§5. ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА Західно-української народної республіки

Політична історія. Революційні події в Росії, мали сут­тєвий вплив на пожвавлення національних рухів і в Австро- Угорській імперії. У цих умовах 16 жовтня 1918 р. імператор Карл видає маніфест згідно з яким, Австро-Угорська імпе­рія мала трансформуватися у федеративну державу.

19 жовтня 1918 р. Українська Національна Рада видає маніфест де оголошує автономію Галичини, Північної Буко­вини і Закарпаття у складі Австро-Угорщини. Цей день вва­жається днем проголошення Західно-української народної республіки (ЗУНР). Надалі керівництво ЗУНР хотіло вті­лити проект Конституції новоствореної держави із правом національно-культурної автономії та із правом участі у фо­рмуванні уряду представників нацменшин. Із цією метою організовувались три комісії із повноваженнями виконав­чих органів УНР: колективна - підпорядковувалась Є. Пет- рушевичу, для Галичини - головою став К. Левицький, для Буковини - О. Попович. Слід відзначити, що делегата від За­карпатської України у структурі ЗУНР не було, але від спі­лки політичних сил Закарпаття надійшла звістка, у якій вони повідомили про свій намір приєднатися до Української держави.

У відозвах від 1 листопада 1918 року Української Наці­ональної Ради «До мешканців міста Львова» та «Українсь­кого народу!» йшлося про те, що на українських землях то­дішньої австро-угорської монархії створена Українська Дер­жава та її найвища влада - Українська Національна Рада. Водночас ліквідовувались старі владні установи, зосереджу­ючи всі повноваження у руках українських організацій.

люди різних національностей та віросповідань здобували рі­вні права. Нацменшини мали вибрати своїх делегатів до складу Української Національної Ради.

1 листопада 1918 р. австрійський намісник Галичини формально передав владу Українській Національній Раді. Але на практиці, того ж дня у Львові, а пізніше і в інших мі­сцевостях, польські збройні частини, підтримані польським населенням, почали бойові дії. Допомагали їм війська, які надходили із Польщі. Такі дії спровокували затяжний кон­флікт. Під натиском сил ворога українське військо і держа­вна влада змушені 22 листопада 1918 р. залишити Львів і пе­реїхати до Тернополя, а пізніше - до Станіслава.

Центральні органи влади ЗУНР були сформовані до­сить оперативно, але проявити себе не встигли. 9 листопада 1918 р. заснований уряд ЗУНР - Державний секретаріат. Керівником якого став К. Левицький. До складу уряду вхо­дило 14 секретарств. Надалі кількість державних секре- тарств та інших структур уряду постійно змінювалась. 10 листопада голова і члени уряду присягнули на вірність укра­їнському народові й державі. У грудні 1918 р. уряд подав у відставку і був сформований новий, очільником якого було обрано С. Голубовича. На засіданні Української Національ­ної Ради, яке відбулося 4 січня 1919 р. обговорювався план дій уряду і здійснена спроба сформувати чинний урядовий апарат. Для того, щоб задіяти до процесу державотворення нацменшини у складі уряду створили три секретарства: польське, єврейське і німецьке, які фактично не діяли. Нев­довзі внаслідок реорганізації секретарств їх кількість змен­шилася до десяти.

Місцеві органи влади. Роль місцевих органів влади і управління здійснювали обрані місцевим населенням у лис­топаді 1918 р. громадські і міські комісари, містечкові, сіль­ські та повітові «прибічні» і національні ради. Владні уста­нови працювали за старим австрійським законодавством, але були скасовані привілеї для заможної верхівки та всі­лякі цензи. Влада у повітах належала повітовим комісарам, яких призначав державний секретар внутрішніх справ.

хідноукраїнської Народної Республіки», у якому встанов­лювався порядок формування, структура та функції місце­вих владних органів та управління. Згідно з цим законом по­вітовий комісар був вищим представником влади у повіті. Він мав право призначати суспільних і міських комісарів, а там, де їх обрали, погоджував кандидатури; міг розпускати місцеві громадські ради і оголошувати нові вибори до них; схвалював розпорядження повітових властей; приймав при­сягу від службовців повіту тощо. Окрім цього, йому підпоря­дковувалися повітові військовий комендант та комендант жандармерії. Відповідним чином регламентувалися повно­важення комісарів нижчих ланок. На своїх посадах залиша­лись старі кадри, особливо суспільно необхідних служб, та­ких як: комунальні, зв'язку, залізниць та ін. У законі йшлося про те, що всі службовці, які дадуть згоду вірно служити Ук­раїнській державі, залишаться на посадах.

Надалі відповідно до постанови секретарства внутріш­ніх справ, яка була видана у березні 1919 р. встановлювався перелік правил до службовців державного апарату. Згідно з цими правилами співробітниками держапарату могли бути лише громадяни України бездоганної поведінки, які вільно володіли українською мовою і мовою однієї з національних меншин, віком не старші від 40 років. Упродовж року вони мали пройти стажування та скласти іспит перед спеціаль­ною комісією.

Одним із головних досягнень ЗУНР, вважається засну­вання власних Збройних Сил - Української галицької армії. На початку створення вона формувалася виключно за раху­нок добровольців, але вже в середині листопада 1918 р. ого­лошувалась мобілізація. Внаслідок цього, станом на 1919 р. була сформована дисциплінована та патріотична армія у складі трьох корпусів кількістю більше ніж 100 тис. чоловік. До структури УГА входили піхотні та кавалерійські час­тини, артилерія, підрозділи зв'язку, технічні, допоміжні і навіть, авіаційний підрозділ. Командував армією Началь­ний вождь із Генеральним штабом.

Історичною подією стала ухвала постанови від 3 січня 1919 р. про об’єднання Західноукраїнської Народної Респуб­ліки з Українською Народною Республікою. Пізніше 22 сі­чня 1919 р. у Києві на Софіївській площі перед великою кі­лькістю народу, вона була оголошена разом із Універсалом Директорії про злуку двох держав у єдину Українську Наро­дну Республіку. Таким чином, 22 січня стало загальнонаці­ональним святом українського народу а ЗУНР перетвори­лась на Західну область УНР або ЗОУНР.

Достатньо активною була як зовнішня так і внутріш­ньополітична діяльність ЗУНР. Дипломатичні представ­ники новоствореної держави перебували у таких країнах як: США, Англія, Канада, Франція, Німеччина, Аргентина, Бра­зилія, де вони робили спроби здобути офіційне визнання й підтримку для своєї країни. Окрім цих держав ЗУНР мала дипломатичні контакти з Австрією, Чехословаччиною та ін­шими країнами. Делегація ЗУНР брала участь у Паризький мирній конференції. Але нажаль офіційного визнання ЗУНР так і не добилася, що загалом відіграло вирішальну роль та вплинуло на її поразку у боротьбі із зовнішнім ворогом.

Правоохоронні органи. Що стосується правоохорон­ної системи ЗУНР, то вона була заснована на початку листо­пада1918 р. Водночас із виборами місцевих органів влади і управління люди мали обирати і так звану «народну мілі­цію», яка діяла на суспільних засадах. Але надалі загони на­родної міліції продемонстрували свою бездіяльність, зок­рема через те, що туди намагалися попасти люди, які праг­нули ухилитися від військової служби. Окрім цього, в листо­паді відповідно до рішення Української Національної Ради, почалося створення корпусу української державної жанда­рмерії. Від першого дня існування діяльність жандармерії регламентувалася на основі австрійського закону від 25 гру­дня 1894 р. Очолила цей корпус Команда української жан­дармерії на чолі з головним комендантом.

та «старі» кадри професійно підготовлених жандармів, які не заплямували себе участю в антинародній діяльності. 15 лютого 1919 р. ЗУНР ухвалює Закон «Про державну жан­дармерію». Із цієї події починається реорганізація цього ор­гану захисту державного ладу. Державна жандармерія мала підпорядковуватися Державному Секретарству внутрішніх справ. У цілому територія ЗУНР поділялася на 23 відділення жандармерії, які повинні були забезпечити захист своїх гро­мадян. Матеріальне забезпечення на підготовку особового складу здійснювалося за рахунок коштів Державного Сек­ретаріату внутрішніх справ. Для захисту громадського по­рядку на залізниці відповідно до рішення Державного Сек­ретаріату внутрішніх справ від 24 березня 1919 р. заснували залізничну жандармерію.

Навесні 1919 р. в ЗУНР несли службу близько 1 тис. жандармів, 4 тис. стажистів, 3 тис. народних міліціонерів. У червні 1919 р. спільно із ліквідацією Державного Секретарі­ату внутрішніх справ Державна жандармерія стала підпо­рядковуватися Начальній Команді УГА, надалі - Команді Запілля, згодом - Військовій канцелярії при Диктаторові ЗУНР. У липні 1919 р. жандармерію замінили на Народну Сторожу. На початку 1920 р. після поразки УГА Державна жандармерія перестає існувати.

На початковому етапі існування Західно-української народної республіки судові установи продовжували функці­онувати за старим положенням Австро-угорської імперії. 21 листопада 1918 р. було видано закон, який мав стати тим­часовим регулятором функціонування системи судочинс­тва. Зокрема він передбачав, що всі судді та допоміжний пе­рсонал, мали присягнути на вірність українському народові і державі. Звільнити мали лише тих суддів, які заплямували свою репутацію антиукраїнською діяльністю.

Невдовзі у судовій системі ЗУНР здійснюється рефо­рма, яка проводиться з огляду на національну специфіку ре­гіонів. Так, територію держави поділили на 12 судових окру­гів та 130 повітів. У них мали обрати суддів для окружних та повітових судів, у яких: 102 особи становили українці, 25 осіб - поляки, 17 осіб - євреї. Якщо раніше судді мали навчатися

3 роки, то відповідно до Закону «Про скорочення підгото­вки судової служби», цей термін становив 2 роки. Оскільки працювати доводилось у важких умовах воєнного часу закон припиняв діяльність суду присяжних на неозначений тер­мін. Але, запроваджувалися у процес судочинства і лібера­льні принципи такі як: гласність, змагальність, права звину­ваченого на захист та ін. Окрім цього, діловодство в судах здійснювалося українською мовою.

Наступним етапом реформування системи судочинс­тва стало запровадження спеціалізації щодо судів першої інстанції та заснування судових установ, що належали до другої та третьої інстанції. Ці зміни залишали у компетенції судів окружного й повітового рівня лише розгляд цивільних справ. Відповідно до закону Української Національної Ради, виданому 11 лютого 1919 року, для розгляду кримінальних в повітах засновували трибунали. До складу трибуналу вхо­дило від одного до трьох суддів назначених Секретарством юстиції.

15 лютого 1919 р., на законодавчому рівні було закріп­лено, що Вищий суд стає другою судовою інстанцією, а Най­вищий державний суд - третьою. До початку їх діяльності відповідні функції мали здійснювати окремі судові Сенати другої та третьої інстанції, які розпочали свою роботу при окружному суді Станіслава з березня 1919 р.

Ще у середині листопада 1918 р. виникає військова юс­тиція. На території трьох областей вона була представлена Військовими окружними судами та виконувала роль пер­шої судової інстанції. Також передбачалось заснування Ко­легіальних судів у складі трьох суддів, Найвищого військо­вого трибуналу і Верховного військового суду, що отримав у військовій юстиції статус найвищої інстанції. Функціону­вала і військова прокуратура на чолі з генеральним військо­вим прокурором. На території областей, де відбувалися бо­йові дії, було засновано військові прокуратури, а в округах працювали військові офіцери.

Наприкінці листопада 1918 р. ухвалюється рішення, за яким всі військові команди, що діяли у ЗУНР, мали бути за­безпечені спеціальними польовими судами. Під їх юрисди­кцію потрапляли як військовослужбовці, так і цивільні

особи, які вчинили злочини проти державної безпеки. За­твердження смертних вироків, винесених у судовому по­рядку, перебувало у компетенції уряду республіки. Було від­новлено роботу адвокатури. На території ЗУНР також існу­вали «Державна прокураторія», головою якої став Генера­льний прокурор, та нотаріат.

Основні риси права ЗУНР проявилися в ухваленій ни­зці законів з різних галузей права, які не були реалізовані в силу короткочасності існування нової держави.

Конституційне право. Провідна роль в організації су­спільно-політичного життя країни належала законодавчій діяльності ЗУНР. 16 листопада 1918 р. набрав чинності за­кон про адміністрацію ЗУНР, де окреслювалися шляхи за­конотворчої діяльності. Із огляду на те, що за короткий тер­мін виробити нові закони було фактично нереально, відпо­відно до цього закону функціонувало австрійське законо­давство, якщо воно не суперечило пріоритетним інтересам Української держави. Незважаючи на це, велася активна робота зі створення власної законодавчої бази.

13 листопада 1918 р. у «Тимчасовому Основному за­коні про державну самостійність українських земель був­шої Австро-Угорської монархії» були сформовані консти­туційні засади молодої Української держави. У законі місти­лися важливі тези про назву держави, її територію та дер­жавний суверенітет. Наприклад, визначалося, що «Дер­жава, проголошена на підставі права самовизначення наро­дів Українською Народною Радою у Львові 19 жовтня 1918 року», займає території колишньої австро-угорської ім­перії, які в переважній більшості заселені Українцями. Ок­рім цього, чітко встановлювалися кордони новоствореної держави. Проголошувалося верховенство влади народу, яка мала здійснюватися через обрані Установчі збори. До засі­дання Установчих зборів усі владні повноваження нале­жали Українській Національній Раді і Державному Секре­таріату.

Встановлювалось, що державним гербом ЗУНР є золо­тий лев на синьому полі, обернутий в свою праву сторону, а державна печатка навколо герба має напис: «Західноукраїн­ська Народна Республіка».

Слід зазначити, що тимчасовий основний закон у своїх п'яти артикулах був орієнтований тільки на теоретичні за­сади новоствореної демократичної української держави. Ось чому, його доповнювали іншими законодавчими ак­тами.

Піклуючись про організацію дієвого парламенту, Ук­раїнська Національна Рада, яка сприймала себе тимчасовим органом, 31 березня 1919 р. ухвалила закон про скликання Сейму ЗУНР, а 14 квітня - виборчий закон. Депутати мали обиратися до парламенту за національно-пропорціональ- ною системою на основі загального, рівного, прямого вибор­чого права, при цьому процес голосування був таємним. Ак­тивне виборче право належало усім громадянам, враховува­вся тільки віковий ценз: для активного виборчого права - 20 років, для пасивного - 28 років. Серед 226 депутатів парла­менту українці мали обрати 160 чол., поляки - 33 чол., євреї - 27 чол., австрійці - 6 чол. У цілому вибори призначалися на червень, але у зв'язку із воєнно-політичними умовами не ві­дбулися.

Закон «Про державну мову» від 15 лютого 1919 р. за­твердив привілейоване становище української мови, їй на­давався статус державної. Національним меншинам у свою чергу, надавалося право вільно вживати свою мову у взаємо­відносинах із владними органами, а державні органи мали відповідати рідною мовою тих громадян, що звертаються до них. Окрім цього, національні меншини мали свої школи, бі­бліотеки, видавництва та періодичні видання.

За Законом «Про право громадянства Західної обла­сті УНР і правовий статус чужоземців» від 8 квітня 1919 р. громадянами ЗУНР мали стати ті особи, які на день оприлю­днення закону мали право належності до будь-якої міської чи селянської громади. Усі охочі дістати громадянство нової держави повинні були подати заяву до 20 травня 1919 р. Якщо вони не встигали до встановленого терміну, то вважа­лися іноземцями і за власним бажанням могли лишити кра­їну. Заява про прийняття громадянства, не враховуючи не­дієздатних осіб, подавалася за місцем постійного прожи­вання на ім'я державного повітового комісара. Письмове

звернення батька, чоловіка автоматично розповсюджува­лося на неповнолітніх дітей та дружин.

Не менш важливим був той факт, що громадяни Укра­їнської народної республіки автоматично визнавалися гро­мадянами ЗУНР. Іноземці та особи, які не мали громадянс­тва могли отримати статус громадянина після 5-ти річного постійного проживання на території республіки. Рішення про надання громадянства залежало від державного секре­таря внутрішніх справ, а відмову можна було оскаржити у Виділі Української Національної Ради.

Однак, у галузях цивільного, кримінального та про­цесуального права в ЗУНР надалі функціонувало австрій­ське законодавство, тому, що для розробки свого на той час бракувало професійних юридичних кадрів.

Серед найбільш суттєвих соціально-економічних про­блем, що вимагали термінового вирішення, найголовнішим було аграрне питання. Постійне відтермінування вирі­шення цієї проблеми пояснюється тільки тим, що Україн­ська Національна Рада намагалися ухилитися від звинува­чень Заходу у більшовизмі. 14 квітня 1919 р. після довгих дискусій та полеміки був ухвалений закон про земельну ре­форму. Відповідно до закону передбачалась конфіскація по­міщицьких, монастирських і церковних земель та земель ін­ших великих землевласників понад встановлений макси­мум. Конфісковані землі переходили до спеціально заснова­ного «земельного фонду» держави, з якого після завер­шення війни земельні наділи мали отримати малоземельні та безземельні селяни, військовослужбовці-інваліди тощо. Ліси та пасовища які віддали громадянам потрапили у дер­жавну власність. Із огляду на те, що процедура конфіскації та наділення селян землею відкладалась до зборів сейму, сільська біднота починає самостійно захоплювати поміщи­цьку землю. У цій ситуації влада змушена була використо­вувати війська у відповідь та вдаватися до репресій.

У цілому, керівництво ЗУНР мало на меті втілювати реформи і в інших галузях економіки. Так, наприклад, уво­дились в обіг грошові одиниці УНР - гривні та карбованці,

проте через відсутність належної кількості українських гро­шових одиниць тимчасово використовувалася й австрійська крона.

Через війну країна опинилася в руїні, відчувався зане­пад економіки, з’явилася загроза голоду. Тоді керівництво ЗУНР створює «харчовий виділ», бере на облік всі запаси продовольства і товарів першої необхідності, організовує їх розподіл серед людей. Уводилась заборона на вивезення продовольства за межі держави, були встановленні два діє­тичних дні на тиждень, відкривалися дешеві та безкоштовні їдальні для бідноти, дітей і людей похилого віку. У такому важкому становищі продовольча допомога ЗУНР, яка надій­шла від Української народної республіки, виявилася своєча­сною.

Ефективною можемо вважати роботу керівництва ЗУНР у царинах освіти і охорони здоров’я. Відкривалися нові лікарні, поліклініки, навчальні заклади. У школах як обов’язкові предмети уводились українська мова, географія та історія України. Планувалося право національних мен­шин на навчання рідною мовою. Окрім цього, 13 лютого 1919 р. був ухвалений закон «Про основи шкільництва», що надав школам статус державних та дозволяв організацію приватних шкіл. Окремо мали відкрити український універ­ситет.

Таким чином, керівництву ЗУНР вдалося у достатньо короткий термін організувати функціональні органи цент­ральної влади та місцевого управління, правоохоронні ор­гани, власні збройні сили, все це робилося в надзвичайно ва­жких умовах зовнішньої інтервенції і надало можливість за­безпечити стабільність та порядок на території новостворе- ної, молодої Української держави, завдяки чому з’явилася нагода боротися із переважаючими силами ворогів.