Формування галузевого законодавства у сфері цивільно-правового регулювання

Центральна Рада тільки з проголошенням УНР фактично порала початок формуваніпо власної правової системи, а отже, й за- початкуванню галузевого законодавства, в основі формування яко- гочастолежали декларовані Універсалами конституційно-правові норми.

У сфері цивільно-правового регулювання головна увага законодавця зосереджувалася на соціально-економічному законодавстві (фінансове, земельне, трудове).

Організаційно-правові заходи УЦР щодо формування фінансової системи УНР, котра включала би бюджет, свою грошову одиницю, джерела поповнення національної скарбниці, започаткували національне фінансове npaeo. Важливе значення для формування власної фінансової системи мав Закон «Про надходження і всіх прибутків і податків, зібраних в Україні до Головної скарбниці УНР»(22 грудня 1917 p.). У зв’язку з браком грошей наприкінці 1917 p. Генеральний секретаріат прийняв рішення (23 листопада) про тимчасовий випуск спеціальних грошових одиниць - бон, на умовах забезпечення їх кредитами Держбанку. 9 грудня 1917 p. Центральна Рцда ухвалила «Закон про Головну Скарбницю УНР» та «Закон про творення Державного Банку України». Останній мав стати осно- воюфінансової системи. Через десять днів було прийнято «Тим- шовігії закон про випуск Державних Кредитових Білетів Україн- л>лоі Народної Республіки». У ньому, зокрема, зазначалося: «1. Kpe- йшюві білети УНР випускаютьсяДержавним банком УНР урозмірі, ярого обмеженому дійсними потребами гроиювого обігу під зо- ^зпечення тимчасово, до утворення золотого фонду, всім майном ^слубліки: нетрями, лісами, залізницями і прибутками УНР від .uo- mom... 4. Кредитові білети УНР випускаються у карбованцях... « ділиться] на 200 шагів... 5. Українські кредитові білетиходять мрівні із золотою монетою.

..Перші українські паперові гроші були випущені 11 (24) грудня ^ml P- Відтак, УНР створила свою власну грошову систему з на- «ю Державної одиниці - карбованець. Загальний обсяг емісії ^уло становлено на суму 500 млн карбованців. Проект грошо- ^0г° знака виконав художник Георгій Нарбут, представник HOBOj фінської графіки, ідеї і творча спадщина якого мали великий ^{м,лив на} розвиток національного мистегтва. A купюра у 100 кар- 16’

бованців була визнана одніпо з найкращих у світі. B основузнака Г. Нарбут поклав народні мотиви, він не копіював існуючі зразки грошових знаків, а створив суто національний витвір мистецтва. Законом Малої ради (1 березня 1918 p.) в У1ІР запровадили нову монетну систему, а грошовою одиницею стала гривня. Учені, оці. нюючи діяльність Центральної Ради у фінансовій сфері, робляті однозначний висновок: грошова реформа реально діяла в Україні. Вона мала істотний правовий фундамент. Закон про випуск державних кредитових білетів УНР визначив емісію в карбованцях і намагався відрегулювати один бік фінансової системи - замінуро- сійських рублів карбованцями.

Другий закон про ірошову одиницю, виготовлення монет і друк державних кредитових білетів охоплював уже фінансову систему, яка грунтувалася на гривні. Грошова система мала складатисяз монет, паперових знаків, але широке розповсюдження набули саме кредитові білети, оскільки виготовлення власних монет так і не розпочалося.

3 метою уникнення перешкод при розрахунках уряд Законом від 30 березня 1918 p. дозволив переводити скарбову валютузкар- бованців. Для знаків Державної скарбниці 25 і 50 карбованців забезпечувалося лише право обміну на кредитові білети в гривнях у співвідношенні: один карбованець - дві гривні. Вони ходили нарівні з кредитовими білетами. Таким чином, карбованець відіграв важливу роль у господарському політичному житті країни. Хоча він перебував на рівні валютного сурогату, все ж таки набув державного авторитету в галузі фінансування бюджету, потіснивши гривню на друге місце.

У переважно селянській (за соціально-демографічним складом населення) УНР головною соціально-економічною проблемою, шо потребувала нагального правового урегулювання, була, звісно, аграрна проблема. Ще влітку 1917 p. розпочався сільськогосподарський і поземельний гіерспис з мстою ефективного проведення) майбутньому земельної реформи. Однак реально процес формування земельного права в УНР розпочався щойно після 111 Універсалу, яким, як відомо, було вперше обнародувано соціальну програму Центральної Ради. У цьому документі, зокрема, йшлося про скасування права власності на поміщицькі, удільні, монастирські- церковні та інші землі нетрудових господарст в. 1з метою роз яс- нення декларованих намірів Генеральний секретаріат і Земельне секретарство через тиждень після оприлюднення Універсалу видали Положення u|odo земельиоїсправи. B ньому зазначалось, W^f III Універсал лише гіроголошус загальні підвалини для наступни* законів про землю, які мають виробити уряд та Українські Установчі

Збори. Також зазначалось, що віднині землю забороняється продавати, купувати, заставляти, дарувати і передавати будь-якими іншими способами. До Українських Установчих Зборів порядкувати _иа землях мали виборні земельні комітети. He зачіпав Універсал землевласників, які мали менше 40 десятин. Ліси поділялись на державні, удільні та інші. Першими двома порядкувало Генеральне секретарство земельних справ. A іншими - повітові та губернські земельні комітети, при яких функціонували спеціальні лісові відділи. Для охорони лісів можна було застосовувати війська.

Про проблеми аграрних перетворень ішлося і в IV Універсалі (скасування приватної власності на землю; соціалізація землі; передача землі трудовому народу без права викупу до початку всс- ияних робіт через земельний комітет). За нормами IV Універсалу Центральної Ради, ліси, води, й «всі багатства підземні визнава- 1 ися» власністю українського народу (стаття 13 сучасної Консти- туції України також містить зазначений принцип) та переходили у лідпорядкування У країнської Народної Республіки.

Основні положення Універсалів було конкретизовано у прийнятому наприкінці січня (за мовим стилем) 1918 p. Тимчасовому зе- тьному законі, згідно з яким верховне порядкування природними багатствами до скликання Установчих зборів взяла на себе Центральна Рада. Міськими землями розпоряджались органи місцевого самоврядування, іншими - сільські громади, волосні, повітові і губернські земельні комітети. Головним їх завданням було забезпечення громадянам їх прав на користування землею, охорона природних багатств від виснаження і вживання заходів до збільшення цих багатств.

3 метою нейтралізувати більшовицьку агітацію земельному законові УЦР було надано радикального змісту. Земля виводилася зі сфери товарно-грошових відносин (скасовувалася приватна власність), оголошувалася загальнонародною власністю, надавалась для ^№а,ьно-громадського користування (під оселі і будівлі окремим особам, товариствам, громадським установам, розміщення торго- мльних і промислових підприємств) та пршатнотрудового гос- мдврювання (мало вестись власною працею окремими особами, см ями або спільно товариствами). Наймана праця могла застосовуватися лише у виключних випадках, тимчасово і відповідно до ⁿP^a^Hfl, які встановлювали земельні комітети.

B основу Закону про встановлення норми землеволодіння було ^п°кладено принцип соціалізації землі. Норма землеволодіння об- ^Ме*увалася ЗОдесятинами, а більші маєтки підлягали конфіскації і "Федавалися у земельний’фонд, що розподілявся серед незамож- ""* категорій селян. Для надання землі безземельним і малозе- ельним у трудове користування іромадяни мали подати відповідну заяву до сільських управ. Націоналізація земель, вод, надр, лісів проводилось без викупу, але колишнім землевласникам, за їх бажанням і згідно з рішенням волосних земельних комітетів, залишалися ділянки з садами, виноградниками, хмільниками в кількості, яку вони могли обробити власною працею і працею своєї сім’ї.

Отже, у процесі вирішення аграрного питання Центральна Рада декларувала скасування приватної власності на землю, однак не мала апарату для втілення земельної реформи і життя. Коли жсе- ляпи почали реалізовувати своє право на землю, УЦ1* видала указ про заборону. Це викликало негативну реакцію в селянства і переорієнтувало значну його частину на більшовицькі гасла «соціалізації» землі, які, власне, повторювали положення земельного законодавства Центральної Ради.

Українське національне трудове й соціальне зиноподавствоу новітню добу започаткував Закон «Про 8-годиіпіиіі робочий день» (25 січня 1918 p.). Попри свою назву, зазначений закон не тільки визначав тривалість робочого часу, а й багатьма положеннями стосувався охорони праці, соціального захисту й розв’язання трудових конфліктів.

Згідно із законом, в Україні у законодавчому порядку встановлювався не лише 8-годинний робочий день, а й 48-годинний робочий тиждень. Усі неділі визнавалися обов’язковими вихідними днями. Крім того, встановлювалось аж 17 святкових днів. Закон зобов’язував власників та керівників підприємств протягом робочого дня, але не пізніше ніж через 6 годин від початку роботи, встановлювати перерву (1-2 години) для відпочинку та їжі (у нічний час- від 21-їдо 6-ї год,- перерви могли бути скорочені до півгодинннх). тобто загальна тривалість робочого дня з перервами не мали перевищувати 10 годин.

При роботі у денний час найменша тривалість недільного або святкового відпочинку встановлювалась у 42 години, а у двох- трьох змінах — 30 годин. У безперервних виробничих циклах ДО тривалість могла знижуватись до 24 годин, а зайнятим на npaui у недільні та святкові дні повинен був встановлюватися вихідний у будь-який інший день тижня.

Допоміжні спеціальності (ремонтники, водопровідники, електрики, пожежні, вартові тощо) могли залучатися до праці у буд^ь" який час, але за згодою між робітниками і фабричною інспекшпо

_тазаумови, що загальна тривалість робочих годин за дві доби підряд не буде перевищувати 20 годин, а при аваріях - 24 години. Такій категорії робітників передбачалось також надавати вихідний ira 24 години не менше 4 разів на місяць. Ha шкідливих виробництвах, список яких визначався окремо, робочий час міг скорочуватись. Детально регламентувались понаднормові роботи, які оплачувались у подвійному розмірі (до них могли залучатися тільки чоловіки віком після 18 років за згодою фабричної інспекції або інспекторів праці у суворо зазначених випадках). Тривалість понаднормових робіт повинна була не перевищувати 4 години на дві доби. Відступ від цих правил допускався за згодою робітничих організацій або окремих робітників.

Суворо охоронялася праця малолітніх та жінок. He допускалося наймання дітей до 14 років на підприємства. He могли брати участь у шкідливих виробництвах і підлітки до 15 років. Для юнаків та дів- чатвід 14до 18 років встановлювався 6-годинний робочий день. їх такожзаборонялося залучати до праці у нічні зміни та використовувати на понаднормових і підземних роботах. Останнє положення поширювалося також на усіх жінок, незалежно від їхнього віку.

Винні у порушенні закону притягались до суду. У чинність він повинен був вступити з 1 лютого. У майбутньому закон передбачав створення національної Головної ради праці, на яку, судячи з деяких статейзакону. покладали реалізаціюдержавної політики в цій галузі.

Закон «Про 8-годинний робочий день» був найбільш яскравим виявом сутності тієї соціальної та робітничої політики, яку хоч і повільно, але цілеспрямовано провадила Цетрапьна Рада. Перші паростки цієї політики пройшли апробацію в умовах загострення проблеми безробіття, коли з метою надання роботи всім бажаю- ^ЧІ,м, а також можливості повернутися па Україну тим, хто прожи- вав за її межами, при УЦР почало функціонувати Бюро праці (тра- аеііь 1917 p.). Одним із заходів боротьби з безробіттям Генеральне секретарство праці вважало негайне звільнення військовополоис- ^lW i заміну їх безробітними. Ці питання повинні були вирішувати помісіі з представників Секретарства праці, Центрального бюро професійних спілок, Рад робітничих депутатів, Центральної ради фзбрично-заводських комітетів та міські біржі праці.

Новий етап розвитку робі гничого законодавства — рубіж 1917— ¹⁹¹⁸PP-, коли наприкінці 1917 p. (11 грудня) було ухвалено «Закоч ^llPo робітничі комітети», а з початку 1918 p .-«Про біржі праці», Z^w місцеві комісаріати праці», «Про пріширюючі камери», зміне- ^н°положення про забезпечення робітників на випадок хвороби ^т°Що. Зазначімо також, що Генеральному секретаріатові доводи- ^{ССя вп}Роваджувати у житія також непопулярні у соціалістичних

колах заходи, що стосувалися робітничої політики. Идеться п_{ро те}, що від імені генеральних секретарів військових справ (C. Петлюра), праці (В Михайлов), торгівлі і промисловості (В. Голубович) була видана низка наказів і розпоряджень про внормування економічного житгя в Україні, порушеного і дезорганізованого війною та революцією. Зокрема, фабрично-заводським комітетам промислових підприємств під загрозою притягнення до воєнно-польових судів заборонялося встановлювати контроль за виробництвом, а власникам підприємств надавалися усі права і повноваження стосовно організації виробництва.

He залишалися також поза увагою УЦР проблеми законодавчого врегулювання питань науки й освіти. Зокрема, питання розвитку української науки розглядались Центральною Радою у тісному контексті з проблемами вдосконалення і організації початкової, середньої і виїцої школи в Україні. Утворювалась 7-річна народна загальноосвітня школа. Після закінчення семирічної школи юнаки та дівчата могли продовжити навчання у чотирирічній гімназії або у технічній школі: сільськогосподарській, учительській та іи. Передбачалось відкрити з восени 1917 p. у добре обладнаному приміщенні Український народний університет у Києві з фундаментальною бібліотекою та іншим належним матеріальним оснащенням для підготовки нових наукових сил у справі українізації освіти, особливо українізації вчительських інститутівта семінарій. 3 появою Генерального секретарства народної освіти вдосконалювалось управління школою. У кожному повіті на чолі просвітньої справи стояв повітовий комісар по народній (Квіті, який працював у тісному контакгі з повітовою шкільною радою як демократичною громадською організацією та керував роботою ие лише шкіл, а й позашкільних і дошкільних закладів. У компетенції комісара було затвердження повітових інструкторів.

Законом «Про шкільне правління» (5 грудня 1917 p.) секретарство освіти брало під безпосереднє керівництво більшість просвітніх установ. Але духовні, військові, залізничні, сільськогосподарські, національні, медичні та юридичні навчальні заклади до майбутньої шкільної реформи залишалися в адміністративному підпорядкуванні відповідних секретарств.