Особливості правового регулювання в українському середньовічному місті

Міське право (право міського самоврядування або магдебурзьке), початки якого на західноукраїнських теренах сягають першої половини XTV ст., починає швидко поширюватися і в литовсько-руських землях після першої унії Польщі з Литвою (1385).

Джерела магдебурзького права міст Східної Європи походили з німецьких земель. Основою для побудови громадського і кримінального законодавства, судоустрою і судочинства в середньовічній Німеччині, а згодом і міст Польщі і Литви було декілька збірників правових норм - “Саксонське дзеркало”, “Вейхбільд”, “Ландрехт”. Усі вони укладені впродовж XIII - початку ХІУ століття. Найсприятливішим для розповсюдження магдебурзького права в українських містах було XVI століття. У 1506 році виходить статут Лаского, в якому міститься латинський переклад Ландрехта і Вейхбільда. У 1531 році з”являється судове керівництво Іоана Тухолінського, що містило в собі головні норми цивільного і процесуального права. 1535 року вийшла тритомна праця Миколая Яскера (фактично польський переклад згаданих "Вейхбільда”, "Ландрехта”).

Серед публічних злочинів чільне місце займають делікти проти віри та релігії: богохульство, єретицтво, чаклунство. За вчинення подібних злочинів передбачалася смертна кара через спалення. Магдебурзьке право виділяло злочини проти життя: вбивство, розбій, вбивство матерями новонароджених дітей, самогубство. Б.Гроїцький виділяв три види вбивств: вбивство з корисливих мотивів, вбивство з ненависті, вбивство в стані необхідної оборони, випадкове вбивство. За "Саксонським дзеркалом", умисне вбивство каралося смертною карою через відрубання голови, поєднане з відрубанням руки.

Злочини проти здоров'я поділялися на ушкодження та побої. Магдебурзьке право розрізняло тяжкі та легкі ушкодження. До першої групи належали умисні тяжкі тілесні ушкодження - покалічення, що спричиняли втрату органів, порушення їхній функцій, душевну хворобу чи інший розлад здоров'я, що непомітні для людського ока, а до другої - кровотечі, гулі, синці. М.Яскер легкі покалічення розділяв на два види: неглибокі, що не охоплюють великої частини тіла, та такі, що займають значну його поверхню. Побоями вважали завдання ударів, що не спричиняють глибоких чи кривавих ран. Побиття дитини (навіть не рідної) не було кримінально караним, якщо звинувачений довів, що вчинок пов'язаний з проступком дитини.

Тогочасне законодавство велику увагу приділяло злочинам проти власності, які об'єднувалися під назвою "крадіжка".

Розглядаючи справи за звинуваченням у крадіжці, для визначення виду покарання брали до уваги: чи злочин був учинений під примусом, чи з власної волі, уперше чи повторно; вартість викраденого; добровільне зізнання і розкаяння у вчиненому; групою осіб за попередньою змовою чи одноособово. Неповнолітні особи у віці до 14 років та особи, які вчинили дрібну крадіжку через голод, звільнялися від кримінальної відповідальності.

Магдебурзьке право значну увагу приділяло захисту людської честі і свободи та норм моралі. Зокрема, дозволяло вчиняти самосуд чоловікам, якщо вони заставали дружину на місці зради - тоді коханця можна було "поранити чи навіть вбити". Особливо гостро мали каратися випадки співжиття без одруження: як чоловіків, так і жінок — "горлом карати".

З царини цивільно-правових відносин у збірниках магдебурзького права були добре урегульовані інститути власності, зобов’язального та спадкового права. Згідно з магдебурзьким правом, якщо після смерті батька залишається сама мати, то вона повинна просити уряд про призначення опікунів для своїх дітей. А коли цього не зробить, то після смерті дітей не має права домагатись того майна, яке їм припало у якості спадку від батька. Опікунство для дітей треба було просити у владних органах, а затверджував його вже суд. Сироти без опікунів не мали права вчиняти будь-які цивільно-правові дії. Право на спадщину, згідно з нормами магдебурзького права, мала уся сім'я.

15.