§ 4. Соціалістична держава

Загальна характеристика соціалізму.

Соціалістична держава довгий час вважалася характерною для першого етапу комуністичної СЕФ - соціалізму, у якому немає антагоністичних класів а офіційно визнавалися лише робітники, селяни, інтелігенція.

Однак, у силу того, що соціалізм має декілька напрямків політико-правової думки, слід мати на увазі, що за типом ідеології він може бути релігійним та світським. Релігійний соціалізм може бути християнським та ісламським. Державою з ісламським типом соціалізму є Лівійська Джамахерія. Держави з християнським соціалізмом поки що нема. Світський соціалізм є казарменим та демократичним. Демократичний соціалізм є аналогом соціал-демократії, а тому Швеція, де існує своєрідний демократичний соціалізм (так звана шведська модель соціалізму) є державою з соціально-демократичним типом.

Поділяючи погляди П. Рабиновича, українські правознавці А. Олійник, С. Гусарєв та О. Слісаренко виділили п’ять основних ознак держави цього типу:

1. Організація політичної влади більшості населення.

2. Забезпечення реального здійснення основних прав людини і громадянина.

3. Задоволення загальнолюдських потреб у засадах свободи, гуманізму, справедливості.

4. Комбінація приватної (колективної та індивідуальної), державної і комунальної форм власності.

5. Наявність різних соціальних груп, прошарків населення та створення умова для їх солідарності та консолідації^[64].

На відміну від демократичного, казармений соціалізм може бути національним чи інтернаціональним. Державою з національним типом соціалізму була Німеччина 1933-45 рр. Держава інтернаціонального соціалізму могла бути радянською (СРСР) чи народно-демократичною (країни Східної Європи, КНР, КНДР, Куба тощо).

На сьогодні збереглося чотири соціалістичних держави: КНР, КНДР, СРВ, Республіка Куба.

Держава демократичного соціалізму.

Демократичному соціалізму притаманною є низка ознак'.

1) В його рамках забезпечується всебічний розвиток особистості кожного члена суспільства з тим обмеженням, що матеріальні та духовні блага між працівниками, трудовими колективами та територіальними громадами розподіляються з урахуванням реальних, суспільно визнаних результатів їх праці.

2) Виробництво, що засноване на приватній, колективній та загальнодержавній власності. Останнє передається у безстрокове повне господарське ведення трудовим колективам державних підприємств.

3) За планомірного регулюючого, головним чином законодавчого та економічного, впливу держави, яка гарантує реалізацію загальних та перспективних інтересів суспільства, здійснюється конкурентне товарне виробництво, реальна ефективність якого (так само як і розмір винагороди за працю) визначається ринком.

4) Загальне життя організується соціально-правовою державою на засадах розгорнутої політичної демократії, зокрема:

• прийняття рішення більшістю з повагою до інтересів меншості;

• відповідальність держави перед громадянином та громадянина перед

державою;

• поділу влади;

• багатопартійній системі.

У 1989 році на XVIII конгресі Соціалістичного Інтернаціоналу принципи

демократичного соціалізму значно розширились за рахунок визнання необхідності вирішення глобальних проблем сучасності: забезпечення миру та міжнародної безпеки; покращення відносин між Сходом та Заходом; ліквідація колоніалізму та расизму; створення нового міжнародного економічного порядку; збереження навколишнього природного середовища тощо. Особлива увага на конгресі приділялася здійсненню врегульованого розвитку економічної демократії з урахуванням специфіки тієї чи іншої країни. Крім того, підкреслювалася значна роль „демократичного та соціального контролю” над розвитком економіки, роль якої зростає в умовах глобалізації.

На державу та громадські організації покладалася відповідальність за забезпечення захисту соціальних та суспільних інтересів трудящих. Політична ж демократія передбачала реалізацію політичних прав і свобод (свободи слова, думки, освіти, організацій та релігії), а також свободу вибору між різними політичними альтернативами тощо. Розвиток демократичного соціалізму передбачав забезпечення соціальними правами трудового народу, підвищення його матеріального та культурного рівня.

Ідеї демократичного соціалізму досить ефективно були реалізовані в Швеції в рамках так званого „шведського соціалізму”. Першочерговим завданням даної моделі було обмеження приватного прибутку за допомогою розробленої системи оподаткування. Це дозволяло владі:

1) Значно покращити становище в соціальній сфері і, насамперед, у сфері освіти та охорони здоров’я.

2) Забезпечити необхідні умови створення для людей рівних стартових можливостей, що не залежать від походження та умов життя.

Успіху „шведської моделі” сприяло:

1) Політика нейтралітету.

2) Відсутність в недалекій історії Швеції руйнівних війн.

3) Стабільність політичної ситуації.

4) Тривале правління соціал-демократії.

Держава національного соціалізму.

Національний соціалізм дещо відрізнявся від інтернаціонального.

Як відомо національний варіант соціалізму було реалізовано в Німеччині у 1933-45 роках.

Існує, принаймні, три варіанти національного соціалізму. Перший з них озвучив один із перших лідерів НСДАП Г. Штрассер. Зокрема він вважав, що соціалістичні гасла є закликом не до класу пролетарів (робочого класу), а до пролетарських націй, що пригноблюються іншими націями. До таких націй- пролетарів він відносив Німеччину. Другий варіант національного соціалізму перекликається з першим. Його озвучив майбутній спадкоємець А. Гітлера - доктор Й. Гебельс. Він вважав, що соціалістичні гасла слід застосовувати не до всіх німців, а лише до тих, хто мешкає в пролетарських районах Півночі Німеччини.

самим А. Гітлером. Він вважав, що соціалізм означає відповідальність усієї структури (партії, суспільства, держави) в цілому за індивіда, а націоналізм - відданість індивіда цьому цілому. В націонал-соціалізмі ж поєднуються обидва елементи^[65]. Саме гітлерівський варіант було реалізовано в Німеччині.

Ставши рейхсканцлером, А. Гітлер поставив гарантом стабільності державу. Дуже швидко після його приходу до влади від економічного безладу та злидарства в Німеччині залишилися лише спогади. У перші ж роки перебування А. Гітлера при владі безробіття різко пішло на спад, стабілізувалася грошова система.

Цілеспрямована політика сприяння материнству і дитинству виражалася у таких заходах як шлюбна позичка, турбота про вагітних, надання їм кращих санаторіїв у мальовничих куточках Німеччини, створення груп підтримки жінок тощо. Націонал-соціалізм в Німеччині вперше в історії людства розпочав масову боротьбу з палінням, адже німецькі лікарі довели шкідливі властивості нікотину.

Але за цю ідилію доводилось платити усім, і насамперед - німецькому капіталові, національним королям індустрії, національним олігархам. В Німеччині з’явився аналог радянського Держплану чи Вищої ради народного господарства, який називався Генеральною радою німецької економіки і складався з 17 найвідоміших представників провідних економічних галузей.

Гітлер силоміць запровадив класовий мир між працею і капіталом, між роботодавцем і робітником. В ім’я усієї нації націонал-соціалісти різко обмежили капітал в його економічному егоїзмі та правах і, не вагаючись, підпорядкували його можливості загальним інтересам суспільства. Натомість вони гарантували капіталістам класовий мир і спокій, а робітникам (за їх сумирність, сумління і працю) - високу платню і високі стандарти споживання, медичне обслуговування, соціальний захист та право на безперешкодне здобуття протягом усього життя такої освіти і в такому обсязі (і все це за рахунок держави), якого той чи інший індивід бажав.

В умовах націонал-соціалістичної Німеччини було реалізовано ідеї як соціалізму (без зруйнування основ господарського і культурного життя нації були досягнуті справедливе виробництво і перерозподіл матеріальних благ за допомогою того, що націонал-соціалісти відібрали частину багатств капіталістів на оплату праці робітників і службовців) та націоналізму (партнерство всередині нації шляхом співпраці усіх верств на загальнонародний інтерес).

Проте агресивна зовнішня політика Німеччини призвела до Другої світової війни, яка закінчилася поразкою національного соціалізму.

Радянська держава.

Ради, що з’явилися у 1905 році стали тією основою, яка згодом дозволила створити радянську державу.

Республіка Рад являла собою різновид республіки соціалістичного типу, форму багатонаціональної держави, що була організована на основі принципів соціалістичної федерації.

Найважливішим принципом організації та діяльності Рад була неодмінна постійна і вирішальна участь мас в управлінні справами держави. При цьому ради надавали можливість поєднати елементи парламентаризму (зокрема його такої характерної риси як представництво) та прямої демократії, з’єднати законодавчу діяльність із виконанням законів в особі виборних представників народу. Ради не лише приймали закони, а й безпосередньо проводили їх у життя і контролювали їх виконання. В Радах поєднувалися риси державної та громадської організації, автономія у вирішенні місцевих питань.

Найважливіша риса радянської форми соціалістичної держави полягала у тому, що усі ланки Рад народних депутатів (від Верховної Ради СРСР до сільських Рад народних депутатів) являли собою єдину систему органів державної влади. Виконавчі ж органи (від Рад міністрів до виконкомів) вважалися не органами державної влади, а органами державного управління. Вони формально формувалися саме Радами народних депутатів.

Радянська державна влада будувалася на засадах демократичного централізму.

При вирішенні національного питання, радянська держава опиралася на ідеї радянського федералізму, який проповідував право націй на самовизначення. Це призвело до появи в рамках СРСР п’ятнадцяти союзних республік. Інші ж нації реалізували зазначене право у формі національно-територіальних автономій: республік (Чечено-Інгушська Автономна Радянська соціалістична республіка), областей (Єврейська автономна область) та округів (Комі-Перм’яцький автономний округ).

Проте слід мати на увазі, що керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства визнавалася Комуністична партія Радянського Союзу. Це було закріплено у статті 6 Конституції СРСР.

Наявність такої правлячої партії вела до існування в СРСР однопартійної системи. При цьому партійний апарат керував системою Рад, а відсутність альтернативи при виборах не дозволяло радянським громадянам повною мірою реалізувати демократичний потенціал Рад народних депутатів.

В своєму розвитку радянська держава пройшла низку етапів.

Існує, принаймні декілька підходів до її періодизації. Так, з точки зору розширення соціалізму, виділяють:

a. Період існування соціалізму в одній країні.

b. Період існування соціалізму в двох країнах: СРСР та Монголії.

c. Період існування соціалізму на євразійському континенті.

d. Період існування світової системи соціалізму (після приєднання до радянського блоку Куби).

З точки зору розвитку соціалізму безпосередньо в СРСР виділяють такі етапи як:

1) Перехідний період від капіталізму до соціалізму.

2) Період перемоги соціалізму.

3) Період розвиненого соціалізму.

В перехідний період виборча система опиралася на цензове (виборчих прав були позбавлені багато представників дворянства, інтелігенції, священнослужителів тощо), ступінчате (існуючі Вищі з’їзди Рад (наприклад, Всесоюзні З’їзди Рад), що формувалися з представників нижчих (наприклад, республіканських) З’їздів Рад) та відкрите виборче право. Все це було закріплено в рамках Конституцій 1918 та 1924 років.

Період перемоги соціалізму в Конституції СРСР 1936 року закріпив загальне, пряме і таємне виборче право.

Перші два етапи були періодами так званої диктатури пролетаріату.

Період же розвиненого соціалізму закріпив в Конституції СРСР 1977 року так звану загальнонародну державу.

Проте існує ще декілька класифікацій періодизації радянської держави. Так, залежно від політичного режиму, що існував в ній, радянська держава пройшла такі етапи як:

1) Перехід від лібералізму до ідеократичного авторитаризму (1917 рік).

2) Період ідеократичного авторитаризму (1918 - 1929 рр.).

3) Перехід від ідеократичного авторитаризму до тоталітаризму (1929 - 1934

рр.).

4) Період тоталітаризму (1934 - 1953 рр.).

5) Перехід від тоталітаризму до партійно-вождістського авторитаризму (1953 - 1957 рр.).

6) Період партійно-вождістського авторитаризму (1957 - 1985 рр.).

7) Перехід від партійно-вождістського авторитаризму до лібералізму (1985 - 1987 рр.).

8) Період лібералізму (1987 - 1990 рр.).

9) Період боротьби авторитарних та ліберальних тенденцій розвитку радянської держави (1990 - 1991 рр.).

Держава народної демократії.

На відміну від радянської держави, народно-демократична республіка як правило існувала у формі багатопартійної політичної системи. Так, в Народній республіці Болгарія уряд, що було сформовано Г. Димитровим у 1946 році включав, окрім комуністів, ще й представників Болгарського землеробського народного союзу, союзу „Ланка”, соціал-демократичної та радикальної партій.

Проте водночас багатопартійність не припускає можливості вільних виборів. Більше того, селянські партії, що існували в Німецькій демократичній республіці (сучасна східна Німеччина), Польській народній республіці та Чехословацькій соціалістичній республіці (нині це - окремі держави Чехія та Словаччина), обов’язково знаходилися під контролем у пролетарських партій: Соціалістичної Єдиної партії Німеччини, Польської Об’єднаної робочої партії або Комуністичної партії Чехословаччини.

Існували й інші риси, що відрізняли країни народної демократії від радянської держави. Так, народно-демократична республіка використовувала деякі старі парламентарно-демократичні форми (наприклад, президентську владу), змінюючи, по суті, їхній зміст відповідно до комуністичної ідеології. Крім того, в країнах народної демократії існували Народні фронти - масові суспільно-політичні організації, що об’єднували під керівництвом комуністів різноманітні громадські організації (політичні партії, профспілки, кооперативи тощо).

Історично народно-демократичні республіки також відрізнялися від радянської держави. Ця різниця полягала насамперед, в методах здійснення державної влади та у формі організації виборчої системи. Так, в країнах народної демократії з самого початку існувало загальне, пряме, рівне виборче право з використанням таємного голосування. Проте це стосувалося, як правило, країн європейського континенту. Крім того, насильницькі методи в народно- демократичних республіках зазвичай визначалися ступенем опору буржуазних верств населення соціалістичним перетворенням.

І, нарешті, слід зазначити, що більшість країн народної демократії були унітарними державами. Федерації ж існували лише в ЧССР та Соціалістичній

Федеративній республіці Югославії. Саме тому в рамках народно-демократичних республік національне питання зазвичай вирішували в рамках національно- територіальної автономії. Так, в КНР існує автономний район Тибету.

Проте відмінності, що існували в країнах народної демократії ні в якому разі не дозволяють стверджувати, що в них існувала якийсь інший різновид соціалізму, окрім казарменого та інтернаціонального, адже всі вони пройшли через диктатуру пролетаріату і всі використовували репресії проти супротивників режиму. Щодо інтернаціоналізму, то він широко використовувався як обґрунтування придушення опору соціалістичним перетворенням. Так сталося в Угорщині в 1956 році та в ЧССР у 1968.

Питання для самоконтролю.

1. Які класи існували в умовах соціалізму?

2. Яким можу бути соціалізм за типом ідеології?

3. Яким може бути релігійний соціалізм?

4 . Яким може бути світський соціалізм?

5 . Яким може бути казармений соціалізм?

6. Яким може бути інтернаціональний соціалізм?

7 . Які існують періодизації інтернаціонального

соціалізму?

8. Яка періодизація була характерною для СРСР з точки зору розвитку соціалізму?

9. Що таке народний фронт?

Дискусійні завдання:

1. Який історичний тип держави є найбільш характерним

для сучасної України і чому?

2 . Чому початком тоталітаризму в СРСР слід вважати

1934, а не 1929 рік?