У лещатах комуністичної утопії

Життя радянського суспільства було таким, що все воно мусило відбуватися відповідно до планів Комуністичної партії. Вважалося, що КПРС як «розум, честь і совість нашої епохи» та «бойовий авангард» робітничого класу, найбільш прогресивного класу суспільства, краще за всіх знала, чого потрібно людям, чого вони хочуть, до чого їм слід прагнути, який суспільний лад їм до вподоби і яке суспільство слід будувати.

Наприкінці 1950-х рр. партійні ідеологи дійшли висновку, що соціалізм у Радянському Союзі переміг повністю й остаточно, а отже, друга програма партії, що була прийнята в 1919 р. і ставила завдання побудови соціалізму, вже була виконана. У зв'язку з цим необхідно було ухвалити нову Програму КПРС, у якій визначити завдання й шляхи переходу від соціалізму до комунізму. Влітку 1961 р. проект нової Програми був опублікований «для всенародного обговорення», яке й відбулося повсюдно під контролем місцевих партійних комітетів. Сьогодні, коли саме життя навчило нас скептично ставитися до всіляких соціальних завдань, нам важко повірити, що на початку 1960-х рр. у багатьох радянських людей, зокрема з числа керівників різного рівня, не було ні тіні сумніву щодо реальності висунутих партією завдань комуністичного будівництва. Тож навряд чи можна дорікати в нещирості першому секретареві Дніпропетровського міськкому КПУ І.Яцубі, який під час обговорення проекту Програми КПРС на міських зборах партгоспактиву стверджував, що характерною рисою нового плану є надзвичайний розмах і водночас тверезість, реалізм, переконливість.

Прийняв Програму КПРС ХХІІ з'їзд партії, який відбувся в жовтні 1961 р. Ії основна мета - побудувати комуністичне суспільство, тобто таке суспільство, де не буде поділу людей на класи, нормою суспільного життя стане комуністична мораль і на основі високоефективної економіки «всі джерела суспільного багатства поллються повним потоком» і здійсниться принцип «від кожного - по здібностях, кожному - по потребах».

Історичні рамки Програми КПРС були визначені в 20 років. За цей час країна мала створити відповідну матеріально-технічну базу, соціалістичні відносини перетворити на комуністичні й відповідно до Морального кодексу будівника комунізму, що містився в Програмі, виховати народні маси і кожного громадянина в дусі свідомої дисципліни, комуністичного ставлення до праці, принципів комуністичної моралі. Необхідно було здійснити контроль за мірою праці й споживання, надійно забезпечувати оборону і безпеку країни, охороняти права і свободи громадян, соціалістичний правопорядок і соціалістичну власність, добитися найвищого рівня життя населення порівняно з будь-якою капіталістичною країною.

Важливою частиною Програми КПРС було всебічне розгортання й вдосконалення соціалістичної демократії, залучення всіх радянських громадян до активної участі в управлінні державою і господарським і культурним будівництвом, поліпшення роботи державного апарату. Ішлося про розширення ролі та прав місцевих Рад депутатів трудящих, про систематичне оновлення складу керівних органів, про широку участь в управлінні громадських організацій та об'єднань, про постійний державний і суспільний контроль, всебічний розвиток свободи особистості й прав радянських громадян. У Програмі містилися «завдання» по виробництву електроенергії, сталі, нафти, вугілля, мінеральних добрив, тканин, взуття, м'яса та зерна, а також інших продуктів на 1980 р. Ці завдання в 5-6, а то й у 10 разів перевищували показники 1960 р.

Слід зазначити, що серед переважної більшості керівних кадрів панував некритичний підхід до оцінки плану комуністичного будівництва, в тому числі щодо економічного розвитку країни. За пропозицією заступника голови Ради Міністрів СРСР О.Засядька, до партійної програми були навіть включені цифрові викладки про те, що країна не пізніше 1980-х рр. наздожене й пережене Сполучені Штати Америки. Делегати з'їзду, як і більшість членів партії, партійних і державних керівників, знаходилися в полоні спрощених уявлень про комунізм і щиро вірили в реальність Програми КПРС. Вони вочевидь не розуміли реальної дійсності й оголосили безпосереднім і нагальним завданням побудову комунізму в найближчі роки. Мабуть, не лише власну позицію висловлював і голова колгоспу ім. Сталіна Бершадського району Вінницької області (згодом перший секретар Житомирського обкому партії) В.Кавун, заявивши на ХХІІ з'їзді Компартії України: «Погляди, думи й сподівання народу нашої великої Батьківщини, друзів за кордоном, усіх чесних людей земної кулі прикуті зараз до всесвітньо-історичного ХХІІ з'їзду партії, який прийме найвеличніший документ сучасності - нову Програму Комуністичної партії Радянського Союзу.

Разом із тим, виходячи з позицій історизму, буде несправедливим занадто критично ставитися й до вочевидь утопічних планів партії, так само, як і до одностайного їхнього «одобрямсу». Адже підґрунтям для планів комуністичного будівництва та їх підтримки з боку багатьох людей, і не тільки партійної номенклатури, були цілком реальні й досить вагомі успіхи в економічному і науково-технічному розвитку країни. У М.Хрущова мались певні підстави, щоб заявити з трибуни партійного з'їзду: «Радянська Батьківщина вступила в період розгорнутого будівництва по всьому широкому фронту великих робіт. Економіка і культура Радянського Союзу знаходяться на крутому підйомі... Творчі сили народних мас по всій країні б'ють тисячами живих джерел»¹⁸. Достатньо високими були темпи розвитку промисловості й сільського господарства. СРСР став виробляти майже п'яту частину світової промислової продукції. У 1957 р. був запущений перший штучний супутник Землі. У квітні 1961 р. на орбіту Землі виведений космічний корабель «Восток» з першим космонавтом Юрієм Гагаріним на борту. Радянський союз відкрив космічну еру. Від кінця 1950-х рр. розгорнувся рух колективів і ударників комуністичної праці. Тільки в Україні за право носити звання колективів і ударників комуністичної праці на початку 1960 р. змагалось близько 50 тис. бригад, змін, дільниць, цехів, підприємств, бригад і ферм у колгоспах і радгоспах¹⁹. У травні 1960 р. звання підприємств комуністичної праці було присвоєно Дніпродзержинському коксохімічному заводу, шахті № 5-6-біс «Трудова» та «Комуніст-Нова» Донецької області, Симферопольській швейній фабриці № 1, Бердянській трикотажній фабриці.

Пізніше в умовах застою в сфері економіки рух за комуністичну працю буде перейменований на рух за комуністичне ставлення до праці. Він нібито охопить цілі заводи, фабрики, шахти, установи, більшість робітників, колгоспників, інженерно- технічних працівників.

Важливою запорукою успішного будівництва комунізму й одночасно демократизації суспільства вважалося підвищення керівної ролі партії в державному будівництві, в усьому політичному господарському й культурному житті країни. Зростання її чисельності супроводжувалося якісними змінами в її складі. Важливим було те, що в партію вступали не ті, хто хотів: в неї відбирали. Ідея «партії кращих», що була проголошена сталінським керівництвом напередодні війни, була підтверджена на початку 1960-х рр. (Примітно, що в численних своїх промовах М.Хрущов чимало говорив про недоліки стилю партійного керівництва, зокрема про бюрократизм і формалізм у роботі партійних функціонерів, але жодного разу не сказав про корупцію серед них, бо її, дійсно, у той час практично не існувало, вона з'явиться в брежнєвські часи, бурхливо розквітне у період перебудови.) У пресі стали говорити про «кращих серед кращих». За слушним зауваженням італійського історика Дж.Боффи, КПРС не була і не хотіла бути представницькою частиною суспільства. Навпаки, вона зберігала характер ордену, що призначений для створення керівного ядра країни. Партія прагнула грати роль ордена в усіх націях СРСР І в основних верствах населення в залежності від їхньої значущості та специфічної вагомості: серед робітників не менше, ніж серед інтелігенції, як тому, що вони були основними виробниками засобів виробництва, так і тому, що партія правила від їхнього імені. Усі інші організації - Ради, профспілки, комсомол, - залишалися її «повідними пасами», і ними керували її представники.

Починаючи з 1956 р. нових членів приймали здебільшого з робітників. До 1961 р. їхня питома вага збільшилася з 30 до 38% від загальної кількості комуністів. Стали піклуватися про посилення ролі сільських парторганізацій. Завдяки укрупненню колгоспів на початку 60-х рр. майже кожний колгосп мав низову парторганізацію. До 1961 р. члени партії становили трохи більше 5% населення країни, робітники- комуністи - 11,5% усіх робітників²¹. Серед деяких категорій частка членів партії була значно вищою за середню: серед викладачів - 25%, інженерів - 42%, наукових працівників - майже половина. В армії комуністами були 65% командирів взводів, 90% командирів рот, майже всі вищі офіцери були членами партії, як і керівники підпри- ємств²².

Рівень освіти комуністів був вищим за середній по країні. Особи, що мали вищу і середню освіту, становили 43% членів партії проти 16% серед населення країни. Часто у комуністів була спеціальна освіта, тому що при Хрущові в партію приймали здебільшого технічних спеціалістів, а не адміністративних працівників.

Нова концепція розвитку суспільства вимагала відповідних підходів до підготовки керівних партійних кадрів. В Україні в 1956 р. функціонували ВПШ при ЦК Компартії України, 9 трирічних партійних шкіл, 13 річних курсів при обкомах партії і курси перепідготовки кадрів у Києві²³. У 1958 р. в Україні вищу й незакінчену вищу освіту мали 93,4% перших секретарів міськкомів і 85,7% перших секретарів сільських райкомів партії. Серед перших секретарів міськкомів партії в цьому році було 51,5% спеціалістів, в основному інженерно-технічних працівників, проти 25% у 1952 р.²⁴

Компартійні керівні кадри були виховані за сталінських часів. Значна частина з них - це колишні фронтовики. На початку 1960-х рр. частка колишніх військових в управлінському апараті всіх рівнів значно збільшилася у зв'язку зі скороченням у 1960 р. на 1/3 Збройних Сил СРСР, унаслідок чого чимало колишніх офіцерів опинилися на відповідальній партійній, радянській, господарській роботі. Ці люди привнесли в стиль політичного керівництва армійську дисциплінованість, прагнення виконувати, а не обговорювати накази.

Більшість партійних і радянських керівників характеризувалися сильними вольовими якостями, величезною працездатністю й цілеспрямованістю. Вони не сумнівалися у безмежних можливостях соціалістичного ладу, вірили, що цілі обрані правильно й потрібно йти до них і тільки до них - не хитатися, не відхилятися, не допускати поступок всьому, що не відповідає соціалістичним ідеалам. Образ таких людей яскраво уособлює П.Шелест, який від 1963 до 1972 р. обіймав посаду Першого секретаря ЦК Компартії України. Подібно до нього й більшість його товаришів по партії були переконані, що головною життєдайною силою українського народу є «перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції, Радянська влада, тріумф соціалізму, безсмертні ідеї марксизму-ленінізму, керівництво Комуністичної партії, створеної, вихованої і загартованої великим Леніним»²⁵.

Водночас характерними рисами більшості партійних і радянських керівників цього часу залишалися консерватизм, боязнь відповідальності, формалізм у роботі. Сам перший секретар ЦК КПРС М.Хрущов неодноразово з притаманною йому яскравою образністю мови гнівався з приводу того, що партійні кадри занадто полюбляють пускати пил у вічі, імітувати бурхливу діяльність: проводять, мовляв, засідання «до третіх півнів», а потім скачуть по колгоспах, ганять відстаючих, збирають наради і виступають із загальними і зазвичай заздалегідь написаними промовами, закликаючи «тривати іспит», «долати труднощі», «створити перелом», «виправдати довіру» тощо, а справи від цього, мовляв, не покращуються, «людина, як то кажуть, зі шкіри рвалася, та вперед не подалася»²⁶. Певна річ, «керівні кадри», «бійці партії», як їх прийнято було називати в ті часи, були різними людьми - за переконаннями, за поглядами, за характерами, за баченням перспектив.

У фондах державних архівів нині зберігаються тисячі скарг і листів, у яких люди інформували високе партійне й державне керівництво, особисто «дорогого Микиту Сергійовича» й інших керівників держави про факти недостойної, на їх погляд, поведінки місцевого керівництва - членів КПРС. У багатьох з цих документів ідеться про зловживання ними службовим становищем, дрібне (за сучасними мірками) хабарництво, порушення норм етики керівника. Однак - цікава річ - при цьому майже кожний скаржник робив таке резюме: названий посадовець «ганьбить світле ім'я комуніста». Авторитет компартійної номенклатури в «хрущовську добу» був ще достатньо високим. У 1950-60-ті рр. тотальне відчуження суспільства від влади тільки розпочиналося.

Про переваги соціалістичного ладу, про світлі перспективи комуністичного будівництва, «всеперемагаючу силу марксистсько-ленінських ідей» постійно говорилося в системі партійного навчання, де вчилися або викладали практично всі керівні кадри. У 1957-1958 рр. у цій системі навчалося 1,3 млн людей, серед яких 897,5 тис. членів КПРС. У гуртках і семінарах вивчалися питання історії КПРС, марксизм-ленінізм, політична економія. До організації цієї роботи як пропагандисти були залучені понад 27 тис. партійних і радянських працівників, близько 30 тис. фахівців народного господарства²⁷. У 1960/61 навчальному році в системі політичної освіти навчалося понад 4 млн людей, з них було близько 3 млн безпартійних²⁸. Саме з їхнього числа формувався резерв управлінських кадрів.

З метою демократизації партійного життя на ХХ з'їзді КПРС (1956 р.) до статуту партії було внесено часткові зміни, які розширювали права ЦК компартій союзних республік, обкомів партії. ЦК дозволялося, зокрема, відкривати і припиняти видання районних і міських газет, відомчих журналів; визначати періодичність, обсяг і наклад усіх видань, які виходили на території республік, встановлювати обсяг радіомовлення в республіці й областях, включаючи мовлення для національних меншин. Згідно з постановою ЦК КПРС від 2 серпня 1957 р., республіканські партійні органи одержали більші можливості у вирішенні організаційно-партійних і бюджетно-фінансових питань.

Деяке послаблення централізму спричиняло поступове зростання політичної активності в республіках. Хоча ключовим суб'єктом політичної діяльності залишалися президія і апарат ЦК КПРС, можливості керівних партійних і державних органів союзних республік помітно зростали. Підтримавши М.Хрущова в критичний період, українська політична верхівка зміцнила власні позиції. Перший секретар ЦК Компартії України О.Кириченко в лютому 1956 р. став членом президії ЦК КПРС, а в грудні 1957 р. - секретарем ЦК КПРС. У 1957-1958 рр. кандидатами в члени президії ЦК КПРС обрано голову президії Верховної Ради УРСР Д.Коротченка і нового першого секретаря ЦК КПУ М.Підгорного. У жовтні наступного року кандидатом в члени президії затверджено В.Щербицького. Улітку 1963 р. М.Підгорний став секретарем ЦК КПРС. Натомість кар'єра В.Щербицького, який не догодив «першому», драматично захиталася. Наприкінці 1963 р. його було виведено зі складу президії ЦК КПРС, знято з посади голови Ради Міністрів УРСР і відправлено до Дніпропетровська. Тоді ж, у грудні 1963 р., кандидатом у члени ЦК КПРС став П.Шелест. Представництво української політичної еліти в керівних органах КПРС залишалося достатньо вагомим і кількісно незмінним. Відбувалися лише деякі персональні перестановки.

Відповідно до рішення партійного з'їзду в Україні, як і загалом по країні, було вжито заходів щодо скорочення й здешевлення адміністративно-управлінського апарату, покращення роботи всіх ланок, подолання бюрократизму, недопущення фактів нечуйного ставлення до потреб населення. У партійних і державних органах була перебудована робота з листами і скаргами людей, організований прийом відвідувачів, систематично стали приймати населення керівні працівники радянських та інших державних керівних установ.

Водночас за ініціативи М.Хрущова здійснювалися спроби змінити номенклатурний характер партійного керівництва. Так, у першій половині 1957 р. президія ЦК скасувала сумнозвісну систему «пакетів», тобто запроваджену Сталіним видачу грошових сум, які часом перевищували офіційну платню в 2-3 рази, адже ця система занадто явно суперечила курсу ХХ з'їзду «на відновлення ленінських норм партійного життя». Однак незрівнянно більшого удару номенклатурі було завдано на ХХІІ з'їзді КПРС, де був прийнятий новий статут партії. Він мало чим відрізнявся від колишнього, але в ньому був пункт про те, що під час виборів партійних органів додержують принципу систематичного оновлення їхнього складу і спадкоємності керівництва. Під час кожних чергових виборів склад ЦК КПРС і його президії оновлюється не менше ніж на одну четверту його частину. Члени президії обираються, як правило, не більше ніж на три скликання поспіль... Склад ЦК компартій союзних республік, крайкомів, обкомів оновлюється не менше ніж на одну третину на кожних чергових виборах; склад окружкомів, міськкомів, райкомів партії, парткомів або бюро первинних органі- зацій - наполовину. При цьому члени цих керівних партійних організацій можуть бути обраними не більш ніж на три терміни. Для обрання на наступний термін потрібно було не менше трьох чвертей голосів членів партії, що брали участь у голосуванні. Усе це означало, що партійні керівники не можуть більше ставитися до своєї роботи як до довічного привілею. І якщо з'їзди КПРС проводилися раз на п'ять років, то вибори до обкомів, міськкомів і райкомів проводилися раз на два роки²⁹. Тож граничний термін для більшості партійних керівників середньої ланки становив лише 6 років.

Представлена на ХХІІ з'їзді КПРС партійна номенклатура мусила, як завжди, одноголосно проголосувати на з'їзді за зазначені положення Статуту партії, однак, певна річ, у душі ставилася до них украй негативно, була ними роздратована. І відтоді вона чекала тільки нагоди, щоб усунути з посади ініціатора партійної реформи - «царя Микиту», «Хруща», «кукурузника», як позаочі почали називати свого шефа. Не винятком у цьому була й українська політична еліта.

Водночас працівники керівних партійних і державних органів стали заручниками вочевидь утопічних планів М.Хрущова. Прорахунки у визначенні шляхів і темпів розвитку суспільства й держави стали результатом збереження недемократичних методів керівництва партією і державою. Як і за часів Сталіна, у партійних організаціях право на висловлення істини в останній інстанції в часи Хрущова зберігалося лише за ним. Будь-які його новації приймалися та ухвалювалися без серйозної критики й усебічного обговорення.

3.