§ 3. Правовий статус представників та інших осіб, які здійснюють представницькі функції у господарському процесі

Правовий статус представників у господарському процесі. У ст. 59 Конституції України гарантовано право кожному на правову допомогу. Частина перша зазначеної статті не містить обмежень щодо кола суб'єктів, які мають право надавати правову допомогу, а також вимог стосовно їх професійної підготовки.

судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура. Відповідно до Рішення КСУ (справа про право на правову допомогу) № 23-рп/2009 від 30.09.2009 р.^{2 2} вказане положення є однією з конституційних гарантій. У такий спосіб держава бере на себе обов'язок забезпечувати можливість надання кваліфікованої правової допомоги особам у правовідносинах із державними органами. Зазначене не виключає і права на отримання особою такої допомоги від інших суб'єктів, якщо законами України щодо цього не встановлено обмежень. Системний аналіз норм Конституції України свідчить про те, що положення «кожен має право на правову допомогу» (ч. 1 ст. 59) є нормою прямої дії (ч. 3 ст. 8), і навіть за умови, якщо це право не передбачене відповідними законами України чи іншими правовими актами, особа не може бути обмежена у його реалізації.

Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права. Правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. При цьому у передбачених законом випадках, зокрема для захисту прав і свобод дітей, неповнолітніх батьків та для захисту від обвинувачення, відповідні державні органи, їх посадові та службові особи під час здійснення своїх повноважень зобов'язані забезпечити надання зазначеним особам необхідної правової допомоги^{[252] [253].}

Для безпосереднього аналізу правового статусу представників та інших осіб, які здійснюють представницькі функції у господ- дарському процесі необхідно визначитись з розумінням самого поняття «правовий статус». У юридичній літературі висвітлюються різні доктринальні підходи до визначення поняття правового статусу, зокрема, це: 1) система прав, свобод і обов'язків, що

закріплені в тих нормах права, які визначають політико-правовий стан особи^[254]; 2) законодавчо встановлені державою і взяті в єдності права, свободи і обов'язки особи^[255]; 3) сукупність прав, обов'язків і законних інтересів особи, що визначаються і гарантуються державою^{[256] [257]; 4) багатоаспектна категорія, яка: а) має загальний, універсальний характер, включає статуси різних суб'єктів правовідносин: держави, суспільства, особи тощо; б) відображає індивідуальні особливості суб'єктів і реальне їх становище у системі багатоманітних суспільних відносин; в) правовий статус не може бути реалізований без обов'язків, що кореспондують правам, без юридичної відповідальності в необхідних випадках, без правових гарантій; г) зазначена категорія визначає права і обов'язки суб'єктів у системному вигляді, що дає змогу здійснити порівняльний аналіз статусів різних суб'єктів, з метою відкриття нових шляхів для їх 257 удосконалення.}

Таким чином, наповнення терміну «правовий статус» залежить від його структури, сукупності елементів, яких виділяють різну кількість. Наприклад, О. Ф. Скакун до елементів правового статусу відносить закріплені в нормативно-правових актах та гарантовані державою права, свободи, обов'язки та відповідальність^[258]. А. М. Колодій, А. Ю. Олійник визначають такі елементи правового статусу: статусні правові норми і правові відносини; суб'єктивні права, свободи і юридичні обов'язки; громадянство; правові принципи і юридичні гарантії; законні інтереси; правосуб'єктність; юридична відповідальність^[259]. В. С. Венедиктов, М.

відповідальність^[260]. А. В. Панчишин визначає структуру правового статусу як інтегрованого поняття через сукупність: правових норм, що визначають статус, основні права, свободи, законні інтереси та обов'язки; правосуб'єктності; правових принципів; громадянства; гарантій прав і свобод; юридичної відповідальності; правовідносин загального (статусного) типу^[261]. Отже, стає очевидним, що серед науковців відсутня однозначна позиція щодо складових елементів правового статусу.

Спробу визначити правовий статус учасника господарського процесу здійснила В. М. Дем'як через категорію суб'єктів господарського процесу, які мають процесуальну правоздатність та дієздатність та наділені диференційованим комплексом процесуальних прав та обов'язків, залежно від їх правового зв'язку та інтересу до розглядуваної господарським судом справи^[262]. На наш погляд, таке визначення є некоректним, тому що «правовий статус» не може визначатись через «суб'єкта права», оскільки поняття «статус» характеризує юридичний стан такого суб'єкта.

Враховуючи викладене, під правовим статусом представників та інших осіб, які здійснюють представницькі функції в господ- дарському процесі, пропонуємо розуміти визначену в нормативно- правових актах систему прав та обов'язків, відповідальність та гарантії здійснення такими особами відповідних повноважень. Говорячи про осіб, які здійснюють представництво в господ- дарському процесі, також доцільно використовувати термін «процесуально-правовий статус», що безпосередньо вказує на галузеву спрямованість діяльності таких осіб.

Представник - це особа, яка може своїми дозволеними діями від імені іншої особи (яку представляють) безпосередньо породжувати для неї юридичні наслідки^[263].

ГПКУ не містить положень щодо осіб, які не можуть бути представниками в господарському суді.

літературі існує думка, що представниками в господарському суді не можуть бути: секретар судового засідання, перекладач, експерт, які беруть участь у цій же справі, судді, працівники апарату господарського суду, народні депутати, крім випадків, коли вони діють як представники відповідних органів, що є стороною в справі, а також особи, визнані в установленому порядку недієздатними чи обмежено дієздатними. До категорій осіб, які не можуть бути представниками в господарському суді, відносять: суддів, працівників апарату господарського суду, слідчих, прокурорів, державних та приватних нотаріусів, народних депутатів України, депутатів місцевих рад. Відповідні обмеження випливають зі специфіки основної професійної діяльності перелічених осіб, яка є несумісною з іншими видами діяльності, крім наукової, творчої та викладацької^{[264] [265].}

Для того, щоб юридичні дії, які вчиняє представник на всіх стадіях господарського процесу, мали правове значення та наслідки, то він зобов’язаний реалізовувати процесуальні права та обов'язки сторони або третьої особи на підставі належним чином оформлених повноважень. Детально повноваження представника та порядок їх реалізації досліджував В. Л. Гранін. На думку автора, повноваження представника - це можливість представника діяти від імені іншої особи, яку він представляє, а також як чинник, що визначає зміст і межі такої дії, тобто є видом і мірою можливої поведінки (суб’єктивним правом). Основним елементом цього складного за структурою права (повноваження) є право на власні «позитивні» дії, тобто можливість представника діяти певним чином від імені певної особи, яку він представляє. Зазначені положення мають важливе практичне значення. У судовій практиці часом трапляються випадки, коли представник сторони або третьої особи здійснює певні процесуальні дії без належних на те повноважень.

Момент виникнення процесуально-правового статусу представ­ника безпосередньо пов’язаний з моментом виникнення проце­суальних прав в учасника господарського процесу, інтереси якого він уповноважений представляти.

позову до господарського суду, права відповідача - з моменту пред’явлення до нього позову, третіх осіб - з моменту залучення чи допуску до участі у справі. У ч. 2 ст. 22 ГПКУ є перелік деяких процесуальних прав сторін, зокрема: знайомитися з матеріалами справи; робити з матеріалів справи витяги; знімати з матеріалів справи копії; брати участь в судових засіданнях; подавати докази; брати участь у дослідженні доказів; заявляти клопотання; давати усні та письмові пояснення; заперечувати проти доводів та клопотань інших учасників судового процесу; оскаржувати судові рішення; користуватися іншими процесуальними правами. Зазначений перелік прав не є вичерпним.

Відповідно до буквального тлумачення ст. 22 ГПКУ представник може користуватися лише тими процесуальними правами, які передбачені ГПКУ для сторін і третіх осіб. Однак деякі процесуальні права можуть визначатись також іншими законами. Як зазначає В. Е. Беляневич, права, які є «статусними», тобто визначаються статусом особи як учасника процесу, не можуть бути обмежені лише нормами ГПКУ^{[266] [267]. Наприклад, згідно зі ст. 20 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» при здійсненні професійної діяльності адвокат має право фіксувати процесуальні дії, у яких він бере участь, а також хід судового засідання в порядку, передбаченому законом. Не зважаючи на те, що це право не передбачене ГПКУ, воно може бути реалізоване як процесуальне право. Що ж до прав на вчинення процесуальних дій, які пов’язані або визначають динаміку в процесі, то вони надаються лише нормами ГПКУ і можуть бути реалізовані тільки на підставі цих норм26.}

Таким чином, розглянувши загальні положення, які стосуються правового статусу всіх господарсько-процесуальних представників, вважаємо, що представник у господарському процесі - це фізична особа, яка від імені та в інтересах іншої особи (носія процесуально- правового статусу сторони або третьої особи) здійснює належні йому повноваження на одній, декількох або всіх стадіях господарського процесу.

Адвокат як представник сторони або третьої особи в господарському спорі є активним учасником, який сприяє вирішенню такого спору по суті. Адвокатська діяльність здій-

нюється на підставі договору про надання правової допомоги, який укладається у письмовій формі. Винятками є надання адвокатом усних чи письмових консультацій із внесенням відповідних записів до журналу, а також у разі неможливості укладення такої угоди, якщо клієнт невідкладно потребує надання правової допомоги. У такому випадку договір повинен бути письмово оформлений найближчим часом. Порядок підписання, зміни та розірвання договору регулюється нормами матеріального права.

Укладання договору про надання правової допомоги між адвокатом та клієнтом (матеріальні правовідносини) є тим юридичним фактом, який служить підставою для виникнення другої групи відносин - процесуально-правових. Саме таким є порядок виникнення процесуального представництва в господарському судочинстві у випадку, коли представником є адвокат.

Адвокат у судовому процесі виконує дві функції: консультативну (надання порад та рекомендацій щодо врегулювання господарського спору, можливо і в досудовому порядку) та правозахисну (виступає від імені сторони в суді, забезпечує захист її прав та здійснює представництво інтересів). Консультаційна діяльність, зокрема, має місце у двох формах: 1) претензійна діяльність адвоката, тобто досудове врегулювання спору без втручання органів, наділених юрисдикційними повноваженнями; 2) оцінка правової позиції клієнта. Значна увага консультаційній діяльності адвоката, а також ретельній підготовці справи до судового розгляду приділялась у радянській науковій літературі^[268]. О. Гуртовий пропонує таку класифікацію дій адвоката з досудової підготовки справи: 1) визначення характеру спірного правовідношення, у тому числі: співбесіда з довірителем, отримання інформації і документів по справі; 2) аналіз справи, визначення предмета та меж доказування, збір доказів; 3) формування правової позиції у справі^[269].

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 19 Закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» одним з видів адвокатської діяльності є представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час

здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Представництво як вид адвокатської діяльності полягає в забезпеченні реалізації прав і обов’язків клієнта в господарському судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами (п. 9 ч.1 ст. 1 Закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). З наведеного визначення вбачається, що представництво адвокатом інтересів учасника господарського процесу включає в себе як судове, так і позасудове представництво (представництво в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами).

Коли мова йде про процесуальне право зарубіжних країн, то до представництва адвокатом інтересів клієнта в суді використовується також термін «адвокатське представництво»^[270]. Вважаємо, що таке поняття є досить чітким, влучним і ємким, а відтак є таким, що заслуговує на його впровадження в науковий обіг та є можливим до вживання у цілях даного дослідження. На нашу думку, можна виокремити наступні форми реалізації адвокатського представництва у господарському процесі: обговорення обставин справи з клієнтом; усні та письмові консультації з правових питань; підготовка необхідних процесуальних документів (позов, зустрічний позов, клопотання тощо); участь у всіх стадіях господарського судочинства, використовуючи у повному обсязі надані адвокату процесуальні повноваження; участь адвоката у виконавчому провадженні.

Питання монополізації адвокатами функцій з представництва інтересів фізичних та юридичних осіб в судах, зокрема в господарському процесі, активно обговорюється (у тому числі, в межах законотворчих ініціатив) уже досить тривалий час та носить не лише правовий, а й політичний характер. Так, у 2008-2009 роках ці пропозиції були піддані рішучій критиці^[271] з огляду на те, що вони суперечать Конституції України, міжнародно-правовим актам, а також іншим законам України. Ще однією суттєвою перешкодою

стала відсутність на той час закону, який би регулював механізм надання безоплатної правової допомоги.

Підвищення професійного рівня здійснення процесуального представництва в господарському процесі є неодмінною запорукою успішного переходу від змішаної моделі судочинства до її класичної змагальної форми. Тенденція розвитку принципу змагальності в господарському процесі, відповідно до якого суддя виконує роль арбітра, а не слідчого, декларується також у Коаліційній угоді від 21.11.2014 р.^[272]

Влучним вважаємо визначення О. Грабовської ^{[273] [274] суто змагального типу (форми, моделі) господарського судочинства - це така побудова процесу розгляду та вирішення господарських справ, при якій сторони та інші особи, які беруть участь у справі при кваліфікованій допомозі представників вільно, на власний розсуд здійснюють доказову діяльність в обґрунтування своїх вимог чи заперечень, в той час як суд, зберігаючи неупередженість, контролює процес доказування. Як зауважують з цього приводу О. Александров та А. Стуліков, судове змагання - річ жорстока і перемагає в ньому сильніший, тому до суду при змагальному процесі треба йти з готовністю «розірвати» процесуального супротивника або ж не йти туди взагалі. При цьому, під силою зазначені автори розуміють обсяг знань як матеріального, так і процесуального права.}

Таким чином, змагальний господарський процес - це свого роду змагання, у якому очевидна перевага буде на стороні того, хто виявиться найбільш професійним, обізнаним та компетентним. Очевидно, що серед усіх можливих представників, адвокат, який має вузьку спеціалізацію, відповідно до якої систематично здійснює свою професійну діяльність з представництва інтересів суб'єктів господарювання в господарському суді (в ідеалі - у певній, визначеній категорії справ), має безумовні переваги. Саме участь такого процесуального представника в господарському процесі здатна забезпечити виконання у повній мірі принципу змагальності,

а крім того - пришвидшити вирішення господарського спору, що є вкрай важливим для збереження темпів господарського обороту, незважаючи на конфлікти, які можуть при цьому виникати.

З одного боку, неприпустимо створювати умови, коли особи певної професії (зокрема, адвокати) мають виключні права на надання правової допомоги, оскільки монополізація не найкращим чином відобразиться на якості наданих послуг. З іншого боку, безконтрольний допуск до надання юридичних послуг може також позначитися на їх якості найбільш негативним способом^[275]. Основними стримуючими факторами у реалізації такої реформи можна назвати: корумпованість схем отримання адвокатського свідоцтва, певна обмеженість доступу до правосуддя, а також суперечливість положенням Конституції України та міжнародно- правовим актам (наприклад, ст. 59 Конституції України, ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Ще одним негативним моментом запровадження монополії адвокатів у суді, який також може породити й нові тіньові схеми, є незбалансований підхід до оподаткування адвокатської діяльності (порівняно з єдиним податком для фізичної особи-підприємця, який використовують на сьогодні практично всі юристи).

Вважаємо, що прагнення врегулювати господарсько- процесуальну діяльність адвокатів є правильним, а монополізація адвокатами здійснення представництва інтересів у судах є одним із важливих елементів такого врегулювання. Сама монополізація негативних наслідків, як-то процедурних складнощів чи корупції, не спричинює. У будь-якому випадку, такі наслідки не переважають позитивні результати реформування. Проблема погіршення доступу до правосуддя зводиться врешті до суто економічної площини, де певний відсоток заявників вдаватиметься до допомоги адвокатів тільки тому, що мусить так зробити відповідно до законодавства України, однак ця проблема врешті розв’яжеться за ринковими законами. При цьому, слід зауважити позитивні опосередковані наслідки для всієї системи господарського судочинства, оскільки, за відсутності абсолютно неосвічених учасників судових проваджень, підвищиться їх якість і швидкість. Разом з тим, надзвичайно важливою вихідною умовою для успіху реформи є ставлення

адвокатів до своїх обов’язків у зв'язку з отриманням таких преференцій, особливо щодо рівня якості наданої правової допомоги. У такому випадку встановлення обмежень щодо суб’єктів господарсько-процесуального представництва стане однією з гарантій реалізації конституційного права громадян на кваліфіковану юридичну допомогу.

Врешті, крапку в дискусії щодо виключного права адвоката на представництво інтересів осіб у господарському процесі було поставлено з прийняттям Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02.06.2016 р. Так, Конституцію України було доповнено ст. 131-2, відповідно до якої для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура. Виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення. Законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена.

Проте варто зауважити, що у Перехідних положеннях Конституції України передбачений «адаптаційний» період: представництво відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 131-1 та ст. 131-2 Конституції України виключно прокурорами або адвокатами у Верховному Суді та судах касаційної інстанції здійснюється з 1.01.2017 р.; у судах апеляційної інстанції - з 1.01.2018 р.; у судах першої інстанції - з 1.01.2019 р.

Ключовою перевагою виключного права адвокатів на представництво інтересів сторін та третіх осіб у господарському процесі є можливість покладення відповідальності на адвоката за зловживання ним процесуальними правами. Обов’язок сторін добросовісно користуватися наданими їм процесуальними правами (ч. 3 ст. 22 ГПКУ) у практиці господарського судочинства не завжди сумлінно виконується учасниками процесу, що полягає в необгрунтованому використанні передбачених законом прав за відсутності реальної зацікавленості в їх реалізації^[276]. Це питання має велике значення для правозастосування та викликає значний

~ ■ 277 278 ■> •

науковий інтерес, що пов язано з відсутністю законодавчо врегульованої відповідальності за невиконання обов'язку,

передбаченого ч. 3 ст. 22 ГПКУ, а його виконання пов'язується суто з моральними характеристиками учасників процесу. У теорії права зловживання правом розглядається як самостійний вид правової поведінки, який не охоплюється поняттям правопорушення^{[277] [278] [279]. Зловживання процесуальними правами якраз і полягає у вчиненні дій, які передбачені процесуальним законом, у відповідності з умовами і порядком їх вчинення. Але спрямовані вони не на оперативне та правильне вирішення спору, а на досягнення інших цілей[280] [281]. Метою зловживання процесуальними правами є перешкоджання суду (державі) у здійсненні правосуддя, винесення у стислі строки законного та обґрунтованого рішення з господарського спору через порушення чи недобросовісне виконання прав і обов'язків, передбачених процесуальним законодавством, зловживання правом на позов, правом на клопотання і заяви в процесі судочинства тощо з метою затягнути судовий процес і не допустити якнайшвидшого поновлення 281 визначеності у відносинах сторін судового процесу.}

Питання зловживання адвокатами їх процесуальними правами залишається на сьогодні остаточно не вирішеним. Відповідно до п. 5.13 постанови Пленуму ВГСУ від 26.12.2011 р. № 18 у випадках зловживання учасниками судового процесу своїми процесуальними правами господарським судам належить реагувати на відповідні порушення у спосіб, передбачений ст. 90 ГПКУ, - шляхом винесення окремих ухвал, а за наявності підстав - також і надіслання повідомлень органам внутрішніх справ чи прокуратури. У разі зловживань процесуальними правами з боку учасників судового процесу, представлених адвокатами, окремі ухвали можуть надсилатися також до кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури для вирішення питання про притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності в порядку ст. ст. 33-36 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». У зв'язку з цим погоджуємося з пропозицією запровадити заборону зловживати процесуальними правами для адвокатів, порушення якої матиме наслідком дисциплінарну відповідальність адвокатів. Задля забезпечення більшої дієвості такого механізму відповідальності А. Забродський, наприклад, пропонує внести низку змін до процесуального закону, в тому числі - заборонити не адвокатам складати позови, а судам - приймати позови, що не містять вказівки 283 на адвоката, який їх склав.

З метою захисту прав, свобод і законних інтересів довірителя у господарському процесі адвокат, як представник, повинен максимально використовувати надані йому процесуальні права. Він зобов'язаний діяти у межах повноважень, наданих йому клієнтом, у тому числі, з урахуванням обмежень щодо вчинення окремих процесуальних дій. Повноваження адвоката (сукупність прав і обов'язків адвоката, закріплених за ним у встановленому законодавством порядку для здійснення покладених на них функцій) як представника в господарському судочинстві підтверджуються в порядку, встановленому законом. Повноваження адвоката можуть посвідчуватися ордером, дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги, або договором. До ордеру обов'язково додається витяг з договору, у ^{[282] [283]}

якому зазначаються повноваження адвоката або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій. Витяг засвідчується підписом сторін договору. Для порівняння з іншими видами судових процесів, зазначимо, що відповідні положення дублюються також у ч. 4 ст. 42 ЦПКУ та ч. 5 ст. 58 КАСУ. Виходячи з системного тлумачення ст. 28 ГПКУ, крім названих документів, повноваження адвоката також можуть підтверджуватись належним чином засвідченою довіреністю. У наведеному вбачається неоднозначне розуміння обов’язковості пред’явлення адвокатом певних документів, що підтверджують його повноваження у провадженні.

Отже, для здійснення представництва інтересів клієнта в господарському процесі, адвокат повинен підтвердити свої повноваження в суді одним з наступних документів: 1) нотаріально посвідчена довіреність на вчинення ним відповідних процесуальних дій (довіреність від імені юридичної особи нотаріального посвідчення не потребує); 2) ордер з обов’язковим додаванням договору про надання правової допомоги або витягу з останнього, де зазначені повноваження адвоката або обмеження таких; 3) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги; 4) договір про надання правової допомоги.

Важливими також є питання відповідальності адвоката за неякісне та непрофесійне здійснення своєї діяльності. Законодавством про адвокатуру нормативно врегульована дисциплінарна відповідальність. Правові норми загального характеру не враховують особливості господарського процесу. Цікавим для аналізу є зарубіжний досвід. Так, відповідно до законодавства Німеччини додаткові умови відповідальності адвоката можуть встановлюватись договором між адвокатом і клієнтом. Умови цивільної відповідальності не повинні перевищувати межі закону. По суті, адвокат несе відповідальність за будь-яку недбалість, яку він допустив. Розмір відповідальності не обмежується вартістю об’єкта спору і може перевищувати його у декілька разів^[284]. За законодавством Франції адвокат несе відповідальність перед клієнтом за невиконання своїх обов’язків Якщо адвокат не узгодить умови певної угоди з клієнтом, то в судовій практиці це розцінюється як недбале виконання своїх обов’язків. За перевищення своїх повноважень представником на

нього можуть покладатися судові витрати та відшкодовуватися невиправдані витрати по справі. Адвокат відповідає за збитки, які можуть мати місце внаслідок невиконання або неналежного виконання судового представництва. Представник відповідає за передоручення ведення справи іншій особі, якщо він не мав на це згоди сторони^[285].

Враховуючи складність та масштабність господарських відносин, які в разі конфлікту набувають і процесуального характеру, вважаємо зарубіжний досвід ефективним засобом забезпечення інтересів клієнта. Договірна відповідальність адвоката може стати додатковою гарантією для довірителя, що в умовах конкуренції між суб’єктами господарювання його інтереси захищатимуться належним чином.

Таким чином, адвокатура - це ефективний та прогресивний інститут громадянського суспільства, який необхідно всіляко розвивати. Глобальна мета адвоката поруч із судом та прокурором полягає у служінні та відстоюванні принципу справедливості у господарському правосудді.

Особиста участь держави у внутрішньому господарському обороті здійснюється шляхом вступу в цей оборот органів державної влади, що діють при цьому не як відособлені юридичні особи, а як особливі представники держави^[286]. Отже, подібним буде становище держави і в рамках господарського судочинства. Цікавим та суперечливим питанням у будь-якому судовому процесі є мета, підстави, форми участі державних органів (або ж держави загалом). Відповідно до ч. 2 ст. 1, ст. 21 ГПКУ державні та інші органи можуть бути однією зі сторін у судовому процесі. Крім того, ст. 30 ГПКУ передбачена можливість участі посадових осіб та інших працівників державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи. Хоча, на нашу думку, становище таких осіб у господарському процесі можна більше співвіднести з джерелом отримання доказів, ніж з правовим статусом представників.

На відміну від ГПКУ, у близькому за змістом та принципами цивільному процесі, у ст. 30 ЦПКУ стороною в процесі визнаються не державні органи, а сама держава. Залежно від осіб, які можуть бути представниками держави, у юридичній літературі пропонується виділяти дві форми її участі в процесі: а) через законних представників - органи державної влади в межах їх компетенції; б) через договірних представників - повірених осіб (фізичних та юридичних), які діють на підставі спеціального доручення (договору), посвідченого повноважними представниками держави^[287].

На нашу думку, така класифікація форм участі держави має два суттєві недоліки. По-перше, недоречно вживати термін «законне представництво» стосовно держави, оскільки в такому разі він: а) ототожнюється з інститутом законного представництва осіб з неповною або обмеженою дієздатністю; б) може бути використаний для позначення будь-якого виду представництва, тому що всі вони засновані на нормах закону, а отже - є законними. По-друге, формально договірними можуть бути представники лише відповідних органів державної влади, а не самої держави^[288].

Аргументом на користь законодавчого підходу, який закріплений у ГПКУ, є те, що глобальність поняття «держава» створює ілюзію участі в господарських (а відтак, і господарсько- процесуальних) правовідносинах одночасно всіх ланок системи органів державної влади^[289]. Також формально може виникнути «дисонанс», пов’язаний з тим, що рішення суду в господарських справах ухвалюється від імені держави, і тому, коли судом ухвалено рішення від імені держави про стягнення з держави певної суми коштів, то виходить певний парадокс - сама держава визнає факт порушення нею законів або договорів та зобов’язує себе вчинити певні дії на користь конкретної особи^[290].

Таким чином, господарсько-процесуальний статус державних та інших органів чітко не окреслений. Побіжно регулюється лише участь представників таких органів у господарському процесі для дачі пояснень. ГПКУ не визначає чітких підстав участі державних та інших органів у господарському процесі. Зазначається лише, що це може бути «у випадках, передбачених законодавчими актами України» та / або «в інтересах держави». У ГПКУ відсутня пряма норма, аналогічна до ст. 45 ЦПКУ, яка дозволяє Уповноваженому ВРУ з прав людини, органам державної влади, органам місцевого самоврядування звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах. Але подібні повноваження випливають безпосередньо з прямих функцій державних органів та органів місцевого самоврядування захищати публічні інтереси.

Поняття «публічні інтереси» є оціночним. Ю. О. Тихомиров визначив публічний інтерес як визнаний державою і забезпечений правом інтерес соціальної спільноти, задоволення якого служить гарантією її існування та розвитку^[291]. Необхідно наголосити на тому, що не варто публічні інтереси ототожнювати з публічним правом та пов’язувати їх виключно з нормами імперативного характеру як у галузях публічного, так і приватного права^[292].

З метою захисту публічно-правових інтересів згідно з законодавством України у господарському процесі можуть брати участь, зокрема, такі органи: Рахункова палата України - у межах своїх повноважень щодо контролю державних, місцевих органів, банків, господарських товариств, фінансових установ, об’єднань громадян у частині використання ними коштів Державного бюджету України; Антимонопольний комітет України (АМК) - з метою забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності та у сфері державних закупівель; крім того, у випадках, передбачених законодавством, та у межах своїх повноважень діють Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Державна фіскальна служба та інші органи.

Процесуальний статус представника органу державної влади або органу місцевого самоврядування, як правило, набуває працівник юридичної служби або посадова особа відповідного органу, який є стороною чи третьою особою у господарському

процесі. При обласних управліннях юстиції створюються навіть сектори представництва інтересів держави в судах. Повноваження представника в суді посвідчується належним чином оформленою довіреністю від імені органу, який уповноважує на представництво в господарському судочинстві.

Важливим є момент розмежування процесуально-правового статусу посадових осіб та інших працівників, які діють у господарському процесі як процесуальні представники відповідно до ст. 28 ГПКУ, та тих, які залучаються для участі в процесі з метою надання пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи в порядку, визначеному в ст. 30 ГПКУ. В останньому випадку йдеться про посадових осіб та працівників підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, які не беруть участь у справі як сторони або треті особи. На відміну від них посадові особи та працівники сторін і третіх осіб дають суду пояснення як представники, виходячи з процесуального статусу сторін та третіх осіб та їх зацікавленості у результаті розгляду справ. Особи, які є посадовими особами чи працівниками сторони чи третьої особи, проте не уповноважені представляти їх у справі відповідно до ст. 28 ГПКУ також можуть бути викликані до суду в порядку ст. 30 ГПКУ, якщо вони можуть сприяти суду у встановленні обставин справи^{[293] [294].}

Відрізняються вони також і за сукупністю прав та обов’язків, якими наділені в господарському процесі. Посадові особи та працівники-представники користуються тими правами, якими наділений відповідний учасник господарського судочинства, якого вони представляють, згідно з нормами процесуального законодавства. У той же час перелік прав, наданих особам, які залучаються для дачі пояснень, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. До них відносяться такі процесуальні права: знайомитись з матеріалами справи; давати пояснення; подавати докази; брати участь в огляді та дослідженні доказів. Слід звернути увагу на те, що цих осбі не наділено правом брати участь у судових засіданнях. Отже, вони зобов’язані бути присутніми в судовому засіданні не впродовж усього часу, а лише тоді, коли їх • • - 294

запрошують, і тільки на той час, коли вони дають пояснення суду.

Перелік обов’язків є більш широким та не обмежується лише ст. 30 ГПКУ, окрім них посадові особи та працівники, які дають пояснення в господарській справі, повинні виконувати також загальні для всіх учасників господарського процесу обов’язки. Так, обов’язками посадових осіб та інших працівників відповідно до ст. 30 ГПКУ та інших норм ГПКУ є: з’являтись до господарського суду на його виклик; сповіщати про знані їм відомсості та обставини у справі; подавати на вимогу господарського суду пояснення в письмовій формі; добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами; виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб; вживати заходів до всебічного, повного та об’єктивного дослідження всіх обставин справи; беззаперечно виконувати розпорядження головуючого, додержуватися в судовому засіданні встановленого порядку та утримуватися від будь-яких дій, що свідчать про явну зневагу до суду або встановлених у суді правил. Таким чином, підставою участі посадових осіб та працівників, які залучаються для надання пояснень, є виклик господарського суду, а не добровільне бажання сторони чи третьої особи уповноважити конкретну посадову особу чи працівника на здійснення господарського процесуального представництва на підставі довіреності.

У випадках, коли фізична особа не здатна особисто брати участь у судовому процесі через відсутність у неї господарської процесуальної дієздатності, відповідні процесуальні права та обов’язки замість неї здійснюють законні представники. Господарська процесуальна дієздатність - це здатність повнолітніх фізичних осіб самостійно та особисто, а також юридичних осіб через свої органи здійснювати господарські процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді.

Особливості законного представництва в господарському процесі полягають у такому:

1) це один з різновидів процесуального представництва. Якщо тлумачити буквально, то договірне представництво теж є законним. Суттєва різниця між ними в тому, що добровільне представництво засноване на диспозитивній нормі закону, а законне - на імперативній, тобто є чітка та однозначна вказівка в законодавстві на те, за яких підстав, хто та чиї інтереси буде представляти в господарському суді. І. О. Табак назву «законне представництво» пояснює наступним чином: вона випливає не з того, що такий вид представництва базується на нормах закону, а з того, що особа, яку представляють, в силу дії певних юридичних фактів не в змозі самостійно обирати представника, а тому за неї це визначається прямою вказівкою в законі^[295];

2) законне представництво стосується фізичних осіб, у тому числі і таких, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності. Характерною особливістю щодо таких фізичних осіб є відсутність або позбавлення їх повної процесуальної дієздатності, яка тісно пов'язана з цивільною дієздатністю.

За загальним правилом, повна процесуальна дієздатність настає з 18 років. За наявності письмової згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування фізична особа, яка досягла 16 років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю, може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі така особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця. З цього моменту вона може на власний розсуд або особисто вести свої справи в господарському суді, або через представників. У такому випадку представництво вже матиме добровільний (договірний) характер.

У господарському процесі є ще одна категорія справ, у якій можуть брати участь неповнолітні особи. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПКУ господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів. А в п. 3 ч. 1 ст. 32 ЦКУ зазначено, що неповнолітня особа (у віці від 14 до 18 років) має право бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи. При цьому така особа за законом не набуває повної цивільної дієздатності. Таке право неповнолітня особа може реалізовувати в межах неповної цивільної дієздатності і не потребує для цього додаткових рішень суду або органу опіки та піклування. За загальним правилом, цивільна дієздатність нерозривно пов'язана з господарсько-процесуальною дієздатністю. Зазначена ситуація може стати одним із винятків. У випадку розгляду господарським судом корпоративного спору за участю неповнолітньої особи, варто застосовувати за аналогією ч. 2 ст. 29 ЦПКУ. Згідно з ЦПКУ неповнолітні особи можуть особисто здійснювати процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь;

3) не передбачається наділення повноваженнями законного представника від особи, яку представляють. Не потребується видача представникові довіреності. Законними представниками можуть бути батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники. Наприклад, батьки неповнолітніх є їхніми законними представниками в силу одного лише факту рідства без особливого призначення або уповноваження;

4) виникає незалежно від волі особи, яку представляють, за прямою вказівкою закону при настанні визначених у ньому обставин.

Останні дві особливості тісно пов'язані між собою. Законне представництво фізичних осіб у господарському процесі, наприклад, можливе у наступних випадках.

Якщо фізична особа-підприємець зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами тощо і тим самим ставить себе або свою сім'ю у скрутне становище, то суд може обмежити дієздатність такої особи і встановити над нею піклування. У випадку розгляду в господарському суді справи, яка витікає з її підприємницької діяльності в період повної дієздатності, представляти інтереси такого підприємця в процесі буде законний представник - піклувальник, який був назначений органом опіки і піклування.

Якщо фізична особа-підприємець була визнана судом недієздатною внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу, то над нею встановлюється опіка. А інтереси такого підприємця в господарському суді з питань, які пов'язані з його підприємницькою діяльністю, буде представляти законний представник - особа, яка назначена його опікуном.

Законне представництво у господарському процесі може мати місце також у випадку процесуального правонаступництва у разі смерті або оголошення фізичної особи (наприклад, суб'єкта корпоративних прав) померлою. Заміна померлої фізичної особи (або особи, оголошеної померлою) можлива, якщо правовідносини, учасником яких є ця особа, допускають правонаступництво в порядку спадкування^[296]. Якщо така можливість допускається, а

спадкоємцем є малолітня чи непонолітня особа, то її інтереси в господарському процесі в порядку процесуального право наступ­ництва буде представляти законний представник або, за бажанням останнього, інший представник на договірних засадах.

З приводу здійснення корпоративних прав малолітніх осіб у законодавстві України та фаховій літературі простежується чітка позиція, відповідно до якої малолітні особи не можуть самостійно здійснювати корпоративні права, а лише через законних представників (батьків, опікунів, усиновлювачів)^[297]. Зокрема, це стосується і процесуальних повноважень, які виникають при необхідності вирішення господарського спору, пов’язаного з реалізацією та/або захистом належних малолітній особі корпоративних прав, тобто лише через законного представника. Особливістю таких малолітніх осіб, які є учасниками господарського процесу, є те, що брати участь у ньому вони можуть лише шляхом представництва їх інтересів законним представником.

Відповідно до ст. 242 ЦКУ законним представником малолітніх чи неповнолітніх осіб є їх батьки (усиновлювачі) або опікуни чи піклувальники. Закон України «Про громадянство України»^[298] встановлює більш детальний перелік законних представників, до яких відносяться: батьки, усиновителі, батьки-вихователі, прийомні батьки, патронатні вихователі, опікуни, піклувальники, представники закладів, які виконують обов’язки опікунів і піклувальників. За загальним правилом, до категорій осіб, які не можуть бути представниками в господарському процесі, належать: судді; працівники апарату господарського суду; слідчі; державні та приватні нотаріуси; народні депутати України; депутати місцевих рад. Такі обмеження випливають зі специфіки їх професійної діяльності, однак винятком з цього правила є можливість здійснювати ними законне представництво.

Документами, що підтверджують повноваження законних представників, є документи, що посвідчують їх статус та пов­новаження^[299]. Повноваження батьків підтверджуються свідоцтвом

про народження дитини та їх паспортами (чи іншими документами, що посвідчують особу). Документом, що підтверджує статус та повноваження опікуна чи піклувальника є посвідчення встановленого зразка^[300].

Правовий статус інших осіб, які здійснюють представницькі функції в господарському процесі. Особи, які здійснюють представницькі функції, у своїй діяльності реалізовують другий вид господарського процесуального представництва - квазіпредс- тавництво. У такому випадку процесуальне представництво для відповідних осіб не є їх єдиною та основною діяльністю, на відміну від істинних представників, а здійснюється паралельно з іншими функціями, покладеними на них. Так, наприклад, відповідно до ст. 2 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014р., поруч з іншими функціями, на прокуратуру покладається також функція з представництва інтересів громадян або держави в суді. Аналогічним за правовим характером є виконання повноважень щодо процесуального представництва виконавчим органом юридичної особи. Проте правова природа представництва у згаданих випадках дещо відрізняється від того традиційного розуміння процесуального представництва, про яке вже йшлося. Отже, дослідження і направлене на те, щоб виявити ці особливості.

Квазіпредставництво є відмінним від власне (істинного) представництва, оскільки залежно від особи, яка його здійснює, може не відповідати загальним ознакам господарського процесуального представництва. Однак, у той же час, згідно з процесуальним законодавством та локальними нормативно- правовими актами такі особи здійснюють представницькі функції у господарському процесі України, тому особливості їх правового статусу не можна оминути увагою.

До осіб, які здійснюють представницькі функції, належать: прокурор та орган юридичної особи, при цьому вони не ототожнюються з процесуальними представниками та кожен з них має свої особливості у правовому статусі. Як зауважує В. Беляневич, у випадку, коли прокурор або юридичні особи звертаються до господарського суду із позовними заявами з метою захисту прав та

охоронюваних законом інтересів інших осіб, ці особи мають право на призначення власних представників, незалежно від участі у справі прокурора чи представників осіб, що звернулися до 301 господарського суду з позовом.

Правовий статус прокурора та органу юридичної особи є надто різним для здійснення їх порівняльного аналізу. Проте спільною ознакою, яка відрізняє їх від правового статусу процесуального представника є те, що обсяг прав прокурора та органу юридичної особи визначається без згоди особи, інтереси якої захищаються в господарському суді, а відповідно до закону та/або локальних нормативно-правових актів.

Відповідно до норм Конституції України та Закону України «Про прокуратуру» однією з функцій прокуратури України є представництво інтересів громадянина або держави в суді, що полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. Варто наголосити на тому, що прокуратура здійснює представництво у судовому процесі саме держави або конкретного громадянина. Законо­давством України не передбачено представництва прокурором інтересів юридичних осіб, які складають основну масу суб'єктів господарського та господарсько-процесуального права.

Вдале, на наш погляд, доктринальне визначення запропонував М. Мичко^{[301] [302]: під представництвом прокуратурою України інтересів громадян та держави в суді (за змістом п. 2 ст. 121 Конституції України, ст. 13 ЦПКУ, ст.ст. 2 і 29 ГПКУ) слід розуміти право­відносини, в яких прокурор, реалізуючи визначені Конституцією України й законами України повноваження, здійснює в суді процесуальні дії з метою захисту інтересів громадянина чи держави. Так, інститут участі прокурора в господарському процесі є складовою частиною міждисциплінарного інституту представництва.}

Офіційне тлумачення поняття інтересу держави було надано Рішенням КСУ № 3-рп/99 (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді). Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників

суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному капіталі. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств.

Із урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Законом України «Про прокуратуру» передбачено лише дві підстави представництва інтересів громадян прокурором у господарському процесі: а) недосягнення повноліття та б) недієздатність або обмежена дієздатність громадянина, тобто такі самі підстави як і для законного представництва, але при цьому з'явилась нова обов'язкова умова, що законні представники або органи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси такої особи, не здійснюють або неналежним чином здійснюють її захист.

Дискусійним є питання процесуального становища прокурора у господарському процесі. Ще за радянських часів виокремилось 4 основні позиції, які у своєму дослідженні узагальнив Д. М. Чечот^[303]. Прокурор у судовому процесі є: а) стороною особливого роду (М. Строгович); б) представником сторони особливого роду (О. Малицький); в) стороною в «процесуальному» або «умовному» сенсі, коли він подає позов, і представником держави у тих випадках, коли вступає в уже розпочатий процес (С. Абрамов,

B. Тадевосян); г) у всіх випадках є представником держави і займає в процесі особливе процесуальне положення (В. Гордон, В. Гранберг, С. Кац, О. Клейнман, Д. Чечот, Д. Швейцер, К. Юдель- сон та інші).

Найменше прихильників мали перші дві точки зору. Найбільш переконливою на той час виглядала остання позиція науковців. Незалежно від того, у якій формі прокурор бере участь у процесі, він завжди є представником держави, який виступає на захист закону, та не може розглядатись ні як сторона, ні як представник сторони, ні як процесуальний позивач. У всіх випадках прокурор у процесі займає самостійне процесуальне становище представника держави. Таке положення свого часу знайшло відображення і в постанові Пленуму Верховного Суду СРСР від 3.07.1941 р.

За роки незалежності України серед науковців сформувались наступні концепції щодо процесуальної участі прокурора у господарському процесі:

1) позивач;

2) сторона у процесуальному розумінні;^{[304] [305]}

3) представник сторони (особливого роду);^[306]

4) представник держави;^{[307] [308]}

5) представник суспільства.

Усі зазначені теорії мають аргументи на свою користь. На наш же погляд, найбільш доцільним є визначення процесуально- правового становища прокурора у господарському судочинстві як представника публічних інтересів. Це обґрунтовано тим, що прокурор, як орган наділений владними повноваженнями, основною метою своєї діяльності має нагляд за додержанням законності у державі. Враховуючи те, що прокурор у господарському процесі має право та зобов’язаний захищати права та законні інтереси як держави, так і громадянина, то ми не можемо окремо розглядати його як представника держави, хоч ця позиція і справедливо була домінуючою у радянські роки.

Як вбачається з викладеного, питання процесуальної участі прокурора у господарському судочинстві ускладнює також наявність великої кількості оціночних понять, які тлумачаться відповідно до обставин конкретної справи, керуючись правовими нормами та внутрішнім переконанням судді.

Представництво прокурором інтересів не є тотожним представництву у господарському процесі в його «традиційному розумінні», яке передбачено ст. 28 ГПКУ, оскільки прокурор є особливим суб'єктом юрисдикційного процесу. Т. О. Дунас та М. В. Руденко^[309] пропонують наступний перелік ознак, які відрізняють представництво прокурором від інших видів представництва: а) прокурор здійснює представництво від свого імені; б) представництво прокуратурою обмежується лише тими випадками, що окреслені в законі; в) повноваження прокурора при веденні господарської справи у суді менші за обсягом, ніж у іншого представника (зокрема, він не має права укладати мирову угоду); г) прокурор може вступати у розгляд господарської справи не з самого початку.

Враховуючи викладене, можемо виокремити наступні особливості представництва прокурором інтересів громадян або держави у господарському процесі:

1) таке представництво має конституційну природу, у зв'язку з чим зацікавленість прокурора як учасника господарського судочинства носить публічно-правовий, а не особистий характер;

2) першочерговою метою здійснення прокурором представницької функції є захист законності в державі, а не захист порушених суб'єктивних прав одного із суб'єктів господарських правовідносин;

3) завданням прокурора є захист інтересів держави, громадян, а також юридичних осіб, якщо вони повністю або частково збігаються з інтересами держави;

4) прокурор - особливий суб'єкт господарської юрисдикції, який здійснює представницькі функції в господарському судочинстві;

5) обов’язковою умовою прийняття позовної заяви господарським судом є обґрунтування підстав звернення прокурора з метою представництва інтересів громадян або держави;

6) прокурор здійснює свої повноваження в силу закону та свого посадового становища, і не потребує для цього жодних додаткових повноважень.

Важливою ознакою юридичної особи з моменту її створення є наявність правосуб’єктності. Здатність юридичної особи бути позивачем або відповідачем у суді - це один з проявів правосуб’єктності, оскільки тут має місце не лише реалізація, але й ідеться про порядок захисту прав суб єкта господарювання.

Відповідно до чинного законодавства (ч. 1 ст. 28 ГПКУ) від імені юридичних осіб у господарському процесі беруть участь «їх органи через свого представника». Така конструкція породжує безліч дискусій, суперечностей та запитань. Перш за все, варто з’ясувати, яку роль відіграє орган юридичної особи в господарському процесі, а також чи має він статус представника або є окремим учасником судового процесу. Зазначені проблеми практично не досліджені в юридичній науці. Частково до цих питань звертались такі вчені: В. Беляневич, С. Братусь, В. Вольф,

І. Ільїнська, Л. Кисіль, С. Королева, Л. Лєсніцька, Д. Чечот, Г. Шершеневич та деякі інші.

У процесі здійснення господарської діяльності природним є виникнення певних спорів, вирішення яких потребує звернення до суду. Тому постає логічне запитання, хто вправі представляти інтереси та захищати права юридичної особи. Типовою є участь у господарському процесі саме виконавчого органу юридичної особи.

Відповідно до ст. 65 ГКУ власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи. Для керівництва господарською діяльністю власник або уповноважений ним орган призначає (обирає) керівника підприємства, який у свою чергу діє від імені підприємства без доручення, представляє його інтереси в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у відносинах з юридичними особами та громадянами, формує адміністрацію підприємства і вирішує питання діяльності підприємства в межах та порядку, визначених установчими документами. Уточнює ці положення ст. 92 ЦКУ, де зазначено, що юридична особа набуває ^[310] цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які зобов’язані діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. Діяльність органу юридичної особи розглядаються як безпосередні дії самої юридичної особи.

Сутність органу юридичної особи полягає в тому, що від її імені дії вчиняють відповідні фізичні особи, які в психологічному сенсі наділені волею, але в силу сукупності норм, що утворюють організацію юридичної особи, наслідки їхніх дій покладаються на майнову сферу цієї юридичної особи^[311].

Товариство, наприклад, може мати дво- або трирівневу стуктуру органів управління: а) загальні збори учасників та виконавчий орган; б) загальні збори, контрольний орган та виконавчий орган. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 97 ЦКУ управління товариством здійснюють його органи - загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом. У товариствах, в яких законом передбачено утворення виконавчого органу, здійснення управлінської діяльності покладено на нього. У ст. 99 ЦКУ врегульовані загальні положення щодо порядку утворення, діяльності, назви органу, його компетенції, способу усунення від виконання обов’язків осіб, які належать до його складу.

Згідно з нормами ЦКУ, Законів України «Про господарські товариства», «Про акціонерні товариства» підставою набуття виконавчим органом товариства повноважень є факт його обрання (призначення) загальними зборами учасників (акціонерів) як вищого органу управління товариством або укладення з членом виконавчого органу товариства трудового договору, який від імені товариства може підписувати голова наглядової ради чи особа, уповноважена на те наглядовою радою.

Виконавчий орган товариства вирішує всі питання, пов’язані з управлінням поточною діяльністю товариства, крім питань, що є компетенцією загальних зборів учасників товариства або іншого його органу. Здійснюючи управлінську діяльність, виконавчий орган реалізує колективну волю учасників товариства, які є носіями корпоративних прав. Керівник та інші члени виконавчого органу, здійснюючи управління товариством у межах правил, встановлених статутними документами, зобов’язані діяти виключно в інтересах товариства та його учасників

За природою корпоративних відносин учасникам товариства має бути надано можливість у будь-який час оперативно відреагувати на дії особи, яка здійснює представницькі функції зі шкодою для інтересів товариства, шляхом позбавлення її відповідних повноважень.

У Єдиному державному реєстрі судових рішень є судова практика^[312] щодо визначення компетенції керівника. Постановою ВГСУ від 28.01.2010 р. № 17/218/09 було розставлено деякі акценти в межах вирішення конкретного спору. Відповідач намагався довести відсутність у Особи_1 повноважень директора на підписання позовної заяви, оскільки, на його думку, повноваження Особи_1 щодо представництва інтересів позивача закінчились 01.01.2009 р.

В матеріалах справи зазначається, що Особу_1 було обрано директором Товариства на загальних зборах від 03.01.2008 р., проте відсутні будь-які докази того, що Особу_1 було усунено від виконання обов’язків директора Товариства та обрано іншого керівника. А відповідно до п. 41 Постанови Пленуму ВСУ від 24.10.2008 р. №13 «Про практику розгляду судами корпоративних спорів»^{[313] [314] повноваження посадових осіб товариства припиняються їх переобранням.}

Таким чином, ВГСУ дійшов до наступних висновків. Оскільки копії з Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб- підприємців (на час складання процесуальних документів) свідчать, що єдиним офіційним керівником позивача є Особа_1, то саме він має право представляти інтереси позивача без доручення та будь- яких обмежень.

У цьому контексті виникає питання про можливість здійснення представництва в господарському суді особою, яка не має офіційного статусу органу юридичної особи, але призначена виконувати обов’язки такого органу. На нашу думку, зазначена особа повинна мати усі процесуальні повноваження одноособового виконавчого органу чи керівника колективного органу юридичної особи та реалізовувати їх у повному обсязі, якщо інше не передбачено законодавством або локальними нормативними актами. Тому суд не вправі вимагати від такої особи належним чином оформленої довіреності.

У доктрині процесуального права мають місце дві теоретичні концепції щодо природи одноособового виконавчого органу юридичної особи.

1. Орган - особливий представник юридичної особи. Основою для першої концепції служить теорія фікції. Відповідно до останньої орган є особливим представником, повноваження якого діяти від імені юридичної особи закріплені в законі та статуті, а тому додатково не потребують видачі довіреності. Прибічниками такої концепції є С. Ландкоф, Н. Нерсесов, П. Стучка, Д. Чечот, Б. Черепахін, Г. Шершеневич та інші.

Г. Шершеневич писав, що юридична особа сама по собі позбавлена реальної волі. Вона має представників у вигляді правління. Лише дії представників, через яких юридична особа набуває права і приймає на себе обов'язки, зобов'язують юридичну особу. Представники публічної юридичної особи діють в рамках, які окреслені законом, а представники приватної юридичної особи - в •• 315

межах наданих їм повноважень.

На думку Д. Степанова, одноособовий виконавчий орган є законним представником юридичної особи, оскільки його повноваження засновані на вказівці закону, який визначає можливість, об'єм та порядок здійснення повноважень представника без довіреності.

Як зазначав Б. Черепахін, С. Ландкоф вважав дії органу від імені юридичної особи статутним представництвом³¹. Д. Чечот,

аналізуючи у своїй монографії проблему участі керівника в судовому процесі, пропонує задуматися над важливим, на нашу думку, питанням. Якщо керівник юридичної особи не є в суді її представником, то яке ж процесуальне становище у справі він тоді займає? Керівник не може вважатись стороною в спорі, який

³¹⁵ Шершеневич Г. Ф. Курс гражданского права / Шершеневич Г. Ф. - Тула : Автограф, 2001.- С. 125-126, 174.

^{3 6} Степанов Д. Компания, управляющая хозяйственным обществом / Д. Степанов // Хозяйство и право. - 2000. - № 10.- С. 62-63.

³¹⁷ Черепахин Б. Б. Труды по гражданскому праву / Черепахин Б. Б. - М. : Статут, 2001.- С. 473.

повинен вирішити суд, оскільки стороною завжди є сама юридична особа. Очевидно, що ніякого іншого процесуального становища, окрім статусу представника юридичної особи її керівник займати не може^[318].

2. Орган - складова юридичної особи, а не її представник. Друга теорія базується на реалістичному розумінні сутності юридичної особи. Орган розглядається як структурно відокремлений та організаційно оформлений підрозділ самої юридичної особи, який створюється задля реалізації її правосуб'єктності. Таку точку зору підтримують В. Беляневич, С. Братусь, В. Грибанов, О. Іоффе, Д. Ломакін та інші.

B. Беляневич акцентує на тому, що орган юридичної особи не ототожнюється з представником. У органа як такого не має власної правоздатності, дієздатності і інтересів, відмінних від інтересів юридичної особи; у представника вони наявні окремо від правоздатності, дієздатності і інтересів особи, яку представляють. Органи юридичної особи не наділені спеціальним процесуальним статусом і діють у межах повноважень наданих їм законом та установчими документами. Орган юридичної особи веде в господарському суді справу без довіреності, на підставі своєї компетенції^[319].

C. Братусь стверджував, що органи не можна розглядати як представників юридичної особи. На відміну від представника орган не є самостійним суб'єктом права, який виступає окремо від юридичної особи. Орган - це частина юридичної особи, а тому будь- які юридичні відносини між органом і юридичною особою є неможливими. Якщо орган діє на основі статуту юридичної особи, то представник - на основі довіреності, яка видається компетентним органом від імені юридичної особи^{[320] [321] [322].}

На думку О. Козлова, І. Ільїнської та Л. Лєсніцької, ведення справи органом юридичної особи не є судовим представництвом,

оскільки в суді бере участь саме підприємство, установа або організація в особі свого органу.

Цікавою також видається позиція, яка висловлюється у вітчизняній правовій доктрині, де орган юридичної особи називають також інституціонально-функціональним представником. Інститу- ціональність представництва проявляється в затвердженні на законодавчому рівні механізму набуття юридичною особою прав та обов’язків безпосередньо через свої органи, установлення не тільки можливості, а й необхідності формування відповідних органів, їх складу, порядку створення тощо. Функціональність органу проявляється у здійсненні ним в інтересах юридичної особи своїх повноважень у межах визначеної законом компетенції^{[323] [324]. Таким чином, сюди включається і реалізація органом функції представництва, зокрема, в процесі здійснення господарського судочинства.}

Керівник (одноособовий виконавчий орган або керівник колегіального органу) є єдиним органом юридичної особи, правосуб’єктність якого (а отже, і коло повноважень та межі відповідальності) регулюється не лише нормами цивільного та господарського права, а також трудового законодавства. З огляду на це, підтримуємо позицію А. Слюсар, який зазначає, що права та обов’язки керівника можуть бути умовно розділені на такі, що пов’язані з виконанням трудової функції з управління підприємством в якості одноосібного виконавчого органу та інші трудові права і обов’язки.

Д. Вергелес особливістю правового статусу керівника підприємства вважає те, що керівник одночасно виступає органом підприємства, наділеним управлінськими повноваженнями, і найманим працівником підприємства (посадовою особою), якого наймає власник підприємства (уповноважений ним орган) і укладає з ним трудовий договір (контракт)^[325]. У трудовому договорі керівника можна передбачити повноваження, пов’язані з виконанням трудової

функції з управління підприємством та/або виконання ним представницьких функцій. Проте, варто звернути увагу, що можлива ситуація, коли власник залишає за собою право виконувати функції керівника (наприклад, при створенні приватного підприємства).

Компетенція органів управління, у тому числі, повноваження керівників та інших осіб на представництво у господарському суді можуть визначатися в установчих документах - рішення про утворення суб'єкта господарювання, засновницький договір, статут юридичної особи або положення про структурний відокремлений підрозділ, а також в інших локальних нормативно-правових актах.

Беручи до уваги, останні зміни, внесені до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань»^[326] особливої актуальності набувають питання підтвердження повноважень керівника при представництві інтересів юридичної особи в суді. Раніше при поданні позовної заяви керівник підприємства, установи, організації міг підтвердити свої повноваження випискою з реєстру, довідкою органів статистики, а також наказом про його призначення на відповідну посаду або рішенням загальних зборів про його обрання, а також витягом зі статуту підприємства (в частині обсягу його повноважень). На сьогодні виписку з реєстру можна отримати лише в двох випадках: внесення змін в дані, які відображаються у виписці; для проставляння апостилю. Відповідно до вимог ст. 17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» для реєстрації юридичної особи чи внесення змін до її установчих документів слід подавати уже не два, а лише один примірник такого установчого документа (або його нової редакції у разі, якщо вносяться зміни). Реєстратори забирають собі поданий екземпляр установчого документа, сканують його і не повертають. Другий примірник залишається у заявника (без вчинення на ньому будь-якої відмітки щодо вчинення реєстраційної дії, її дати та номеру). Як наслідок, в умовах відсутності на сьогодні сайту, на котрому б розміщувалась відсканована версія чинного установчого документа (статуту), зрозуміти, чи є конкретний примірник установчого документа (статуту) зареєстрований, аутентичним та актуальним, стає доволі проблематичним не лише для контрагентів юридичної особи -

суб'єкта господарювання, суду та державних органів, але й для самого суб'єкта господарювання. Між тим, для представництва інтересів юридичної особи в господарському процесі її органами мають вагоме значення не лише ті відомості, які містяться в реєстрі, але і інші відомості, інформація щодо яких є лише в статуті та/або іншому установчому документі (обсяг повноважень органів управління тощо). Крім зазначеного також, у затвердженій від 6.01.2016 р. Міністерством юстиції формі зави про державну реєстрацію змін до відомостей про юридичну особу в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, не передбачено навіть можливості реєстрації інших змін до установчих документів, крім тих, котрі відображаються в реєстрі. Таким чином, внесення змін до установчих документів щодо кворуму за наявності якого загальні збори засновників є повноважними, порядку скликання загальних зборів, а також повноважень органів управління юридичної особи без внесення паралельно хоч якихось змін до тих відомостей про юридичну особу, які містяться в реєстрі стало неможливим. Залишається лише сподіватись, що це тимчасово і законодавець незабаром виправить свою помилку.

Ще одним негативним моментом є відміна мокрої печатки на виписках та статутах, що може призвести до виникнення проблем при перевірці судом повноважень керівника. Так, віднині при реєстрації юридичної особи або внесенні змін до установчих документів необхідно подавати не два, а один екземпляр установчого документу, який і залишається у реєстратора, у результаті чого у заявника залишається другий екземпляр статуту без наявності будь-якої відмітки на ньому про факт здійснення державної реєстрації. У зв'язку з цим нівелюється також значення наказу про призначення та рішення загальних зборів, оскільки вони повинні прийматись відповідно до положень, зазначених в установчих документах.

Крім того, враховуючи законодавчу можливість відсутності у суб'єкта господарювання печатки^[327], це ще більше ускладнює роботу суддів при вирішенні господарського спору, зокрема, вже на його початковому етапі, з'ясовуючи правомірність подання позовної заяви та перевіряючи повноваження особи, яка її підписала. При цьому наявність на позовній заяві факсимільного підпису означає, що вона не підписана особою, яка має право її підписувати, і підлягає поверненню. Якщо господарський суд має сумніви стосовно наявності у особи, яка підписала позовну заяву, відповідних повноважень, він у процесі підготовки справи до судового розгляду витребує у позивача докази на підтвердження таких повноважень^{[328] [329]. На сьогодні структура цих доказів суттєво змінена і суди вимушені перевіряти наявність повноважень у відповідної особи, у зв'язку з чим щоразу виникає необхідність звернення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Таким чином, у недобросовісних суб'єктів з'явились нові способи для зловживання процесуальними правами. У світлі таких змін очікуваним є формування з вказаних питань відповідної судової практики.}

Таким чином, домінуючою позицією у правовій науці є те, що виконавчий орган юридичної особи не можна розглядати як відособлений від організації, самостійний суб'єкт права, оскільки він реалізує правосуб'єктність юридичної особи, виконуючи усі необхідні функції з управління нею. Погоджуючись з цим, вважаємо, що правовий статус органу юридичної особи включає в себе функцію представництва в господарсько-процесуальних відносинах.

Орган управління не можна ототожнювати зі звичайним процесуальним представником. Орган при виконанні предс­тавницької функції в господарському процесі в інтересах відповідного суб'єкта господарювання не перебуває у право­відносинах з юридичною особою. Особа ж, яку представляють, під час правомірної діяльності представника, як правило, знаходиться з ним у певних правовідносинах.

Враховуючи викладене, функція представництва інтересів юридичної особи покладена саме на її виконавчий орган. Він реалізує її на підставі статуту або інших локальних нормативних актів. Інші ж органи управління, на нашу думку, матимуть право представляти інтереси підприємства в суді лише у випадку наявності в них належним чином оформленої довіреності.

Орган юридичної особи виражає волю певного «штучного» за своєю природою утворення (юридичної особи) на основі законів, локальних нормативних актів, відповідних договорів, які є підставою для вчинення юридично значимих дій. Правова природа виконавчого органу є в певній мірі аналогічною до сутності законного представника (оскільки юридична особа, як і особа, яка не володіє повною дієздатністю, в принципі не здатна брати участь у господарському процесі особисто), суттєва відмінність - в особі, інтереси якої представляються. Існує позиція, згідно з якою керівники відносяться до групи законних представників. Проте заради чіткості та прозорості понятійно-категоріального апарату вважаємо недоцільним застосування терміну «законний представник» щодо органу юридичної особи.

Характерні ознаки здійснення органом юридичної особи представницьких функцій, відмінних від істинного представництва у господарському процесі полягають у тому, що:

1) орган є складовою частиною (структурним елементом) суб'єкта господарювання - юридичної особи та не має власної господарської процесуальної правосуб'єктності на відміну від процесуального представника;

2) процесуальні права та обов'язки реалізуються не іншою особою, а органом самої юридичної особи, яка є свого роду її «уособленням»;

3) не поширюється правило «умовності заміщення», тому що юридична особа в силу своєї правової природи не здатна особисто (не в особі органу або через процесуального представника) брати участь у господарському процесі. Однак поруч з таким органом, який реалізовує представницькі функції, представництво інтересів юридичної особи в господарському суді може здійснювати особа, яка наділена правовим статусом процесуального представника і належним чином уповноважена на це;

4) орган юридичної особи, який має право здійснювати в господарському процесі представницькі функції, як правило,

³³⁰ Чечот Д. М. Участники гражданского процесса / Чечот Д. М. - М. :

Госюриздат, 1960.- С. 140.

³³¹ Шерешевский И. В. Представительство (Поручение и доверенность) / Шерешевский И. В. - М. : «Паво и жизнь», 1925.- С. 6.

відповідно до установчих документів, наділений процесуальними правами і обов’язками у повному обсязі, без їх обмежень;

5) правові наслідки, які мають місце за результатами вирішення господарського спору, настають безпосередньо для юридичної особи як сторони або третьої особи в господарській справі, проте орган юридичної особи, як відповідальна особа, має власну опосередковану причетність та зацікавленість у відповідному судовому рішенні.

Запитання та завдання для самоконтролю:

1. Дайте визначення поняття господарського процесуального представництва.

2. Які доктринальні підходи щодо розуміння правової природи процесуального представництва Вам відомі?

3. Назвіть ознаки господарського процесуального представництва.

4. За якими критеріями можлива класифікація господарського процесуального представництва?

5. Визначте процесуально-правовий статус представника.

6. Якими документами підтверджуються повноваження адвоката в господарському процесі?

7. Що є представництвом публічно-правових інтересів?

8. Розмежуйте процесуально-правовий статус посадових осіб та інших працівників, які беруть участь в процесі як представники, та тих, які залучаються в процес з метою надання пояснень.

9. Визначте особливості законного представництва в господарському процесі.

10. У чому полягає процесуальний статус прокурора?

11. Назвіть особливості представництва прокурором інтересів громадян або держави у господарському процесі.

12. Які наукові концепції щодо правової природи одноособового виконавчого органу Вам відомі?

13. Які ознаки властиві органу юридичної особи при здійсненні ним представницьких функцій в суді?