<<
>>

Тема 18. Держава і право України в період «застою» (середина 1960- середина 1980 рр.)

Командно-адміністративна система державного управління

Після звільнення жовтневим Пленумом ЦК КПРС 1964 р. М. Хрущова з посад Г олови Ради Міністрів СРСР та першого секретаря ЦК КПРС на зміну процесу демократизації суспільства прийшов «брежнєвський консерватизм». Розпочата у 1965 р. головою Ради Міністрів СРСР О. Косигіним нова економічна реформа, що мала на меті розширення господарської самостійності підприємств, у 1972 р. силами консерваторів була припинена. Курс на гіпертрофований розвиток важкої та оборонної промисловості важким тягарем ліг на економіку України.

У травні 1972 р. було усунуто з посади першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста, який певною мірою намагався захистити економічні та національно-культурні інтереси республіки від союзного центру.

Нових обертів набув процес посилення партійного контролю над органами державної влади й життям суспільства, юридичним оформленням якого стало прийняття відповідних положень у Конституції СРСР 1977 р., Конституції УРСР 1978 р., а також конституціях інших союзних республік. Так, ст. 6 Конституції СРСР визначила статус КПРС як «керівної і спрямовуючої сили радянського суспільства, ядра його політичної системи, державних і громадських організацій». Конституційно за партією закріплювалися державницькі функції визначення «лінії внутрішньої і зовнішньої політики СРСР». Це положення один в один було продубльоване в ст. 6 Конституції УРСР. Рішення центральних партійних органів і місцевих партійних комітетів були обов’язковими для відповідних державних органів та громадських організацій.

Система органів влади й управління, встановлена відповідно до Конституції УРСР 1937 р., зазнала незначних змін із прийняттям у 1978 р. нової Конституції УРСР. Найвищим органом влади республіки вважалася

Верховна Рада УРСР. Конституція 1978 р. визначила кількісний склад Ради - 650 депутатів (за попередньою Конституцією обирався один депутат від 100 000 населення). Депутати Верховної Ради УРСР обиралися по виборчих округах з рівною кількістю населення на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Вони обиралися громадянами не на чотири, як раніше, а на п’ять років.

До повноважень Верховної Ради належало: прийняття Конституції УРСР, внесення до неї змін; затвердження державних планів економічного і соціального розвитку УРСР, державного бюджету республіки і звітів про їх виконання; прийняття законів УРСР; призначення референдумів. Конституція 1978 р. знизила віковий ценз депутата Верховної Ради до 18 років (раніше, 21 рік). Основними формами діяльності Верховної Ради були сесії, які скликалися двічі на рік. Позачергові сесії мали скликатися Президією Верховної Ради з її ініціативи, а також за пропозицією не менш як третини депутатів. Сесія Верховної Ради складалась із засідань Верховної Ради, а також засідань постійних і інших комісій. Верховна Рада обирала Голову Верховної Ради та чотирьох його заступників. Повноваження Голови Верховної Ради зводились до керівництва засіданнями Верховної Ради і відання внутрішнім розпорядком.

Верховна Рада також обирала підзвітний їй в усій своїй діяльності постійно діючий орган - Президію Верховної Ради УРСР. До її складу входили Голова Президії, три заступники Голови, Секретар та двадцять членів Президії. На відміну від попереднього Основного Закону, Конституція УРСР 1978 р. детально визначила повноваження Президії.

Серед основних її повноважень були: призначення виборів та скликання сесій Верховної Ради УРСР; координація діяльності постійних комісій; здійснення контролю за додержанням Конституції УРСР; тлумачення законів УРСР; вирішення питань адміністративно-територіального устрою УРСР (до рівня районного поділу областей включно); керівництво діяльністю місцевих Рад; скасування постанов та розпоряджень уряду республіки та рішень місцевих Рад у разі невідповідності їх законові; ратифікація і денонсація міжнародних договорів Української РСР; призначення виборів до районних (міських) судів; встановлення і присвоєння почесних звань, прийняття до громадянства Української РСР та ін. Президії Верховної Ради УРСР надавалося право з наступним затвердженням на сесії Верховної Ради вносити у разі необхідності зміни до чинних законодавчих актів республіки; утворювати області; за пропозицією уряду утворювати і ліквідовувати міністерства і державні комітети УРСР; за поданням голови Ради міністрів УРСР звільняти з посад і призначати окремих осіб, які входять до складу уряду.

Укази Президії Верховної Ради УРСР широко застосовувались у нормативно-правовому регулюванні життя республіки.

Для попереднього розгляду і підготовки питань, а також для сприяння проведенню в життя законів та інших своїх рішень, контролю за діяльністю державних органів і організацій Верховна Рада обирала з числа депутатів постійні комісії. Завдання, права та обов’язки постійних комісій, кількість яких мала тенденцію до зростання, врегульовувалась Положеннями про постійні комісії Верховної Ради УРСР 1966 та 1980 років. Крім того, у разі необхідності Верховна Рада мала право створювати слідчі, ревізійні та інші комісії у будь-якому питанні, віднесеному до відання Української РСР. Верховна Рада також утворювала Комітет народного контролю Української РСР, який очолював систему органів народного контролю в республіці.

Рада Міністрів Української РСР - Уряд Української РСР, за Конституцією 1978 р., вважався найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади республіки. Рада Міністрів Української РСР утворювалась Верховною Радою УРСР у складі: Голови Ради Міністрів, перших заступників і заступників Голови, міністрів і голів державних комітетів Української РСР. Уряд України був відповідальним перед Верховною Радою УРСР і їй підзвітним, а в період між сесіями відповідно - перед Президією Верховної Ради УРСР. Рада Міністрів УРСР була «правомочна вирішувати всі питання державного управління, віднесені до відання Української РСР, оскільки вони не входять, згідно з Конституцією, до компетенції Верховної Ради Української РСР і Президії Верховної Ради Української РСР». У межах своїх повноважень Рада Міністрів забезпечувала керівництво народним господарством і соціально-культурним будівництвом; здійснювала заходи щодо забезпечення державної безпеки й обороноздатності країни; охорони соціалістичної власності і громадського порядку, прав і свобод громадян; здійснювала керівництво діяльністю виконавчих комітетів місцевих Рад.

До повноважень уряду республіки належало також керівництво, виходячи з установленого Союзом РСР порядку, у галузі відносин Української РСР з іноземними державами та її участю в діяльності міжнародних організацій. Докладніше компетенцію і порядок діяльності уряду республіки регламентував Закон «Про Раду Міністрів Української РСР» від 19 грудня 1978 р. Відповідно до Конституції Рада Міністрів Української РСР мала право видавати постанови і розпорядження, які були обов’язковими до виконання на всій території республіки.

Постійно діючим органом уряду була Президія Ради Міністрів у складі голови Ради Міністрів, його перших заступників і заступників, а також деяких членів уряду.

Центральними органами державного управління були союзно- республіканські та республіканські міністерства і державні комітети УРСР, інші підпорядковані уряду відомства. Перелік цих органів містився у Законі «Про Раду Міністрів Української РСР», але кількість міністерств і держкомітетів не була сталою. Так, на середину 70-х років було 29 союзно- республіканських міністерств проти 6 республіканських. Усіма важливими галузями народного господарства, внутрішньою і зовнішньою політикою керували союзно-республіканські міністерства і відомства, які, маючи формально подвійне підпорядкування як Раді Міністрів УРСР, так і відповідному міністерству СРСР, фактично управлялися Москвою.

Місцевими органами влади, за Конституцією 1978 р., були обласні, районні, міські, районні в містах, селищні, сільські Ради народних депутатів (до 1978 р. відповідно до Конституції 1937 р.- Ради депутатів трудящих). Місцеві Ради обиралися громадянами на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Правові засади утворення і діяльності місцевих Рад врегульовувалися законами УРСР «Про сільські і селищні Ради депутатів трудящих» від 2 липня 1968 р., «Про районні, міські, районні в містах Ради депутатів трудящих» від 15 липня 1971 р., Законом СРСР «Про статус депутатів Рад трудящих СРСР» від 20 вересня 1972 р. Права і обов’язки місцевих Рад були розширені й конкретизовані у прийнятих 1979 р. нових редакціях законів про районну Раду народних депутатів УРСР; про міську, районну в місті Раду народних депутатів УРСР; про селищну Раду народних депутатів УРСР; про сільську Раду народних депутатів УРСР; 1980 р.- про обласну Раду народних депутатів УРСР. Конституція УРСР 1978 р. збільшила до 2,5 років строк повноважень місцевих Рад (за попередньою Конституцією - 2 роки).

До повноважень місцевих рад належало: керівництво на своїй території державним, господарським і соціально-культурним будівництвом; затвердження планів економічного і соціального розвитку, місцевого бюджету і звітів про їх виконання; здійснення керівництва підпорядкованими їм державними органами, підприємствами, установами й організаціями; забезпечення додержання законів, охорони державного і громадського порядку, прав громадян, сприяння зміцненню обороноздатності країни. У межах своїх повноважень місцеві Ради приймали рішення, які були обов’язковими для виконання всіма розташованими на території відповідної Ради підприємствами, установами й організаціями, а також службовими особами і громадянами.

Основною формою роботи місцевих Рад були сесії, які скликалися не менше як чотири рази на рік. Місцевими Радами також з числа депутатів обиралися постійні комісії для попереднього розгляду та підготовки питань, сприяння проведенню в життя власних рішень і рішень вищестоящих органів державної влади і управління, контролю за діяльністю державних органів, підприємств, установ і організацій. Виконавчими і розпорядчими органами місцевих рад були виконавчі комітети, що обиралися ними з числа депутатів, у складі голови, заступників голови, секретаря і членів. До їх компетенції входило вирішення усіх питань, віднесених до повноваження відповідних Рад, за винятком тих, які вирішувалися безпосередньо сесією Рад. Виконкоми скликали сесії Рад; сприяли депутатам у здійсненні їх повноважень; організовували виконання рішень Рад і вищестоящих органів державної влади та управління, наказів виборців; керували підпорядкованими їм органами управління.

Судова система в досліджуваний період була об’єктом пильного партійного керівництва. Свідченням тому є, зокрема, постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 30 липня 1970 р. «Про заходи щодо поліпшення роботи судових і прокурорських органів», в якій визначалися конкретні завдання судових органів, заходи щодо поліпшення роботи із суддівськими кадрами. Основоположні засади діяльності судових установ містила Конституція УРСР 1978 р. За Основним Законом республіки правосуддя в Українській РСР мало здійснюватися тільки судом.

Судова система України складалася з Верховного Суду УРСР, обласних судів, Київського міського суду, районних (міських) судів. Усі судові установи республіки утворювалися на засадах виборності суддів і народних засідателів. Народні судді районних (міських) народних судів обиралися громадянами району (міста) на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні на п’ять років. Народні засідателі районних (міських) народних судів обиралися на зборах громадян за місцем їх роботи або проживання відкритим голосуванням строком на два з половиною роки. Вищестоящі суди обиралися відповідними Радами строком на п’ять років. Зазначалося, що судді і народні засідателі є відповідальними перед виборцями або органами, що їх обрали, звітують перед ними й можуть бути відкликані з посад.

Найвищим судовим органом республіки був Верховний Суд УРСР, який обирався Верховною Радою УРСР у складі: Голови, його заступників, членів і народних засідателів. Верховний Суд здійснював нагляд за судовою діяльністю всіх судів УРСР.

Розгляд цивільних і кримінальних справ в усіх судах здійснювався

колегіально; в суді першої інстанції - за участі народних засідателів. Народні засідателі при здійсненні правосуддя за Конституцією мали користуватися усіма правами суддів. Проте, не маючи відповідної професійної підготовки та досвіду судової роботи, вони, як правило, орієнтувалися на думку суддів. Проголошувалась незалежність суддів і народних засідателів, які мали підкорятися тільки законові; декларувалося, що здійснення правосуддя в УРСР відбувається на засадах рівності громадян перед законом і судом. Але саме в цей період набувало все більшого поширення так зване «телефонне право». Поліпшенню роботи судових органів мали сприяти прийняті у 1981 р. закони «Про судоустрій УРСР», «Про вибори районних (міських) народних суддів УРСР», «Про порядок відкликання народних суддів і народних засідателів районних (міських) народних судів УРСР».

Діяльність органів державного арбітражу спрямовувалася на забезпечення виконання суб’єктами господарювання планових завдань і договірних зобов’язань, правильного й однакового застосування законодавства при вирішенні господарських спорів. Цьому мало сприяти перетворення у 1974 р. Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР у союзно- республіканський орган. У зв’язку з цим було прийнято нове Положення про державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР та Положення про державний арбітраж при Раді Міністрів УРСР. Юридичне оформлення цієї реорганізації завершив Закон СРСР «Про державний арбітраж СРСР» від 30 листопада 1979 р., який визначив систему, завдання та компетенцію органів державного арбітражу.

Органи прокуратури УРСР до прийняття Конституції СРСР 1977 р. та Конституції УРСР 1978 р. діяли на підставі Положення про прокурорський нагляд від 24 травня 1955 р. Конституція СРСР 1977 р. завершила процес конституційного оформлення централізації системи прокурорських органів. Виходячи з цього, Конституція УРСР 1978 р. визначала, що «найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів усіма міністерствами, державними комітетами й відомствами, підприємствами, установами та організаціями, виконавчими і розпорядчими органами місцевих Рад народних депутатів, колгоспними, кооперативними та іншими громадськими організаціями, службовими особами, а також громадянами на території Української РСР здійснюється Г енеральним прокурором СРСР і підлеглими йому Прокурором Української РСР і нижчестоящими прокурорами».

Прокурор УРСР та прокурори областей призначалися Генеральним прокурором СРСР, а міські та районні прокурори - Прокурором УРСР із затвердженням Генеральним прокурором СРСР. Установлювався 5-річний термін повноважень прокурорів усіх ланок.

Завдання, структуру, принципи організації та діяльності прокурорських органів відповідно до Конституції СРСР 1977 р. визначив Закон СРСР «Про прокуратуру СРСР» від 30 листопада 1979 р. Підлягаючи тільки Генеральному прокуророві СРСР, органи прокуратури мали здійснювати свої повноваження незалежно від будь-яких місцевих органів. Насправді ж місцеві керівники постійно втручалися в діяльність органів прокуратури, покладали на прокуратуру безліч невластивих прокурорському наглядові обов’язків.

Характерною тенденцією керівництва органами внутрішніх справ було повернення до централістських засад. 1966 р. створюється Міністерство охорони громадського порядку СРСР, якому у листопаді 1968 р. повернуто назву «Міністерство внутрішніх справ СРСР». Відповідно було перейменовано Міністерство охорони громадського порядку Української РСР у МВС УРСР. Відбулося перейменування місцевих відділів охорони громадського порядку у районні, міські відділи, обласні управління внутрішніх справ. До відання МВС належали: міліція, виправно-трудові установи, пожежна охорона, слідство та ін.

Міліція поділялася на територіальну і транспортну. До її складу входили: карний розшук, служба боротьби з розкраданням соціалістичної власності, державна автомобільна інспекція, відомча міліція та ін.

Приймається ряд нормативних актів, спрямованих на посилення боротьби зі злочинністю та удосконалення діяльності міліції. Серед них: постанови

ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про заходи посилення боротьби зі злочинністю» від 23 липня 1966 р., «Про заходи по зміцненню міліції» від 19 листопада 1968 р., Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про основні обов’язки і права радянської міліції по охороні громадського порядку і боротьбі зі злочинністю» від 8 червня 1973 р., нове Положення про радянську міліцію.

Діяльність адвокатури врегульовувалась Положенням про адвокатуру УРСР 1962 р. із змінами й доповненнями від 15 червня 1965 р. Положення встановлювало організаційну форму адвокатської діяльності - обласні колегії адвокатів. Це були добровільні об’єднання осіб, які займалися адвокатською діяльністю. Визначалися завдання і склад колегій, права й обов’язки адвокатів. За Положенням, адвокатські об’єднання (колегії) здійснювали захист на попередньому слідстві й суді, представництво з цивільних справ у суді та арбітражі, надавали юридичну допомогу громадянам, підприємствам, установам, організаціям і колгоспам. Певна увага адвокатурі приділялась у Конституціях СРСР та УРСР. Зокрема, зазначалося, що «обвинуваченому забезпечується право на захист. Для подання юридичної допомоги громадянам і організаціям діють колегії адвокатів. У випадках, передбачених законодавством, юридична допомога громадянам подається безплатно».

Удосконаленню діяльності адвокатури сприяло прийняття Закону «Про адвокатуру СРСР» від 30 листопада 1979 р. та нового Положення про адвокатуру УРСР від 1 жовтня 1980 р. Згідно з цими актами колегії адвокатів утворювалися за заявами груп засновників. Загальне керівництво їхньою діяльністю покладалося на Ради народних депутатів. Порядок оплати юридичної допомоги та праці адвокатів встановлювали союзне та республіканське міністерства юстиції. Вони також здійснювали контроль за дотриманням колегіями адвокатів законодавства. Для надання юридичної допомоги населенню утворювались юридичні консультації.

Як вже зазначалося, керівництво нотаріальними органами, до компетенції яких входило посвідчення безспірних фактів, що мали юридичне значення, в період з 1963 р. по 1970 р. здійснювалося Верховним Судом УРСР і обласними судами. Із створенням у 1970 р. союзно- республіканського Міністерства юстиції СРСР система нотаріату була віднесена до його відання. На місцях керівництво нотаріальними конторами здійснювали відповідні відділи юстиції. Організаційно-правові засади нотаріату визначалися Законом СРСР «Про державний нотаріат» від 19 липня 1973 р. та Законом УРСР «Про державний нотаріат» від 15 грудня 1974 р.

Уніфікація законодавства

Згортання реформ 60-х років, зміцнення командно-адміністративної системи призвело до посилення уніфікації законодавства, централізації законодавчого регулювання. Повною мірою це виявилося у порядку та змісті другої кодифікації права, яка була проведена у 60-80-ті роки. Спочатку Верховною Радою СРСР приймалися Основи законодавства у тій чи іншій галузі права, на основі яких розроблялися відповідні республіканські кодекси. При цьому відповідно до норм Конституції СРСР існування принципових відмінностей у союзному і республіканському законодавствах не допускалося. У випадку розходжень республіканське законодавство приводилося у відповідність до союзного.

У період 1958-1984 рр. було прийнято Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік стосовно 16 галузей права і сфер суспільного життя. Кодифікаційні роботи сприяли подальшому удосконаленню законодавства, результатом чого стало видання Зводу законів СРСР і Зводу законів УРСР.

Конституційне законодавство набуло подальшого розвитку з прийняттям 7 жовтня 1977 р. Конституції СРСР. На її основі позачерговою сесією Верховної Ради УРСР 20 квітня 1978 р. була прийнята четверта й остання Конституція УРСР. Конституція складалася з преамбули і розділів: І. Основи суспільного ладу УРСР; ІІ. Держава і особа;

ІІІ. Національно-державний адміністративно-територіальний устрій УРСР; ІѴ. Ради народних депутатів УРСР і порядок їх обрання; V. Найвищі органи державної влади і управління УРСР; ѴІ. Місцеві органи державної влади і управління в УРСР; VII. Державний план економічного і соціального розвитку УРСР і бюджет УРСР; VHL Правосуддя, арбітраж і прокурорський нагляд; ІХ. Герб, прапор, гімн і столиця УРСР; Х. Дія Конституції УРСР і порядок її зміни.

Конституція проголошувала Українську РСР соціалістичною загальнонародною державою, яка виражає волю й інтереси робітників, селян та інтелігенції, трудящих республіки всіх національностей. Носієм влади проголошувався народ. Він мав здійснювати державну владу через Ради народних депутатів. Усі інші державні органи були підконтрольні і підзвітні Радам народних депутатів. Вперше закріплювався статус народних депутатів як повноважних представників народу, які у своїй діяльності керуються загальнодержавними інтересами, враховують запити населення виборчого округу, добиваються втілення в життя наказів виборців. Депутати всіх рівнів здійснювали свої повноваження, не пориваючи з виробничою або службовою діяльністю.

Як вже зазначалося, Конституцією були внесені певні зміни у визначення основ суспільного ладу, в систему органів державної влади, судових та правоохоронних органів. За своїм змістом і призначенням вони спрямовувалися на зміцнення командно-адміністративної системи. Конституція декларувала суверенітет УРСР та її право вільного виходу з СРСР, але механізм здійснення цього права не передбачався. Розходились з життям конституційні норми, що встановлювали демократичні права і свободи громадян (свобода слова, друку, зборів, мітингів, демонстрацій; право об’єднуватись у громадські організації; гарантії недоторканності особи тощо).

На подальше удосконалення радянської представницької системи були спрямовані закони СРСР «Про статус народних депутатів СРСР» (1979 р.), «Про порядок відкликання депутата Верховної Ради СРСР» (1979 р.), укази Президії Верховної Ради СРСР, якими визначалися основні права і обов’язки районних, міських, районних у містах, селищних і сільських Рад народних депутатів та інші акти.

Адміністративне законодавство розвивалося шляхом видання законів та інших актів, що регулювали відносини в окремих сферах і галузях державного управління. Адміністративно-правові норми містили Загальне положення про міністерства Союзу РСР (1967 р.), Положення про окремі міністерства та відомства, законодавство про місцеві Ради.

Адміністративні правовідносини регулювалися загальносоюзними статутами та кодексами: Повітряний кодекс СРСР (1961 р.), Статут залізниць СРСР (1964 р.), Митний кодекс СРСР (1964 р.), Ветеринарний Статут СРСР (1967 р.), Кодекс торгового мореплавства (1968 р.). Адміністративні норми містило законодавство УРСР про охорону здоров’я, про освіту, про охорону природи тощо.

13 жовтня 1980 р. уперше в історії радянського права були прийняті Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про адміністративні правопорушення. На базі загальносоюзних Основ 7 грудня 1984 р. був прийнятий Кодекс Української РСР про адміністративні правопорушення. Завданням законодавства Української РСР про адміністративні правопорушення визначалася охорона суспільного ладу УРСР, соціалістичної власності, соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод громадян, а також прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, встановленого порядку управління, державного і громадського порядку, зміцнення соціалістичної законності. Кодекс складався з п’яти розділів: І. Загальні положення; ІІ. Адміністративне правопорушення і адміністративна відповідальність; ІІІ. Органи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення; IV. Провадження у справах про адміністративні правопорушення; V. Виконання постанов про накладення адміністративних стягнень.

Адміністративним правопорушенням визнавалась протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, соціалістичну власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність. Кодекс визначав види адміністративних стягнень. Вік, після досягнення якого настає адміністративна відповідальність, встановлювався у 16 років. При цьому до осіб віком від 16 до 18 років, які вчинили адміністративні правопорушення, передбачалося застосування переважно заходів впливу (зобов’язання попросити вибачення у потерпілого, попередження, догана тощо).

Цивільно-правові відносини врегульовувалися нормами Цивільного кодексу 1963 р. Дещо розширили сферу цивільно-правового регулювання норми Конституцій СРСР і УРСР. Так, громадяни СРСР отримали право на судовий захист від посягань на їх честь і гідність. Відповідні зміни, що стосувалися зміцнення державної та суспільної власності, охорони немайнових прав громадян, вдосконалення зобов’язальних відносин були внесені в загальносоюзне та республіканське законодавства Указом Президій Верховної Ради СРСР від 30 жовтня 1981 р.

Розвиток сімейного законодавства спрямовувався на зміцнення сім’ї, захист інтересів матері і дитини, охорону здоров’я молодого покоління. 20 червня 1969 р. було прийнято Кодекс про шлюб та сім’ю УРСР, який базувався на положеннях Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб і сім’ю (1968 р.). Кодекс складався із шести розділів: загальні положення, шлюб, сім’я, опіка і піклування, акти громадського стану, застосування законодавства України про шлюб та сім’ю до іноземців і осіб без громадянства. Основними завданнями кодексу визначалися: зміцнення сім’ї; побудова сімейних відносин на добровільному шлюбному союзі, на позбавлених матеріальних розрахунків почуттях взаємної любові, дружби та поваги усіх членів сім’ї; виховання сім’єю дітей; охорона інтересів матері й дитини. Законним визнавався лише шлюб, укладений в органах ЗАГСу. Визначалися умови вступу до шлюбу: взаємна згода, досягнення шлюбного віку (18 років для чоловіків і 17 - для жінок), неперебування в іншому шлюбі, дієздатність, відсутність близької спорідненості. Припинення шлюбу здійснювалось у судовому порядку. Розірвання шлюбу в органах ЗАГСу допускалось за взаємною згодою подружжя, якщо воно не мало неповнолітніх дітей, а також у випадках

розлучень з безвісно відсутніми, недієздатними чи засудженими до позбавлення волі на три і більше років особами.

Кодекс врегульовував особисті та майнові відносини у сім "і між подружжям, між батьками і дітьми, між іншими членами сім’ї, відносини, які виникали у зв’язку з усиновленням, опікою та піклуванням, прийняттям дітей на виховання, порядок та умови припинення шлюбу, порядок реєстрації актів громадянського стану.

Норми житлового права містив прийнятий Верховною Радою УРСР 30 червня 1983 р. Житловий кодекс УРСР, який вводився в дію з 1 січня 1984 р. Він віддзеркалював положення Основ житлового законодавства Союзу РСР і союзних республік (1981 р.). Кодекс містив сім розділів: І. Загальні положення; ІІ. Управління житловим фондом; ІІІ. Забезпечення громадян жилими приміщеннями, використання жилих приміщень; IV. Забезпечення збереження житлового фонду, його експлуатація і ремонт; V. Відповідальність за порушення житлового законодавства; VI. Вирішення житлових спорів; VII. Заключні положення. Норми кодексу складали правовий механізм реалізації гарантованого Конституціями СРСР (1977 р.) та УРСР (1978 р.) права громадян на житло. Врегульовувався порядок надання житлової площі і поліпшення житлових умов громадянам, передбачалася відповідальність за порушення житлового законодавства.

Подальшого розвитку набуло трудове законодавство. 10 грудня 1971 р. Верховна Рада УРСР прийняла Кодекс законів про працю УРСР (КЗпП УРСР), який набув чинності з 1 червня 1972 р. Кодекс, відтворюючи положення Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю (1970 р.), визначав правові засади і гарантії здійснення громадянами права на працю. КЗпП УРСР складався з 18 глав і містив норми про: колективний договір; трудовий договір; робочий час; час відпочинку; нормування праці; заробітну плату; гарантії та компенсації працівникам; охорону праці, працю жінок; працю молоді; пільги для робітників і службовців, які суміщають роботу з навчанням; профспілки та участь робітників та службовців в управлінні виробництвом; трудові спори тощо.

Конституція УРСР 1978 р. серед основних прав громадян визначила право на працю. Під ним за Конституцією розумілося право на одержання гарантованої роботи з оплатою праці відповідно до її кількості та якості і не нижче встановленого державою мінімального розміру,- включаючи право на вибір професії, роду занять і роботи відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти та з урахуванням суспільних потреб. Зазначалося, що сумлінна праця є обов’язком і справою честі кожного здатного до праці громадянина.

Водночас законодавство спрямовувалося на посилення боротьби з порушниками трудової дисципліни, прогульниками. 1983 р. приймаються постанови ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР і ВЦСПС «Про посилення роботи по зміцненню соціалістичної дисципліни праці», «Про додаткові заходи щодо зміцнення трудової дисципліни». На зміцнення трудової дисципліни спрямовувалися зміни до трудового законодавства, внесені указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 серпня 1983 р. Зокрема, санкціонувалося застосування до злісних порушників трудової дисципліни таких видів стягнень, як переведення на певний строк на нижчеоплачувану роботу, зменшення прогульникам чергової відпустки на число днів прогулу та ін.

Завдання правової охорони навколишнього природного середовища вирішувало аграрне й природноресурсове законодавство, яке набуло розвитку у досліджуваний період. Особлива увага приділялась правовій регуляції використання земельних ресурсів і охороні землі. 8 липня 1970 р. Верховною Радою УРСР був прийнятий Земельний кодекс УРСР, який від набув чинності з 1 січня 1972 р. Віддзеркалюючи положення Основ земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік (1969 р.), він встановлював монопольне право власності держави на землю. Кодекс складався з одинадцяти розділів: І. Загальні положення; ІІ. Землі сільськогосподарського призначення; ІІІ. Землі населених пунктів; IV. Землі промисловості, транспорту, курортів, заповідників та іншого несільськогосподарського призначення; V. Землі державного лісового фонду; VI. Землі державного запасу; VII. Державний земельний кадастр; ІХ.

Державне землевпорядкування; Х. Вирішення земельних спорів; ХІ. Відповідальність за порушення земельного законодавства.

Правовій регуляції раціонального природокористування слугувало прийняття Основ водного законодавства Союзу РСР і союзних республік (1970 р.), Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про надра (1975 р.), Основ лісового законодавства Союзу РСР і союзних республік (1977 р.), Закону СРСР про охорону атмосферного повітря та про охорону і використання тваринного світу (1980 р.). Відповідно до загальносоюзного законодавства були прийняті кодекси Української РСР: водний (1972 р.), про надра (1976 р.), лісовий (1979 р.).

Норми кримінального права містив Кримінальний кодекс УРСР 1960 р.

Проте, в тексти його статей було внесено чимало змін і доповнень. Найбільш значними з них були: положення про особливо небезпечного рецидивіста, про умовно-дострокове звільнення від покарання, про погашення судимості (липень 1969 р.); введення інституту умовного засудження до позбавлення волі з обов’язковим залученням засудженого до праці (червень 1970 р.); поняття злочину, який спричинив особливо тяжкі наслідки, та вичерпний перелік його видів (травень 1972 р.); введення відбування покарання у колоніях-поселеннях для осіб, які вчинили злочин з необережності, розширення кола засуджених, до яких могли застосовуватися умовно- дострокове звільнення і заміна невідбутого покарання більш м’яким (лютий 1977 р.) та ін.

З метою приведення кримінального законодавства у відповідність до Конституції СРСР 1977 р. і Конституції УРСР 1978 р. до КК були внесені зміни і доповнення термінологічного характеру. Подальші зміни й доповнення, які вносились до КК, були спрямовані на посилення боротьби з хуліганством (червень 1981 р.), рецидивною злочинністю (липень і жовтень 1982 р.), розкраданням державного і громадського майна (грудень 1982 р.) тощо. Серед видів покарання домінувало позбавлення волі, що призвело до переповнення виправно-трудових установ та неефективної їх діяльності.

Завдання забезпечення виконання кримінального покарання покладалося

на виправно-трудове законодавство. 23 грудня 1970 р. був затверджений Виправно-трудовий кодекс УРСР, який вводився в дію з 1 червня 1971 р. Він базувався на положеннях Основ виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік, прийнятих 11 липня 1969 р. Сутність основних положень ВТК УРСР 1970 р. збігалася також з нормами Виправно- трудового кодексу УСРР 1925 р. В кодексі визначався порядок та умови відбуття покарання, регламентувалась діяльність виправно-трудових установ. ВТК УРСР 1970 р. мав 8 розділів, які містили 23 глави (126 статей). Перший розділ визначав завдання та порядок застосування виправно- трудового законодавства. Другий - висвітлював загальні положення виконання покарань. Третій розділ врегульовував порядок та умови виконання покарань у виді позбавлення волі: види виправно-трудових установ, режим, умови та порядок організації праці, засади виховання, загальноосвітнього і професійно-технічного навчання, матеріально- побутового забезпечення і медичного обслуговування, матеріальної відповідальності осіб, позбавлених волі, заходи безпеки і підстави застосування зброї. Четвертий та п’ятий розділи визначали порядок і умови виконання покарання у виді заслання та вислання. Шостий - порядок і умови виконання покарання у виді виправних робіт без позбавлення волі. Сьомий розділ висвітлював підстави звільнення від відбування покарання; розкривав порядок здійснення допомоги особам, звільненим з місць позбавлення волі, нагляду за особами, звільненими від відбування покарання. Норми восьмого розділу врегульовували питання участі громадськості у виправленні і перевихованні засуджених.

У подальшому Основи виправно-трудового законодавства СРСР були доповнені розділом про порядок і умови виконання умовного засудження до позбавлення волі з обов’язковим залученням засудженого до праці (Указ Президії Верховної Ради СРСР від 8 лютого 1977 р.). 15 березня 1983 р. Президія Верховної Ради СРСР затвердила Положення про порядок і умови виконання покарань, не пов’язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених. Цей акт врегульовував виконання таких видів покарань, як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, позбавлення військового або спеціального звання, штрафів, конфіскацій майна, громадського осуду.

Норми процесуального законодавства містили Цивільний процесуальний кодекс УРСР1963 р. та Кримінально-процесуальний кодекс УРСР 1960 р., а також відповідні Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік. Відповідно до цих актів розширилось коло учасників процесу, збільшились їх процесуальні права, чіткіше розрізнялися докази і засоби доказування. Разом з тим, у досліджуваний період відбувався подальший розвиток процесуального законодавства. Так, указами Президії Верховної Ради від 24 січня 1967 р. до Кримінально-процесуального кодексу УРСР внесено розділ VH «Протокольна форма досудової підготовки матеріалів», від 30 серпня 1971 р.- розділ VQL «Провадження в справах про злочини неповнолітніх». Положення про попереднє взяття під варту від 11 липня 1969 р. чітко визначало порядок застосування даного запобіжного заходу. Відповідно до указів Президії Верховної Ради СРСР від 11 липня 1969 р. і 3 лютого 1970 р. захисник допускався до участі у справі з моменту оголошення звинуваченому про закінчення попереднього слідства і пред’явлення для ознайомлення усіх матеріалів справи. Однак його участь у попередньому слідстві не була обов’язковою. Лише за постановою прокурора захисник міг бути допущений до участі у справі і з моменту пред’явлення обвинувачення.

Конституція УРСР 1978 р. закріпила в цілому демократичні принципи процесуального права: здійснення правосуддя на засадах рівності громадян перед законом і судом; відкритість та гласність судового розгляду; колегіальність розгляду цивільних і кримінальних справ у всіх судах; незалежність суддів та народних засідателів та підкорення їх тільки законові; право обвинуваченого на захист; провадження судочинства українською мовою або мовою більшості населення місцевості; право осіб, що беруть участь у справі і не володіють мовою, якою провадиться судочинство, на участь у судових діях через перекладача і виступати в суді

рідною мовою. Проте, не завжди ці принципи втілювалися у життя.

* * *

Правове становище УРСР у складі СРСР, незважаючи на закріплену Конституцією 1978 р. суверенність, характеризується політичною, економічною та ідеологічною залежністю від союзного центру. В умовах абсолютної монополії КПРС на владу відбувалось зміцнення позицій партійно-радянської бюрократії.

Посилилась централізація державного механізму, судових та правоохоронних органів.

Зміцнення командно-адміністративної системи призвело до уніфікації законодавства, централізації законодавчого регулювання. В умовах панування бюрократичної номенклатури порушувалися права й свободи громадян, придушувались вияви пробудження національної свідомості українського народу.

Завдання для самостійноїроботи

1. З’ясуйте, яких змін зазнала система органів влади й управління із прийняттям у 1977 р. та 1978 р. нових Конституцій СРСР та УРСР. Поясніть, який статус за цими Конституціями отримала КПРС та які державницькі функції закріплювалися за нею. Розкрийте негативні наслідки впливу авторитарної командно-адміністративної системи управління на суспільно-політичні процеси.

2. Охарактеризуйте державно-правовий статус, повноваження, структуру та порядок роботи Верховної Ради УРСР. З’ясуйте, які зміни в кількісному складі та порядку її обрання внесла Конституція 1978 р. (додається). Розкрийте державно-правовий статус, склад, повноваження та порядок діяльності Президії Верховної Ради УРСР. Охарактеризуйте компетенцію і порядок діяльності Уряду республіки та підпорядкованих йому союзно-республіканських, республіканських міністерств і державних комітетів, а також інших центральних органів державного управління. Поясніть, яке призначення мав Комітет народного контролю Української РСР, який очолював систему органів народного контролю в республіці.

3. Розкрийте структуру місцевих органів влади за Конституцією 1978 р. та проаналізуйте зміни, які відбулися в їхньому складі, повноваженнях та порядку роботи. Поясніть, в чому полягало розширення прав і обов’язків місцевих органів влади у прийнятих 1979 р. нових редакціях законів про районну Раду народних депутатів УРСР; про міську, районну в місті Раду народних депутатів УРСР; про селищну Раду народних депутатів УРСР; про сільську Раду народних депутатів УРСР; 1980 р. - про обласну Раду народних депутатів УРСР. Розкрийте призначення та повноваження постійних комісій та виконавчих комітетів місцевих рад.

4. Проаналізуйте структуру, склад та юрисдикцію судових органів та складіть схему судової системи України. Розкрийте порядок формування судових установ, при цьому з’ясуйте, яким чином було реалізовано принцип виборності суддів і народних засідателів. Охарактеризуйте статус та повноваження народних засідателів. З’ясуйте, у чому полягала відповідальність суддів і народних засідателів перед виборцями або органами, що їх обрали. Як Ви вважаєте, чи можливим було за умов монопольного правління комуністичної партії та поширення так званого “телефонного права” реалізувати декларовану незалежність суддів і народних засідателів, здійснення правосуддя на засадах рівності громадян перед законом і судом? Проаналізуйте основний зміст прийнятих у 1981 р. законів “Про судоустрій УРСР”, “Про вибори районних (міських) народних суддів УРСР”, “Про порядок відкликання народних суддів і народних засідателів районних (міських) народних судів УРСР”.

5. Охарактеризуйте систему органів прокуратури УРСР, їх функції та повноваження. Поясніть, як відбувся процес завершення

централізації системи прокурорських органів з прийняттям Конституції СРСР 1977 р. та Конституції УРСР 1978 р. З’ясуйте, якому органу Конституція УРСР 1978 р. надала право призначення Прокурора УРСР та прокурорів областей і затвердження міських та районних прокурорів. Який загальносоюзний акт у відповідності з Конституцією СРСР 1977 р. визначав завдання, структуру, принципи організації та діяльності прокурорських органів? Як Ви вважаєте, чи могли органи прокуратури в умовах монопольно правлячої комуністичної партії здійснювати свої повноваження незалежно від партійних органів та місцевих органів державної влади?

6. Проаналізуйте перетворення, що відбувалися в системі органів внутрішніх справ та встановіть основну, на вашу думку, тенденцію, що відображала зміст цих перетворень. Розкрийте призначення й основні завдання поновленого в 1966 році Міністерства охорони громадського порядку (з 1968 р. - Міністерства внутрішніх справ) СРСР та зміни, що відбувалися у зв’язку із цим у системі внутрішніх органів УРСР. З’ясуйте, які відомства відносились до відання МВС УРСР та які функції покладалися на міліцію.

7. Розкрийте призначення, завдання, функції та обов’язки адвокатури за Положенням про адвокатуру УРСР 1962 р. із змінами й доповненнями від 15 червня 1965 р. Охарактеризуйте організаційно- правові засади діяльності обласних колегій адвокатів. З’ясуйте, які зміни, спрямовані на удосконалення діяльності адвокатури, відбулися у відповідності до Закону “Про адвокатуру СРСР” від 30 листопада 1979 р. та Положення про адвокатуру УРСР від 1 жовтня 1980 р.

8. Охарактеризуйте призначення та компетенцію нотаріальних органів. З’ясуйте, які зміни в керівництві системою нотаріату відбулися із створенням у 1970 р. союзно-республіканського Міністерства юстиції. Розкрийте організаційно-правові засади діяльності нотаріату за Законом СРСР “Про державний нотаріат” від 19 липня

1973 р. та Законом УРСР “Про державний нотаріат” від 15 грудня

1974 р.

9. Розкрийте зміст та наслідки другої кодифікації радянського права в Україні.

10. Дайте характеристику адміністративному законодавству, яке розвивалося шляхом видання законів та інших актів, що регулювали відносини в окремих сферах і галузях державного управління. Випишіть у зошит назви основних джерел адміністративного права. При цьому зверніть увагу на те, що адміністративні правовідносини регулювалися переважно загальносоюзними законами, положеннями, статутами та кодексами. Особливу увагу слід приділити характеристиці прийнятого у 1984 році Кодексу Української РСР про адміністративні правопорушення.

11. Проаналізуйте процес розвитку цивільно-правових відносин, що врегульовувалися нормами Цивільного кодексу 1963 р. Зверніть увагу на деяке розширення сфери цивільно-правового регулювання, що стосувалося зміцнення державної та суспільної власності, вдосконалення зобов’язальних відносин, охорони немайнових прав громадян, в тому числі, й судового захисту від посягань на їх честь і гідність.

12. Охарактеризуйте розвиток сімейного законодавства, що спрямовувалося на зміцнення сім’ї, захист інтересів матері і дитини, охорону здоров’я молодого покоління. Розкрийте основний зміст та структуру Кодексу про сім’ю і шлюб УРСР 1969 р.

13. Вивчаючи процес розвитку житлового права, особливу увагу слід приділити аналізу норм Житлового кодексу УРСР 1983 р., який містив правовий механізм реалізації гарантованого Конституціями СРСР (1977 р.) та УРСР (1978 р.) права громадян на житло. Розкрийте основні положення, структуру та значення кодексу. При цьому з’ясуйте, як урегульовувався порядок надання житлової площі і поліпшення житлових умов громадянам, яка передбачалася відповідальність за порушення житлового законодавства.

14. Проаналізуйте процес подальшого розвитку трудового

законодавства. Розкрийте основний зміст, структуру та значення Кодексу законів про працю УРСР (КЗпП УРСР) 1971 р. Також проаналізуйте прийняте 1983 р. законодавство, яке спрямовувалося на посилення боротьби з порушниками трудової дисципліни, прогульниками.

15. Розкрийте процес розвитку у досліджуваний період та основні завдання природноресурсового законодавства. Охарактеризуйте Земельний кодекс УРСР 1970 р., який набув чинності з 1 січня 1972 р. При цьому зверніть увагу на те, що віддзеркалюючи положення Основ земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік (1969 р.), він встановлював монопольне право власності держави на землю. З’ясуйте, які загальносоюзні та республіканські правові акти, прийняті у 1970-х рр., слугували правовій регуляції раціонального природокористування та випишіть назви цих джерел у зошит.

16. Характеризуючи процес розвитку кримінального права, зверніть увагу на те, що в тексти статей щойно прийнятого у 1960 році Кримінального кодексу УРСР в досліджуваний період було внесено численні зміни і доповнення. З’ясуйте, якими правовими актами вводилися найбільш значні з них (положення про особливо небезпечного рецидивіста, про умовно-дострокове звільнення від покарання, про погашення судимості; введення інституту умовного засудження до позбавлення волі з обов’язковим залученням засудженого до праці; поняття злочину, який спричинив особливо тяжкі наслідки, та вичерпний перелік його видів; введення відбування покарання у колоніях-поселеннях для осіб, які вчинили злочин з необережності, розширення кола засуджених, до яких могли застосовуватися умовно-дострокове звільнення і заміна не відбутого покарання більш м’яким та ін.).

17. Проаналізуйте мету та види покарань. Поясніть, які наслідки мало домінування серед видів покарання покарань, пов’язаних з позбавленням волі. Охарактеризуйте процес розвитку виправно- трудового законодавства. Розкрийте зміст, структуру та значення Виправно-трудового кодексу УРСР 1970 р.

18. На основі аналізу норм Цивільного процесуального кодексу УРСР 1963 р. та Кримінально-процесуального кодексу УРСР 1960 р. дайте характеристику розвитку процесуального законодавства. Зверніть увагу на те, що відповідно до цих актів розширилось коло учасників процесу, збільшились їх процесуальні права, чіткіше розрізнялися докази і засоби доказування. З’ясуйте якими правовими актами у досліджуваний період запроваджувався подальший розвиток процесуального законодавства.

19. Ознайомтеся з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 5 вересня 1967 р. про громадян татарської національності, які проживали в Криму, (додається) та зверніть увагу на обмеженість його положень щодо реабілітації кримсько-татарського народу, зокрема, повернення його на історичну Батьківщину.З’ясуйте, які демократичні принципи процесуального права закріпила Конституція УРСР 1978 р. та чи могли ці принципи втілюватися у життя в умовах панування бюрократичної номенклатури, коли порушувалися права й свободи громадян, придушувались прояви пробудження національної свідомості українського народу.

<< | >>
Источник: Іванов В.М.. Історія держави і права України : підручник. / В.М. Іванов - К. : КУП НАНУ,2013. - 892с.. 2013

Еще по теме Тема 18. Держава і право України в період «застою» (середина 1960- середина 1980 рр.):

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -