ХХ з'їзд КПРС. Критика культу особи Сталіна

Після смерті Сталіна сталінські принципи управління країною значною мірою продовжували діяти. Радянські люди, як і раніше, жили в постійному страху перед репресіями та свавіллям влади.

ХХ з'їзд КПРС працював з 14 по 25 лютого 1956 р. На ньому були присутні 1349 делегатів з правом вирішального голосу і 81 делегат з дорадчим голосом. Вони репрезентували близько 680 тис. членів і 420 тис. кандидатів у члени партії. У числі делегатів налічувалося 506 партійних, 177 радянських, 12 профспілкових і 8 комсомольських працівників. Отже, їхня загальна кількість - 703 особи - перевищувала половину всіх делегатів з правом вирішального голосу. Близько 80% делегатів з вирішальним голосом мали вищу, неповну вищу, середню освіту. Переважали (758 осіб) делегати з вищою освітою.

Відкриття з'їзду відбувалося в точній відповідності з традицією, що склалася за часів Сталіна. 14 лютого у Великому Кремлівському палаці зібралися делегати, о десятій ранку до них вийшли члени президії ЦК, а також керівники зарубіжних «братських» партій. Усі стоячи привітали їх бурхливими оплесками. Перший секретар ЦК КПРС М.Хрущов оголосив з'їзд відкритим. І знов лунають «бурхливі, довго не замовкаючі оплески. Всі встають»¹. Так само традиційно формувалися виборні органи з'їзду. Другий секретар ЦК Компартії України М.Підгорний запропонував «за дорученням Ради представників делегацій від усіх областей, країв і республік

(інакше кажучи, перших секретарів обкомів, крайкомів і республіканських ЦК) обрати Президію з'їзду в кількості 39 осіб».

Однак уже після обрання всіх керівних органів партії відбулася подія, яка зробила з'їзд справді історичним у житті не лише правлячої партії, а й усього радянського народу, - на закритому засіданні з'їзду Перший секретар ЦК КПРС М.Хрущов виступив з доповіддю «Про культ особи Сталіна і його наслідки», яка знаменувала розвінчання «батька усіх народів».

Напередодні з'їзду члени Президії ЦК - В.Молотов, К.Ворошилов, Л.Каганович та інші - майже у відчаї закликали свого лідера не робити цього:

- Нас самих притягнуть до відповідальності. Ми були у складі керівництва, і якщо ми не знали, то це наша біда, але ми відповідальні за все.

М.Хрущов відповідав:

- Ми як керівники не мали права не знати.

- Хто нас питає? - кричав К.Ворошилов.

М.Хрущов відповідав:

- Злочин-то був. Потрібно нам самим сказати, що він був. Коли тебе будуть допитувати, тебе вже судити будуть.

Урешті-решт М.Хрущов пригрозив, що виступить від себе особисто, а потім кожний пояснює свою поведінку. Це злякало опонентів. Вони побачили деякий позитив у тому, що всю відповідальність він візьме на себе³.

У доповіді вперше була дана негативна оцінка особі Й.Сталіна та багатьом його діянням, засуджені масові репресії й терор, розв'язані проти радянського народу. Хоча М.Хрущов усю проблему звів до негативних рис самого Й.Сталіна, але навіть така критика шокувала багатьох комуністів, справила значний вплив на політичні процеси і психологічні настрої в країні. Певна річ, М.Хрущов не сказав усієї правди про репресії, про всі злодіяння Й.Сталіна. Від самого початку, за висловом Ф.Бурлацького,

М.Хрущов спіткнувся на проблемі особистої відповідальності, оскільки багато хто в партії знали про ту роль, яку відіграв він сам у переслідуванні кадрів і в Україні, і в Московській партійній організації. Не сказавши правди про себе, він не міг сказати всієї правди про інших⁴. Тим більше він аж ніяк не зв'язував усі злочини зі злочинним режимом, але й навіть того, що було ним сказано - про розстріли керівників країни, про тортури, знущання над людьми тощо, - було досить, щоб пробудити в суспільстві громадську свідомість і критичне ставлення до так званої радянської дійсності. З'їзд запропонував ЦК послідовно здійснювати заходи, які б забезпечували повне подолання нібито чужого марксизму-ленінізму культу особи, ліквідацію його наслідків у всіх галузях партійної, державної та ідеологічної роботи, суворе дотримання «ленінських норм партійного життя», принципів колективного керівництва.

Доповідь М.Хрущова спонукала до переосмислення історії соціалізму, ролі партії в житті суспільства, критичного ставлення до окремих вчинків її вождів, до Сталіна й сталінізму. Так, працівники Дніпропетровського обласного суду і прокуратури, обговорюючи на своїх партійних зборах доповідь М.Хрущова, поставили питання: «Чи можна називати Сталіна товаришем Сталіним? І після бурхливого обговорення такого складного питання одностайно ухвалили: у подальшому Сталіна не слід називати товаришем»⁵.

Дозволивши не називати Сталіна товаришем, компартійне керівництво аж ніяк не могло дозволити будь-кому зазіхнути на святе святих - свою монополію на владу. У квітні 1956 р. у редакційній статті в «Правде» твердилося, що «окремі гнилі елементи під виглядом засудження культу особи намагаються поставити під сумнів правильність політики партії»⁶. У такому дусі була написана й постанова ЦК КПРС від 30 червня 1956 р. «Про подолання культу особи і його наслідків», де вже не було тих жахливих фактів, що переповнювали доповідь М.Хрущова на ХХ з'їзді КПРС. У постанові містилися застереження, що «було б грубою помилкою з факту наявності в минулому культу особи робити висновки щодо будь-яких змін у суспільному ладі СРСР і шукати джерело цього культу в природі радянського суспільного ладу»⁷. Однак через 5 років, на ХХІІ з'їзді партії критика сталінізму пролунала з новою силою. Те, що раніше трактувалося як «помилки», «відступ від ленінських норм», на ХХІІ з'їзді КПРС було названо «злодіяннями», «злочинними діями», «ганебними методами керівництва». За рішенням з'їзду відбувся виніс тіла Й.Сталіна з Мавзолею. «Культ особи і пов'язані з ним порушення внутрішньої демократії не можуть бути терпимими в партії, вони несумісні з ленінськими принципами партійного життя», - було записано в Програмі КПРС⁸. Процес критики культу особи, який був започаткований двадцятим партійним з'їздом, ще триватиме три роки...

Зазначений процес мав і другу, неофіційну назву.

Саме в цей період радянські люди отримали ковток свободи і надію на краще, почали відчувати себе громадянами, у суспільне життя увійшло покоління, що не знало тотального страху, здатне вчитися і розуміти власне суспільство і перебудовувати його. Через деякий час ці зерна дадуть сходи. По суті, змістом цього процесу були детоталітаризація та десталінізація радянського суспільства в усіх сферах суспільного життя, перехід від створеного Сталіним тоталітарного режиму до авторитарного, тобто більш ліберального, позбавленого явного беззаконня влади.

В Україні, як і в СРСР загалом, припинилися масові репресії й стали переглядатися справи «ворогів народу». За діяльністю відроджених органів безпеки було встановлено жорсткий партійний контроль. Проводилася певна робота щодо перегляду справ, заведених органами безпеки за політичними звинуваченнями. Серед реабілітованих був 41 член ЦК ВКП(б), 48 кандидатів у члени ЦК, 17 членів Центральної ревізійної комісії, 27 членів Комісії партійного контролю, 99 секретарів ЦК компартій союзних республік, обкомів і крайкомів, 76 секретарів райкомів і міськкомів партії тощо⁹. З-поміж тих, хто був реабілітований посмертно, були й колишні керівники Української РСР: П.Постишев, С.Косіор, В.Чубар та ін. Як стало відомо пізніше, саме на цих особах лежить значна частка вини за організацію в 1932-1933 рр. Голодомору в Україні, але тоді їхня реабілітація здавалася відновленням історичної справедливості.

Чимало репресованих було реабілітовано в партійному порядку. Так, за період від 1 березня 1956 р. до 1 березня 1957 р. Комітет партійного контролю при ЦК КПРС, ЦК компартій союзних республік, крайкоми й обкоми реабілітували в партійному порядку майже 31 тис.

За розвінчанням культу особи сталися спроби зламати командно-адміністративні методи управління, спроби запровадити стимули особистої зацікавленості в результатах праці, надати більшого динамізму економічному й соціальному розвитку СРСР, змінити його пріоритети, подолати догматичні уявлення в теорії й практиці соціалістичного будівництва.

Однак не всі запропоновані М.Хрущовим заходи знайшли підтримку в інших керівників партії й держави, передусім у колишніх соратників Й.Сталіна: Л.Кагановича, Г.Маленкова, М.Булганіна, К.Ворошилова та ін. У 1957 р. Пленум ЦК КПРС звинуватив їх у створенні фракційної, антипартійної групи, протидії ленінському курсу, вивів їх зі складу ЦК і виключив із лав партії, що означало на той час автоматичне відсторонення людини від будь-якої державної діяльності. У 1958 р. Головою Ради Міністрів СРСР був обраний М.Хрущов і таким чином, подібно Сталіну, став суміщати керівні посади в партії й державі, що свідчило про складність переходу до нової якості державного врядування в СРСР.

Водночас про повну відмову від сталінізму не могло йти і мови. Критика сталінізму не могла бути послідовною. Час для справжньої демократії ще не настав. Будучи сам плоть від плоті сталінської кліки, М.Хрущов був сам замішаний у всіх акціях сталінізму і, природно, знав лише один стиль управління країною - авторитарний, сталінський. Хрущов, за словами відомого радянського поета А.Вознесенського, постійно придушував у собі сталініста. Хоча й критикував Сталіна, але продовжував ним захоплюватися. «Я... довго не міг збагнути, як у одній людині сполучалися й добрі сподівання 60-х років, потужний розмах перетворень, і купецьке самодурство»... Він не наважився на гласність, він дозволив критикувати недоліки Сталіна лише собі¹¹.

Сталінізм, а також вождізм і волюнтаризм як його невід'ємні якості час від часу проступали в обличчі цієї прогресивної людини. Справедливо кажуть: «Будь-яка влада розбещує, абсолютна влада розбещує абсолютно». Маючи необмежену владу, досягнувши певних успіхів, М.Хрущов уявив себе непогрішимим. Не можна також забувати, що М.Хрущов був оплутаний густими тенетами сталінських поглядів, звичок, підходів, методів.

Зупинити економічне свавілля Хрущова, підштовхнути його до продовження реформ було нікому, адже тоталітаризм у всіх сферах життя країни лише похитнули, але не розтрощили. Усвідомлення ним хибності тоталітарного режиму було неповним, половинчатим, непослідовним. Проявлялося все це в діях щодо перетворення суспільства. Вони, як і раніш, базувались на здійсненні авторитарної влади, не передбачали активної участі широких народних мас. Режим особистої влади продовжував існувати, хоча й у зміненому вигляді. Попри всі демократичні заклинання, М.Хрущов постійно застосовував зазначений досвід на практиці, що пізніше буде кваліфіковано як волюнтаризм. У його діяльності проявлялися такі риси, як вождізм, амбіційність, переконання у власній непогрішності, ігнорування відмінних від його особистих думок. Свою роль відіграли й, по суті, неминучі за тоталітарної системи невтримні славослов'я на адресу першого секретаря ЦК.

Конкретне уявлення по зростаючий рівень славослов'я на адресу «дорогого Микити Сергійовича» дають такі кількісні характеристики: якщо на ХХІ з'їзді (1959 р.) це ім'я згадувалось у виступах делегатів близько 500 разів, то на ХХІІ (1961 р.) - майже 800¹².У одному з листів до редакції журналу «Коммунист» говорилось: «Після ХХ з'їзду партії, де був засуджений "культ особи" Сталіна і було поставлено питання, щоб у подальшому в будь-якій формі він не відродився, то зараз ми бачимо, що ні в будь-якій іншій формі, а цілком у тих же формах не в менших розмірах відроджений культ особи Хрущова М.С. Не без його особисто допомоги, не без допомоги ЦК і його президії і не без допомоги преси, радіо, телебачення і кіно, які, до речі, знаходяться в руках його, Микити Сергійовича, і ЦК»¹³. Відповідним чином такий стиль поведінки передавався його підлеглим, усій компартійній номенклатурі, яка так само, як і М.Хрущов, вийшла з попередньої епохи. Чи могли керівники цієї генерації, цієї «команди» на ділі, а не на словах, звільнитись від негативної спадщини періоду культу особи? Реалії були такими, що це було неможливо.

Проте країна була вже новою. Життя її громадян стало не тільки не таким злиденним, як раніше, але й більш безпечним. Відносини всередині політичної еліти теж стабілізувалися. Відставка будь-якого керівника і навіть утрата ним партійного квитка вже не означали майже автоматичний його арешт, як за часів Сталіна. Хрущовська «відлига» позитивно вплинула й на формування світогляду майбутніх управлінських кадрів, які виховувалися в дусі неприйняття сталінізму з його репресивними методами управління країною. У цьому плані не можна не погодитися з відомим російським істориком Р.Мєдведєвим, який стверджував, що політична свідомість більшості тих радянських лідерів, які стояли на чолі КПРС і Радянської держави в епоху перебудови, склалася не за роки сталінського терору і не в застійні роки брежнєвського керівництва, а саме в ті суперечливі й багаті на події 11 років після смерті Сталіна, коли на чолі КПРС стояв М.С.Хрущов. У багатьох відносинах нове покоління радянських керівників стало «поколінням ХХ з'їзду КПРС»¹⁴.

2.