1. Особливості кадрової політики «брежнєвської епохи»

У 1964 р. група найвищих партійних посадовців за участі силових структур здійснила успішний заколот проти М.Хрущова. На Пленумі ЦК КПРС, який відбувся в жовтні 1964 р., М.Хрущов був звільнений з посад першого секретаря ЦК КПРС і голови Ради Міністрів СРСР.

За часів В.Леніна головною посадовою особою в державі був голова уряду. Й.Сталін здобув необмежену владу і став диктатором, будучи генеральним секретарем ЦК ВКП(б). Згодом, перебуваючи вже в неофіційному статусі «великого вождя» і «батька всіх народів», формально він був лише одним із секретарів ЦК, а перед початком війни - головою Ради Народних Комісарів СРСР. Однак після його смерті лідером однієї з найбільших у світі держав фактично став не голова уряду, посаду якого обіймали Г.Маленков і М.Булганін, а перший секретар ЦК КПРС - М.Хрущов. Очевидно, певна невизначеність становища партійного керівника як керівника держави, передусім з огляду на світові традиції, і прагнення задовольнити свої амбіції примусили М.Хрущова в 1958 р. обійняти за сумісництвом ще й посаду голови Ради Міністрів СРСР.

Нове партійне керівництво, яке очолив Л.Брежнєв, розв'язувало проблему легітимності вищої влади в державі іншим шляхом.

Постановою ХХІІІ з'їзду КПРС (1966 р.) замість посади першого секретаря ЦК була відновлена посада генерального секретаря ЦК, яка за нових умов мала додати значущості Л.Брежнєву.

Політична кар'єра Л.Брежнєва розпочалася в Україні. В 1937 р., після закінчення Дніпродзержинського індустріального інституту, він став заступником голови виконкому міськради Дніпродзержинська, через рік - завідуючим відділом, а невдовзі й секретарем Дніпропетровського обкому партії. Під час війни обіймав посади начальника політвідділу армії, політуправління 4-го Українського фронту. У післявоєнний період продовжував політичну кар'єру на посадах першого секретаря Запорізького, Дніпропетровського обкомів КП(б)У, першого секретаря ЦК Компартії Молдавії, заступника начальника Головного політичного управління Радянської армії, 2-го і 1-го секретаря ЦК КП Казахстану, голови президії Верховної Ради СРСР. На час роботи жовтневого пленуму 1964 р., на якому усунули М.Хрущова, Л.Брежнєв - секретар ЦК КПРС. Саме М.Хрущов сприяв просуванню Л.Брежнєва владними сходинками, його ж уважав своїм спадкоємцем.

Л.Брежнєв був типовим продуктом сталінської адміністративно-бюрократичної системи. На відміну від попередника, він належав до тієї частини компартійної номенклатури, яка не була схильною до розриву зі сталінізмом, віддавала перевагу не економічним, а звичним командно-адміністративним методам управління економікою.

Розгорнулася спочатку замаскована, а згодом відверта реабілітація Сталіна. Знов почалося звеличування ролі Сталіна в роки війни, замовчувалися його злочини. Навіть такий м'який термін, як «період культу особи», опинився під неофіційною забороною. Була встановлена заборона на згадування в пресі сталінських репресій. Реабілітація жертв цих репресій незабаром практично припинилася. Метастази сталінізму почали роз'їдати радянське суспільство.

Прихід Брежнєва до влади у жовтні 1964 р. став результатом компромісу між угрупованнями, що скинули Хрущова. Л.Брежнєв здавався постаттю не дуже значною. Деякі вважали, що ним легко маніпулювати. Однак їхні розрахунки не виправдалися. За допомогою нехитрих політичних інтриг, граючи насамперед на суперечностях у вищому партійному керівництві, Л.Брежнєв спромігся укріпити своє становище, згодом отримати практично необмежені повноваження й управляти однією з наймогутніших у світі держав протягом 18 років, які в народі нарекли «брежнєвською епохою».

Хоча сходженням на вершину влади Л.Брежнєв був зобов'язаний столичній вищий номенклатурі, надалі він спирався на перших секретарів регіональних пар- торганізацій, передусім на перших секретарів ЦК Компартій. Немає підстав не довіряти М.Горбачову, який уважає, що саме вони, як за сталінських часів, стали головною опорою Л.Брежнєва, з тією тільки різницею, що за Сталіна така схема влади підтримувалася репресіями, а за Брежнєва існував такий собі «суспільний договір» між основними носіями влади. Зміст його полягав у тому, що першим секретарям в їхніх регіонах давалася майже необмежена влада, а вони, зі свого боку, повинні були підтримувати генерального, славити його як лідера і вождя. У цьому полягала суть «джентльменської» угоди, яка ретельно виконувалася¹. У свою чергу, практично всі важелі й ланки управління в республіках і регіонах так чи інакше знаходилися в руках «хазяїна», «першого», як прийнято було позаочі називати перших секретарів партійних комітетів. Увесь чиновницький апарат був підпорядкований їм.

Другим вагомим інструментом утримання й посилення особистої влади Л.Бреж- нєвим стало наближення до владних структур своїх земляків, близьких, людей, з якими довелося працювати раніше. Колишній відповідальний працівник ЦК КПРС, а згодом письменник М.Зенькович у книзі «Була така країна» називав Л.Брежнєва «режисером безсоромного фарсу». Він писав, що Л.Брежнєв розумів або відчував - хтозна, як краще, - що без відданих і слухняних його волі дійових осіб йому не обійтися. Тільки з їхньою допомогою він міг укріпити основу своєї особистої влади і впливу, з допомогою надійних людей, яких слід розставити на відповідальні посади в ключових органах партійного керівництва. Тут уже не до таланту й моральних якостей, принцип єдиний, головне, щоби був свій, особисто відданий².

Коли в 1972 р. через зайву самостійність відправили у відставку П.Шелеста, його місце посів виходець із Дніпропетровщини В.Щербицький. У 1952-1954 рр. В.Щербицький був секретарем Дніпродзержинського міськкому, а в 1955-1957 рр., 1963-1965 рр. - секретарем Дніпропетровського обкому КПУ, в 1957-1961 рр. - секретарем ЦК КПУ, 1965-1972 рр. - головою Ради Міністрів УРСР.

У вищому кремлівському керівництві також опинилися знайомі Л.Брежнєва по спільній роботі в Дніпропетровську та Дніпродзержинську, особисто віддані йому: голова Ради Міністрів М.Тихонов, міністр внутрішніх справ М.Щолоков, помічник генерального секретаря ЦК Г.Цуканов, голова КДБ СРСР В.Чебриков, перший заступник голови КДБ СРСР генерал армії Г.Циньов, заступник голови Ради Міністрів СРСР І.Новиков, керуючий справами ЦК КПРС Г.Павлов, дипломат, член ЦК КПРС М.Толубеєв та ін. У Молдавії разом з майбутнім генсеком працювали секретар ЦК КПРС К.Черненко, завідувач відділу освіти і науки ЦК КПРС С.Трапезніков, перший заступник голови КДБ СРСР С.Цвигун, у Запоріжжі - секретар ЦК КПРС А.Кириленко.

Що ж до стилю брежнєвського керівництва, то, за свідченням осіб, які працювали поруч із генеральним секретарем, він полягав у створенні чіткої ієрархії в системі управління, за якою ініціатива йде лише в одному напрямку - згори донизу. Люди такого стилю не дуже компетентні в змістовних питаннях економіки, культури або політики. Однак вони прекрасно знали, кого й коли слід призначити, кого й чим нагородити. У теорії управління радянських часів це було сформульовано так: «Хороший організатор нічого не робить сам. Він вміє примусити інших виконати всю роботу, залишаючи за собою загальне керівництво і загальний контроль»⁴. Але на практиці вийшло так, як написав з цього приводу Ф.Бурлацький: «Леонід Ілліч добре попрацював, щоб усадити на керівні посади - в парторганізаціях, у економіці, науці, культурі - провідників такого стилю, "маленьких Брежнєвих", неквапливих, нерізких, невидатних, не особливо занепокоєних справою, але такими, що вміло розпоряджаються цінностями»⁵. Увесь апарат влади формувався саме в умовах, коли для досягнення вищих посад у партії та державі ерудиція, сила логіки, ораторські здібності не тільки не були обов'язковими, але, навпаки, могли стати серйозною завадою на шляху до цілі. Потрібно було зовсім інше: сліпа слухняність, «вміння тримати руки по швах», відсутність самостійної думки, знання таємниць апаратної боротьби, деякі організаційні й інтриганські здібності.

Питання підбору, розстановки й виховання кадрів, що здатні втілювати в життя «генеральну лінію партії», тобто волю вищого партійного керівництва, посідали центральне місце в діяльності Л.Брежнєва та його команди. У звітній доповіді ЦК КПРС ХХІѴ з'їзду КПРС говорилося: «Нам потрібні люди, які суміщають високу політичну свідомість з доброю професійною підготовкою, що здатні зі знанням справи вирішувати питання економіки й культури, володіють сучасними методами управління»⁶. Усього з 1966 р. по квітень 1985 р. було прийнято до 40 постанов ЦК КПРС, що стосувалися кадрової політики партії⁷. У кожній з них ішлося про необхідність висування на керівні посади найбільш достойних і здібних працівників. Однак, попри постійні заклинання підвищувати рівень підготовки й виховання управлінських кадрів, вирішальну роль під час призначення на будь-яку керівну посаду дедалі більше відігравали не професійні й політичні якості претендента на ту чи іншу керівну посаду, а його анкетні дані. Кадрова політика стає формалізованішою. Претендент мусив відповідати черговій установці партійного з'їзду.

Перевагу віддавали в першу чергу тим, хто мав робітниче, в другу чергу - селянське походження. Станом на 1980 р. раніше працювали робітниками чи колгоспниками 66,2% секретарів міськкомів і райкомів партії⁸. Тому аналіз соціального

походження перших секретарів районних партійних комітетів і голів сільських райвиконкомів у період від середини 1960-х до початку 1980-х рр. свідчить про те, що переважна більшість з них були родом із села, здебільшого такого, що знаходилось у даному регіоні. Натомість у містах більшість партійних, радянських, комсомольських керівників мали міське походження. Звідси висновок, що політика партії була побудована за принципом: у сільськогосподарські райони призначалися керівниками партійних органів люди, що мали селянське походження, щоби показати тісний зв'язок партії й держави з населенням області.

У складі регіональної партійної еліти в 1965-1982 рр. відбувався процес збільшення господарників у секретарському корпусі. За період, що розглядається, їхня кількість збільшилася вдвічі, за умов одночасного скорочення частки партійних працівників на половину. У цьому проявилась особливість номенклатурної політики КПРС брежнєвського періоду. «Велике значення, - йшлося в документах XXV з'їзду КПРС, - має висування на партійну роботу політично зрілих, активних спеціалістів народного господарства, що мають досвід роботи з людьми»⁹. Л.Брежнєв, ілюструючи цю тенденцію статистичними даними (серед секретарів міськкомів і райкомів вищу освіту мають 99,2%, з яких 60% - спеціалісти промисловості та сільського господарства), заявив чітко: «цю лінію нам потрібно вести надалі з більшою наполегливістю»¹⁰. Кількість фахівців промисловості й сільського господарства з вищою й середньою спеціальною освітою в складі секретарів партійних комітетів була такою. Секретарі обкомів: 1958 р. - 42,5, 1968 - 67,8, 1978 -76%; секретарі міськкомів і райкомів: 1958 р. - 18, 1968 - 49, 1978 - 65,6%¹¹.

Водночас слід мати на увазі, що на будь-яку відповідальну посаду в партійних і радянських органах потрапляли лише ті, хто вже до цього обіймав ту чи іншу номенклатурну посаду або принаймні обирався секретарем партійного комітету в первинній партійній організації, тобто проходів певний громадський відбір. Особливим попитом користувалися ті, хто пройшов такий відбір ще на комсомольській роботі. Тільки за 1968-1978 рр. на партійну, радянську, профспілкову й господарську роботи було висунуто близько 10 тис. звільнених секретарів комітетів комсомолу¹². Вони зазвичай без особливих складнощів легко адаптувалися на всіх номенклатурних посадах. По-перше, завдяки тому, що вже мали досвід управлінської діяльності, встигли розвинути свої організаційні здібності, по-друге, завдяки їхній неписаній корпоративній солідарності, а по-третє, й можливо, головне, через те, що вже добре засвоїли писані й неписані правила апаратної поведінки.

У низці партійних документів ішлося про необхідність постійного оновлення партійних і радянських кадрів. І таке оновлення велося. Адже рішення партійних з'їздів і пленумів слід обов'язково виконувати. Змінюваність керівних кадрів не тільки була запроваджена як обов'язковий елемент управління з суворою регламентацією термінів і відсотків, а й передбачала певні заборони на повторне обрання чи призначення управлінських кадрів в межах відповідного часу. Однак якщо проаналізувати, яким чином і за рахунок кого виконувався зазначений принцип, то виявляється, що оновлення велося здебільшого за рахунок тих, хто прийшов у партійні, радянські, профспілкові органи з виробництва, «від станка». Номенклатура вважала їх «чужорідним тілом» у своїх лавах і при нагоді виштовхувала туди, звідки вони з'явилися.

Недоторканними залишалися насамперед перші секретарі партійних комітетів. У крайньому разі вони пересувалися по «горизонталі», на іншу керівну посаду і залишалися у складі так званої номенклатури. Необхідно було лише додержуватися неписаних правил особливої номенклатурної моралі, головними з яких були «не висовуватися», «я начальник - ти дурень, ти начальник - я дурень». Офіційно такий порядок називався принципом збереження спадкоємності в кадровій політиці, якого теж слід було дотримуватися. Під прапором виправлення волюнтаристських новацій М.Хрущова вже на ХХІІІ з'їзді КПРС (1966 р.) у партійному статуті були скасовані норми оновлення керівних кадрів, що стало однією з причин, що породили зловживання владою, моральне переродження багатьох керівників.

Вік, в якому перші секретарі райкомів, міськкомів і обкомів партії приходили до керівних органів, варіювався в середньому протягом всієї брежнєвської доби від 25 до 32 років. Попри те, що 1965-1970 рр. пріоритет у секретарському корпусі переходив від 36-45-річних до 40-50-річних, до 1975 р. майже 30% знов становили партійні функціонери молодше 40 років. Це пояснюється висуванням у 1971-1974 рр. молодих спеціалістів-господарників, що стало реалізацією директив ХХІѴ з'їзду КПРС (1971). Загалом середній вік перших секретарів РК і МК збільшився за 1965-1980 рр. на 6,3 року: 1965 р. - 41,2 року, 1980 р. - 47,5 року¹³.

Час вступу до лав партії брежнєвської когорти має специфічні риси. Якщо до 1965 р. більшість керівників були комуністами, що вступили до лав партії у воєнні чи перші повоєнні роки і відносилися, так би мовити, до сталінського покоління управлінців, то згодом їх поступово витіснили ті, хто вступив у партію після 1951 р. У 1970-1975 рр. серед перших секретарів обкомів, міськкомів і райкомів партії переважали висуванці хрущовського періоду, які, однак, до 1980 р. поступово відтісняються особами, чия партійна кар'єра почалася в 1965-1975 рр.¹⁴

Як наслідок, основну частину регіональних партійних керівників, по-перше, становили комуністи з партійним стажем у середньому від 10 до 20 років, а по-друге, це були здебільшого особи, що пройшли довгий шлях, пережили низку перемін генерального курсу, велику кількість реорганізацій і адміністративних перебудов. Тож рівень їхньої здатності до пристосування був дуже високий. З іншого боку, це був досвід, накопичений у період, коли не відбувалося будь-яких значних змін. Для таких лідерів значною мірою були притаманні інертність, низька мобільність, що, у свою чергу, диктувалося стабільністю політичних умов. За словами Г.Арбатова, типовим керівником у 1960-ті та наступні роки став функціонер, чиновник, який досконало оволодів правилами апаратної гри. Він не дуже освічений, часом, попри наявність диплому про вищу освіту, майже безграмотний, з марксизмом знайомий в обсязі сталінського «Короткого курсу історії ВКП(б)», нетерпимий до інакодумства, до нових ідей¹⁵. Якщо в попередні роки серед партійних і радянських керівників було чимало так званих практиків, то в зазначений період вища освіта стала необхідною умовою обіймання керівної посади. Перші секретарі міськкомів і райкомів у період перебування при владі Л.Брежнєва зазвичай мали вищу освіту, що відповідало політиці партії того часу. Вищу освіту мали: у 1958 р. - 90% секретарів обкомів і 46,1% секретарів міськкомів і райкомів, у 1968 - 100% секретарів обкомів і 95,7% секретарів міськкомів і райкомів¹⁶. Водночас здобуття партійними й радянськими функціонерами вчених ступенів не заохочувалося. Навіть більше, тим, хто наважився це зробити, зазвичай доводилося переходити на викладацьку роботу. Мовляв, на керівній посаді потрібно не дисертації писати, а втілювати в життя політику партії. Винятком були лише ті, хто захищав дисертації, навчаючись в Академії суспільних наук при ЦК КПРС.

У номенклатурному середовищі зростала мотивація до дістання другої партійно- політичної освіти, наявність якої відкривала більш сприятливі можливості для партійної чи державної кар'єри. У 1980 р., зокрема, вищу політичну освіту мали 34,6% секретарів обкомів і 51,3% секретарів міськкомів і райкомів Компартії України¹⁷. Політична освіта стала невід'ємною частиною й значної кількості інших керівних посад у державі. Отже, відбувається деяка «нейтралізація» господарників у складі секретарського корпусу і пом'якшується технократизація субрегіональної політичної еліти.

Вищу політичну освіту діставали у Вищий партійній школі при ЦК КПУ та Академії суспільних наук при ЦК КПРС. Кількість комуністів, що закінчили партійні навчальні заклади і постійно діючі курси, в 1971-1975 рр.: Академію суспільних наук при ЦК КПРС - 66, Вищу партійну школу при ЦК КПРС - 104, Заочну Вищу партійну школу при ЦК КПРС - 2769, Вищу партійну школу при ЦК КПУ і Одеську вищу партійну школу - 1039, постійно діючі курси перепідготовки партійних і радянських працівників - 39 821, постійно діючі семінари незвільнених секретарів первинних партійних організацій при обкомах і Київському міськкомі партії - 57 227¹⁸. У системі партійного навчання в 1966/67 навчальному році діставало освіту 1646 тис., у 1977/78 - 2396 тис. людей¹⁹. У 1978 р. було 26 університетів марксизму-ленінізму, в них навчалося 63 тис., у тому числі членів КПРС - 41 987 людей²⁰. Диплом про закінчення вечірнього університету марксизму-ленінізму став майже обов'язковою умовою висунення на будь-яку керівну посаду. А партійні організації ретельно виконували рознарядки вищих партійних органів щодо направлення на навчання до університетів своїх комуністів.

Зазначена кадрова політика і наявний кадровий потенціал «брежнєвського часу» значною мірою визначили й характер політичного розвитку Радянського Союзу. Майже відразу після приходу Л.Брежнєва до влади відбувається поступове повернення до сталінізму (щоправда, неповне), адже й сам керівник партії і його найближче оточення були, по суті, сталіністами, хоча й поміркованими. Від кінця 1960-х - початку 1970 рр. почала послаблюватися тенденція демократизації суспільно-політичного життя, яка хай непослідовно, але все ж таки здійснювалася під керівництвом Хрущова.