§3. Джерела та основні риси права УРСР

Основою системи права Української РСР у 60-80-х рр. минулого століття лишалася спочатку Конституція УРСР 1937 р., що продовжувала бути чинною до другої половини 70-х рр., а в подальшому - Конституція, ухвалена на позаче­рговій сьомій сесії Верховної Ради УРСР дев’ятого скли­кання 20 квітня 1978 р.

Продовження другої кодифікації законодавства УРСР. Основні зміни у галузевому законодавстві. Кодифі­каційні роботи, розпочаті у багатьох галузях права наприкі­нці 50-х рр., у цей період здійснювалися ще активніше. Вони охоплювали як загальносоюзне законодавство, так і законо­давство Української РСР, що базувалося на ньому. Були опрацьовані та набули чинності Основи законодавства Со­юзу РСР та союзних республік, ухвалено кодекси СРСР (зо­кремаКодекс торгового мореплавства СРСР 1968 р., Повіт­ряний кодекс СРСР 1983 р.) та УРСР.

Від середини 60-х до 1985 р. в УРСР було ухвалено дев'ять кодексів: про шлюб та сім'ю (1969 р.), земельний (1970 р.), виправно-трудовий (1971 р.), про працю (1971 р.), водний (1972 р.), про надра (1976 p.), лісовий (1979 p.), житло­вий (1983 р.), про адміністративні правопорушення (1984 р.). Фактично вони були копіями відповідних загальносоюзних актів. Жоден із них не містив атрибутів, що відображали б специфіку правової системи України. У ході кодифікації втілилася у практику ідея єдності законодавчого регулю­вання на території союзних республік. Це спричинило ще більше розширення компетенції центру та звело нанівець права суб'єктів Союзу.

Наприкінці 70-х років було розпочато видання Зводу законів СРСР та зводів законів радянських республік. Це було важливою формою систематизації законодавства. Ос­новою Зводу законів СРСР була Конституція СРСР 1977 р. До Зводу входили законодавчі акти та найважливіші спільні постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР, а також поста­нови уряду СРСР загальнормативного характеру.

Звід законів СРСР був офіційним виданням Президії Верховної Ради та Ради Міністрів СРСР. Він складався з семи розділів: про суспільний та державний устрій; про со­ціальний розвиток і культуру, соціально-економічні права громадян; про раціональне використання та охорону приро­дних ресурсів; про народне господарство; про міжнародні ві­дносини і зовнішні економічні зв’язки; про оборону країни та охорону державних кордонів; про правосуддя, прокурор­ський нагляд та охорону правопорядку. В свою чергу, кожен із розділів було поділено на глави з більш конкретним зміс­том (у них йшлося про певні органи влади, галузі права). Під­готовку проектів законодавчих актів для включення їх до Зводу законів СРСР було покладено на Міністерство юстиції СРСР. Для загального керівництва підготовкою та виданням Зводу законів СРСР було створено спеціальну комісію на чолі з міністром юстиції СРСР. У наступні роки загалом було видано 11 томів Зводу законів СРСР.

В Україні видання Зводу законів УРСР здійснювалося на підставі постанови ЦК КП УРСР, Президії Верховної Ради УРСР та Ради Міністрів УРСР від 28 вересня 1976 р. «Про підготовку та видання Зводу законів Української РСР» та постанови Президії Верховної Ради УРСР і Ради Мініст­рів УРСР від 5 вересня 1983 р. «Про план підготовки законо­давчих актів Української РСР і постанов Уряду Української РСР на 1983 — 1985 роки». За аналогією із загальносоюзним, Звід законів УРСР був офіційним виданням Президії Верхо­вної Ради УРСР. Це означало, що він є таким же джерелом офіційного опублікування законодавства, як «Відомості Верховної Ради УРСР» та «Зібрання постанов уряду УРСР», і на нього можна посилатися вирішуючи справи в органах держави.

Тривала й робота з опрацювання поточного законодав­ства, яка також здійснювалася під безпосереднім впливом загальносоюзних нормативних актів.

Адміністративне законодавство. Ним регулювалися суспільні відносини управлінського характеру, які склада­лися як між державними органами у процесі їхньої викона­вчої та розпорядчої діяльності, так і між ними та громадсь­кими організаціями і громадянами.

Серед найпомітніших актів періоду, що розглядається, варто назвати Загальне положення про міністерства Союзу РСР (1967 р.), а також Положення про окремі міністерства та відомства, що містили адміністративно-правові норми. Такі ж норми містилися і в новому законодавстві про місцеві Ради, які визначали організацію виконавчих та розпорядчих органів Рад. Досить багато норм адміністративного права мі­стило законодавство про народну освіту, охорону здоров’я, земельний, лісовий та водний кодекси УРСР, а також Пові­тряний кодекс СРСР від 26 грудня 1961 р., Статут залізниць СРСР від 6 квітня 1964 р., Митний кодекс СРСР від 5 травня 1964 р., Ветеринарний статут СРСР від 22 грудня 1967 р., Ко­декс торгового мореплавства СРСР від 17 вересня 1968 р.

Від часу видання Адміністративного кодексу УСРР 1927 р. ця галузь законодавства більше не кодифікувалася. Із огляду на це, у 1980 р. було ухвалено Основи законодав­ства Союзу РСР і союзних республік про адміністративні правопорушення. Згодом в УРСР розпочалося опрацювання відповідного кодексу. Але, як бачимо навіть із назви, його було присвячено більш вузькій сфері правовідносин, аніж

старий кодекс. В Основах законодавства Союзу РСР і союз­них республік йшлося безпосередньо про адміністративні правопорушення, про їхнє визначення, боротьбу із ними, форми відповідальності.

Цивільне законодавство. Велика роль у сфері цивіль­ного законодавства відводилася регулюванню зобов'язаль­них відносин, основа яких в умовах «держави розвиненого соціалізму», насамперед, полягала у забезпеченні суворої планової та договірної дисципліни, насамперед, у відноси­нах між підприємствами. Це бачимо, наприклад, зі змісту затвердженого Радою Міністрів СРСР у 1965 р. Положення про соціалістичне державне виробниче підприємство. Пе­вна фетишизація плану та планової дисципліни на практиці спричиняла непоодинокі випадки «окозамилювання», коли, наприклад, підрядники часто намагалися будь-яким спосо­бом оформити документи, які б засвідчували виконання плану, оскільки від цього залежали премії та інші заохо­чення.

Незважаючи на те, що цивільне законодавство, як і ра­ніше, було спрямоване на забезпечення всебічного зміц­нення державної та суспільної власності, певного розвитку все ж набули положення про особисту власність. Окрім того, в Конституції СРСР 1977 р. декларувалося розширення ци­вільно-правових гарантій охорони особистих немайнових прав громадян. Так, ст. 57 встановлювала, що громадяни СРСР мають право на судовий захист від посягань на їх честь і гідність.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 жовтня 1981 р. було внесено зміни та доповнення до Основ цивіль­ного законодавства Союзу РСР і союзних республік відпо­відно до нової Конституції СРСР.

Сімейне право зазнало помітних змін. Основними його джерелами в УРСР у цей час були ухвалені 27 червня

1968 р. Основи законодавства Союзу PCP і союзних респуб­лік про шлюб і сім’ю, а також затверджений 20 червня

1969 р. Кодекс УРСР про шлюб та сім’ю. Останній складався з шести розділів: загальні положення; шлюб; сім’я; опіка і піклування; акти цивільного стану; застосування законодав­ства України про шлюб та сім’ю до іноземців та осіб без гро­мадянства.

Кодексом встановлювався порядок та умови одру­ження, регламентувалися особисті та майнові відносини, що виникали у сім’ї, відносини, що виникали у зв’язку з усино­вленням, опікою та піклуванням, порядок і умови припи­нення шлюбу а також порядок реєстрації актів громадянсь­кого стану. Чинним визнавався лише шлюб, що був укладе­ний в органах РАЦС. Було спрощено порядок розлучення, передбачений ще Указом від 8 липня 1944 р. Встановлюва­лося, що відтепер шлюб може розриватися не лише у судо­вому, але в певних випадках й у спрощеному порядку - ор­ганами РАЦС. Скасовувалося двоетапне проходження справи у суді. Тепер народний суд, ухвалюючи, як і раніше, заходи до того, щоб переконати осіб, що прагнули розірвати шлюб, зберегти родину, міг одразу, якщо такі спроби не вели до успіху, ухвалювати рішення щодо розірвання шлюбу. Скасовувалося й оголошення про шлюборозлучний процес.

Важливим було відновлення інституту встановлення батьківства, цілковито забороненого згаданим Указом. Від­тепер передбачався судовий порядок такого встановлення та вичерпні критерії для визнання чоловіка батьком: спі­льне проживання та ведення спільного господарства ма­тір’ю дитини та відповідачем до народження дитини; спі­льне виховання або утримання ними дитини; докази, які до­

стовірно підтверджують визнання відповідачем батьківс­тва. Законом допускалося й добровільне визнання чолові­ком свого батьківства, що раніше було неможливим.

Кодексом про шлюб та сім’ю УРСР підтверджувалася спільність майна, яке було набуте подружжям під час шлюбу.

Трудове право. Розвиток трудового права у період, що розглядається, пов’язується, насамперед, з ухваленням 15 липня 1970 р. Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю та ухваленням Верховною Радою УРСР 10 грудня 1971 р. Кодексу законів про працю УРСР, що набув чинності з 1 червня 1972 р. Останній містив норми, які визначали завдання і загальні положення трудового за­конодавства, а також норми про трудовий договір; колекти­вний договір; робочий час; час відпочинку; нормування праці; заробітну плату; трудову дисципліну; охорону праці; працю жінок; працю молоді; трудові спори; профспілки та участь робітників та службовців в управлінні виробництвом та ін.

Основні права та обов’язки робітників та службовців закріплювалися й Конституцією УРСР 1978 р. Щоправда, ок­ремі з прав на практиці у низці випадків не реалізовувалися, а виконання деяких обов’язків (зокрема, дотримання трудо­вої та виробничої дисципліни) в умовах панування коман­дно-адміністративної системи управління забезпечувалося значною мірою через застосування примусових заходів. Та­кий висновок випливає, наприклад, з аналізу змісту поста­новЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР та ВЦРПС «Про поси­лення роботи по зміцненню соціалістичної дисципліни праці», «Про додаткові заходи щодо зміцнення трудової ди­сципліни» (1983 р.), а також указу Президії Верховної Ради СРСР від 12 серпня 1983 р. «Про внесення змін до трудового законодавства» та ін.

Природоресурсове законодавство наприкінці 60-х - у першій половині 80-х рр. набуло значного розвитку. 13 гру­дня 1969 р. Верховною Радою СРСР було затверджено Ос-

нови земельного законодавства Союзу РСР і союзних респу­блік. На його підґрунті 8 липня 1970 р. був ухвалений Земе­льний кодекс УРСР (набрав чинності з 1 січня 1972 p.). Ко­декс складався з 11 розділів: загальні положення; землі сіль­ськогосподарського призначення; землі населених пунктів, землі промисловості, транспорту, курортів, заповідників та іншого несільськогосподарського призначення; землі дер­жавного лісового фонду; землі державного водного фонду; землі державного запасу; державний земельний кадастр державне землевпорядкування; вирішення земельних спо­рів; відповідальність за порушення земельного законодав­ства. Земельний кодекс УРСР підтвердив державне право власності на землю. Така монополізація зумовила відсут­ність справжнього господаря на землі, що у підсумку спри­чинило погіршення її якості. Заходи щодо охорони надр, за­безпечення безпеки робіт при користуванні надрами, охо­рони прав підприємств у цій галузі та відповідальність за по­рушення законодавства про надра було визначено Осно­вами законодавства Союзу РСР і союзних республік про надра, що були затверджені Верховною Радою СРСР 9 ли­пня 1975 р.

У грудні 1970 р. Верховна Рада СРСР ухвалила Основи водного законодавства Союзу РСР і союзних республік (на­були чинності з 1 вересня 1971 р.), відповідно до яких 9 чер­вня 1972 p., було опрацьовано та затверджено Водний ко­декс УРСР (чинний з 1 листопада 1972 р.). Його застосування мало забезпечити раціональне використання вод для потреб населення і народного господарства, охорону вод від забруд­нення і виснаження, поліпшення стану водних об’єктів, змі­цнення законності у сфері водокористування. Було визна­чено форми участі громадських організацій та громадян у здійсненні заходів щодо охорони водних ресурсів, встанов­лено державний контроль за використанням і охороною вод, кримінальну та адміністративну відповідальність за пору­шення водного законодавства. Але, як і у випадку із землею, державна власність на води фактично позбавила їх госпо­даря, що у низці випадків спричинило катастрофічні еколо­гічні наслідки.

Дещо ефективнішим було застосування норм Лісового кодексу УРСР ухваленого 14 грудня 1979 р., який був розро­блений на підґрунті Основ лісового законодавства Союзу РСР і союзних республік1977 р. На його розвиток було ви­дано низку нормативних актів, спрямованих на оптимізацію лісокористування в Україні: постанови Ради Міністрів УРСР від 1 березня 1967 р. «Про порядок відпуску деревини на корені в лісах Української РСР», від 19 травня 1969 р. «Про зміну в розподілі лісів державного лісового фонду Ук­раїнської РСР за лісотаксовими розрядами», спільної поста­нови ЦК КПУ та Ради Міністрів УРСР від 11 вересня 1984 р. «Про організацію виконання постанови ЦК КПРС і Ради Мі­ністрів СРСР від 20 серпня 1984 р. № 890 «Про поліпшення використання лісосировинних ресурсів» тощо.

Кримінальне право. У галузі кримінального права в цей час виявилися суперечливі тенденції. Із одного боку - знову відбувається посилення кримінально-правового при­мусу як методу управління суспільством, з іншого - новації у законодавстві характеризуються й певними зрушеннями у бік гуманізації. Відповідних змін зазнав Кримінальний Ко­декс УРСР 1960 р., до якого було внесено низку важливих змін та доповнень. Серед найзначніших перетворень варто зазначити положення про особливо небезпечного рецидиві­ста, про умовно-дострокове звільнення від покарання, про погашення судимості (1969 p.). У 1970 р. відбулося впрова­дження інституту умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці.

У травні 1972 р. до кримінального законодавства вве­дено поняття злочину, який спричинив особливо тяжкі нас­лідки, та було надано вичерпний перелік його видів. Із 1977 р. впроваджено відбування покарання у колоніях-посе- леннях для осіб, які вчинили злочин із необережності, відбу­лося розширення кола засуджених, до яких могли застосо­вуватися умовно-дострокове звільнення і заміна невідбу- того покарання більш м'яким. Зважаючи на необхідність приведення кримінального законодавства до відповідності Конституції СРСР 1977 р. та Конституції УРСР 1978 р. у Кримінальний Кодекс було внесено деякі термінологічні зміни.

Подальші зміни і доповнення до КК спрямовувалися на посилення боротьби з хуліганством (1981 р.), рецидивною злочинністю (1982 р.), розкраданням державного і громадсь­кого майна (1982 р.) тощо. З-поміж видів покарання доміну­вало позбавлення волі, що спричинило переповнення ви­правно-трудових установ та неефективну їх діяльність.

Забезпечення виконання кримінального покарання покладалося на виправно-трудове законодавство. Випра­вно-трудовий кодекс УРСР базувався на положеннях Основ виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних ре­спублік, ухвалених 11 липня 1969 р. Він був затверджений 23 грудня 1970 р., а набув чинності з 1 червня 1971 р. Кодек­сом регламентувалося функціонування виправно-трудових установ УРСР, визначався порядок та умови відбуття пока­рання засудженими. Його структура складалася з 8 розділів, які було поділено на 23 глави та 126 статей. У першому ви­значалися завдання і порядок застосування виправно-трудо­вого законодавства, другий висвітлював загальні поло­ження виконання покарань, а третій врегульовував порядок та умови виконання покарань у вигляді позбавлення волі: види виправно-трудових установ, режим, умови та порядок організації праці, засади матеріально-побутового забезпе­чення, медичного обслуговування, заходи безпеки й підс­тави застосування зброї тощо. У четвертому та п’ятому роз­ділах були регламентовані порядок та умови виконання по­карання у вигляді заслання та вислання, у шостому визна­чався порядок та умови виконання покарання у виді випра­вних робіт без позбавлення волі. Сьомий розділ закріпив пі­дстави звільнення від відбування покарання та визначив по­рядок здійснення допомоги особам, що були звільнені з місць позбавлення волі, а також нагляду за особами, звіль­неними від відбування покарання. Розділ восьмий присвячу­вався з’ясуванню питань участі громадськості у виховній ро­боті серед засуджених. Надалі зміст Основ виправно-трудо­вого законодавства СРСР, а пізніше, відповідно й ВТК УРСР, було розширено. До тексту додано розділ про порядок та умови виконання умовного засудження до позбавлення волі з обов’язковим залученням засудженого до праці.

Важливим нормативним актом у галузі виправно -тру­дового права стало також Положення про порядок і умови виконання покарань, не пов’язаних із заходами виправно - трудового впливу на засуджених, затверджене Президією Верховної Ради СРСР 15 березня 1983 р. Ним було регламе­нтовано виконання таких видів покарань, як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльні­стю, позбавлення військового або спеціального звання, гро­мадський осуд, конфіскація майна, штрафи.