передали УН Раді владу. Слідом за Львовом українці перебрали владу в усій Східній Галичині. Заступник урядового намісника Галичини та делегація УН Ради підписали акт про передачу їй всієї повноти влади в краї. Рада звернулася з відозвою до всього українського народу, закликаючи його до активного творення Української держави. Вона сповіщала про намір скликання («як тільки буде забезпечене й укріплене існування Української держави») Установчих зборів.

3 листопада 1918 р. на масовій українській маніфестації у Чернівцях було підтримане рішення про перехід всієї повноти влади в краї Українській Національній Раді. Проте до кінця листопада 1918 р. румунські війська окупували територію Буковини.

9 листопада УН Рада утворила Тимчасовий Державний Секретаріат з 14 секретарств під головуванням К. Левицького^[351]. Рада визначала основний напрямок діяльності уряду в національно-державному будівництві: робити все необхідне для воз’єднання всіх українських земель у єдиній державі. Була визначена й офіційна назва держави - Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР).

УН рада вжила законодавчих заходів щодо побудови системи місцевих представницьких органів влади та державного управління. Ще 1 листопада вона видала розпорядження, згідно з яким на території Г аличини належало ліквідувати всі колишні органи влади і управління і створити нові, зберігаючи, проте, існуючий адміністративно-територіальний поділ українських земель.

На розвиток представницьких органів влади вилинула й агітаційна діяльність більшовиків серед робітників і солдатів. У Дрогобичі, Станіславі, Стебниці виникли Ради робітничих і солдатських депутатів.

13 листопада 1918 р. УН Рада визначила й конституційні засади ЗУНР в ухваленому нею «Тимчасовому Основному законі про державну самостійність українських земель бувшої Австро- Угорської монархії»^[352]. У ньому закріплювалися назва держави, її територія і кордони, проголошувалося верховенство і суверенітет народу, здійснюваний через своє представництво, обране на основні загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні за пропорційною системою. Виборчим правом наділялися усі громадяни держави без будь-яких обмежень. На цій основі мають бути скликані Установчі збори. До часу їх скликання вся влада належить Національній Раді, а виконавча

- Державному Секретаріату. Основний закон затвердив герб і прапор ЗУНР. Прийнявши тимчасову конституцію, УН Рада вповні взяла на себе компетенцію парламенту.

Першочерговим завданням, яке постало перед УН Радою, було доповнення її представництва територіальним. Тому 15 листопада на засіданні Ради було ухвалено Закон «Про доповнення складу Української Національної Ради делегатами від повітів і міст краю». Згідно із законом необхідно було обрати по одному делегату від усіх 52 повітів ЗУНР, а також від міст: Львова - 4, Чернівців -2, Станіслава - 2, Перемишля - 2, Дрогобича

- 1, Тернополя - 1 та ін. Вибори відбулися з 22 по 26 листопада. Склад УН Ради збільшився до 152 делегатів^[353]. За соціальним складом більшість делегатів були селяни і робітники, в меншості - інтелігенція і духовенство.

Наступним етапом удосконалення структури і розширення компетенції УН Ради стало прийняття нею 4 січня 1919 р. двох законів - про Виділ УН Ради та про внесення змін до її Статуту^[354]. Згідно з першим законом функції голови держави виконував Виділ - колегіальний орган із 10 осіб. Другий закон покладав його поточну роботу на Президію УН Ради у складі Президента Є. Петрушевича, чотирьох його заступників, двох секретарів та заступника секретаря. До компетенції Виділу УН Ради, як найвищої державної установи у період між її сесіями, належали: право призначення членів уряду, приймати їх відставку; приймати рішення з амністії; призначати державних цивільних і військових урядовців; «удостовіряти і оповіщувати закони». Виділ скликає в міру потреби Президент УН Ради, а в разі перешкоди - його заступник. Цей орган діє лише на час повноважень нинішнього складу Ради і разом з її переобранням передає свої повноваження новому Виділу. Рішення в ньому мали прийматись простою більшістю голосів. За рівної кількості голосів приймається те рішення, за яке голосував Президент.

На цій же сесії УН Ради була обговорена програмна декларація і обрано новий склад уряду на чолі з С. Голубовичем.

Таким чином, створення такого колегіального органу УН Ради забезпечувало безперервність її роботи, адже з огляду на воєнний час скликати часто і надовго Раду було неможливо. На цей час керівні органи ЗУНР вимушені були переїхати до Станіслава.

Головною справою державотворення керівництво ЗУНР вважало об’єднання з Наддніпрянщиною, соборність українських земель. Вже 1 грудня 1918 р. делегація УН Ради за її дорученням та Директорія уклали у Фастові «передвступний договір» про злуку двох частин України в «одну неподільну державну одиницю».

Найближчим часом планувалося скликати парламент об’єднаної України, який повинен був також ратифікувати Акт злуки і розв’язати низку важливих державних і правових питань, пов’язаних з фактом об’єднання ЗУНР і УНР. До його скликання ЗУНР зберігала свою автономію, органи законодавчої і виконавчої влади, сферу і обсяг їх компетенції. Вона почала називатись Західною областю УНР.

В об’єднавчому русі активну участь брали й українці Закарпаття. За ініціативою громадського об’єднання Руська Народна Рада було скликано 10 грудня 1918 р. у Будапешті з’їзд делегатів своїх осередків (до 500 делегатів), більшість яких висловлювалась за приєднання краю до України^[355]. Таке ж рішення прийняли Всенародні збори у Хусті 21 січня 1919 р. На Гуцульщині була проголошена навіть Гуцульська республіка, обрано парламент з 42 депутатів. Проте проголошення слідом (у березні) Угорської республіки поклало край демократичним процесам.

Вважаючи себе органом тимчасовим, УН Рада на сесії 25 березня — 15 квітня 1919 р. прийняла Закон «Про скликання Сейму Західної області Української Народної Республіки», а у квітні - виборчий закон^[356]. Однопалатний Сейм повинен був скликатися президентом і обиратися за основі загального, рівного, прямого виборчого права таємним голосуванням. Активне виборче право надавалося громадянам з 21 року, пасивне - з 25 років. Право висунення кандидатів у депутати надавалося партіям і групам виборців за виборчими списками (не менше 200 осіб). Особлива увага приділялася освітній і неупередженій діяльності членів виборчих комісій, яких було зобов’язано складати письмові присяги. Депутатів передбачалося обирати за національно-пропорційною системою, тобто за кожною національністю (відповідно до її чисельності) закріплювалося певна кількість мандатів.

З найважливіших законів, прийнятих березнево-квітневою сесією УН Ради, були закони, прийняті 8, 12, 14 квітня^[357]. Перший з них - «Про право громадянства Західної області УНР і правовий статус чужоземців» - встановлював, що кожна людина, яка на час проголошення закону належала до якої-небудь міської або сільської громади, вважалася громадянином УНР В інших випадках рішення про надання громадянства або позбавлення його приймав Державний Секретаріат. Інший закон - про земельну реформу - покликаний був розв’язати одну з найгостріших соціально-економічних проблем. За законом землі поміщиків, монастирів, церкви та інших великих землевласників понад установленого максимуму мали бути конфісковані і передані до «земельного фонду» держави. З нього повинні були наділятися передусім воїни-інваліди визвольної війни 1918-1919 рр. або їх сім’ї, інваліди Першої світової війни, вдови та сироти загиблих, безземельні та малоземельні селяни. Встановлення максимуму розміру земельних ділянок, проблема конфіскації земель за викуп чи без нього, наділення землею за оплату чи безоплатно відкладалося до скликання Сейму Західної області і вирішення цих питань. Сесія УН Ради прийняла ще декілька законів, зокрема, 12 квітня про 8-годинний робочий день.

Після обрання Сейму (це планувалося зробити в червні 1919 р.) УН Рада мала припинити свою діяльність. Але скликати Сейм як постійний і цілком легітимний парламент не судилося. 9 червня, за умов військової поразки та державного розвалу ЗО УНР, Президія Виділу УН Ради та Держсекретаріат прийняли рішення «надати право виконувати всю військову і цивільну владу, яку виконував досі на основі Конституції Виділ Української Національної Ради і Державний Секретаріат, уповновласне- ному Диктаторові» Є. Петрушевичу^[358].

Таким чином, незважаючи на надзвичайно складні обставини, в яких західноукраїнським діячам довелося розпочинати державотворення, вони створили тимчасовий парламент і уряд, прийняли тимчасовий Основний Закон, низку інших законів, здійснили злуку ЗУНР і УНР.