Особливості цивільно-правового регулювання

У сфері цивільно-правових відносин розвиток законодавства Директорії УНР здійснювався у напрямі «швидкого реагування на пшретні обставини» (О. і M. Копиченки), що, власне, було характерним ддя усіх попередніх національних державних формацій.

Земельне законодавство. Базовим нормативно-гіравовим актом, що регламентував землекористування в УНР доби Директорії оув «Основний земельний закон для всіх земель Української Народ- woi Республіки» (8 січня 1919 p.). У ньому містилися норми, що ви- ^4||ачали принципи, суб’єкти, форми, процедуру встановлення тер- ^'иу землекористування, компетенцію державних органів, права та ^{0608 Я:,}ки землекористувачів, кг

B основу землекористування були покладені принципи лікві дації приватної власності на землю та її націоналізація, вилучення землі з грошового обігу та заборона використовувати найману працю, розподіл великих землеволодінь і створення дрібногоселян- ського землекористування, при збереженні від розподілу частини великих т. зв. культурних і промислових господарств, що передавалися хліборобським спілкам чи іншим земельним установам. Зокрема, користуватися землею могли «усі елементи, які обробляли землю своїми руками», а земельний фонд республіки мав використовуватися насамперед для задоволення малоземельного і безземельного селянства. Визначалися нижня і верхня норми землекористування (від 5 до 15 десятин землі). Ha неродючих грунщ норма землекористування могла перевищувати 15десятин.

Землі сільськогосподарського призначення перебували у підпорядкуванні народного міністерства земельних справ та підпорядкованих йому місцевих земельних установ - сільських, волоста.

Землекористування дозволялося у двох формах: загалыюгро- мадській та приватно-трудовій. Суб’єктами користування земель сільськогосподарського призначення визнавалися держава (в ocooi земельних установ), сільська громада, окрема особа, сім'я та спільне товариство. Правом землекористування наділялися усі громадяни УНР незалежно від статі, віри та національності, однак передусім ті громадяни, які обробляли землю власного працею. Користувач землі міг передати своє право на землекористування наділом ) спадок, повідомивши про це у повітову земельну управу. Але без письмової згоди усіх дорослих членів сім’ї, поданої до повітової земельної управи, власник господарства не мав права залишити земельну ділянку або передати її іншій особі. Закон зобов’язував землекористувачів вести господарство з додержанням закону^ вс тановлених правил. У разі припинення ведення господарстваа⁰ порушення встановлених норм земельні управи забирали землю у свос розпорядження. Самовільні захоплення землі заборонялися і

каралися.

Конкретизувати норми земельного закону була покликана ухвалена Радою Народних Міністрів постанова «Про тимчасове користування землею у 1919 р.» (15 березня 1919 p.). Хоча, як стверджують дослідники {О.

Слід також додати, що аграрний Закон Директорії від 8 січня 1919 p. не вичерпував усі заходи в галузі аграрних перетворень. Було прийнято згаданий вище Закон «Про додаткове наділення зем- іею козаків народної республіканської армії» (18 січня 1919 p.), за яким усі військові, що служили у військах Директорії, негайно отримували у користування ділянку землі та урядову позику.

Таким чином, правова регламентація землекористування в УІ Il¹ лоби Директорії, що в основному відбувалася у надзвичайних умовах воєнної інтервенції, здійснювалася на основі базового норма- тнвно-правового акта - «Основниіі земельний закон для всіх земе іь Української народноїреспубліки» (8 січня 1919 p.). Його основні положення майже були тотожні із засадами аналогічного Закону Центральної Ради. Він закріплював скасування приватної власності на землю, ліси та надра, перехід їх у власність держави. Замість земельних комісій, які діяли за часів Гетьманату, питаннями проведення аграрної реформи на місцях займалися земельні управи. Вони допомагали створювати запасний земельний державний фонд, перешкоджали самочинному захопленню землі, налагоджували сільськогосподарський кредит визначали площі для громадського користування.

земельна норма, якщо порівняти з лобою Центральної Ради, зменщу. валася вдвічі й обмежувалася 15 десятинами. Однак гостра потребах- продовольчих та фінансових засобах для боротьби з інтервентами примусила уряд УНР внести тимчасові корективи у принципи землекористування, відображені, зокрема, у постанові Ради Народних Міністрів (15 березня 1919 p.), які ие узгоджувалися з нормамизе- мельиого закону. Зокрема, у 1919 p. держава, по суті, злавалатрудо- вому селянству націоналізовані землі крупних власників в оренду на поточний рік за помірну, натуральну (через знецінення грошей) оплату, вимагаючи при цьому внесення, як застави, попередньої оплати податків за одержані у тимчасове користування землі Основу фінансового законодавства Директорії УНР становиш документи, що відображали головні напрями її фінансової політики: затвердження української грошової одиниці (карбованця або гривні) як сдиного платіжного засобу і вилучення з грошового ринку російських та інших іноземних знаків. Вирішення цих проблем вимагало негайного проведення грошової реформи у складних і суперечливих соціально-економічних умовах. Рада Народних Міністрів прийняла Закои про державну грошову одиницю (6 січи і 1919 p.), який передбачав виведення російських грошових знакївз обороту до 26 січня 1919 p., а державною українською грошовою одиницею визначив грившо вартістю «сто шагів». Дві гривнідорів- шовали карбованцю.

Реалізація реформи зводилася в основному до декількох основних заходів: сдиним законним платіжним засобом на території УНР визнавалася гривня (або карбованець), відповідно, всі гроші іноземних держав позбавлялися права бути законним платіжним засобом і виводилися з обігу, а російські гроші від 1 до 100 рублів підлягали обміну в короткий термін: з 15 до 31 січня 1919 p. Порядок виведення з грошового обігу іноземної валюти і встановлення курсів обміну валют регулювалися особливими наказами і оголошеннями Міністерства фінансів.

Однак уряд Директорії УНР так і пе зміг виключити з оборор російські та іноземні гроші. Січнева грошова реформа пе виконала своіх завдань. Запровадженням Закону «Про надзвичайний одноразовий податок» (31 травня 1920 p.) Директорія зробиламало- успішну спробу отримати додаткові надходження до скарбний' Без надійного джерела поповнення Державної скарбниці, за винятком хіба що цукрової монополії, Директорія існувала переважно рахунок збільшення грошової маси, внаслідок цього отримала ia лопуючу інфляцію, що за умов економічної руїни стала практі*⁴® сдиним засобом забезпечення зростаючих позреб армії та Жб жавного апарату. Постановою уряду від 24 лютого 1919р. зага>

на сума випуску грошових знаків становила 1 млрд. гривень. Липневою постановою Міністерства фінансів до нсі додавалися ніс 2 млрд гривень.

Ta, незважаючи на велнку інфляцію, українська валюта в ціло- му виконувала свої функції і водночас була символом державності. Іїстворення дало змогу тривалий час фінансово забезпечувати зброй- нуборотьбу української армії" та діяльність державного апарату.

Радше декларативний, аніж практичний харакгер мала ГІрачпс- іова тиітика Директорії. I Ia початку 1919 p. Міністерство праці Директорії розробило проект закону про фабричпо-заводські комітеги і план першочергової допомоги безробітним, розглянуло питаппя лро конфлікти, IHO виникли в результаті закриття пизки промислових підприсмств. Готувалися деякі законодавчі акти для поліпшення охорони праці й дотримання 8-годинного робочого дня на промислових підприємствах України. Одпак втілити ці задуми нс вдаюся через стрімке просуваїшя більшовицьких військуглибУкраїни.