<<
>>

Нормативне регулювання цивільно-правових відносин.

У правових нормах держав Північного Причорномор’я розрізнялося володіння - як фактичне володіння майном з його використанням, та власність - як володіння з правом розпорядження. Самого ж поняття права власності як абсолютного права особи ще не було.

Майно, що перебувало у приватній власності, поділялося на „видиме” (земля, будинок, раби і т.п.) і „невидиме”, здатне „вислизати” від оподатковування і конфіскації (гроші, коштовності).

У державах Північного Причорномор’я суб’єктами права власності на нерухомість (землю, будівлі) були лише громадяни. Водночас верховна власність на землю належала громадянській общині полісу, а в Боспорській державі - цареві. Між державною і приватною земельною власністю існував органічний зв’язок. Вважалося, що приватна власність на землю веде своє походження від державної, а державна власність існує у формі приватної. Тому архонти, вступаючи на посаду, щорічно повідомляли про збереження за громадянами приналежного їм майна. Сама назва земельних ділянок походила від слова „жереб” (клерос) - тобто ділянка, отримана від громади внаслідок жеребкування.

Право власності на рухоме майно розповсюджувалося й на інші категорії особисто вільних людей - іноземців, негромадян, які постійно проживали на території даної держави, вільновідпущеників тощо.

Об’єктами права власності виступали перш за все засоби виробництва у вигляді нерухомості. До останніх можна віднести, насамперед, земельні ділянки - клери, ойкоси (господарства) грецьких колоністів, з яких формувалися невеликі і значні поселення. Такі ойкоси були господарськими одиницями, якими володіли окремі сім’ї. Значними землевласниками були правителі Боспорського царства. Визначне місце в ряду об’єктів права власності займали ремісничі майстерні.

Про рухоме майно йдеться у листі, вирізаному на фрагменті амфори, який було знайдено при розкопках житлових кварталів Керкінітиди у 1984 р.

Зміст цього листа, датованого кінцем V ст. до н.е., дає можливість виявити низку важливих рис побуту населення античних полісів цього періоду. Е.І. Соломонік переклала текст наступним чином: «Апатурій Невменію. Солону рибу відвези додому, так же, як і покрівельні бруси (або інший товар); і нехай ніхто не займається твоїми справами, окрім мене; і, звичайно, ретельно слідкуй за волами; і дізнайся, хто вирушив до Скіфії (або буде платити данину скіфам)». Таким чином, з листа дізнаємося про такі об’єкти права власності, як солона риба, будівельні матеріали (дерев’яні бруси), воли, що використовувалися у якості транспортних засобів.

Вже за часів античності правом північнопричорноморських держав розрізнялися зобов’язання, що виникли з договорів та зобов’язання із заподіяння шкоди („вільні” та „невільні” зобов’язання). Зобов’язання із заподіяння шкоди виникали при нанесенні збитку майну (ушкодження чи знищення майна, заподіяння збитків тощо). Вони мали наслідком відшкодування збитків, а шкода, заподіяна свідомо, відшкодовувався у подвійному розмірі. Відповідальність виникала й тоді, коли шкода була результатом дій підвладних повноправному громадянинові осіб - дітей, рабів. Раб міг бути переданий у власність потерпілому як компенсація за заподіяні збитки. При заподіянні шкоди особистості (а в деяких випадках і майну) виникала відповідальність за злочин.

Інструментом зобов’язального права виступають угоди (правочини). За кількістю учасників правочини можуть поділятися на односторонні, двосторонні, багатосторонні. Двосторонні та багатосторонні угоди називаються договорами. В античних державах Північного Причорномор’я процес регулювання різноманітних договорів вже набув певного опрацювання. Підставою виникнення договорів вважалася угода сторін, яка не вимагала особливих формальностей. Але найважливіші договори укладалися, як правило, у письмовій формі. Залежно від характеру договору відповідний документ чи підписувався обома сторонами (договір купівлі-продажу), чи однією зобов’язаною стороною (договір позики - хірограф).

Виконання договору зазвичай забезпечувалося задатком,

поручительством третіх осіб чи заставою. Особливе значення мала застава землі - іпотека. При іпотеці закладена земля залишалася у володінні та користуванні боржника, позбавленого, однак, права розпоряджатися нею. При невиконанні зобов’язання боржником закладена земля переходила до кредитора. Закладені рухомі речі знаходилися у володінні кредитора, що міг їх продати, якщо боржник не виконав зобов’язання. Приклад договору позики під заставу наводиться у видряпаному на свинцевій пластинці листі Ахіллодора, що походить з Березані. В ньому йдеться про суперечку між автором листа та якимось Анаксагором, якому було передано як заставу під позику майно Ахіллодора, що складалося із будинків та рабів. Останній же вважав, що він і після цього має право користуватися принаймні частиною цього майна (одним рабом).

Певне уявлення про існування у полісах Північного Причорномор’я достатньо розвиненої системи зобов’язального права дають знахідки кам’яних плит із текстами різноманітних угод майнового характеру.

Система договорів у державах Північного Причорномор’я була досить нескладною. Найпоширенішими були такі їх види:

• Договір обміну (міни) - угода, за якою одна сторона передає іншій у власність певну річ, а друга - передає першій у власність свою річ. Хоча у тогочасних нормативно-правових актах про нього не згадується, можна припустити існування останнього, оскільки міна історично передує виникненню купівлі-продажу.

Про поширеність у юридичному побуті населення античних держав Північного Причорномор’я договорів міни говорить той факт, що, наприклад, у Нижньому Подністров’ї під час розкопок було знайдено дуже мало монет. Водночас, на противагу незначній кількості нумізматичного матеріалу, антична керамічна продукція, і в першу чергу амфори, в яких перевозилось вино та маслинова олія, представлена досить значною кількістю зразків на всіх поселеннях. Така разюча диспропорція між знахідками монет і масовим античним керамічним матеріалом на сільських поселеннях Нижнього

Подністров’я дозволила вченим-археологам дійти висновку про широке розповсюдження натурального обміну у відносинах варварського населення з Ніконієм та Тірою.

• Договір купівлі-продажу - угода, відповідно до якої одна сторона (продавець) зобов’язується передати іншій стороні (покупцеві) у власність певну річ, товар, а той, у свою чергу, зобов’язується сплатити першому за продану річ певну грошову суму. Цей різновид договорів був надзвичайно поширеним у північнопричорноморських державах оскільки протягом майже всього їх існування в них велася активна внутрішня та зовнішня торгівля. Як зазначають дослідники, значним центром посередницької торгівлі в античному світі було Боспорське царство. З джерел відомо про широкомасштабні поставки боспорського зерна (пшениці, ячменю, проса) до материкової Греції, зокрема до Афін, а також до Малої Азії. Про це свідчить, зокрема, афінський декрет 288/287 р. до н.е. на честь Боспорського царя Спартока, сина Евмена. Але якщо порівняти подарунок Спартока афінянам у 15000 медимнів зерна (615 т.) з тими обсягами зерна, які вивозились не тільки в Афіни, а й до інших античних держав з Боспору в IV ст. до н.е., то він не здається надто великим, що дослідники вважають свідченням скорочення у першій половині III ст. до н.е. виробництва в Боспорському царстві сільськогосподарської продукції.

Свідченням широкомасштабної зовнішньої торгівлі Боспору можуть служити й бронзові статуї кільком царям з династії Спартокідів, які були споруджені на афінській агорі на ознаку вдячності їм. Відомо також, що в афінській гавані Пиреї було встановлено мармурову плиту з текстом укладеного у 347 р. до н.е. торгівельного договору Афін та Боспорського царства і рельєфним зображенням синів боспорского царя Левкона I.

Отже в період, що розглядається, в античних державах Північного Причорномор’я широко використовуються договори купівлі-продажу. Як угода договірного (консенсуального) характеру, купівля-продаж була однією з найпоширеніших угод у побуті народу. Укладання їх відбувалося у словесній або письмовій формі, після чого річ передавалася покупцеві. За свідченням Стобея, договір купівлі продажу вступав у силу з моменту отримання продавцем завдатку.

Але це правило обмежувалося у випадках, коли угоду було укладено незвичайним порядком (у гніві, під час суперечки, у стані розумового помішання).

При купівлі-продажу раба договір укладався обов’язково у його присутності і за участю свідків. Договір міг розриватися у випадку, коли покупця було введено в оману щодо якості товару (наприклад, стану здоров’я раба). Купівля краденої речі, у випадку, коли покупець знав про її походження, вважалася злочином. Якщо особа купила річ не знаючи про її походження, то угода вважалася нікчемною. У такому випадку річ переходила до її власника, а покупець подавав позив до продавця про відшкодування збитків.

• Договір дарування. Під даруванням розумілася безвідплатна угода, спрямована на відчуження майна, зокрема на перенесення прав власності на особу, якій робиться дарунок. Частими були випадки здійснення дарунків храмам. Так, існують свідчення про багаті дарунки, які робилися купцями храмові, присвяченому Ахіллу, розташованому на острові Левка (нині о. Зміїний). З ольвійських епіграфічних пам’яток відомо, що дарунок міг передаватися й громаді полісу в цілому. Для здійснення юридичного акту дарування вимагалася наявність згоди особи, якій передавалася річ, на прийняття дару. Без цієї умови угода була недійсною. Що стосується юридичних наслідків дарування, то з самої суті цієї угоди витікало, що особою, яка прийняла дар, не могли висуватися претензії з приводу якості подарованого предмету оскільки дарування є угодою безоплатною.

• Договір позики. Позика - це угода за якою одна сторона надає іншій у власність певну кількість речей, що можуть бути замінені (тобто таких, які можна визначити за рахунком, обміром, або вагою), при умові повернення таких же речей через певний термін. Предметом договору позики могли бути гроші, або ж різноманітне майно (зерно, вино тощо). Договір позики міг бути контрактом відсотковим або безвідсотковим. Так, позика у лихварів бралася під значні відсотки (до 20%).

З кінця І ст. до н.е. договір позики набуває літерального (за поняттям римського права) характеру.

Юридична природа літеральних контрактів полягала у тому, що зобов’язання виникає не з простої згоди сторін, а з письмової форми, якої воно мало набути. В античних державах Північного Причорномор’я, як і в метрополіях, достатньо широко практикувалося укладання боргових документів - так званих синграф та хірограф.

Синграфи являли собою двосторонній письмовий документ, який фіксував факт передачі кредитором певної суми грошей або певної кількості речей боржникові. Він міг скріплюватися підписами чи печатками кредитора і боржника, а також підписами свідків. Отже, процедура складання синографу була досить складною. Тут, окрім наявності свідків, оголошувався зміст договору, що не завжди було бажаним як для кредитора, так і для боржника. Саме тому поширення набула інша форма укладання боргових документів - хірограф - односторонній документ, що укладався самим боржником від власного імені і ним же підписувався.

Складання таких документів полегшувало кредитору доведення у разі необхідності факту передачі майна або грошей в позику і водночас давало можливість довести своє право вимагати від боржника повернення означеної суми або кількості речей, що можуть бути замінені (тобто таких, що піддаються визначенню за рахунком, обміром, або вагою).

Позика могла надаватися кредитором під заставу (шоѲ^кр). Як свідчить один з ольвійських написів, з метою знайти вихід із грошової скрути, викликаної гострою фінансовою кризою другої половини ІІІ ст. до н.е., держава віддала в заставу лихвареві священні посудини. У даному випадку (в цивільному праві, на відміну від кримінально-процесуального) під заставою розуміється спосіб забезпечення виконання зобов’язань. Відповідно до норм античного звичаєвого права, кредитор (заставодержатель) мав право у разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов’язання одержати задоволення з вартості заставленого майна з перевагами перед іншими кредиторами. За рахунок заставленого майна заставодержатель набував право задовольнити свої вимоги у повному обсязі, який визначався на момент фактичного задоволення, ймовірно, включаючи відсотки, відшкодування шкоди, відшкодуванням шкоди, неустойкою. Предметом договору застави могло бути майно, що могло бути відчужене заставодавцем і на яке могло бути звернено стягнення. Нині розрізняють такі види застави як: 1) іпотека - застава землі, нерухомого майна, при якій земля та (або) майно, що становлять предмет застави, залишаються у заставодавця або третьої особи (майнового поручителя), а заставодержатель набуває право на задоволення забезпеченого іпотекою зобов’язання, яке не виконується, за рахунок предмета іпотеки; 2) заклад; 3) застава у ломбарді, коли вона оформлюється видачею заставного білета. Очевидно, у згаданому ольвійському написі мова йшла саме про другий різновид застави - заклад - заставу рухомого майна при якій майно, що є предметом застави передається заставодавцем у володіння заставодержателя.

• Договір про поклажу. Являв собою угоду про передачу речей на зберігання. На депозитарія (особу, якій речі передавалися на збереження) покладався обов’язок зберегти дані йому речі протягом певного терміну, після чого повернути їх депонентові. Це була безоплатна угода, інакше була б не поклажа, а найм. Якщо за час зберігання речі від неї були одержані якісь прибутки, депозитарій був зобов’язаний повернути також і їх. Безоплатний характер договору дещо ослаблював вимоги, які пред’являлися до депозитарія. Фактично він ніс відповідальність за збереження речі лише тоді, коли допустив навмисну вину або грубу необережність.

З Пантикапею походить свинцевий лист, датований другою половиною ІѴ ст. до н.е., зміст якого можна пояснити наступним чином: якийсь Гермей пише комусь про піклування відносно якихось речей у кількості п’ятдесяти. Вони були власністю самого Гермея, але, очевидно, були передані ним на збереження довіреній особі. Однак, у зв’язку з якимись обставинами і, очевидно, з метою вийти зі скрутного становища, депонент повідомляє депозитарія що послав когось до нього, доручивши перебрати на себе опіку над речами. Тобто договір поклажі між Гермеєм та особою, якій адресувався лист, розривався. Отже, лист дає можливість з достатньою впевненістю стверджувати про поширеність договорів поклажі у повсякденному житті населення античних держав Північного Причорномор’я.

• Договір особистого найму - це угода, за якою одна особа - найнятий віддає у розпорядження іншій особі - наймачеві свою робочу силу, свою працю за певну винагороду. Цей договір не передбачав право наймача на особу наймита. В античних державах Північного Причорномор’я цей різновид договорів був поширеним, на відміну від класичної Греції, оскільки рабська праця тут використовувалася достатньо мало, в основному у домашньому господарстві. Предметом договору особистого найму були фізичні роботи, наприклад, такі, що виконувалися за вказівкою та під наглядом наймача (наприклад, праця в ергастирії, обробка земельних ділянок тощо). Найнятий зобов’язувався протягом певного терміну, зазначеного у договорі, надавати свою робочу силу, а наймач - сплачувати обумовлену платню. У разі, якщо найнятий не виконав роботи навіть через незалежні від нього обставини, наймач міг звільнятися від платежу. Інтереси обох сторін захищалися судовими позовами.

• Договір підряду - угода за якою одна сторона - підрядник покладає на себе зобов’язання виготовити для іншої сторони - замовника певну річ за грошову винагороду. На відміну від особистого найму, підрядник самостійно виробляє план досягненя мети, яку вказує контрагент (наприклад, збудувати будинок, корабель тощо). У цьому випадку об’єктом договору виступає не особиста праця як така, а результат, якого треба досягти.

Досі не віднайдено будь-яких пам’яток, що свідчили б про факти укладання таких договорів у державх Північного Причорномор’я, але все ж вони, безумовно, укладалися. За формою вони, ймовірно, були подібні до тих, які існували в античній Греції.

• Договір оренди (майнового найму). Оренда - це засноване на договорі володіння та користування (або тільки користування) майном протягом певного терміну за плату. За договором оренди (майнового найму) орендодавець (наймодавець) зобов’язується надати орендарю (наймачеві) майно в тимчасове володіння і користування або користування за плату для самостійного здійснення підприємницької діяльності або з іншою метою. Об’єктом договору могли виступати як рухомі речі (у тому числі худоба й раби), так і нерухомість.

Ймовірно саме про договір майнового найму йдеться у тексті документу, вибитого на згадуваній вже, знайденій у Херсонесі, мармуровій плиті 60-70-х рр. ІІІ ст. до н.е. У даному випадку об’єктом угоди є земельні ділянки. При цьому в договорі чітко визначено їхню площу та надано поіменний перелік суб’єктів угоди. Навіть якщо у даній правовій пам’ятці йдеться не про майновий найм, все ж такі договори, безперечно, укладалися. Їх предметами могли бути земля, приміщення житлового та торгівельного призначення тощо. Подібні тексти угод, вибиті на кам’яних плитах, знайдені також у Пеєссі (бл. 400 р. до н.е.), Афінах (346, 321 рр. до н.е.), Ефесі (290-280 рр. до н.е.) тощо.

У випадку укладення договору про найм приміщень житлового та нежитлового призначення наймач повинен був сплачувати наймодавцеві стеганомію - плату за винайм будинку, або енойкію - плату за приміщення. Стеганомією називали також плату, що вносилася господареві готелю за перебування у ньому. Документальних підтверджень про укладення таких договорів у державах Північного Причорномор’я не збереглося, хоча немає підстав сумніватися у їх існуванні, оскільки особи, які не мали місцевого громадянства, не мали права або обмежувалися у праві набувати у власність будівлі, і тому змушені були наймати нерухомість. Про поширеність таких угод, наприклад, свідчить лист березанця (або ж ольвіополіта) Артикона, у якому говориться: «Артикон вітає своїх домашніх. Якщо вас вижене з дому Мілліон, то (переселіться) у кімнату до Атака, якщо він дозволить, якщо ж ні, то у [кімнати?] до Агатарха. Нехай він стягне з Кердона частину шерсті».

Як свідчать джерела, у разі, коли наймач вчасно не вносив платню за житло, наймодавець мав право виселити його. Перед цим, як останнє попередження, за розпорядженням власника дому з будівлі могли бути зняті двері, дах, закривався колодязь. Договір про майновий найм міг містити й

додаткові умови, наприклад, здійснити ремонт приміщення. За їх невиконання договорами, як правило, передбачалися штрафні санкції.

• Договір фрахту - згадується у сильнофрагментованих і тому непіддатних зв’язному перекладові епіграфічних документах з Тіри римського періоду. Окрім того, з ольвійського декрету на честь Протогена відомо що держава “сплачувала фрахти приватним особам, які возили каміння, внаслідок того, що казенні судна були зіпсовані і не мали нічого з оснастки”. Поширеність в античних державах фрахтових операцій констатувалося й Аристотелем.

Під фрахтом розумілася плата власникові морських транспортних засобів за надані ним послуги з перевезення пасажирів чи вантажів, а також, залежно від умов договору - плата за завантаження, вивантаження та укладку. Зазвичай сума фрахту сплачувалася фрахтувателем фрахтівникові (власникові

транспортних засобів) після завершення перевезення.

• Договір доручення - безоплатна угода, за якою одна особа - довіритель доручає іншій особі - довіреному виконати певну справу або кілька справ. Розглядався як особиста послуга. Часто доручення виражалося у якихось індивідуальних діях: купівлі або продажу раба, одержанні вантажу за місцем його доставки морським шляхом тощо. У деяких випадках довіреному доручалося управління цілим майном довірителя, управління торговельною установою, спадщиною. У державах Північного Причорномор’я в якості довірених іноді виступали не лише громадяни чи іноземці, але й вільновідпущеники (зазвичай колишні вигодованці), а інколи навіть раби (щоправда, в останньому випадку уся відповідальність за вчинені ними дії покладалася на їхнього господаря).

• Був відомий і договір товариства, який укладався для досягнення певної мети. Наслідком договору було утворення фіасу (наприклад, купцями чи навклерами). Відомий російський правознавець кінця ХІХ - початку ХХ ст., фахівець у галузі стародавнього та середньовічного права Д.Д.Грімм зауважував, що під простим товариством у стародавній час розумівся такий союз, „за яким визнається значення лише у сфері внутрішніх відносин між самими товаришами, але не відносно третіх осіб”. Останні, за його словами, повинні були мати справу лише з окремими особами - членами товариства, а не з товариством в цілому. На цій підставі можна дійти висновку, що за угодами, укладеними з одним з членів фіасу, третя особа набувала права на позов лише проти цього товариша як свого безпосереднього контрагента, а не проти фіасу в цілому. Точно так же за такими угодами міг вчиняти позов, вимагати виконання певних зобов’язань лише той фіасит, який брав участь в укладенні договору, а не товариство загалом. Іншими словами, товариство (фіас) в античних державах Північного Причорномор’я являло собою союз, що не мав власного майна і не становив у цьому значенні самостійної господарської одиниці.

Сімейні відносини регулювалися, насамперед, нормами звичаєвого права. У стародавню добу в державах Північного Причорномор’я від самого початку їх існування склався патріархальний лад, в основі якого була моногамна сім’я. Вона являла собою тип проміжної патріархальної сім’ї, що об’єднувала під владою глави сім’ї дружину, дітей, інших родичів, а також рабів. У праві північнопричорноморських держав протягом усього періоду їхнього існування сім’я вважалася найміцнішою основою громадянської общини і тому нормами права закріплювалася турбота про її підтримання та продовження у безперервній наступності.

Сім’я утворювалася за допомогою шлюбу, який за часів античності, зазвичай, не був ані добровільним, ані рівноправним. За тодішніми уявленнями головна мета шлюбу полягала у забезпеченні безперервності роду та продовженні спадкоємних жертвоприносин. Безшлюбність чоловіків-громадян в античних державах морально засуджувалася, а інколи навіть могла розглядатися як злочин. Законний шлюб випливав з еггіесії - формальної приватної угоди між главою родини нареченої, з одного боку, та нареченим чи його батьком - з іншого, або ж із епідікасії - передачі за рішенням суду дочки-спадкоємиці найближчому родичу за чоловічою лінією, який мав на це право, і шляхом урочистого введення нареченої до фратрії чоловіка шлюб набував легітимності з погляду норм релігії та сімейного права.

<< | >>
Источник: Гавриленко О.А.. Історія держави і права України: стародавня доба : навчальний посібник. - Харків: ХНУВС,2011. - 64 с.. 2011

Еще по теме Нормативне регулювання цивільно-правових відносин.:

  1. Предмет та метод цивільного права. Цивільний кодекс України
  2. Джерела цивільного процесу. Аналогія закону та аналогія права
  3. § 5. Структура цивільного процесу (цивільного судочинства)
  4. § 2. Метод правового регулювання цивільних процесуальних правовідносин
  5. § 1. Поняття принципів цивільного судочинства
  6. § 3 . Правові аксіоми у цивільному судочинстві
  7. Джерела цивільного процесуального права
  8. Джерела цивільного права і процесу країн англо-американської правової сім’ї
  9. Основні інститути цивільного права країн англо-американської правової сім’ї
  10. Історичний нарис та міжнародна практика протидії примушуванню до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань
  11. Підстави та умови встановлення кримінальної відповідальності за примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань
  12. Поняття та правова природа третейського розгляду цивільно-правових спорів
  13. Місце третейського розгляду серед альтернативних способів вирішення цивільно-правових спорів та його співвідношення з цивільним процесуальним правом
  14. Підвідомчість цивільно-правових спорів третейським судам (арбітрабельність)
  15. Порядокрозгляду цивільно-правових спорів у третейському суді
  16. Співвідношення цивільних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності з суміжними правовідносинами, їх класифікація
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -