Які особливості правового становища іноземних осіб у цивільному процесі?
Зазначене питання є важливим, так як ч. 1 ст. 410 ЦПК передбачено, що іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні державні (їх органи та посадові особи) та міжнародні організації (далі - іноземні особи) мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно зі ст. 1 Закону України від 4.02.1994 р. «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземцями визнаються громадяни - особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, а особами без громадянства - особи, які не належать до громадянства будь-якої держави.
Іноземним особам надається національний режим у судовому провадженні і він діє за принципом безумовності та не пов'язується з обов'язковим проживанням в Україні або з'ясуванням того, чи мають фізичні чи юридичні особи України такі ж права за законодавством іншої держави. Так, у ч. 2 ст. 410 ЦПК зазначено, що іноземні особи мають процесуальні права та обов'язки нарівні з фізичними і юридичними особами України, за винятками, встановленими Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Разом з тим, суди повинні звернути увагу й на ч. З ст. 410 ЦПК, якою передбачено, що законом України можуть бути встановлені відповідні обмеження щодо фізичних та юридичних осіб тих держав, в яких допускаються спеціальні обмеження цивільних процесуальних прав фізичних або юридичних осію України. Це називається реторсією (або зворотнє обмеження).
Участь у судовому процесі іноземних осіб пов'язана з наділенням їх процесуальною правоздатністю та володінням процесуальною дієздатністю, тільки в цьому випадку вони становляться суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин. Згідно зі ст. 74 Закону України « Про міжнародне приватне право» процесуальна правоздатність і дієздатність іноземних осіб в Україні визначаються відповідно до права України.
На вимогу суду, який розглядає справу, іноземна юридична особа має представити оформлений з урахуванням статті 13 цього Закону документ, що є доказом правосуб'єктності юридичної особи (сертифікат реєстрації, витяг з торгового реєстру тощо).При цьому правовий статус іноземної юридичної особи визначається за законом країни, де створено (інкорпоровано) юридичну особу. Правовий статус іноземної фізичної особи визначається за законом країни, громадянином якої є ця особа або в якій вона має постійне проживання.
Щодо представництва іноземних осіб, то їх представниками можуть бути особи, зазначені в ст. 40 ЦПК, хоча у більшості випадків таких осіб, в основному, представляє Українська іноземна юридична колегія (Укрінюрколегія). Оскільки розгляд справи з іноземним елементом проводиться за принципом закону суду, тобто за правилами ЦПК України, то й оформлення документів на представництво здійснюється в порядку ст. 42 ЦПК. Разом з тим, якщо іноземну особу представляє адвокат Укрінюрколегії, то довіреність може бути оформлена за законодавством держави, в якій іноземна особа проживає або юридична особа має реєстрацію. Так, ст. 34 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачено, що порядок видачі, строк дії, припинення та правові наслідки припинення довіреності визначаються правом держави, у якій видана довіреність.
При цьому слід мати на увазі, що іноземна довіреність має бути належним чином легалізована дипломатичними або консульськими службами України. Консули України лeraлізують іноземні документи (в т.ч. довіреність) відповідно до ст. 54 Консульського статуту України, затвердженого Указом Президента України від 2.04.1994 р. № 127/94.
Однак довіреність може не потребувати легалізації у випадках, передбачених міжнародними договорами України. Зокрема, вона не вимагається у відносинах між держа-вами-учасницями Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів (Гаага, 5 жовтня 1961 року), до якої Україна приєдналася згідно із Законом України від 10.01.2002 р.
№ 2933-ПІ «Про приєднання України до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів». Замість дипломатичної чи консульської легалізації офіційних документів у цих державах для посвідчення автентичності підпису, якості, в якій виступала особа, що підписала документ, та у відповідному випадку автентичності відбитку печатки або штампу, якими він скріплений, компетентний орган держави, в якій було видано документ, проставляє на ньому апос-тиль (статті 3, 5 названої Конвенції).Слід звернути увагу на те, що на сьогодні заперечення проти приєднання України до вказаної Конвенції висловлено Федеративною Республікою Німеччина. Тому, згідно зі ст. 12 Конвенції, на території України суди не приймають документи, завірені апостилем, що виконані в цій країні, а продовжує застосовуватись вимога дотримання процедури консульської легалізації.
Частиною 2 статті 3 даної Конвенції також передбачено, що дотримання формальностей не може вимагатися державами-учасницями Конвенції, які відміняють або спрощують дану формальну процедуру або звільняють сам документ від легалізації. Тобто, навіть з набуттям чинності Конвенції для України проставлення апостиля не може вимагатися державами у відповідних випадках, передбачених міжнародними договорами про правову допомогу.