<<
>>

Індустріалізація і зміни у соціально-правовому статусі робітництва

Передумовою змін у соціально-правовому статусі робітників стала програма індустріального розвитку країни. Націлена на кардинальну модернізацію промисловості, вона об’єктивно позначилася на соціальній структурі радянського суспільства, зокрема й робітництва. Вже вибірковий профспілковий перепис (1932 p.) показав істотні зміни у джерелах формування зростаючої кількості робітництва. Більше половини збільшення «приросту робітників» забезпечило село. У складі працюючих на виробництві майже вдвог зросла і питома вага жінок.

У реалізації грандіозних планів індустріалізації промисловості політика правлячої комуністичної партії була націлена на підпо рядкування інтересів робітництвадержавним інтересам. Щоботри- мати якомога більшу віддачу від робітників на виробництві, слід було підвищити продуктивність їхньої праці. Але за умов відсутності матеріальноїзацікавленості самих підприємств, а, як наслідок> їхніх працівників у результатах праці (77. Снісаренко), держава вдалася до широкого спекгру заходів, іцо безпосередньо вплипули їв соціально-правовий статус робітників. 3 одного боку, держава намагалася стимулювати частину робітництва через організацію масового виробничого змагання, а з іншого - змушувала виконувати плани «соціалістичного будівництва» за допомогою переважно карально-репресивних заходів. Фактично у 1930-х роках в українських робітників (за Л. Снісаренко) був вибір: стати або героєм праці, або об’єктом морального осуду, чи навіть суб’єктом злочину.

Початком курсу партії па використання різного роду стимулюючих заходів щодо робітництва стала Постанова ЦК ВКП(б) «Про coi|ianiarw'ine змагання фабрик і зішобіа» (9 гравня 1929 p.). У ній конкретними завданнями проголошувалося «виконання і перевищення промфінплапів. виконання і перевищення намічених норм зі зниження собівартості і підвшцеиня продуктивності праці, поліпшення якості продукції, боротьба з прогулами і браком, зменшення видатків, досягнення зразкової виробничої дисципліни, активне проведення технічних удосконалень і раціоналізації виробництва з широким залученням робітничого винахідництва». Для розгортання змагання запроваджувалися різні формн «суспільного заохочення»: червоний список, почесна грамота, трудовий прапор. При цьому громадська думка «оброблялася» за допомогою пропаганди ударіюї праці та морального осуду тих, хто не хотів працювати ударпо.

Стимулювання ударників впроваджувалося також шляхом встановлення закономірного зв’язку між виробничими досягненнями, трудовою дисципліною і можливістю отримання певних благ. Наприклад, з 1931 p. розпорядженням ІІаркомазу праці (НКП) УСРР виділявся фонд промтоварів для преміювання робітників вугільної промисловості. Постановою ЦК ВКП(б) про забезпечення робочою силою кам’яновугільної промисловості Донбасу (лютий 1931 p.) встановлювався такий порядок видачі обідів і сніданків в їдальнях і буфетах, за яким прогульники позбавлялися права отримувати продовольство відповіднодо кількості прогульнихднів. У липні 1931 p. було прийнято закон, за яким розмір будь-яких соціальних пільг ставився у залежність від стажу роботи на підприємстві.

Змісг і масштаби карально-репресивних заходів шодо робітників зазнавали постійного «удосконалення» і розширення: від методів позаекономічного примусу шляхом адміністративного тиску до заходів репресивного характеру. Посилення адміністративного тиску - виявлялося у моральному осуді всіх тих, хто ухилявся від ударної праці, висловлював иезгоду зі способами реалізації проголошеного курсу.

Заходи громадського впливу (показові суди, бесіди, стінгазети, «чор- на»Дошка) доповнювалися грошовими стягненнями.

Нова тенденція втілювалася через звуження правового поля за- xtfCTy прав працюючих та шляхом розширення повноважень адмі- пістранії підприємств. Вжиті заходи перетворювали робітниківна слухняних виконавши владппх розпоряджень. 'Гак. затверджені MKII CPCP Прішіпа впутріитьогп розтрядку (17 грудня 1930 p.) фак. тично забороняли робітнику відмовлятися від надурочної роботи, а також від виконання роботи за розцінками та нормами, з якими віїі не був згоден {О. Трубенок). Жорстко фіксувався початок і кінець робочого дня: тих, хто запізнився, реєстрували і допускали доро- боти тільки з дозволу адміністрації; іцоб залишити роботу раніше, необхідно було отримати перепустку. Про свій певихід па робот> працівник мав повідомити або напередодні, або того ж дня майстрові або завцеху.

Габсль покарань у TIpimmax передбачав численні стягнення та порушення трудової дисципліни: догана з оголошенням по пілпри- смству. цеху й повідомленням фабзавмісцевкому чи цехкому і відміткою вдокументі робітника; притягнення до відповідальності за рішенням виробничого товариського суду; у випадку злісного або систематичного порушення трудової дисципліни - звільнення без попередження і вихідноїдоиомоги із забороною працювати ш промислових підприємствах і на транспорті протягом шести місяців У випадку злісного порушення трудової дисципліни робітника притягали до кримінальної відповідальності за вироком народного суду. Мри цьому адміністрація мала право, не очікуючи вироку суду звільнити робітника або відсторонити його від роботи. До того ж незалежно від накладеного покарання наймач мав право стягнути збитки, завдані порушенням трудової дисципліни, і не заплатиш робітнику заробітну плату за час запізнення або прогулу.

Робітник не мав можливості вільно обирати собі місце праці У цьому плані його права повністю підривала кампанія по т. зв самизакрітенню. Вона мала стати па перешкоді плинності робочої сили. Для боротьби з цим явищем при профспілкових організаціях встановлювалися т. зв. громадські зас іоші, до складу яких входили представники адміністрації, профкому, комсомолу, преси і кадрових робітників-ударників. Крім того, категорично заборонялося протягом шести місяців приймати на роботу всіх звільнених за власним бажанням, ретельно перевірялися документи новоприбулих Серйозною перешкодою для робітника змінити місце праці ста ю запровадження нанрикінці 1932 p. паспортної сисгсми. Вона упорядкувала і розподілила міграційні потоки, остаточно ліквідувала свободу вибору міспя проживання A для партійно-радянського ка- рівпицтва стала радикальним засобом боротьби з «лтіупстом».

Нелегкими залишалися житлово-побутові умови робітництва Ситуація, коли більшість житла, де проживали робітники, була > власності державного секіора, дозволяла державі перетворити його на один із потужних важелів регулювання потоку робітничих ка.і-

заходи военного часу укази Президії Верхонноі Ради (IlBP) CPCP їх сукупність, иа думку дослідників (M. Шиппок), свідчила про побудову завершеної системи казар.меної економіки з механізмом тотальної мобілізації.

Так, 10 лютого 1940 p. побачив світ Указ «Про заборону продажу. обміну і відпуску на сторону обладнання і матеріалів і про судову відповідальність за ці незаконні дії», IO липня - «Про відповідальність за випуск неякісної чи некомплектної продукції і за недотримання обов 'язкових стандартів промисловими підприємствами».

Строк покарання відповідно до цих указів коливався від п'яти до восьми років. Враховуючи тогочасну якість продукції і дисципліну у «соціалістичному виробництві», зрозуміло, щоданий Указ становив реальну загрозу для мільйонів організаторів і виконавців у промисловості. Розширювали коло караних дій на виробництві й спрощували розгляд справ щодо порушень трудової дисципліни укази ГІВР CPCP «Про розгляд народними судами cnpwi про прогучи і самовільне заіииіення підприємств і організацій Cn участі народних засідателів» і «П/ю кримінальну відповідальність за дрібні крадіжки на виробництві і за хуліганство» (10 серпня 1940 p.). Однак вершиною сталінської антиробітничої політики стало видання 26 червня того ж року Указу «Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиждень і заборону самовільного залишення робітниками і службовцями підприємств і організацій» (діяв до 25 квітня 1956 p.).

Зазначений Указ: 1) позбавляв робітників завойованого ними права на семигодинний робочий день; 2) забороняв самовільне звільнення робітників та службовців з державних, кооперативних і суспільних підприємств та установ, а також самовільний перехідз одного підприємства на інше або з однієї установи в іншу; З)звіль- пення з підприємства й установи або перехід з одного підприємства на інше, або з одної установи в іншу може дозволити тільки директор підприємства або начальник установи; 4) встановлював, що робітники й службовці, які самовільно пішли з підприємства, віддаються під суд і ув’язнюються; 5) стверджував, що за прогул робітники й службовці віддаються під суд і зазнають покарання у виправно-трудових таборах (тобто концтаборах); 6) попереджав кожного директора або начальника установи, іцо у випадку, якіцо він не віддасть під суд або візьме на роботу робітника, який самовільно пішов з підприємства, сам притягається до судової відповідальності. Лише за нівроку дії цього Указу за самовільне залишення підприємств і організацій, прогули і запізнення на роботу було засуджено більш як 2,09 млн чол., з них понад 1,7 млн відбували шестимісячний виправно-трудовий строк за місцем роботи (П. Книшевськии)

Мільйони юнаків на підставі цього Указу позбавлялися права вільно й самостійно обирати й опановувати спеціальністьтаумови крані- Відповідно до Закону «Про державні труккмі резерви CPCP» (2 жовтня 1940 p.) молодь від 14 до 17 років фактично насильно мо- білізовувалп в сисгемуфабрично-заводських училиіц(ФЗУ). їх чисельність щорічно (за Г. Костюком) сягала одного мільйона. 28 грудня 1940 p. вийшов Указ «ІІро самовільне зачишеинн ремісничого 14U7W//rt>> тощо.

Завершував цей етап аитиробітничої політики сталінізму Указ ПВР CPCP «Про порядок обов язкового пе/квсдешш інженерів, технологів. майстрів, службовців і кваліфікованих робітників з одних підприємств в інші» (19 жовтня 1940 p.). Віи забороняв переходити за власним бажанням з одного підприємства на iiimc. а також забороняв залишати роботу без дозволу керівника підприємства. Мільйони робітників і всличсзиа армія технічної інтелігенції im підставі нього Указу перетворювались на слухняну й беззахисну воєнізовану армію рабів.

Отже, робітників утримували в межах, необхідних для форсованої індустріалізації, за допомогою жорстких заходів, що визиа- чалиїх умови праці і життевнй рівень Найбільш симптоматичними ознаками становлення системи позаекономічного примусу і владного тиску в сфсрі виробництва були звуження правової захищеності робітників, законодавче запровадження системи примусу і неможливість виявлення протесту, оскільки цс трактувалося владою як аптирадянські прояви. Обмеження елементарної свободи волевиявлення у виробничій та соціально-побутовій сфсрах створювали спотворену порму життєдіяльності для мільйонів українських працівників. Поступове нарощування обсягів і сфери застосування каральних заходів свідчили про відмову держави рсгуліоваз и життєдіяльність своїх іромадян цивілізованим і демократичним правовим шляхом. Зростання виробничого потенціалу країни супроводжувалося по суті антисоціальною політикою моиоідсологічіюго тоталітарного режиму, зокрема щодо робітництва, і було ознакою дегуманізації відпосип влади і тих, чиїми руками здійснювалося промислове будівництво і виробництво

Соціально-правовий статус колгоспного селянства

Головним об’єктом політичних маніпуляцій і соціально-скоио- '■ічннх експериментів з боку сталінського тоталітарного режиму було українське селянство, тому зміни у його структурі внаслідок колективізації сільського господарства стали закономірними. Учо- рашні одноосібники, селяни, перетворилися на колгоспників. Лише кілька відсотків з-поміж населення України вважалися кустарями (ремісниками). Куркульство, тобто прошарок найзаможніших селян. Припинило існування. Але в україїюькому селі сталінська соціально- економічна революція не обмежилася простою зміною соціальної структури. Вона завершилася утвердженням колгоспної системи господарювання. A цс, насамперед, означало докорінну члііну соці- ачміо-правового статусу селянства.

Основними нормативними актами, в яких виписувався соціально-правовий статус колгоспного селянства, були lI/>uuipui (трактуються також як «взірцеві», «зразкові») статути сільськогоспода/я ськоїартіпі 1930 і 1935 p. та низка постанов прийнятих здебільшого ЦВК та PHK CPCP. У цих документах визначалися особливості соціального статусу мешканців села, їх можливості пересування чи зміпн'соціального статусу, система оплати праці гощо.

До прийняття Конститу'Ції CPCP (1936 p.) в Україні селянство не мало юридичної ідентифікації. Колгоспників і сслян фіксували сільська рада, правління колгоспів, фінансово-податкові органи, але у повноцінному правовому оформленні громадянства їм взагалі відмовили. Адже довідка сільської ради, яку видавали селянам, мала тимчасову дію і засвідчувала лише місце проживання ra соціальний, а не громадянський статус. Крім того, Пршіірниіі cmamym спь- госпартш (1935 p.) з нормативно-правової точки зору унеможливлював зміну соціального статусу колгоспника та його дітей. Адже заяву про членство в колгоспі писав господар двору, а його ділі автоматично ставали колгоспниками і не могли позбутися цього становища навіть після досяпісппя паспортного віку - 16 років. Отож, фактично в особі колгоспного селяпства держава мала справу з підневільною робочою силою, виконавцями її хлібозаготівельних та податкових тягарів.

Мешканці села не лише були позбавлені землі, коней, великої рогатої худоби, засобів виробництва, а й не мали права залишати місце свого постійного проживання. Навколо сіл до квітня I932p. діяли т. зв. «заслонні загони» з віпськ HKBC, а па залізницях була організована патрульна служба у посиленому режимі.

Незначні можливості для окремих категорій селян залішшф село в процесі колективізації надавала Постанова Наркомату праш та Колгосицентру CPCP «Про залученая робочої і тягловоїсшп і кочгоспів» (II лютого 1931 p.). Bona започаткувала короткочасів пракгику планового вербування робочої сили з колгоспів і селянських господарств («відхідництво»), Найм робочої сили передбачалося здійснювати через укладання договору між представниками підприємств та правліннями колгоспів. Проте у рамках «відхідни- цької» практики відхід селян на заробітки в економічному плаш для них самих був дискримінаційним: з суми зароблених селянином грошей значну частину стягували до колгоспної каси як податкові відрахування. Але навіть за цих умов уже на початку березня 1931 p. Колгоспцентр скасував своє попереднє рішення про відхідництво і почав стримувати його адміністративними заходами.

Необхідність поновлення цієї иракгики обгрунтовувалася у Постанові IIHK та PIIK C PC1’ «Про иідхідшщпнм» (30 червня 1931 p.). Колгоспникам ia «селянам-одноосібиикам», які укладали договори про відхідництво, надавали пільги (звільняли від нсземлеробського податку, відрахувапьдо громалських фондів колгоспів, забезпечу- вали роботою у колгоспі після повернення з відходу). Госпоргани, що приймали колгоспників-нідхідпикін, оплачували вартість проїзду, видавали добові (2 руб. 50 кои. на день), забезпечували житлом. Однак надання пільг припинялось, якщо найманець порушував угоду протерміп роботи. Правління мали терміново видати довідки кол- юсшіикам-відхідникам про членство в колгоспах, а гакож зобов’язувалися не викликати їх до завершення терміну угоди. Однак Постанова ЦВК ra PIIK CPCP «Про іюрядок відхідництва з Ktwocman (17 березня 1933 p.) скасувала всі попередні рішення щодо «відхідництва» й запровадила нову систему, за якою «відхід» дозволявся виключно з письмової згоди нраилінпи колгоспу. Л щоб унеможливити іюстійнс перебування колгоспника иоза селом, такий дозвіл видавався иа визначений герміп. Самочинне «нідхідницгво» не шпнанали, а відтак - іаких селян повергали до свосрідиої резервації колгоспу.

Дискримінаційною нюдо селян виявилася і паспортизація населення, яку ЦВК га PIIK CPCP запровадили Постановою «Про всітшов.'іения ct)unoi пасіюрниіоі системи Coioiy CPCP то опои'яз- mey прописку паспортів» (27 грудня 1932 p.). Вона закріплювала ізоляцію колгоспного селянства, ще раз підкреслюючи їх факгнчне кріпосне стаїїонмщс. Окрім робітників радгоспів, паспортизація аж ніяк не стосувалася pciinn сільського населення, а лише громадян країни віком від 16 років, які постійно мешкали у містах, робітничих селищах, працювали на транспорті чи на новобудовах.

До числа певних категорій иаселсния, яким заборонялося видавати паспорти, належали ссляпи та колгоспники, якщо нони не мешкали у пасслеппх пунктах т. зв. рслсіапюї зони, якою визнавалася 50-кілометрова геригорія навколо великих міст. B Україні згідно з Постановою PHK CPCP «Про видачу громадянам Coiosy PCP ncic- nnpuiia иа території CPCPn (кві гепь 1933 p.), такими визнавалися Харків. Кпїв, Одеса, Севастополь, Дніпропетровськ. Режимними також вважалися населені пункти у межах ІОО-кілометрової прикордонної смуги країни. У режимних містах і зомах заборонялося ви- іавати паспорти і проживати всім особам, в яких радянська влада вбачала пряму чи потенційну заірозу ії існуванню. Ця категорія лю- Двй підлягала примусовому виселенню. Обмеження на видачу пас- портів у режимних зонах поширювалися на значну групу населення: Розкуркулсіпіх осіб, позбавлених виборчих прав, колишніх в’язнів та ін. Утім, у видачі паспорта відмовляли також з політичних мірку- вань (тим, що це виконували хлібозаготівельних завдань, таємно тзбивали власну худобу чи були налаштовані аптираляпськи).

Отримати паспорт для селянина означало загрошсиня на робот> до промислових підприємств. Колгоспникам нережимних Території) видавали паспорт, якщо вони уклали договір з промисловими підприємствами та новобудовами про іхне працевлаштування, а також за наявності довідки правління того чи іншого колгоспу. За умов індустріалізації країни і, відповідно, зростаючих потреб у робочііі силі, така практика санкціонувалася тагмною Постановою Радиар- кому CPCP «Про прописку паспортів колгоспників-відхідникю. які поступають па роботу па підприємства без договорів госпорганів» (19 вересня 1934 p.). Однак масового характеру цс явище не набуло. Під час агітаційних робітничих наборів паспорти видавалися лише на один рік (згодом тимчасовий паспорт міг бути замінений на постійний). Коли колгоспник виїжджав надовго, але тимчасово (сезонні роботи, лісо- чн торфозаготівлю, навчання тощо), він мусив звернутися до сільради по довідку, шо замінювала паспорт. Такий «документ» виписували віл руки, вклеювали фотокартку і засвідчували печаткою місцевого органу владн.

У т. зв. паспортизованій зоиі паспорт був єдиним документом, іцо засвідчував особу, решту посвідчень пе визнавали за документ Селянин непаспортнзованої зони не мав права поїхати до ласпор- тизоваиоїзоии без наявності паспорта. За втрату паспорта власник сплачував 100 крб. штрафу, отримуючи натомість тимчасове посвідчення. Навіть якби безпаспортний селянин і знайшов роботу в місті, роботодавець, котрий йому надав її, притягався до адміністративної відповідальності або ж до позбавлення волі до двох років.

У паспорті зразка 1932 p., окрім імені, дати та місця народження, зазначалися національність, місце проживання, соціальний стан, склад родини й відношення до військової служби. Починаючи з квітня 1938 p., власники паспортів прикордонних сільських районів повішні були наклеїти фотографії, а в окремих сільрадах, території якт прилягали до лівого берега p. Дністер, необхідно було додатково показати у паспорті особливий штамп органів міліції.

Здійснивши насильницьку колективізацію, партія більшовиків намагалася модернізувати систему колективного господарювання (Б. Марочко), відтак взяла за зразок управлінську схему і структуру, подібну до існуючих у промисловості: бригадну систему. Бригадн стали ключовими організаційними ланками колективного виробництва. Вони виникали «за кутковим принципом» та за ознакою «спеціалізації» по вирощуванню тієї чи іншої сільськогосподарської культури. Причому до бригад приписували навіть сільських вчителів. За кожною з бригад закріплювали сільськогосподарські

угіддя, незважаючи на відсутність реманенту чи тяглової сили. Окр»' виховних функцій, бригадна форма, як і в промисловості, розгля^ далася як інструмент боротьби за врожайність. Останню намагалис (більшипі шляхом максимального використання усіх наявних людських можливостей. Відтак з'явилися різні форми матеріального заохочення, ударництва, соціалістичного змагання.

Запроваджувана у колгоспах т. зв. «соціалістична систсма ioc- подарювапня» основувалася переважно на схвалених Постановою PHK УСРР ia ЦК КП(б)У «Іішчасіншх npanwiwc трудоапл>ронтряд- ку а комчіспш» (9 квітня 1934 p.). Пею уряд УС'РР ra ЦК КП(б)У нс тільки заборонили колгоспникам самочинно нокидати села без дозволу правління господарства, але фактично суворо рег ламентували кожен крок селян у колгоспах.

Виходячи з принципів «Тимчасових правил...», в українському селі запроваджувався своєрідний кодскс поведінки колгоспників, положення якого засвідчували їх напівкріпосне сгановище. Гак, зіідно з документом, жоден колгоспник нс міг використаги свій робочий час ноза колгоспом без дозволу па те, в кожному окремо- мувинадку, правління колгоспу і бригадира йогобрмгади. Bci колгоспники повинні перебувати в певних виробничих бригадах. Колгоспник. призначений па роботу, пе мав права вислати замість ссбс членів свого двору. Колгоспник мав виходити на робоїу в певний час і без особливих нагадувань. Перерви на сніданок, на обід пе дозволяються без розпорядження бригадира. Колгоспники нс мали права залишати робозу, доки не прийде наступна зміна. Тільки у вільний від колгоспних робіг час колгоспник міг працювати у своїй садибі. I Ірацсздатних членів колгоспу, які кілька разів не вийшли на роботу без поважних причин, правління колгоспу могло притягнути до роботи в обов’язковому порядку (В. Марочко). За- значімо, що така систсма праці залишалася без змін упродовж дру- гоїполовини ЗО-х років, навіть здобула законодавче оформлення в статуті сільськогосподарської артілі (1935 p.), котрий затвердив бригадно-ланкову організацію.

Ганебною і принизливою виявилася у колгоспах система нарахування та оплати праці. ГІримірним (зразковим) статутом сільськогосподарської артілі (1930 p.) передбачався порядок розрахунків з колгоспниками у два етапи: «протягом господарського року на харчові й інші потреби членів аргілі видається аванс патурою або грішми пе більше як 50% належної за роботу суми. Наприкінці господарського року робиться остаточний розрахунок з оплатою праці». Укрзерноцентр запровадив (6 березня 1930 p.) відповідну тарифну сітку оплати праці, розподіливши всі види робіт на шість Розрядів та взявши за основу принцип відрядності. A одразу по мвсршсиш колективізації двох третин селянських господарств у 1931 p. утвердилася система оплати праці колгоспника за трудодні.

Трудодень вважали мірилом добробуту, трудової активності і виявом соціалістичноїсвідомосгі Насправді трудоднем фактично була норма виконання колгоспником того чи іншого виду роботи за одиницю часу. Для того, шоб мати реальну кількість зароблених трудоднів, необхідно було спочатку виконати норми виробітку. A вн_ конати норму було важко, бо вукраінських колгоспах внаслідок колективізації та голоду виникла катастрофічна ситуація в галузі тваринництва, скорочувалося поголів’я коней. За невиконання норм виробітку або низьку якість їх виконання колгоспник одержував меншу плату. Норми виробітку, обліком яких займався бригадир, були реальними, а оплата праці - умовною, оскільки її обліком займалися постійно, однак розраховувалися двічі на рік. Крім того, дослідники {B. Нот) вказують на суб’єктивізм колгоспного керівництва (бригадира) у нарахуванні трудоднів. Колгоспник потрапляв у повну залежність від доброго чи поганого ставлсмня до ньогоз боку колгоспного керівництва. Якщо людина була у фаворі, їй нараховували більшу кількість трудоднів. A якщо в опалі, то кількість трудоднів могли зменшити. Якщо людина потрапляла до «чорного списку», то їй взагалі не давали жодної роботи, що, здебільшого було рівноцінним голодному існуванню і смерті.

Аванси, натуральний обсяг яких часто реально не відповідав прожитковому мінімуму, надавали у першу чергу наймитам і біднякам. У перші роки колективізації натуральна форма оплати праці коливалася від 1OO г до 1 кт зерна на день, хоча й сплачувалася ne- рсіулярно. Зазвичай у роки колективізації (за В. Ноллом), колгоспник у кінці року отримував мішок (два) зерна (переважно пшениці). Мішок важив приблизно 50 кг. Якщо розділити мішок навіть на 300 робочих днів у році, то виходить, що колгоспники заробляли менше 170 г зерна на день. Якщо заробіток складав два мішки, то за кожний день виходило по 340 г.

Варто зауважити, що система і практика розподілу результатів роботи на трудодні, яка функціонувала у 1930-х роках в Україні, перестала бути суто економічною проблемою, а набувала ознак соціальної катастрофи. Наприклад, непрацездатним членам колгоспу, тобто підліткам і селянам похилого віку, хліб не видавали. Категорично заборонялося витрачати хліб на громадське харчування, видавати його ледарям, а колгоспам, що не виконали хлібозаготівельних завдань, відмовлялися у видачі авансу. Також не видавалихлібз на трудодні у разі невиконання індивідуального плану селянським двором. A починаючи з другої іюловини 1932 p., особливо восснн. влада вдалася до застосування мегоду колективного визиску, масово позбавляючи трудоднів колгоспників, тим самим унеможливлюю411 авансування та повний розрахунок. Позбавлення колгоспниківтрГ доднів набуло системного характеру. Рішення про скасування зароблених трудоднів приймали уряд, політбюро ЦК КП(б)У, а тако* високопосадовці.

фактично, система оплати праці за трудодні в колгоспах виявилася модернізованим co ці ал ы ю-e коном ічі і им інститутом кріпацтва. Приписаних до бригад і ланок селян примушували прашовати весь світовим день без права залишити поле, запроваджували систсму від- робітків. Колгоспників через систему нмрафуванпя частково позбавляли вже зароблених трудоднів, якщо вони не з’являлися на роботу, не виконували норми або державних хлібозаготівельних зобов’язань. Гакі принципи і методи хлібозаготівель років колективізації зберегтися і в друї'ій половині 1930-х pp. Більш того, ІІостаїювою ЦК ВКП(б) й FMK CPCP «ГІро заходи охорони сусппьних земель ко.ігос- пювідрозСюзарюнатм» (27 травня 1939 p.j вперше на десятий рік колективізації встановлювалися: а) примусова та обов’язкова норма трудоднів для колгоспників (річний мінімум ірудоднів мав становити відбОдо 100, за невиконання якого вони підлягали виключенню з колективу); б) примусове переселення колгоспників у далекі, неза- селені райони Сибіру (Омська область, Челябінська обласзь. Алтайський край. Казахстан, Далекий Схід). Для цьот при Раднаркомі СРСРзнову створювалось переселенське управління.

Отже, колективізація зруйнувала економічні підвалини самодіяльних селянських господарств, започаткувала організаційно-господарські основи напівкріпосного соціальїюго статусу колгоспника, якою позбавили права вільною пересування, витворивши нссгсрнні умови жигтя. Колгоспи езали справжніми резерваціями для селян, екснернмснтальним полем сталінськоїмодерпізаціїсільського господарства, а безпаспортний селянин - її заручником і жертвою

<< | >>
Источник: Терлюк I. Я.. Історія держави і права України: Навчальний посібник,- K.,2011.- 944 c.. 2011

Еще по теме Індустріалізація і зміни у соціально-правовому статусі робітництва:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -