Репресивно-каральні органи і право в умовах тоталітарного режиму
У 1930-ті рр. у СРСР склався тоталітарний режим, який характеризувався: 1) тотальним відчуженням народу від власності й політичної влади; 2) монополією на владу комуністичної партії; 2) неосяжним контролем держави над усіма сферами життя радянського суспільства; 4) наявністю формальних ознак соціалістичного народовладдя; 5) підпорядкуванням усього громадського життя одній комуністичній ідеології, надмірною ідеологізацією суспільства; 6) соціальною демагогією, проголошенням життя в країні втіленням добра, справедливості, матеріального благополуччя людей.
Такий режим не міг обійтися без насилля, без застосування в управлінні й внутрішній політиці терору, без придушення будь-якого інакодумства, недопущення будь-якої критику режиму. Тому починаючи з середини 1920-х рр. у системі державної влади дедалі більше, а згодом ключове місце посідають репресивно-каральні органи.
З 1923 р., після утворення СРСР, головним репресивно-каральним органом в країні було Об’єднане державне політичне управління (ОДПУ) при Раднаркомі СРСР. При голові ОДПУ утворювалася Колегія, яка мала право визначати міри покарання, включно до вищої. За Конституцією СРСР 1924 р. на органи ОДПУ покладалися завдання боротьби «з політичною й економічною контрреволюцією, шпигунством і бандитизмом», однак через відсутність партійного і державного контролю за діяльністю органів ОДПУ вони широко використовувалися не тільки за своїм прямим призначенням, але й у внутрішньопартійній боротьбі, репресіях проти політичної опозиції та всіх інакомислячих, яких оголошували «ворогами народу».
ОДПУ діяло на правах союзного народного комісаріату. В УСРР, як і в інших союзних республіках, було створено Державне політичне керування (ДПК). На чолі його стояв голова, якого призначав ВУЦВК і який одночасно був Уповноваженим ОДПУ. Місцеві органи ДПК УСРР створювалися спочатку при губвиконкомах, а потім при окрвиконкомах Діяли й особливі відділи корпусів та дивізій Українського військового округу, транспортні відділи ДПК, органи ДПК з охорони кордонів України.
Голова ДПК УСРР входив до складу Раднаркому УСРР і мав право ухвального голосу. Згідно з Положенням від 28 червня 1924 р., ДПК УСРР було підпорядковано ВУЦВК і Раднаркому УСРР, але «в своїй операційній діяльності» мало керуватися директивами і розпорядженнями ОДПУ СРСР. Фактично вплив республіканських державних інститутів на діяльність ДПУ був мінімальним.На початку 1930-х рр. значно збільшилася чисельність співробітників ОДПУ, посилилася централізація керівництва його органами. Міліція, яка раніше була в подвійному підпорядкуванні - Наркомату внутрішніх справ союзних республік і місцевих виконкомів Рад, була виведена з-під контролю місцевих партійних і радянських органів і підпорядкована безпосередньо ОДПУ СРСР. ОДПУ була підпорядкована також і система виправно-трудових установ. Причому основним місцем позбавлення волі став виправно-трудовий табір, тоді як до 1930 р. це були виправно-трудові колонії, підпорядковані НКВД, а потім Наркомату юстиції республіки.
Функції ОДПУ постійно розширювалися. Органи ОДПУ і ДПК стали опікуватися такими справами, як цензура, забезпечення режиму таємності в листуванні партійних і радянських органів, стан протипожежної охорони і техніки безпеки на підприємствах державного значення, національні відносини, релігійне життя тощо. Встановивши тотальний гласний і негласний контроль над суспільство, вони фабрикували велику масу справ проти справжніх і удаваних ворогів режиму. Зокрема, у 1927 - 1928 рр. вони «викрили» у Шахтинському районі Донбасу нібито існуючу організацію «буржуазних спеціалістів», що діяла за завданням іноземних розвідок. Як наслідок було розстріляно і засуджено до тривалих строків ув’язнення чимало невинних людей, чудових спеціалістів. Украй зловісну роль зіграли органи ОДПУ - ДПК з початком масової примусової колективізації українського селянства. За їх участю вилучався хліб у селян, відбувалося так зване розкуркулювання, здійснювалося оточення сіл, що голодували під час Голодомору 1932 - 1933 рр.
Улітку 1934 р.
на базі ОДПУ був створений союзний Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС), раніше існували тільки республіканські наркомати внутрішніх справ. Порівняно з ОДПУ повноваження НКВС ще більше розширилися. Апарат НКВС, фактично підпорядкований особисто Й. Сталіну, на певний час став більш вагомим у вертикалі влади, ніж компартійний апарат.Посилення тоталітаристських тенденцій відбилося й змінах у системі радянського права. На початку 1930-х рр. була прийнята ціла низка законів, яким були створені підвалини репресивної політики сталінщини. У зв’язку із запровадженням планової економіки, прийняттям п’ятирічних планів у цивільному праві з’явилися додаткові норми, які мали сприяти виконанню народногосподарських планів, збереженню соціалістичної власності, удосконаленню договірних відносин між підприємствами. У трудовому праві головна увага приділялася піднесенню продуктивності праці, зміцненню трудової дисципліни, усуненню плинності робочої сили. Установлювалося, зокрема, що всі підприємства, установи й господарства могли наймати робочу силу тільки через державні органи праці; всі випускники вузів і технікумів мусили обов’язково відпрацювати 3 роки на виробництві за призначенням наркоматів; працівники несли матеріальну відповідальність за випуск бракованої продукцію й простої. Основною рисою радянського кримінального права стає його репресивний характер, жорстокість покарань, особливо за шпигунство, диверсію, «шкідливі акти» державних підприємствах і установах та зраду Батьківщині, яка визначалася як «дії, вчинені на шкоду воєнній могутності СРСР, державній незалежності чи недоторканності його території». Причому відповідно до закону від 7 квітня 1935 р. мінімальний вік кримінальної відповідальності за низку злочинів був знижений до 12 років.
У зв’язку з проведенням суцільної колективізації з’являється колгоспне право. Будь-яка спроба посягання на колгоспну власність кваліфікувалося як злочин. Варто назвати хоча б Закон від 7 серпня 1932 р. «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», за яким люди, які посягали на «священну» і «недоторканну» соціалістичну власність розглядалися як «вороги народу» з усіма наслідками.
До них стала застосовуватися вища міра покарання, із заміною у разі пом’якшуючих обставин розстрілу позбавленням волі на строк не менше 10 років. За незаконний збір колосків з колгоспного поля після збору врожаю люди засуджувалися за цей «злочин» до 10 років позбавлення волі. У серпні 1932 р. була прийнята партійно-урядова постанова «Про боротьбу зі спекуляцією», яка передбачала за спекуляцію продуктами сільського господарства і промтоварами позбавлення волі на строк від 5 до 10 років.Великі негативні соціальні наслідки мали Постанова ЦВК і РНК СРСР від 27 грудня 1932 р. «Про установлення єдиної паспортної системи по Союзу РСР і обов’язкову прописку паспортів» та відповідне Положення про паспорти. Згідно з Положенням паспорти видавалися тим, хто проживав у містах, робітничих селищах, працівникам транспорту, робітникам радгоспів, працюючим на новобудовах. Отже, колгоспникам видавати паспорти не передбачалося, що автоматично їх позбавляло можливості вільного пересування і зміни місця проживання. Відтоді й до початку 1960-х рр. колгоспники фактично були державними кріпаками. Що не завадило радянській пропаганді поширювати міфи на кшталт: «Я другой такой страньї не знаю, где так вольно дьішит человек».
10.5.