§ 1. Сеймовий досвід українства

Якщо за доби Володимира Мономаха Литви як держави ще не існувало, то зовсім іншою вона постає в XIV ст. — сильним, об’єднаним Великим князівством Литовським з столицею у Вільно, яке заволоділо Білоруссю, наступало на Україну, суперничало з Польщею і Росією.

Отже, перехід руських земель під зверхність великого князя Литовського не приніс істотного перерозподілу поземельної власності, зміни владних структур, де місце удільних князів зайняли Гедиміновичі. У ролі репрезентантів землі виступали місцеві боярські ради. Уставними грамотами великі литовські князі підтверджували права і пільги новоприєднаних земель, боярської знаті в обмін на визнання себе васалами господаря. Служилі бояри, бояри-отчинники знатного походження («пани») одержують привілеї на землі і уряди — Ф. Янушевич, Ю. Рад- зивіл, А. та Р. Сангушки, А. Пронський, Н. Бабоїд, Ю. О. та Г. О. Ходкевичі, К. Острозький, П. Сапега, Б. Корецький, А. Капуста, О. Чорторийський та ін. '. З активною розбудовою багатьох замків у XIV ст. і загостренням військових потреб відбувається зростання чисельності дрібного рицарства — шляхти, в тому числі з селян. Вивищення «бояр-шляхти» та «рицарства- шляхти» призвело до зміни їх правового статусу, ролі у державному житті.

Станово-представницькі органи влади формувалися в Польщі і Литві за зразком Київської Русі. В Польщі у ХІІ-ХІІІ ст. існували віча, в яких брало участь все вільне населення міст і довкілля. Як стверджують історики Польщі, за короля Болес- лава І в ХІІІ ст. проводились удільні і «генеральні віча». Із зростанням ролі можновладців в управлінні землями і державою вони почали скликати з’їзди, за якими збереглась стара назва віч. З об’єднанням держави на початку XIV ст. з’явились загальнодержавні віча. Коли на земські і загальнодержавні з’їзди почала збиратись шляхта, а також представники міст і капітулів, ці з’їзди одержали назву вальних (загальних) сеймів, які скликалися королем. В їх роботі брали участь король і королівська рада^{[36] [37]}. З 1386 р. вибори короля стали проводитись виключно на вальних сеймах. Сейми збиралися щорічно і могли засідати й за відсутністю короля^[38]. Але вони не мали визначеного представництва, воно було започатковане земськими сеймами, що виросли з удільних віч. Привілеєм 1454 р. король обіцяв малопольській шляхті не видавати нових законів і не скликати посполитого рушення без відома сеймиків. А іншим привілеєм 1468 р. заводилась практика обрання на вальний сейм по два депутати від земель і воєводств^[39]. Це зумовило поділ вального сейму на дві палати: сенат, який виріс з королівської ради, і посольську палату, до складу якої входили представники земської шляхти. Він вирішував питання про податки, а також ухвалював законодавчі акти. Розвитку станових представницьких зборів сприяло те, що кожна надзвичайна подать вимагала згоди станів, можливість одержання якої надавало скликання їх уповноважених.

В Галичині до 1435 р., як зазначав М. С. Грушевський, зберігались «часи руського права», але потім шляхтичі-русини змагались за повне урівняння руських провінцій з польськими і заведення польського права^[40]. Реформи 1425-1435 рр., зрівнявши шляхту руських провінцій Корони в правах і привілеях з шляхтою коронною, давши їй органи шляхетського самоуправління й репрезентації, ввели її в загальнодержавні відносини, розвій парламентаризму^[41].

Схоже будувалася й система найвищих органів Великого князівства Литовського, яке об’єднало основну частину політично роз’єднаних руських земель. Главою тут був великий князь- господар. Як свідчать літописи і підтверджують історики-до- слідники, вже в середині ХІІІ ст. при литовських князях існувала боярська рада. Вона слугувала, як і в Русі, дорадчим органом великого князя. Спочатку це була рада панів і служилих бояр литовських і жмойтських. За великого князя Литовського Свид- ригайла на початку 30-х років XV ст. в раду увійшли й руські князі і бояри. В грамотах часто зустрічається формула: «Мьі, порадившися с нашими князем и паньї, с нашою верною радою». Отже, це був орган влади литовського правлячого стану, представників вищої знаті.

Із розширенням території князівства і намаганням зміцнення влади на руських землях, зростанням великої земельної власності литовських магнатів в умовах зближення з Польським королівством повноваження і склад господарської ради значно розширюються. До неї входять литовські пани-князі, намісники, служиле боярство, католицькі єпископи. За Городельським привілеєм 1413 р. тільки католики — «пани і також бояри-шлях- та земель», кому були даровані привілеї і пожалування, мали право на вищі державні посади^[42]. Проте феодали-католики нара- зилися на широку опозицію серед литовських і руських магнатів і шляхти, противників унії з Польщею. За Никифорівським літописом «и князи руськни и боляре посадили князя Свидригай- ла на великое княжение на руское»^[43]. І хоч Свидригайло незабаром потерпів поразку, привілеєм 1432 р. православні феодали і шляхта були зрівняні у правах з католиками.

Вплив і авторитет Пани-ради були зумовлені тим, що до її складу входили вищі посадові особи держави, князі та окремі великі феодали за особистим запрошенням великого князя. До «панов рад духовних и свецских» належали за встановленим порядком: католицькі біскупи — Віленський, Жмойтський, Луцький і Київський, далі — воєводи цих земель, воєвода Троїцький, старости головних міст, маршалки земські (почесний уряд) і двірські (керівник служилих дворян), потім урядники земські і двірські — каштеляни, канцлер (голова канцелярії великого князя та Панів-ради), його заступник — підканцлер, підскарбій земський (відав скарбницею держави, збиранням податків і різних зборів), великий гетьман — головний воєначальник, його заступник — гетьман дворський, знатні князі і пани, «княжата і панята» — члени знатних родів, та «иньїе панн радньїе».

Якщо враховувати і скупі літописні відомості про склад Пани-ради, то можна зробити певні висновки: по-перше, в ній були представлені найвищі урядовці і земські урядники, князі, бояри-магнати. По-друге, звертає на себе увагу, що найвища знать поєднувала кілька урядів і почесних посад. Так, князь Я. Андрушевич був біскупом Луцьким і Берестейським; М. Рад- зивіл — воєводою Віленським, старостою Жомойтським, мар- шалком земським і державцем; Г. Ходкевич — воєводою Київським, маршалком Волинським, старостою Володимирським. Князь К. Острозький — воєводою Новгородським (за іншими даними — ще старостою Брацлавським, Звенигородським і Луцьким, маршалком Волинської землі, литовським гетьманом, віленським каштеляном і троцьким воєводою)^[45]. По-третє, напередодні 1565 р. українські князі і бояри в складі Пани-ради становили близько половини її членів. Повний склад Пани-ради на середину XVI ст. налічував 40-50 панів, а з утворенням нових воєводських і каштелянських урядів, напередодні Люблінської унії — близько 60. Згідно з «Титулами панов рад их милості», складених у січні 1569 р., їх нараховується, за підрахунками автора, 58^[46]. У повному складі рада ніколи не збиралась, адже її члени виконували різні урядові обов’язки, «радили и справова- ли» у воєводствах, брали учать у військових походах, посольствах тощо.

Із збільшенням кількості членів Панів-ради виділилася «таємна рада», члени якої стали зватись старшими панами. Вони працювали на постійній основі, а Пани-рада у повному складі скликалася князем по потребі. Без їх згоди і схвалення він не мав права вирішувати основні питання державної політики.

Вже наприкінці XV ст. влада великого князя значною мірою обмежувалася Панами-радою. За привілеєм 1492 р. «великий князь Литовський, Руський и Жомойтский и инех» обіцяв лише з Панами-радою відміняти видані разом з нею закони, направляти послів до іноземних держав тощо^[47]. Рада була постійно діючим виконавчо-розпорядчим, контролюючим і судовим органом. її правовий статус як найвищого (після князя) органу державної влади Великого князівства Литовського з визначеними складом і компетенцією було закріплено привілеями 1492 і 1506 рр. Відтоді великий князь видавав закони і розпорядження, виносив «вироки» лише за згодою Пани-ради. Без неї великий князь не міг вести дипломатичні переговори, організовувати «посполите рушення». За Литовським статутом 1529 р. великий князь зобов’язувався «панов рад ни в чом не понижати» «все уфальї старьіе держати, а новьіе с паньї радами прибавляти»^[48]. Отже, найважливіші державні справи Рада вирішувала спільно з князем, а в разі його відсутності — самостійно. У випадку, коли думки панів радних і великого князя не збігалися, останній підкорявся Раді.

Важливою функцією Панів-ради вже з початку XIV ст. стає обрання великого князя. З’їзди «всех князей и панов рад, як духовних, так и свецских, и всех врядников земских и дворньїх» стали зватись сеймами. Першу звістку про сейм в Литовській і Жмойтській хроніці датовано 1309 р. ^[49] Можливо вони збирались і раніше. Так були обрані великими князями Тройден, його син Вітень, пізніше -Ягайло «при згромаженню панов и бояр литов- ских и руских». Рада панів і бояр збирала сейми спочатку із нагальних проблем зовнішньої безпеки, унії з Польщею.

Зазвичай у сеймах Великого князівства Литовського бере участь великий князь, якщо він був у Литві, а не в межах Польщі. На сейми стали збиратись намісники, воєводи, каштеляни, канцлер, маршалки земські, дворські, біскупи земель, а з 1534 р. — і повітів, підскарбії земські і дворські, урядники дворські (конюший дворний, чашник, підчаший, підкоморій, стольник, мечник), хорунжії, старости (земські, повітові), державці, тіуни та ін. На сеймах були представлені католицькі, а пізніше й православні єпископи. Крім вищих посадових осіб на сейм запрошувались великі землевласники, хто належав до «станів, сейму належачим». Серед учасників сеймів зустрічаємо прізвища князів Гольштинських, Г аштольдів, Радзивілів, Збаразьких, Острозьких, Чорторийських, Глинських та ін.

З середини XV ст. розширені сейми Пани-ради набувають більш виразного і унормованого представницького характеру. Пов’язано це було з формуванням і функціонуванням нижньої ланки сеймів — земських, а з 1565 р. і повітових сеймиків.

їх походження історики пов’язують з вічовою традицією на Русі, у Литві і Польщі. На думку М. С. Грушевського, перехід руських земель під управу великокнязівського намісника мало позначився на їх самоуправі. Князі, бояри, міщани в справах місцевих «по давньому збираються на віча»^[51]. Як вважав М. О. Мак- симейко, такі вічові зібрання мали місце у Волинській, Київській, Вітебській, Полоцькій і Смоленських землях, які менше за інших зазнали негативних наслідків золотоординського іга^[52]. Проте заходи щодо об’єднання Великого князівства Литовського, зміцнення центрального управління і зближення з Польським королівством вплинули на перетворення віч головних міст земель у представницькі органи — сейми. М. С. Грушевський писав, що в XIV ст. на Волині пани на своїх з’їздах у Луцьку з власної ініціативи чи за дорученням центральної влади полагоджували різні справи, видавали устави для землі. Вони ж під проводом маршалка Волинської землі творили апеляційну інстанцію для місцевих судів. На них же почали обирати послів на «великі», «вальні» сейми й складати петиції великому князю в справах місцевих і загальнодержавних. В Галичині, яка стала польською провінцією, «початки соймикування» М. С. Грушевський датував 1425 роком^[53].

За літописами в першій половині XV ст. земські сейми брали вже активну участь у державному житті. Так, на сеймі в Луцьку 1438 р. були присутніми король Польщі і великий князь литовський Вітовт і Ягайло^[54]. Ще раніше (1428 р.) Вітовт побував у Смоленську, Києві. Син Ягайла — Казимир, теж брав участь у сеймі Волинської землі, де розглядалась скарга луцьких міщан на князів, панів за незаконне стягнення мита з купців^[55]. Пізніше великі князі направляли на місцеві сейми своїх представників або письмові послання, де визначався предмет обговорення.

М. С. Грушевський помітив, що вже в першій половині XV ст. маємо звістки про участь шляхти в земських сеймах. Обміркувавши на них запропоновані королем справи, шляхта посилала своїх делегатів на загальний сейм. Першу звістку про обрання земських послів вчений датує 1448 р. ^[56] Проте це представництво буде унормоване в наступне століття. В Польщі 1468 р. король ухвалив обрання до сейму по два депутати від земель і воєводств^[57].

На земських сеймах вирішувались питання обрання (визнання) великого князя, земських урядників. На сеймах обговорювались і визначались строки і розміри натуральних і грошових податків і зборів, організації ополчення, оборони землі, складались «ухвали», грамоти до великого князя, видавались шляхетські привілеї тощо. Ряд сеймиків у Польщі навіть кодифікував звичаєве право своєї землі^[58].

Отже, місцеві сейми займались і законодавчою роботою. М. О. Максимейко навіть вважав, що найважливіші законодавчі пам’ятки, видані до появи Литовського Статуту, складались саме на місцевих сеймах^[59]. Король Сигізмунд 1527 р. з приводу земельної тяжби писав владиці Володимирському і Берестейському, владиці і старості Луцьким, наміснику Кременецькому, князям, панам і земянам, щоб вони вирішили на сеймі: «будет ли то в обьічае, у праве (на суди) вашем Вольїнском, иж хто о землю ся правует, сам не присягает, нежели светки (свідки) их присягу делают», або ж «и сами с светками мають присягати, а хто будеть к присяге близший». Сейм повинен був вирішити це принципове питання судочинства і дати «науку» суддям «подле права земли Вольїнское»^[60]. Ймовірно — теж кодифіковане.

Пересічна шляхта у XV ст. бере лише пасивну і несистематичну участь у загальнодержавних сеймах. Проте необхідність оборони і ведення війн з татарами і Москвою за руські землі, збирання пов’язаних з ними податей вимагали широкого залучення шляхти до державної і воєнної служби, згоди станів на уплату податей і зборів. До того ж литовська і руська шляхта домагалась прав, якими володіла польська шляхта. Саме литовська і руська шляхта й становила найчисленнішу частину сеймів вже з початку XVI ст. Вперше на Віленському сеймі 1507 р. введення «серебщини з людей» відбулось за активної участі литовської і руської шляхти, яка «зволила» дати її. З Віленсько- го сейму 1519-1520 рр. повний склад сеймів склався остаточно. За Баркулабівським літописом 1545 р. відбувся «сейм великий у Бересті», на якому були великий князь литовський і король польський Сигізмунд І, «много бьіло бискупов, панов-рад Великого княжества (Литовского), панята и вся шляхта хоруговная, и вси рицарства всих землей и княжества Литовского, также бьіло множество людей на том сейму, иж на обе сторони около Берестя на колконадцать мил стояли»^[61]. Як свідчить літопис, таким же багатолюдним був Бельський сейм 1564 р. Тепер сейми стали зватись «великими», «вальними» (загальними).

Такі сеймові зібрання, які скоріше нагадували стародавні вічові, свідчили про право всієї шляхти брати участь у сеймах. Під її тиском у 50-60-ті роки XVI ст. сейм видав низку постанов, якими зрівняв шляхту у правах з магнатами. На сеймі 1563 р. шляхта домоглася остаточного скасування статей Городельсько- го привілею 1413 р. про обмеження прав православних, зокрема на заборону обіймати найвищі державні посади і брати участь у роботі Панів-ради. На Віленському сеймі 1565 р. за наполяганням шляхти у воєводствах засновувались повіти, а отже — нові посади воєвод і каштелянів, що розширювало її представництво в раді. Ще раніше Бельским привілеєм (1564 р.) шляхта домоглася створення спільних для неї і магнатів земських судів. Тепер і шляхта належала до «станів, сейму належачим».

Багаточисельність і відсутність належного представництва позначались на сеймових рішеннях. Так, Берестейський сейм 1511 р. внаслідок відсутності багатьох великих землевласників не приступив до розгляду питання про земську оборону, а постанова Віленського сейму 1552 р. про подать, прийнята в свою чергу без належної участі шляхти, викликала її протест на наступному сеймі. Якщо на сеймі не були досить повно представлені землі (воєводства), останні нерідко ухилялись від виконання рішень сейму.

Таким чином, назріла сеймова реформа, яка була здійснена у 1565-1566 рр. Вона була викликана трьома головними причинами: 1) необхідністю удосконалення механізму і порядку сеймової роботи, а отже, і законодавчого процесу; 2) необхідністю наближення органів державної влади і управління Великого князівства Литовського до органів Польського королівства напередодні Люблінської унії 1569 р., створення єдиної держави — Речі Посполитої. Як відомо, вже на початку XVI ст. урядом Великого князівства Литовського було здійснено певну уніфікацію адміністративно-територіального устрою держави, а Ві- ленським сеймом 1564-1565 рр. — реорганізацію місцевого управління на українських землях, наближення його за формою і структурою до системи, існуючої в Польському королівстві. Поділ на воєводства і повіти дозволив вибудувати нижню ланку вальних сеймів — повітові сеймики. З 1512 р. почали обирати двох земян від повітів. Проте, як вважав М. Владимирський- Буданов, з 29 подальших сеймів до 1566 р. лише 14 мали правильне повітове представництво^[62]; 3) складні умови виснажливої війни з Московською державою вимагали більшої єдності держави, розширення і закріплення правового статусу найбільш численного шляхетського стану, його ролі у державному й суспільному житті, обороні країни.

Суть сеймової реформи полягала в такому.

По-перше, Віленським привілеєм 1565 р. і Статутом 1566 р. (Розділ 3, Артикул 5) передбачалося скликання за чотири тижні перед вальним сеймом повітових сеймиків, на яких би місцева шляхта обирала на сейм по два своїх посли^[63]. Отже, сеймики стали представницькими становими органами окремих земель, а сейми — станів, «сейму належачими» всіх земель Великого князівства Литовського. Таким чином, вводився в дію принцип мажоритарності для забезпечення представництва в сеймі, а після Люблінської унії 1569 р. — в Коронному трибуналі.

По-друге, Статут чітко визначав склад і компетенцію повітових сеймиків: на них «мають зьезджатися тьіе воеводове и каштелянове врядники земские, потомуж князове панове шляхта того же повету и воеводства, а намовляти о тьіх речах и потребах земских...» У розділі 4 Статуту «О судьях и судах» закріплювалося право «княжат, панове ради нашей, также рицарства и шляхти вси» обирати на таких з’їздах по 4 кандидати «на су- действо, подсудство и писарство» з шляхти повіту, з яких господар визначить трьох на земський уряд. Щодо «почтивостей шляхетських», то вони не підлягали суду жодного з панів радних, замкового чи земського повітового суду, а лише господаря «с порадою Панов рад наших».

По-третє, важливим нововведенням у Статуті було положення про вироблення на повітових сеймиках єдиних рішень з порядку денного сейму, який скликався: обраних послів «послати... на сойм, ознайомивши и вручивши то все им, о чом водле лис- тов наших господарских, и теж во всех потребах, радити, намовляти и становити мають, даючи їм моць на том таковом вальном сойме поступовати и кончити тие и иньїе припалие речи водле часу и потреби». Така новела встановлювала повноваження сеймикових послів і повинна була сприяти виробленню загальнодержавних рішень з урахуванням потреб і думки представників всіх земель князівства. Таким чином, сеймики ставали основою загальнодержавного парламенту.

По-четверте, ініціатива скликання вальних сеймів визначалась окремим Артикулом 6 Статуту «О сойму вальном», що передбачав «за радою рад наших ... або за прозбою рицерства, складати сейми вальние. завжди, коли колко того будеть потреба». Про час, місце скликання і порядок денний сейму передбачалось знову ж таки за «порадою рад наших того ж панства складати листи» від імені великого князя. Отже, встановлювався чіткий порядок скликання сейму і визначались суб’єкти законодавчої ініціативи.

По-п’яте, новий Статут (Артикул 5) встановлював «месца і воти» на вальний сейм для «князей, панов, маршалков и иних всих урядников земских и дворних подле старого обичаю» і послів земських. Йшлося фактично про утворення двох палат: панів радних і послів земських (Посольська палата). Після Люблінської унії палата панів радних стала зватись Сенатом і обидві палати стали скликатись одночасно, як у Польському королівстві.

По-шосте, вирішальною новелою у Статуті 1566 р. був Артикул 12 «О держанье старих устав, а нових без сейму вального не встановляти». Отже, повноваження видавати закони відносилось до виключної компетенції вального сейму. Це була значна поступка «шляхті-рицарству». Адже на сеймі 1551 р. вона домагалась, щоб законами вважались лише ті постанови вального сейму, які схвалені всіма його станами. Проте це домагання тоді було відхилено.

Таким чином, внаслідок реформи загальнодержавний сейм трансформується в парламентський станово-представницький законодавчий орган, склад якого відображав станові інтереси урядовців, великих землевласників і шляхти, зрослу політичну роль останньої в державі. Литовська Хроніка називає три складові вальних сеймів — «панове коронньїи, литовские и русские». На відміну від Польщі в ньому не були представлені міщани, селяни, а також татари та євреї. Проте й ті й інші через своїх делегатів могли виступити на засіданні сейму з різними поданнями і скаргами щодо місцевих і станових потреб.

Компетенція сеймів. Як уже зазначалось, важливим і одним з головних повноважень сеймів стало з самого початку обрання великого князя. Щоб уникнути загрози державі в разі його смерті, елекційні сейми обирали й наступника великого князя, хто мав спадкоємне право на великокнязівський престол. За Хронікою Литовською обрання великого князя Литовського та його законного спадкоємця мали місце на сеймових зібраннях 1492, 1506, 1522, 1529 рр^[64].

Такі питання, як обрання великого князя, ухвалення законів, оголошення війни, скликання ополчення (посполитого рушення), встановлення податків, контроль за зносинами з іншими державами належали до виключної компетенції сейму. Статут 1566 р. (Розділ 2, Артикул 2) передбачав, що ні великий князь, ні Пани- рада не мали права починати війну чи встановлювати нові податки без згоди на те сейму. Це — свідчення зростання ролі сейму в державному механізмі Великого князівства Литовського. Податки встановлювалися на вальному сеймі, але в разі гострої необхідності їх збільшення — на повітових сеймиках.

У 60-ті роки XVI ст. шляхетство домоглось права контролю сейму за прибутками і відсотками з накладених податків. На Віленському сеймі 1565-1566 рр. розглядався фінансовий звіт земських бірчих. Обрана Городенським сеймом 1568 р. ревізійна комісія перевіряла звіти про прибутки і видатки по земських податях. Ця робота була продовжена і після закриття сейму.

На литовсько-руських сеймах неодноразово піднімалось і обговорювалось питання про польсько-литовську унію, яка досить часто порушувалась і відновлювалась після 1385 р. Остаточне його вирішення теж було складним і ілюструє зовнішні впливи на сеймовий механізм. У січні 1569 р. у Любліні був скликаний спільний польсько-литовський сейм для вирішення питання про утворення єдиної держави. Не погодившись на польський проект нової унії, литовсько-руські посли залишили сейм. Проте польський король, спираючись на підтримку українських магнатів і шляхти Волині та Київщини, видав ряд універсалів про відторгнення Волині, Київщини та Брацлавщи- ни від Литви та включення їх до складу Польщі. Король Сигіз- мунд ІІ Август, який правив Литвою (з 1544 р.), а після смерті батька і Польщею (з 1548 р.), обіцяв не порушувати прав і привілеїв місцевих магнатів і шляхти в українських воєводствах. Литовські посли змушені були повернутися на сейм і 1 липня 1569 р. на об’єднаному сеймі відбулася урочиста присяга обох сторін та укладена угода про нову унію і утворення єдиної держави — Речі Посполитої.

За рішенням Люблінського сейму «головний сейм завжди повинен бути один, а не окремі; крім того, повинен бути один ніколи не роздільний Сенат для всіх справ і потреб тих народів і ніколи вже не повинен бути іншим, тобто не повинен складатися лише з сенаторів того або того народу. Сенат повинен бути при нас, крім того часу, коли буде сейм у Литві і в Польщі; він завжди повинен бути запрошуваний до всіх справ, про все знати і радити, згідно з своїм обов’язком»^[65]. Отже, поєднання сеймів і його палат узаконювало не лише значення Великого вального сейму, а й закріплення привілейованого стану консолідованого шляхетства.

За Люблінською унією на вальний сейм Речі Посполитої прибувало 170 земських і повітових послів, в тому числі 48 від Литви. Посольська палата стала представництвом виключно шляхти воєводств. Духовенство було представлено єпископами лише в Сенаті. Конституційна доктрина проголошувала: сейм складається з трьох «сеймових станів» — короля, Сенату і посольської палати. Король у Сенаті, таким чином, ставав частиною шляхетського сейму і під час його засідань був тільки головою Сенату.

У рішеннях Люблінського сейму і «Генрікових артикулах» 1572 р. король визначав «вільну елекцію» — вибори глави держави, тепер уже — і всією шляхтою, відмовлявся від принципу успадкування трону, зобов’язувався не вирішувати питань війни і миру без урахування думки сенату, не скликати «посполитого рушення» без згоди Сенату, мати при собі 16 сенаторів, кожні два роки скликати сейм^[66]. Сейму належало право висловлювати згоду на скликання посполитого рушення, з 1578 р. — нобілітації. Він заслуховував послів іноземних держав і визначав загальний напрямок зовнішньої політики. В наступному столітті тільки сейму належало право укладати мирні угоди і союзи^[67].

Вальний сейм мав виключне право видавати закони. Ця компетенція спиралась на попередній законодавчий сеймовий досвід Литви і Польщі. Польська Конституція 1505 р. забезпечувала вирішальний голос земським послам у законодавстві. Конституції (Ustawy), закони містили як нові постанови в сфері публічного права, так і такі, які підтверджували або вносили поправки в старі. Спроби кодифікації у Польському королівстві робилися неодноразово, але вона так і не була здійснена. Більш плідною кодифікація була у Великому князівстві Литовському. Прагнення юридичного закріплення прав і привілеїв пануючих станів держави, основ суспільного і державного ладу, судово- адміністративної практики відобразилась в Судебнику 1468 р., розробці проекту Статуту, основні положення якого розглядались на сеймах, починаючи з 1514 р. Віленський сейм 1528-1529 рр. затвердив остаточну редакцію І Литовського статуту. Його джерелами й стали статут Казимира, привілеї 1447, 1492, 1506 рр. та ін., положення Руської Правди, норми звичаєвого права, ряд пунктів з польських та німецьких судебників, які органічно поєднувались у Статуті^[68].

У 40-х роках за ініціативи шляхетської частини сейму Великого князівства Литовського була утворена комісія з подальшої роботи над Статутом, доповнень до нього. Віленський сейм 1551 р.

затвердив комісію з 10 осіб (п’ять католиків і п’ять православних), до складу якої увійшли «радники маршалкові, урядники земські, хорунжі та інші особи роду шляхетського, доктори прав чужоземних», які склали проект нового статуту. Сейм прийняв постанови про судові інстанції, порядок укладання актів з рухомого і нерухомого майна, про судові збори і штрафи, про покарання за вбивство і насильницьке вторгнення в дім, порядок притягнення відповідача до суду, про підсудність міщан та ін. Сейм 1554 р. заборонив іноземцям придбавати нерухоме майно на території держави. Сейм 1563 р. прийняв постанови про урівняння в правах шляхти католицької і православної, притягнення до відповідальності за злочини під час війни або сеймових зібрань та ін. На Віленському сеймі 1565-1566 рр. були засновані земські і повітові (гродські) підкоморські суди, повітові сеймики, нові воєводства і каштелянії. Берестейський сейм 1566 р. на основі попереднього Статуту і законодавчих новел попередніх років ухвалив ІІ Литовський статут. За рівнем кодифікаційної техніки, за своїм змістом і обсягом Статут 1566 р. перевершував попередній. Саме в 60-ті роки XVI ст. законодавча діяльність вального сейму досягла найвищого розвитку. Оскільки ця редакція з’явилася внаслідок домагань волинської шляхти, що виступала за злуку з Польщею, ІІ Литовський статут дістав також назву Волинського, ним користувалися українські урядовці і судді. Литовський статут був основою українського законодавства до кінця XVIII ст. Робота з кодифікації права продовжувалась і після підписання Люблінської унії, яка завершилася прийняттям ІІІ Литовського статуту 1588 р. Однак його дія на Україну формально вже не поширювалася, адже після Люблінської унії українські землі були приєднані до Польської держави і за ними зберігалося діюче право, тобто Статут 1566 р.

Вальні сейми здійснювали й судові функції (сеймовий суд), успадковані від стародавнього віча і Пани-ради. На вирішення великим князем і сеймом надходило, як правило, багато спірних справ, скарг. Причини цієї обставини полягали в тому, як зазначав М. О. Максимейко, що «цілий клас було звільнено від місцевої підсудності — пани радні, княжата і панята»^[69]. Справді, литовські і руські магнати здобули для себе особисті права: їм надавався імунітет від суду місцевої адміністрації; на суд великого князя дозволялося викликати магнатів тільки за чотири тижні до суду, скарги на магнатів можна було подавати лише великому князю або Панам-раді. Оскільки великий князь судив при участі знову ж таки панів радних, то зручніше за все цей суд було чинити при повному складі ради, якою вона була на вальному сеймі. Щодо шляхти, то ще Нешавські статути 1454 р. звільнили її від суду великокнязівських чиновників. У 1564 р. шляхта домагалася прийняття постанови сейму про створення спільних для неї і магнатів виборчих земських судів. Присутність на сеймах великого князя і земських урядовців полегшувала можливість вирішення спірних справ.

Архівні джерела свідчать: вище зазначені обставини сприяли притоку судових справ на сейми, що обтяжувало їх роботу. З цією метою 1528 р. була створена сеймова комісія для вирішення або попереднього розгляду судових справ (з двох маршалків і підко- нюшого віленського, а пізніше — з чотирьох маршалків). Всі інші справи передавалися у «сеймовий суд». Лише створення земських судів, до компетенції яких належав розгляд усіх цивільних справ, скоротило потік судових справ на вальні сейми.

Як стверджують польські дослідники, з кінця XVI ст. центр ваги управління Річчю Посполитою зосереджується в сеймі і обсяг його компетенції продовжував зростати. Посилився контроль сейму над королем і міністрами. Найважливіші посади король міг роздавати лише на сеймі^[70].

Процедура вального сейму. Певних строків скликання сейму спочатку не існувало. Як уже зазначалось, за Статутом 1566 р. вони скликались за ініціативою великого князя, Пани- ради або шляхетства. Королівською Конституцією 1572 р. визначалось, що ординарний сейм не може продовжуватись більше шести тижнів, а екстраординарні — не більше двох тижнів. Продовження засідань (пролонгація) вимагало згоди всіх послів. Зокрема, протягом Національно-визвольної війни в Україні у Варшаві відбулося 10 сеймів: 4 елекційні, 1 — конвокаційний, 3 — екстраординарні і лише 2 — ординарні^[71].

Тривалість сесій сейму залежала від порядку денного, винесеного на сейм. Так, Берестейський сейм 1511 р. продовжувався з початку травня до початку квітня. Віленський сейм — з грудня 1513 р. до березня 1514 р. Берестейський сейм 1566 р. — від кінця квітня до серпня того ж року. В Речі Посполитій тривалість сеймів, як уже зазначалось, встановлювалася не більше шести тижнів.

Сейм скликався за допомогою «сеймових листів» короля, в яких сповіщали час, місце зібрання і предмет обговорення. Місцем проведення засідань сейму в Литовсько-Руській державі було Вільно, але в разі воєнної загрози або обговорення питань, пов’язаних з унією, сейми відбувались у Бересті чи Гродно. Після Люблінської унії — у Варшаві. Коронаційні сейми проходили у Кракові. Поступово вироблялось «звичаєве право сеймів»^[72]. Статут 1588 р. передбачав з процедурних питань (Розділ 3, Артикул 8), що за два тижні перед генеральним сеймом сенатори і посли земські мали б між собою з’їзд у Слонимі, де б обговорювали накази від всіх земель і повітів. За виробленою з XIV ст. процедурою на загальному зібранні сейму спочатку вислуховувались пропозиції великого князя (короля). Запропоновані питання попередньо обговорювались на зборах послів земель з урахуванням їх інтересів і наданих привілеїв. Потім засідання відбувались по палатах, «лавицях» — Панів-ради і «колі» рицарства — шляхти. Окремо радилось і духівництво.

На початку засідань кожного сейму звичайно розглядалась так звана королівська пропозиція, що містила остаточний варіант порядку денного, порядку та форми обговорення питань. її положення часом були розвинуті в спеціальних документах сейму, зокрема, що визначали порядок денний таємних нарад. Тим самим уряд намагався уникнути розголосу гострого ходу обговорення політичних проблем, особливо — українського питання.

Для прийняття постанов сейму потрібно було належне представництво усіх земель держави. Відсутність або неповнота представництва тієї чи іншої землі на сеймі призводили, як уже зазначалось, до того, що прийняті рішення фактично втрачали для неї їх обов’язкову силу. Тому за законом 1567 р. була прийнята регламентна норма, невигідна для тих, хто спізнився на сейм: пани радні позбавлялись права голосу на стільки засідань, на скільки вони спізнились, всі інші — на всі засідання. Крім того, ті, хто спізнився, не могли суперечити рішенням сейму, прийнятим за їх відсутності.

Найвпливовішою частиною вального сейму Речі Посполитої була шляхетська палата послів. Оскільки кожний делегат отримував інструкцію від провінційних сеймів, від якої він не міг відступити, а прийнята процедура голосування вимагала одностайності послів, прийняття одностайного рішення ставало дуже важкою справою. Тут діяв принцип «liberum veto».

У сенаті не голосували, а по черзі висловлювали свою думку («вотум»). На цій основі король або від його імені канцлер формулював загальну думку — «конклюзію» (висновок). Висновок короля не обумовлювався, але збігався, як правило, з думкою більшості.

Остаточні постанови сейму вироблялись і ухвалювались на спільних засіданнях сенату і палати послів. Голосування відбувалось у певній послідовності: спочатку голосували пани радні, а потім всі інші відповідно «местца и вотьі». За регламентними статтями Статуту 1566 р. (Розділ 3, Артикул 5), «вси в раде пос- политой местца и вотьі свои будуть мети способом звьічаю старо- давного, а послове земские местца и вотьі свое мають мети водле порадку нижей написаного». Мова йде про представництво, місця, порядок виступів і голосування шляхти на сеймі. У 1566 р. великий князь розглядав спір між послами волинськими та тіунами жмудськими про те, «хто бьі з них первей в раде посполитой на соймах вальньїх вотовати мел». На сеймі 1568 р. волинські посли знову просили відновити правний сеймовий звичай, за яким вони подавали свої голоси раніш послів жмудських.

За Статутом 1588 р. (Розд. 3, Арт. 9) закріплювався обов’язок послів після закінчення сейму і повернення «всех жителей каждо- го повета обстоятельно уведомить» про роботу і постанови сейму, про участь у законотворенні. «Все же, что на сейме постановлено и утверждено, имеют посли письменно за печатью нашею каждьш в свой повет представить; а для хранения в судовьіе земские книги вносить и для ведома о том в книги гродские вписать».

Сейм розглядав законодавчі проекти за ініціативою великого князя (короля) разом з Пани-радою, такі, як про конфіскацію маєтків за захоплення земель господаря на Городенському сеймі 1522 р., про щорічний судовий сейм панів радних для розгляду судових справ, направлених на ім’я великого князя на Віленсь- кому сеймі 1529 р., тощо. З початку XVI ст. стали розглядатись ті законодавчі питання, що були поставлені за ініціативою «станів» сейму. Так, 1509 р. за їх пропозицією була видана установа про «пересуди», тобто судові збори з цивільних справ. На сеймах 1514 і 1522 рр. — прохання про надання писаних прав і законів, внаслідок чого великий князь з панами радними почали підготовку проекту Статуту. Він читався постатейно на наступних сеймових зібраннях, поки не був прийнятий остаточно у всіх артикулах станами сейму 1529 р.

На відміну від польського вального сейму шляхта Великого князівства Литовського до 30-40-х років XVI ст. ще не мала першості в законодавчих ініціативах порівняно з Пани-радою. Та вже на Новгородському сеймі 1538 р., Берестейському 1544 р. шляхта активно виступала із законодавчими ініціативами, подавала петиції тощо. На прохання шляхти на сеймі 1547 р. великий князь підтвердив привілеї і вольності шляхти — підляшської, полоцької, вітебської, волинської. Шляхта ж домагалась і взяла активну участь у підготовці ІІ Литовського статуту, встановлення юридичної рівності з панами радними і магнатами, зробити правосуддя більш доступним і рівним для пануючих станів.

І все ж з утворенням Речі Посполитої роль сенату у складі вального сейму була значнішою, оскільки сенат об’єднував усіх вищих посадових осіб — воєвод, каштелянів, католицьких єпископів Польщі і Литви. На початку XVII ст. нараховувалось 140 сенаторів, які призначались пожиттєво. Постанови (конституції) сейму оприлюднювались від імені короля з обов’язковою вказівкою на те, що вони ухвалені за згодою сенату. Королю ж і сенаторам належала також остаточна редакція тексту закону перед його оприлюдненням. Отже, сенат розглядав важливі загальнодержавні питання, а також контролював законодавчу діяльність нижньої палати.

Наприкінці XVI ст. розвиток шляхетського представництва в Речі Посполитій, так чи інакше пов’язаного з думкою більшості, зазнав змін. Принцип liberum veto все більше гальмував прийняття на сеймі спільних узгоджених постанов. Зросла роль шляхетських предсеймових повітових сеймиків, інструкції послам яких ставали все більш детальними і категоричними, набували форми обов’язкових наказів. Іноді на сеймах застосовувалась пом’якшена форма liberum veto, коли посол заявляв sisto activitatem, що викликало перерву засідань сейму для узгодження спірних питань. Але все частіше наслідком безрезультатності сейму було те, що ні одне з його рішень не набирало обов’язкової сили. Від посла, який своїм veto зривав роботу сейму, не вимагалось його обґрунтування. З 1582 р. протягом 180 р. були розпущені або зірвані 53 сейми, які не прийняли рішень (близько 40% усіх сеймів). Як писав М. С. Грушевський, внаслідок такої парламентської процедури «парламентарна, а з нею взагалі державна машина стає...»'. Це сприяло поглибленню політичного безсилля Речі Посполитої.

Щодо правового статусу послів сейму, то однією з найважливіших його гарантій стала їх недоторканність під час сеймової роботи. Укладачі ІІІ Литовського статуту керувались положеннями коронної Конституції 1520 р., за якими той, хто вчинить насилля, підлягав страті, а втікач оголошувався вигнанцем.

І останнє. У Литовсько-Руській державі руська мова (фактично — українсько-білоруська) залишалась офіційною мовою. До середини XVII ст. в адміністративно-судовій практиці польська мова витіснила поступово руську.

Отже, за компетенцією, складом, представництвом і процедурою загальнодержавні сейми у Великому князівстві Литовському і Речі Посполитій стали справжнім законодавчим органом — парламентом. У ньому набували парламентського досвіду і українські магнати і шляхта.

Роль представницьких станових органів у Великому князівстві Литовському і Речі Посполитій на українських землях виконували й місцеві, земські сейми, повітові сеймики (з 1565 р.) — сослов- ні представницькі органи, які обирали послів вального сейму.

Аналіз діяльності представницьких органів в Україні доби Литовсько-Руської держави і Речі Посполитої дає підстави стверджувати: вони збагатили вітчизняний досвід представництва і шляхетської демократії.