§2. Основні риси права Української народної РЕСПУБЛІКИ ЧАСІВ П. СКОРОПАДСЬКОГО

Джерела права. Початковий етап існування Центра­льної Ради характеризувався виданням універсалів, які, втім, більш доцільно розглядати у політико-правовому кон­тексті, декларацій та інструкцій, які, переважно, мали де­кларативний характер.

25 листопада 1917 р. Радою було ухвалено закон, що ви­значав порядок видання нових правових актів. Він дозволяв дію на території УНР не скасованих раніше законів і поста­нов Тимчасового уряду, а також діяльність установ зі збере­женням їх компетенції і штатного розкладу, якщо такі були відкриті до 27 жовтня 1917 року. Законодавча ініціатива за­кріплювалася лише за Центральною Радою та Генеральним Секретаріатом. Фактично цей акт закладав підвалини дер­жавотворчого процесу.

Магістральний напрямок подальшого державного бу­дівництва визначався Законом «Про вибори до установчих зборів Української Народної Республіки». Імплементація його двох розділів відбувалася поступово. Перший розділ Закону було ухвалено УЦР11 листопада 1917 р., а другий - 16 листопада. Згодом відбулося затвердження «Правил про спільну з цивільним населенням участь у виборах частин ар­мії і флоту».

Законом встановлювалася пропорційна виборча сис­тема. Право голосу надавалося усім громадянам, що досягли двадцятирічного віку, за винятком засуджених, тих, яких суди визнали банкрутами, дезертирів, а також представни­ків родини царя. Цей же акт містив перелік санкцій, що мо­гли бути застосовані у разі виявлення порушень під час ви­борчого процесу. Відкриття Установчих зборів спочатку було заплановано на 9 січня 1918 року, але за умов війни

плани змінилися. Члени Малої ради на своєму засіданні 11 квітня 1918 р., ухвалюють переніс дати відкриття Устано­вчих зборів на 12 травня 1918 року.

Гарантувати права національних меншин в УНР мав Закон про національно-персональну автономію від 9 січня 1918 року.

На початку березня 1918 р. було ухвалено Закон про громадянство, який передбачав надання громадянства УНР всім народженим в Україні і надалі постійно проживаючим на її території.

Закон про державну символіку було затверджено Ма­лою Радою 12 березня 1918 року. Тризуб - «знак Київської держави часів Володимира Святого» - став державним гер­бом УНР. 22 березня було ухвалено прапор Української На­родної Республіки. На полотнищі жовте поле розташовува­лось вгорі, а синє (блакитне) - знизу.

Конституційне право. Ще після оприлюднення І Уні­версалу було розпочато роботу над Конституцією України (Статутом автономної України). У червні 1917 року була утворена комісія. До її складу увійшло 100 осіб, а очолив ко­місію М.Грушевський. Проте ухвалила Центральна Рада Конституцію УНР лише напередодні свого розпуску - 29 квітня 1918 року. Вона мала 85 статей об’єднаних у 8 роз­ділів. Основний Закон наголошував на суверенності, само­стійності та незалежності УНР, територія якої проголошу­валась єдиною та неподільною. Народ України визнавався джерелом влади. Практична реалізація суверенного права

народу на владу була покладена на Всенародні збори Укра­їни, які уособлювали вищу законодавчу владу в державі. Із огляду на це, форму державного устрою УНР можна було визначити як парламентську республіку.

В основу формування вищих державних органів уп­равління було покладено принцип розподілу гілок влади. Здійснення вищої законодавчої влади у державі поклада­лося на Всенародні Збори, які обирались за допомогою зага­льного,рівного, безпосереднього, таємного і пропорційного голосування; виконавчі функції покладалися на Раду На­родних Міністрів, а судові передавалися Генеральному су­дові.

Конституція гарантувала демократичні права, зок­рема активним і пасивним виборчим правом були наділені всі громадяни, починаючи з 20-ти річного віку. Обмеження стосувалися тільки тих громадян, яких у законному порядку визнавали божевільними. Надання права подвійного грома­дянства не передбачалось.

Ані стать, ані приналежність до тієї чи іншої раси або національності, ані релігійні вподобання, ані рівень освіти чи майновий стан не могли вплинути на рівність громадян­ських і політичних прав громадян. Суспільство ставало по- застановим, що передбачало відмову від використання будь- яких титулів і звань царських часів. Конституція стояла на­сторожі недоторканності особи, житла, таємниці листу­вання. Порушувати ці права було дозволено лише у окре­мих, передбачених на законодавчому рівні, випадках, і тільки представниками правомірних державних органів.

Громадяни УНР не могли бути обмежені у сфері сво­боди слова, друку, віросповідання, створенні організацій і союзів, праві на страйк, якщо тільки це не підпадало під ква­ліфікацію кримінального злочину. Основний закон проголо­шував повну свободу вибору місця для постійного прожи­вання і не обмежував пересування. В УНР скасовували не тільки смертні вироки, але й фізичні покарання та ті, що принижували гідність і честь людини. Не існувало більше і такого різновиду покарання як конфіскація майна.

Органами місцевого самоврядування ставали виборні ради та управи громад волостей і земель. У Конституції було докладно виписано порядок роботи органів державної влади та управління, а також обставини, за наявності яких тимча­сово дозволялося обмежувати громадські свободи.

Статус Найвищого судового органу республіки було закріплено за Генеральним судом. Його судді обиралися Всенародними Зборами. Генеральний суд отримував повно­важення касаційної інстанції для інших судів, але водночас не мав права виступати у ролі суду першої чи другої інстан­цій і був позбавлений функцій притаманних адміністратив­ній владі. Основними принципами судочинства стали ус­ність, гласність, рівність усіх громадян, незалежно від посад і звань, перед судом і законом.

У Конституції не йшлося про державну символіку, фо­рмування органів прокуратури, не були сформульовані ос­новні принципи зовнішньої та внутрішньої політики тощо. Проте вона була демократичною за змістом, створювала мі­цну правову основу держави, фундамент для всього законо­давства УНР. У дію Конституція не вступила, оскільки на­ступного дня після її ухвали, УЦР припинила свою діяль­ність. Ухвалення Основного Закону - це спроба лідерів Ради врятувати свою владу в Україні. Так само треба оцінювати і обрання 29 квітня 1918 року М. Грушевського президентом УНР, тим паче, що Конституція такої посади взагалі не пе­редбачала.

Цивільне право. У цій галузі права не втратив своєї актуальності зміст 10-го тому Зводу законів Російської імпе­рії. Щодо нововведень, зазначимо, що в нормативних актах доби УЦР термін «право володіння» було замінено на «право порядкування» або «право користування». Подібна заміна вказувала на не сприйняття інституту приватної вла­сності. Найбільше це стосувалося сфери регулювання земе­льних відносин.

Кримінальне право. Єдина система кримінального права за доби УЦР так і не склалася. Судді, під час розгляду кримінальних справ, продовжували звертатися до Криміна­льного уложення 1903 року, Тюремного статуту тощо. Збері­гала чинність і постанова Тимчасового уряду від 6 липня

1917 р. Її зміст передбачав покарання у вигляді позбавлення волі до 3-х років за публічне підбурювання до здійснення тя­жких злочинів, пов’язаних із насильницькими діями над громадянами. Не була скасована дія і постанови Тимчасо­вого уряду від 2 серпня 1917 р., спрямованого на протидію особам, які становили загрозу для оборони держави і її вну­трішньої безпеки.

Надважливе значення для кримінального права мав той факт, що III Універсал скасовував смертну кару, а За­кон про амністію від 19 листопада 1917 р., відкривав шлях на волю всім засудженим із політичних мотивів.

5 березня 1918 р. УЦР було ухвалено Закон, який пе­редбачав кримінальну відповідальність для всіх учасників збройного опору УНР. Зокрема, відповідно до норм нового закону, будь-яка особа, якщо вона після проголошення IV Універсалу продовжувала збройну боротьбу з українською владою, могла бути позбавлена громадянства УНР і депор­тована за межі республіки.

За часів Центральної Ради було розроблено чимало но­рмативно-правових актів, спрямованих на протидію пору­шенням у податковій сфері. Зокрема постанова Генераль­ного Секретаріату «Про виручку і податки» видана у грудні 1917 р., встановлювала, що фізичні або юридичні особи, які своєчасно не сплачували податок на прибуток та інші дер­жавні податки, мали нести кримінальну відповідальність. Такі особи могли бути позбавлені волі терміном до півроку, отримати адміністративний арешт до 3-х місяців, або були зобов’язані виплатити певну суму штрафу.

Посиленням санкцій кримінальне законодавство захи­щало і виборчі права громадян. Так, Секретаріатом внутрі­шніх справ було підготовлено циркуляр, спрямований на до­тримання прозорості і демократичності виборчого процесу до Українських Установчих зборів. Цей акт містив перелік

дій, які тягнули за собою кримінальну відповідальність. По­рушників виборчого законодавства очікувало тюремне ув'язнення або арешт.

16 квітня 1918 р. набув сили Закон про недоторкан­ність членів УЦР. Після цього, притягнення до криміналь­ної відповідальності її делегатів, ставало можливим лише за згоди власне Центральної Ради. Арешт члена УЦР міг відбу­тися лише за умови його затримання безпосередньо на місці злочину.

Винесення вироку злочинцям цілковито залежало від рівня правосвідомості суддів, які мали урахувати всі обста­вин справи та всебічно вивчити особу підсудного. При цьому, особливе значення надавалось обставинам, що могли обтяжити або пом'якшити відповідальність. Серед них: мо­тивація і мета злочинця, за певних обставин звертали увагу на місце та час його вчинення, родинні зв'язки і сімейний стан підсудного тощо.

Кримінальне законодавство доби УЦР припускало мо­жливість умовно-дострокового звільнення засуджених. На­давати таке право, за умови виявлення у справі нових обста­вин, були уповноважені суди на розгляді яких раніше пере­бувала справа. Це мінімізувало вірогідність судових поми­лок під час винесення вироків, що пом'якшували або скасо­вували покарання.

Фінансове право. Генеральне секретарство фінансо­вих справ виконувало роль органу центрального управління у сфері грошового обігу. Головні питання, які мало вирішу­вати зазначене секретарство, стосувалися випуску держа­вою кредитних білетів, встановлення податків, роботу над державним бюджетом.

9 грудня 1917 р. з'явився Закон, що мав регулювати випуск і обіг державних кредитних білетів УНР. Він нада­вав право випуску кредитних білетів винятково Держав­ному банку УНР, зокрема їх кількість мала відповідати ная­вним потребам грошового обігу та бути забезпеченою, за ві­дсутності сформованого золотого фонду, республіканським

майном, до переліку якого входили нетрі, ліси, залізниці та прибутки УНР від діяльності монополій.

У квітні 1918 р. було ухвалено ще кілька законодавчих актів стосовно регулювання фінансової сфери. В одному з них йшлося про налагодження випуску державною скарбни­цею УНР зобов’язань, які мали забезпечити грошові знаки на суму 500 млн. карбованців, а інший надавав правові підс­тави державній скарбниці випускати розмінні марки. Вони використовувалися у грошовому обігу паралельно метале­вій розмінній монеті.

За часів Центральної Ради не існувало єдиного акту з регламентації податків. Згаданий вище Закон від 9 грудня 1917 р., встановлював належність усіх державних податків і прибутків, що збиралися на території УНР, до державного скарбу республіки.

Закон про тимчасові розписки видатків на 1918 рік було ухвалено УЦР із запізненням, лише 11 квітня 1918 р. Він мав стати тимчасовою заміною державному бюджетові, передбачаючи, що до його ухвалення всі видатки УНР ма­ють фіксуватися у тимчасових розписах, які щоквартально бу­дуть складати відповідні міністерства та передавати їх через Міністерство фінансів на розгляд Центральної Ради. Розро­бити повноцінний державний бюджет діячі УЦР не встигли.

Трудове право. 25 січня 1918 р. було ухвалено Закон про 8-ми годинний робочий день. Його слід розглядати у якості своєрідного прототипу кодексу законів про працю. Чинність цього правового акту поширювалася на всі підпри­ємства, які використовували найману працю. Щотижнева норма робочого часу не мала перевищувати 48 годин. У за­коні був прописаний механізм найму і праці таких категорій робітників, як жінки і неповнолітні діти; регламентувалася праця у нічний час і на понаднормових роботах; встановлю­валися обмеження на працю на виробництвах, що можуть завдати шкоди здоров’ю робітників. Визначались святкові й неробочі дні. Закон передбачав у перспективі організацію Головної Ради праці, яка мала стати провідником держав­ного курсу в галузі трудових відносин.

Земельне право. Уже ІІІ Універсал скасовував право приватної власності на землю, а у IV Універсалі йшлося про

негайне ухвалення закону про землю і наділення землею, без будь-якого викупу, представників трудового народу. Майже водночас із IV Універсалом представники УЦР ухва­лили «Тимчасовий земельний закон», який надавав пра­вові підстави на скасування приватного землеволодіння. Було встановлено, що сільські громади та добровільні това­риства будуть наділятися землями, які отримають у своє приватно-трудове користування від спеціальних земельних комітетів. Законом дозволялося передавати право користу­вання через спадщину, але найважливіша проблема аграр­них відносин - визначення норм землі для різних прошарків селянства та створення механізму наділення нею селян - ви­рішена не була, що мало катастрофічні наслідки для УЦР. Із метою збільшення свого авторитету в очах заможного се­лянства, Центральна Рада напередодні свого розпуску вне­сла корективи до Земельного закону. Вони передбачали, що ділянки розміром до 30 десятин не підлягали переділу.

Надаючи загальну оцінку законодавчим ініціативам Центральної Ради, не можна не визнати її чималий здобуток у галузі правотворчості. У той же час, на її законодавчу дія­льність негативно вплинули політичні розбіжності лідерів УЦР, брак необхідного досвіду безпосередньо у правовій сфері, контроверсійність багатьох реформ помножена на нерішучість їх ініціаторів.