Організація управління економікою

Здобувши повну підтримку в партії й суспільстві, М.Хрущов ініціює низку реформ в управлінні промисловістю, сільським господарством і будівництвом. Зазначені перетворення характеризувалися в народному господарстві спробами переходу від виключно адміністративних до економічних методів управління, від примусу до врахування матеріальних інтересів працівників, від жорсткої централізації по галузях до територіальної організації господарського життя.

Значні зміни відбувалися в організації управління народногосподарським комплексом СРСР. їхня потреба зумовлювалася наявністю багатьох негативних явищ, що були притаманні органам управління часів сталінщини: бюрократизм, тяганина, підміна живого, оперативного керівництва підготовкою численних директив, довідок, циркулярів, громіздкістю державного апарату.

Пошуки здійснювалися за різними напрямами, але вектор їх був один - відмова від зайвої централізації, розширення господарської самостійності, використання ціни, прибутку, кредиту, перехід на госпдоговірні відносини між підприємствами тощо.

До середини 1950-х рр. управління економікою майже цілковито зосереджувалося в Москві. Більшістю найважливіших галузей промисловості республіки - вугільною, металургійною, машинобудівною, енергетичною та ін. - керували союзні міністерства. Тому реформування управління економікою розпочалося з розширення економічних прав й компетенцій союзних республік, зокрема України. Ще у квітні 1953 р. президія Верховної Ради СРСР прийняла рішення про зменшення кількості союзних (з 30 до 20) і союзно-республіканських (з 21 до 13) міністерств. Хоча наступного року їхня кількість знову зросла, однак сталися перші відчутні зміни на користь республік, оскільки деякі союзні міністерства набули союзно-республіканського статусу.

У 1955 р. спеціальною постановою Ради Міністрів СРСР союзні республіки дістали права: самостійно затверджувати плани виробництва і розподілу всіх видів продукції, що вироблялася підприємствами республіканських міністерств й промислової кооперації; затверджувати титульні списки капітального будівництва по підприємствах республіканських міністерств незалежно від кошторисної вартості будівництва; передбачати для республіканських міністерств і відомств завдання по росту продуктивності праці, чисельності працівників, фонду заробітної плати. Ради міністрів союзних республік отримали право розпорядження 50% будівельних матеріалів і деяких промислових товарів широкого вжитку, вироблених поза квартальним планом підприємствами загальносоюзного і республіканського підпорядкування.

Для забезпечення реальної дії прав союзних республік у галузі управління промисловістю у підпорядкування республіки перейшло багато підприємств вугільної, нафтової, металургійної, лісової, харчової, м'ясної й молочної, легкої й текстильної промисловості, промисловості будівельних матеріалів, а також зв'язку й автомобільного транспорту.

Законом про бюджетні права Союзу СРСР і союзних республік (1959 р.) союзним республікам були надані ширші повноваження у вирішенні фінансово-бюджетних питань. Згідно з чинним на той час законодавством, Верховна Рада СРСР затверджувала бюджети союзних республік по двох частинах - по республіканському й місцевим бюджетах, що суттєво обмежувало можливості республік у перерозподілі коштів між республіканським і місцевими бюджетами, а також фінансування окремих програм. Відповідно до нового Закону бюджетний устрій союзних республік встановлювався ними самостійно з дотриманням положень загальносоюзного законодавства.

Значно розширилися джерела прибуткової частини бюджетів союзних республік. До їхніх бюджетів поступали відрахування від прибутку й інших надходжень від підприємств і господарських організацій республіканського і місцевого підпорядкування, внаслідок чого питома вага бюджетів союзних республік у загальносоюзному бюджеті зросла з 19% у 1953 р. до 49% у 1959 р.⁴²

Водночас у середині 1950-х рр. почалося скорочення чисельності управлінського апарату, ліквідація численних непотрібних підрозділів у міністерствах і відомствах, об'єднання дрібних господарських організацій. Загалом в Україні було ліквідовано 4867 структурних підрозділів, організацій та установ, скорочено 90 тис.

У лютому 1957 р. робиться чергова спроба децентралізації управління промисловістю. Цього разу - шляхом ліквідації міністерств, переходу від галузевого до територіального принципу управління промисловістю і будівництвом. Як уважалося, галузевий принцип управління зумовлював наявність відомчих бар'єрів між підприємствами різних міністерств, стримував розвиток спеціалізації й кооперування виробництва, породжував нераціональні перевезення та значні зустрічні вантажопотоки. Так, завод «Азовкабель» з м. Осипенко Запорізької області одержував литво з Астрахані та Кольчугіна, а розміщений по сусідству механічний завод виробляв таке ж саме литво на вивіз. Київському заводу «Укркабель» для відправки кабелю були потрібні дерев'яні котушки, які з успіхом могли б виготовляти деревообробні підприємства Києва, але через відомчі бар'єри ці котушки завозилися з Іванівської області⁴³. На думку М.Хрущова, подібні вади можна було усунути, якщо передати важелі управління на місця, надати місцевим органам управління більше прав і компетенцій у сфері управління економікою. Така лінія повністю відповідала курсу ХХ і ХХІІ з'їздів партії на розвиток демократичних засад у радянському суспільстві. Крім того, очевидно, мали на увазі й політичну мету - нанесення удару по московській бюрократії, якій М.Хрущов не вірив і яку вважав ворожою до себе⁴⁴.

Згідно із Законом СРСР «Про дальше вдосконалення організації управління промисловістю і виробництвом» (1957 р.), були ліквідовані всі промислові міністерства. В СРСР залишилося 6 загальносоюзних і 9 союзно-республіканських міністерств, в Українській РСР - лише 8 союзно-республіканських міністерств (вищої і середньої спеціальної освіти, закордонних справ, зв'язку, культури, оборони, охорони здоров'я, сільського господарства, фінансів) і 9 республіканських (автомобільного транспорту і шосейних шляхів, будівництва, внутрішніх справ, виробництва і заготівель сільськогосподарської продукції, комунального господарства, освіти, соціального забезпечення, торгівлі, юстиції)⁴⁵.

У 1960 р. з метою наближення керівництва до підприємств кількість раднаргос- пів у республіці було збільшено до 14, але через два роки у зв'язку з відновленням централістських тенденцій їх стало сім: Донецький, Київський, Львівський, Подільський, Придніпровський, Харківський, Чорноморський. Раднаргоспи були підпорядковані безпосередньо республіканському урядові, а їхні голови за обсягом повноважень прирівнювалися до міністра. Ім були передані підприємства й організації міністерств вугільної, металургійної, машинобудівної та інших промислових галузей. Промислові підприємства підпорядкувалися раднаргоспам безпосередньо або через проміжне господарське об'єднання, зокрема трест. З метою скорочення витрат на адміністративний персонал на багатьох заводах і фабриках республіки проводилися укрупнення дільниць і ліквідація цехового апарату, функції якого виконували відділи заводоуправлінь. Крім того, здійснювалося об'єднання споріднених виробництв і створення системи головних підприємств.

Однак уже скоро на зміну політиці децентралізації управління економікою знову приходить політика централізації у вигляді нових органів, що паралельно з урядом мали здійснювати керівництво раднаргоспами. У 1960 р. була створена Українська республіканська рада народного господарства (УРНГ). Ії основними структурними органами стали: власне рада - керівний колегіальний орган, до складу якого увійшли голова УРНГ, його заступники, голови раднаргоспів економічних районів, начальники управлінь і відділів УРНГ; президія в складі голови УРНГ, його заступників і начальників провідних галузевих і функціональних управлінь УРНГ; головні галузеві управління (вугільної і торф'яної промисловості, металургійної промисловості, нафтової і газової промисловості, хімічної і нафтопереробної промисловості, легкої промисловості тощо). При УРНГ також діяла низка головних управлінь постачання й збуту. В 1962 р. утворюється загальносоюзна Рада народного господарства СРСР, яка невдовзі стала союзно-республіканським органом. Тоді ж із системи раднаргоспів було виділено будівельну галузь, для керівництва якою були створені окремі органи. Крім того, у 1963 р. указом президії Верховної Ради СРСР було створено Вищу раду народного господарства СРСР, якій підпорядковувалися Держплан, Держбуд, інші господарські держкомітети. Зазначені факти свідчили про неабияку живучість системи, яку згодом іменуватимуть командно-адміністративною.

За 1957-1965 рр. питома вага раднаргоспів у випуску валової продукції промисловості України збільшилася з 73,3 до 86,6%, а в окремих районах - ще більше (Донецькому - до 89%, Придніпровському - до 87%). Раднаргоспи разом з місцевими партійними і радянськими органами провели певну роботу щодо використання місцевих ресурсів. Проведення реорганізації органів управління промисловістю і будівництвом дозволило також подолати надмірну централізацію в діяльності цих органів. Однак, як виявилося, зазначена реорганізація управління породила інший недолік - місництво. Раднаргоспи прагнули забезпечити необхідною продукцією та сировиною «свої підприємства» на шкоду виконанню державних планів кооперованих поставок. Тим самим створювалися додаткові перешкоди виконанню державних планів розвитку народного господарства. Виникли значні труднощі й щодо координації діяльності раднаргоспів і планування народного господарства країни тощо. Спроби ліквідувати зазначені недоліки шляхом скорочення кількості раднаргоспів, уточнення їхніх завдань, створення загальносоюзних органів для керівництва раднаргоспами тощо виявилися невдалими. Урешті-решт реорганізація стала, по суті, некерованою. Одночасно зі скороченням створювалися нові державні органи й посади. Для наведення порядку в цьому було ухвалено постанову Ради Міністрів СРСР, в якій зазначалося, що без дозволу спеціальної урядової комісії забороняються будь-які зміни в структурі апарату, його штатному розкладі, окладах посадових осіб державних установ.

Однак за своїми негативними наслідками для управління економікою всі зазначені новації не в яке порівняння не йшли з наступною витівкою М.Хрущова. У 1962 р. М.Хрущов написав записку до президії ЦК КПРС «Про перебудову партійного керівництва промисловістю та сільським господарством». У ній було запропоновано утворити в межах областей дві самостійні партійні організації на чолі з відповідними обкомами партії: міськими - з керівництва промисловістю і сільськими - з керівництва сільським господарством. Ті, хто висловив будь-який сумнів відносно зазначеного заходу, були як «незрілі» переведені на іншу роботу.

Як і повсюди в країні, зазначену реорганізацію проведено у 19 областях УРСР, єдині партійні органи залишено в шести західних областях - Волинській, Івано- Франківській, Тернопільській, Ровенській, Закарпатській, Чернівецькій. У ЦК КПУ було обрано бюро з керівництва промисловим виробництвом і бюро з керівництва сільськогосподарським виробництвом, а для координації їхньої діяльності - президію. Замість райкомів партії в Україні було створено 250 виробничих колгоспно-радгоспних управлінь, а також 78 промислово-виробничих парткомів, що мали керувати партійними організаціями підприємств і будов у сільській місцевості. У містах діяло 92 міських комітети і 71 районний комітет Компартії України.

За тим самим принципом одночасно відбулася перебудова й радянських, профспілкових, комсомольських органів. У грудні 1962 р. з'явився указ президії ВР УРСР про утворення обласних (промислових) і обласних (сільських) рад депутатів трудящих, а навесні наступного року - відповідний закон. Відбувалося укрупнення районів. Райони теж ділилися на промислові та сільські. Ради промислових районів були підпорядковані промисловій обласній раді депутатів трудящих, ради сільських районів - сільській обласній раді.

Зазначена реформа відіграла негативну роль в організації управління, вона призвела до розриву зв'язків між містом і селом, ускладнила управління економічним і культурним життям. Вона стала одним із разючих прикладів недостатньо продуманого рішення. Ця перебудова відразу викликала низку непорозумінь. Обком по сільському господарству об'єднував не тільки комуністів, що працювали в колгоспах, радгоспах і колгоспно-радгоспних управліннях, а й працюючих у містах на підприємствах, що обслуговували сільське господарство або переробляли його сировину. Однак чимало установ і підприємств, прямо чи посередньо зв'язані з сільським господарством, залишались у віданні «промислового» обкому, з яким потрібно було узгоджувати навіть таке питання, як проведення в обласному центрі наради передовиків сільського господарства або партійної конференції сільських комуністів. З іншого боку, промисловий обком не міг самостійно вирішувати питання кращого забезпечення жителів міст овочами та фруктами. Різні питання виникали під час виділення транспорту та іншої допомоги для збору врожаю. До того ж в області було два облвиконкоми, а відповідно два обласних відділи охорони здоров'я, два відділи народної освіти, два фінансових відділи тощо. Тож чиновників і обласного, і районного рівнів усупереч раніше задекларованим планам значно побільшало, а вирішувати питання стало складніше.

Початок 1960-х рр. ознаменувався такою великою кількістю новацій у керівництві економікою, що голова від них ішла обертом у багатьох господарників. Так, у сільському господарстві спочатку в наказному порядку поширювали посіви «королеви ланів» (кукурудзи) і «царя Гороха». Потім велася шалена боротьба з «безплідним травосіянням» і присадибними ділянками сільських жителів. Про те, якого шаленого тиску з боку бюрократів зазнало на собі сільське господарство, свідчить, наприклад, той факт, що лише за вісім з половиною місяців 1963 р. Міністерство сільського господарства направило на периферію понад 160 тис. різних директив⁴⁶. У свою чергу, обласні та районні управління сільського господарства надсилали вказівки колгоспам, не залишаючи поза увагою навіть дрібні господарські питання. У зв'язку з цим характерною є телеграма, яку надіслало навесні 1964 р. колгоспам Новоархангельське виробниче управління Кіровоградської області: «Нагадуємо Вам про те, що до цього часу на фермах Вашого колгоспу не проведено відрізки (так у тексті. - Авт.) хвостів у коней і великої рогатої худоби на збір ліньки. Організуйте проведення цієї роботи та здачу заготівельним організаціям сировини від проведеної обробки тварин»⁴⁷. Якщо такі «цінні» вказівки чиновники давали в письмовій формі, то можна собі уявити, що рекомендувалось усно. Така перебудова викликала здивування навіть у палких прихильників М.Хрущова.

Отже, загалом дії Хрущова лише підірвали деякі найнегативніші механізми колишньої моделі політичної влади з її командно-адміністративними методами управління, але не змінили її по суті. Значною мірою зберігалася й її кадрова політика. М.Хрущов розпочав реформи, які безпосередньо зачіпали інтереси партійної номенклатури, породжували в неї невпевненість у своєму майбутньому і викликали її невдоволення. Економічні реформи були не завжди продумані й часом просто авантюристичні. До того ж вони супроводжувалися погіршенням соціального становища багатьох людей, що викликало їхнє невдоволення. Останнє виявилося в мирному виступі робітників у Новочеркаську Ростовської області в 1962 р. Мирну маніфестацію було жорстоко придушено за допомогою військ. За даними розслідування, що було проведено в травні 1990 р. Головною Військовою прокуратурою СРСР, у ті дні загинуло 24 і поранено 80 людей⁴⁸. Застосовувалися репресивні заходи щодо інакодумців з числа діячів культури і мистецтва. Хрущовська «відлига» себе вичерпала.