«Повідні паси» КПРС

Згідно з радянською міфологією, державна влада в СРСР належала трудящим, під якими малися на увазі робітники, колгоспні селяни, трудова інтелігенція. За сталінською Конституцією 1936 р.

вони реалізовували свою владу через Ради депутатів трудящих. Проте реальним носієм влади завжди була компартійна номенклатура, а ради були головними декоративними органами, які мали замаскувати її диктатуру. Так зване соціалістичне суспільство жило не за конституцією, а за ленінською вказівкою про те, що «жодне важливе політичне або організаційне питання не розв'язується жодною державною установою в нашій республіці без вказівок Цека партії»³⁰.

Ради, виходячи з цих слів, були потрібні партбюрократії тільки для того, щоб надати легітимності її рішенням, продемонструвати світові одностайну підтримку її курсу з боку усіх верств населення. Чого вимагали від депутатів, так це одностайно ухвалювати рішення, що були прийняті в партійних органах, і не лізти на трибуну, не маючи такого доручення. Якщо отримували його, то слід було говорити те, що дозволено. Дозволялося небагато: звітувати про трудові досягнення особисті й свого колективу, запевняти керівні партійні органи і першу партійну особу у повній і одностайній підтримці політики партії, обіцяти працювати ще краще, щоб достойно зустріти з'їзд «рідної партії». Ще можна було інколи пожалітися на об'єктивні труднощі й попросити в керівництва допомоги словом і ресурсами, але так, щоб не пересолити й не зіпсувати урочистий і ритуальний характер сесійного дійства.

Склад депутатського корпусу певною мірою відбивав соціальну структуру населення республіки й регіону. У 1961 р. серед 392,5% тис. депутатів місцевих рад і Верховної Ради Української РСР майже 66% становили робітники та колгоспники, що були безпосередньо зайняті на виробництві³¹. Така відповідність складу рад структурі населення не була спонтанною.

Вона створювалася штучно партійною бюрократією як доказ існування в соціалістичному суспільстві справжньої демократії.

Ради були також своєрідною вітриною демократичного ладу і складалися з «кращих представників радянського народу», а ними вважалися передовики і новатори виробництва, «переможці соціалістичного змагання», від яких вимагалося лише ухвалити рішення, яке приймали відповідні партійні органи. Серед депутатів Верховної Ради СРСР декількох скликань були такі відомі в Україні люди, як двічі Герої Соціалістичної Праці начальник дільниці шахти № 5-6 ім. Димитрова тресту «Червоно- армійськвугілля» І.І.Бридько, ланкова колгоспу «Радянська Україна» Васильківського району Київської області С.Д.Виштак, ланковий колгоспу «За нове життя» Іршавського району Закарпатської області Ю.Ю.Пітра, бригадир виноробів радгоспу «Коктебель» Кримської області М.О.Бринцева. Двічі Герої Соціалістичної Праці обиралися до Верховної Ради УРСР, серед них: ланкова колгоспу ім. Ілліча О.К.Диптан, ланкова колгоспу ім. Леніна Мукачівського району Закарпатської області Г.М.Ладані, завфермою колгоспу ім. Леніна Лебединського району Сумської області М.Х.Савченко та ін. Як правило, у виборців не виникало особливих претензій і до тих, хто обирався до місцевих Рад.

Свого часу В.Ленін присвятив чимало гнівних слів буржуазії, що вона, мовляв, заради збереження свого панування обманює, розбещує, підкупає робітників, створює «робітничу аристократію»³². Виявилося, однак, що радянській партійній бюрократії вдалося в цьому перевершити попередній пануючий клас, створивши не тільки робітничу, а й селянську «аристократію». До неї, зокрема, можна зарахувати депутатів Верховної Ради СРСР, республіканської Верховної Ради. Більшість із них були й делегатами партійних з'їздів, членами різних виборних органів, ставали лауреатами державних премій, нагороджувалися орденами і медалями, мали доход, що в декілька разів перевищував платню звичайних робітників, селян, службовців. Вони потрапляли до правлячого класу.

Можна, мабуть, зрозуміти депутата Верховної Ради СРСР декількох скликань відомого кукурудзовода із Закарпаття Ю.Ю.Пітру, який, порівнюючи привілеї депутатів тих часів і нинішніх, зауважує, що раніше в нього не було ні персональної машини, ні помічників, ні високої депутатської зарплати. Йому, за його словами, тільки присилали щомісяця поштою 100 крб, і ці гроші призначалися для робочих поїздок і на різні канцелярські витрати³³. Однак за радянських часів заробітна плата відігравала не головну роль в ієрархічній структурі суспільства. Більше значення мало передусім наближення людини до влади і до розподілу натуральних благ, що були недоступними для більшості населення. Хоча М.Хрущов дещо й обмежив привілеї номенклатури, але депутати продовжували одержувати разом зі своїми мандатами низку номенклатурних привілеїв, зокрема можливість користуватися спецмагазинами, спецсанаторіями, спецлікарнями тощо. За словами М.Восленського, вони переселялись у спецкраїну «Номеклатурію»³⁴.

Ще меншу роль у політичному житті країни відігравали депутати місцевих Рад. Єдиною сферою, де вони могли використати повноваження, було виконання наказів виборців. Передусім тих, що збігалися з планами соціально-економічного розвитку регіону. Були в ціні ті депутати, які вміли лобіювати інтереси виборців свого округу. Якщо керівництво поблажливо ставилося до депутата, якщо останній не порушував неписані правила депутатської етики, то таку допомогу він отримував і мав змогу звітувати виборцям про виконання їхніх наказів. А потім претендувати на нову депутатську каденцію в цій раді або обиратися до ради більш високого рівня. Тож народні обранці дуже залежали від працівників партійного і радянського апаратів.

Однак у зв'язку демократичними процесами, започаткованими ХХ-ХХІІ з'їздами КПРС, роль представницьких органів влади дещо підвищується, принаймні формально. У серпні 1956 р. президія Верховної Ради України прийняла указ про скорочення строків між скликанням сесій міських, районних селищних і сільських рад депутатів трудящих.

У січні 1957 р. ЦК КПРС прийняв постанову «Про поліпшення діяльності Рад депутатів трудящих і зміцнення їх зв'язків з масами», наполягаючи на необхідності збільшення представництва в радах робітників і колгоспників, безпосередньо зайнятих на виробництві, ретельнішому відборі кандидатів у депутати. У жовтні 1959 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон про порядок відкликання депутатів Верховної Ради СРСР, який визначив порядок відкликання депутатів, що не виправдали довіри виборців або здійснили вчинки, які ганьблять звання депутата. Рішення за відкликання депутата приймалося на зборах виборців відкритим голосуванням. Депутат уважався відкликаним, якщо за його відкликання проголосувало понад половини виборців відповідного округу. Закон про порядок відкликання депутатів був ухвалений і Верховною Радою УРСР. Закони дозволяли населенню здійснювати певний контроль за діяльністю депутатів і в необхідних випадках відкликати їх достроково. Проте за 15 років дії вказаних законів було відкликано лише декілька депутатів місцевих рад і жодного депутата Верховної Ради України.

Відповідно до постанови ЦК КПРС від 22 січня 1957 р. «Про поліпшення діяльності Рад депутатів трудящих і зміцнення їх зв'язків з масами» були вжиті заходи щодо розширення прав місцевих Рад у питаннях планування господарства області, міста, району, виробництва й розподілу продукції підприємств місцевої та кооперативної промисловості, організації житлового, культурно-побутового і шляхового будівництва тощо. Більш тісними стали зв'язки місцевих рад з населенням.

Подальше підвищення ролі представницьких органів влади в СРСР відбулося у зв'язку з проголошенням курсу на побудову комуністичного суспільства й передачу низки функцій державних установ громадському самоврядуванню. Було висунуте завдання перетворити ради депутатів трудящих на органи громадського самоврядування. У Програмі КПРС було сказано про те, що ради дедалі більше виступатимуть «як громадські організації при широкій і безпосередній участі в їх діяльності»³⁵.

Серед основних шляхів досягнення цієї мети в Програмі КПРС зазначалися такі: вдосконалення форм народного представництва й розвиток демократичних принципів радянської виборчої системи; широке й усебічне обговорення на зборах і у пресі особистих і ділових якостей кандидатів; оновлення на кожних виборах не менше однієї третини складу депутатів рад; регулярна звітність рад та їхніх депутатів перед виборцями; право на дострокове відкликання депутатів, які не виправдали довіри; гласність, вільне й усебічне обговорення на сесіях рад найважливіших питань державного управління, господарського та культурного будівництва; регулярна звітність виконавчих органів на сесіях рад; систематичне обговорення радами запитів депутатів; розширення прав місцевих рад депутатів трудящих. У зв'язку з підвищенням ролі рад висувалися нові вимоги щодо стилю роботи працівників місцевого самоврядування. «Радянський апарат, - заявляв М.Хрущов на ХХІІ з'їзді КПРС, - мусить бути простим, кваліфікованим, діловим і оперативним, без будь-яких проявів бюрократизму, формалізму й тяганини»³⁶. Цікаво, що слова, сказані в далеку вже від нас епоху, здаються надзвичайно актуальними й сьогодні, в умовах демократичного суспільства.

Пожвавили свою роботу постійні комісії, в яких, на думку партійного керівництва країни, мала пройти школу управління державою величезна армія активу робітників, колгоспників і службовців. У 1957 р. в Україні в роботі постійних комісій місцевих рад брало участь близько 250 тис. депутатів і 460 тис. активістів. Протягом березня-червня 1957 р. вони підготували і внесли на розгляд сесій понад 31 тис. пропозицій, спрямованих на виконання народногосподарських планів, культурне будівництво, побутове обслуговування населення тощо³⁷. Ширше розгорнули свою діяльність постійні комісії Верховної Ради УРСР

Часткове обмеження влади партапарату та свавілля різних бюрократичних структур уявлялися як довгоочікувана готовність держави на співробітництво з народом, її бажання спертися на соціальну творчість людей.

Одним з результатів і проявів десталінізації та демократизації суспільства й стало швидке зростання кількості самодіяльних формувань, яких наприкінці 1950-х рр. було декілька десятків тисяч, кількість їхніх членів рахувалася на мільйони. Відсторонюючи громадян від реального управління державою, партійні й радянські органи водночас ініціювали створення нових самодіяльних формувань, що були підпорядковані вищим місцевим радам. Адже специфічною рисою радянської демократії була орієнтація на суто кількісні формальні показники залучення до системи рад якомога більшої кількості активістів. Чим більше було активістів, тим більше, як уважалося, було демократії й політичного прогресу на шляху до комунізму. При цьому низьку ефективність роботи такого активу не завжди брали до уваги. З метою залучення населення до діяльності рад було вжито низку заходів щодо створення численних громадських організацій і самодіяльних формувань. У 1961 р. у республіці вели роботу понад 30 тис. товариських судів, понад 27 тис. народних дружин, тисячі батьківських комітетів тощо³⁸. Серед громадських самодіяльних організацій найактивніше діяли вуличні, квартальні й будинкові комітети. Вони залучали населення до трудової участі в роботі благоустрою й озеленення вулиць і дворів, доглядали за дотриманням мешканцями будинків санітарних норм, організовували допомогу одиноким людям похилого віку і навіть виступали у ролі організаторів змагання за присвоєння будинку почесного звання «Будинок комуністичного побуту», вулиці - «Краща вулиця міста» (району, села), « Село зразкового порядку та високої культури» тощо. Плідну роботу проводили комісії сприяння торгівлі. Вони виступали організаторами контролю громадськості за діяльністю підприємств торгівлі й громадського харчування. Місцеві ради та їхні виконкоми спиралися на ці самодіяльні формування, за їхньою допомогою залучали велику кількість людей до вирішення багатьох соціальних питань.

Нехай далеко не кожна людина, що значилась у списках, активно працювала. Значна частина з них була лише «баластом», як тоді прийнято було говорити. Але вже сам факт, що чверть дорослого населення республіки була зарахована до того чи іншого самодіяльного формування, свідчить про певні тенденції соціально-політичного життя в країні.

Дещо пожвавили свою роботу профспілки, чисельність членів яких зросла з 4,8 млн у 1948 р. до 9 млн осіб у 1958 р.³⁹ У грудні 1957 р. ЦК КПРС визначив напрями перебудови діяльності профспілок. У липні 1958 р. Рада Міністрів СРСР і президія ВЦРПС затвердили положення про постійно діючі виробничі наради на промислових підприємствах і будовах, у радгоспах, МТС і РТС. Того ж місяця з'явився указ президії Верховної Ради СРСР «Про права фабричного, заводського місцевого комітету професійної спілки», який дещо розширив можливості організації. У 1958 р. на підприємствах, будовах, транспорті, у радгоспах і РТС діяло 18 тис. таких нарад⁴⁰.

Інша громадська організація - комсомол - об'єднувала молодь і працювала з підростаючим поколінням. В Україні від 1953 до 1962 р. кількість членів цієї організації зросла з 2,5 до 3,3 млн осіб⁴¹. ЛКСМУ керував також роботою піонерської організації. Він виступав головним резервуаром, з якого поповнювала свої лави Комуністична партія, а комсомольські діячі - компартійну номенклатуру, працівників владних установ.

Отже, формально проводилась лінія на підвищення в суспільному житті ролі рад усіх рівнів, громадських організацій і самодіяльних формувань. Проте на ділі, як і раніше, у кожній важливій справі все вирішувала не громадськість, навіть не представницькі органи влади, а апарат, передусім апарат партійних органів. Усім народним обранцям залишалося лише формально ухвалювати будь-які їхні рішення, а найдо- стойнішим - ще прикрашати собою президії різних урочистих зборів і форумів. Усі реформаторські зусилля М.Хрущова не могли змінити природу радянської системи. Та він до цього й не прагнув.

<< | >>

↑

Источник: О.Г. Аркуша, Є.І. Бородін, С.В. Віднянський та ін.. Нариси історії державної служби в Україні / [О.Г. Аркуша, Є.І. Бородін, С.В. Віднянський та ін. ; редкол.: С. В. Кульчицький (кер. авт. кол.) та ін.] ; Голов. упр. держ. служби України, Ін-т історії НАН України. - К. : Ніка-Центр,2009. - 536 с.. 2009

Еще по теме «Повідні паси» КПРС: