Тема 14. Утворення радянської держави і права в Україні Становлення радянської влади в Україні

Після Лютневої 1917 р. революції та повалення монархії постановою Тимчасового комітету російської Державної думи було утворено Тимчасовий уряд. В Декларації Тимчасового уряду про його склад і завдання (3 березня 1917 р.) було проголошено курс на демократичні перетворення та негайне скликання Установчих зборів.

Водночас, як і на всій території минулої Російської імперії, в Україні на хвилі буржуазно-демократичних перетворень повсюдно виникали Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів як органи керівництва революційним рухом у регіонах і містах. Уже на початку березня 1917 р. у Харкові, Києві, Одесі, Катеринославі, Кременчуці, Миколаєві, Херсоні, Полтаві, Луганську, Вінниці, Сімферополі, Житомирі були створені Ради робітничих депутатів. Функцію всеросійського координатора місцевих Рад узяла на себе Петроградська рада робітничих і селянських депутатів. Наприкінці березня 1917 р. у Петрограді відбулась Всеросійська нарада делегатів Рад, яка спрямувала діяльність рад на створення загальноросійської державної системи.

Загалом у березні-квітні 1917 р. в Україні було створено понад 250 місцевих рад, які вимагали демократичних перетворень, завершення війни. Здебільшого це були Ради робітничих депутатів, але багато Рад з’явилось й у військових частинах (Ради солдатських депутатів). Подекуди у сільській місцевості виникали Ради селянських депутатів. Протягом квітня-травня 1917 р. у Києві, Харкові, Одесі відбулися обласні з’їзди Рад, які обрали керівні органи - виконавчі комітети (виконкоми). У Донецько-Криворізькому басейні та деяких інших регіонах Півдня України Ради робітничих і солдатських депутатів виступали як органи влади.

При більшовицьких партійних комітетах та на підконтрольних більшовикам підприємствах у промислових центрах України за російським прикладом створювалися збройні формування - загони Червоної гвардії.

Як відомо, саме під гаслом «Вся влада Радам!», висунутим В. Леніним, більшовики прийшли до влади у Петрограді у жовтні 1917 р. Своїми Декретами про мир і землю, Декларацією про права народів вони привернули на свій бік трудящі маси, в тому числі велику частину селянства і армії. Не слід вважати, що ставлення до більшовицької влади соціальних «низів» на Україні принципово відрізнялося. «Майже все робітництво кожного міста ставало за ними; в селах сільська голота явно була більшовицькою...» - писав В. Винниченко.

На кінець 1917 р. у пролетарських регіонах України, де більшовики переважали у складі рад, розпочався збройний тиск на українську адміністрацію. На початку грудня посилилось протистояння між більшовицьким урядом у Петрограді (Раднаркомом) і Центральною Радою. 3 грудня Раднарком у радіотелеграмі, підписаній В. Леніним і Л. Троцьким, звернувся до українського народу з маніфестом, що містив ультимативні вимоги до Центральної Ради. Остання звинувачувалась у: «двозначній буржуазній політиці», тобто «невизнанні Рад і Радянської влади на Україні»; дезорганізації фронту, переміщенні та відкликанні односторонніми наказами українських частин з фронту; роззброєнні радянських військ, що перебувають в Україні; підтриманні контрреволюції, що проявлялося у пропуску через свою територію військ до Каледіна (який

очолив повстання козаків проти більшовиків на Дону), та відмові у пропуску військ проти Каледіна.

Звинувачуючи Центральну Раду у «нечуваній зраді щодо революції», Раднарком заявив, що, у разі неприпинення зазначених дій протягом 48 годин, «вважатиме (Центральну) Раду в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні».

У Відповіді від 4 грудня Генеральний секретаріат з обуренням відкинув цей ультиматум, звинувативши Раднарком у нав’язуванні «своїх форм політичного устрою державі, що самовизначилась». Було чітко визначено позицію щодо захисту України від більшовицьких експериментів. «Поки в Росії розвивається анархія, економічна, політична та господарча руїна, поки там панує груба сваволя й потоптання всіх свобід, завойованих у царату революцією, Генеральний Секретаріат не знаходить потрібним повторяти цей експеримент на території українського народу. Українська демократія в особі українських Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, організованих у законодавчому органі - Центральній раді, і в правительстві її - Г енеральнім Секретаріаті, є цілком задоволена як складом цих органів, так і проведенням у життя їх волеосвідчень». Зазначалося, що українські солдати, робітники й селяни, обороняючи свої права та свою країну, дадуть належну відповідь народним комісарам, що піднімають руку російських солдатів на «їх братів українців». Було заборонено вивезення хліба в Росію, призупинено залізничне сполучення з нею, організовано випуск власних грошових купюр.

Невдачею завершилась більшовицька спроба легітимно усунути Центральну Раду. На 3 грудня 1917 р. було призначено з’їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, на якому більшовики збиралися її «переобирати». На цей з’їзд, окрім визначеної більшовицьким оргкомітетом кількості переважно робітничих депутатів, Центральною радою було викликано до Києва делегатів від селянських спілок. У результаті до Києва з’їхалося близько 2000 тис. делегатів від селян та українізованих військових частин, які цілком підтримали Центральну Раду.

Тоді за ініціативою більшовиків 124 депутати, які представляли 49 Рад, переїхали до Харкова, де відбувався з’їзд Рад Донецького та Криворізького басейнів. В результаті їхнього об’єднання було проголошено І Всеукраїнський з’їзд Рад. Безперечно, що представляючи лише 89 з існуючих на той час близько 300 рад, він не був легітимним.

І Всеукраїнський з’їзд Рад (11-12 грудня 1917 р.) звинуватив Центральну Раду у «зриві роботи з’їзду Рад у Києві», привітав «Жовтневу пролетарсько- селянську революцію» та «встановлення фактичної диктатури пролетаріату, підтриманого найбіднішим селянством». У резолюціях з’їзду «Про самовизначення України» та «Про організацію влади в Україні» Україна проголошувалась «Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів» як федеративна частина Російської республіки. На з’їзді було обрано Тимчасовий Центральний Виконавчий Комітет у складі 41 члена, з них 35 більшовиків. ЦВК доручалося «негайно поширити на територію Української республіки всі декрети й розпорядження робітничо-селянського уряду федерації, які мають загальне для всієї федерації значення - про землю, про робітничий контроль над виробництвом, про повну демократизацію армії». Оголошувалися недійсними всі розпорядження Центральної Ради і Г енерального секретаріату, що були «спрямовані проти інтересів робітників та найбідніших селян України». Однак офіційна назва держави залишалась без змін: « Українська Народна Республіка».

17 грудня 1917 р. ЦВК Рад України звернувся з Маніфестом до робітників, селян і солдатів України, в якому закликав їх допомагати новій радянській владі. Оголошувалося, що «постановою з’їзду Центральна Рада позбавлена тих прав, які вона собі захопила; одночасно з цим Г енеральний Секретаріат втрачає свої повноваження». Постановою ЦВК від 17 грудня 1917 р. було утворено перший радянський уряд - Народний Секретаріат Української робітничо-селянської республіки, більш ніж 80% якого становили більшовики. Компетенцію радянського уряду законодавчо не було визначено. Свої повноваження він здійснював як через місцеві ради, так і через призначених ним комісарів.

Протистояння двох українських владних центрів дуже швидко набрало форм збройної боротьби. Російські війська, що діяли на території України на чолі з В. Антоновим-Овсієнком, в цей час були підпорядковані Народному Секретаріатові України.

Певні зміни у державно-правовий статус Радянської України вніс ІІ Всеукраїнський з’їзд Рад (17-19 березня 1918 р.). Зважаючи на умови Брестського миру, Україна проголошувалась самостійною, незалежною від РСФРР республікою.

Однак процес становлення радянської системи в Україні було призупинено. За умовами Брестського миру під тиском німецько- австрійських окупантів Раднарком Росії був змушений у березні 1918 р. вивести з України свої війська. ЦВК і Народний Секретаріат опинилися на території РСФРР і припинили свою діяльність. Керівництво повстанською боротьбою в тилу окупантів здійснювали надзвичайні органи влади: з квітня по липень - Повстанбюро, а з липня 1918 р.- Центральний військово-революційний комітет (ЦВРК) та місцеві ревкоми.

Після анулювання Брестського миру розпочався наступний етап поширення радянської влади в Україні. 28 листопада 1918 р. у м. Суджа Курської губернії відбулося перше засідання Тимчасового робітничо-селянського уряду України. У маніфесті до робітників та селян України робітничо- селянський уряд повідомив про усунення від влади гетьмана П. Скоропадського та перехід усієї повноти влади до Рад. 30 листопада була утворена Військова рада Української радянської армії.

У результаті наступу Червоної армії до травня 1919 р. радянська влада була поширена майже на всю територію України в межах колишньої Російської імперії. Розпочалося відновлення діяльності центральних та місцевих органів влади. Тимчасовий робітничо-селянський уряд декретом від 6 січня 1919 р. скасував встановлену Центральною Радою назву держави «Українська Народна Республіка» (УНР) і затвердив іншу, на зразок РСФРР, офіційну назву «Українська соціалістична радянська республіка» (УСРР). Відповідно до декрету від 29 січня 1919 р. уряд почав іменуватися на зразок російського - «Рада Народних Комісарів УСРР».

Остаточно УСРР - як радянська форма державності,- оформилась з прийняттям на ІІІВсеукраїнському з’їзді Рад (6-10 березня 1919 р.) першої Конституції УСРР. З’їзд обрав Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), який працював між з’їздами і наділявся законодавчими та контрольними функціями. На з’їзді було затверджено склад уряду - РНК УСРР. Була створена постійно діюча Президія ВУЦВК на чолі з Г. Петровським, яка за первісним задумом мала виконувати поточну роботу і готувати законопроекти. Але досить швидко її повноваження зросли. Зокрема, в період між сесіями вона затверджувала постанови РНК УСРР, призначала народних комісарів, керівників державних комітетів, розглядала клопотання про помилування тощо.

У квітні-травні 1919 р. відповідно до Конституції відбулися вибори місцевих (губернських, повітових та волосних) рад та формування їхніх виконавчих органів - виконкомів. У прифронтових районах вибори не проводилися і органами влади тут залишалися ревкоми.

Суттєвою особливістю становлення органів радянської влади було те, що як у центрі, так і на місцях вони дедалі більше контролювалися більшовиками.

У зв’язку з наступом військ Денікіна з півдня, а також просуванням із заходу об’єднаних військ УНР (Директорії) та Української Галицької армії радянське будівництво було тимчасово призупинене. Відбулась перебудова органів влади та управління відповідно до воєнних умов. 30 квітня 1919 р. створено Раду робітничої й селянської оборони УСРР, до якої увійшли секретар ЦК КП(б)У, два представники ВУЦВК, наркоми у військових справах, продовольства, шляхів сполучень, соцінспекції, командувач Українського фронту, член Реввійськради, голова надзвичайної комісії з постачання Червоної Армії. Рада оборони здійснювала оперативне управління країною, видавала декрети й постанови, створювала різні комісії, призначала «особливоуповноважених», наділяючи їх надзвичайними правами. Комітети оборони створювались також у губернських центрах.

В умовах поширення селянських повстань декретом ВУЦВК «Про сількомбіди» від 14 травня 1919 р. сільради було тимчасово розпущені, єдиними та надзвичайними органами влади на селі стали комбіди. Для забезпечення продовольством військ, робітників та сільської бідноти застосовувались силові й репресивні заходи. Так, постановою Ради оборони від 17 липня 1919 р. рекомендувалося у боротьбі проти непокірного селянства застосовувати принцип кругової поруки, захоплення заручників, накладання контрибуцій, виселення сімей керівників повстань тощо.

Надзвичайні заходи не допомогли більшовикам втримати владу. Український радянський уряд 30 вересня 1919 р. був евакуйований до РСФРР.

Відновлення радянських органів влади й управління відбулося протягом листопада 1919 р.- лютого 1920 р. у формі надзвичайних органів - ревкомів. 11 грудня 1919 р. на спільному засіданні Президії ВУЦВК та РНК УСРР було створено Всеукраїнський революційний комітет на чолі з Г. Петровським, який уособлював найвищу законодавчу й виконавчу владу. Всеукрревкомом, за узгодженням з губернськими комітетами КП(б)У та командуванням Червоної армії, створювалися губернські ревкоми. Губревкоми аналогічним чином при сприянні політвідділів діючої армії створювали повітові ревкоми.

Наприкінці лютого 1920 р. знову приступили до виконання своїх обов’язків вищі органи державної влади й управління ВУЦВК і РНК УСРР. Невдовзі розпочалися вибори до місцевих Рад, які проходили включно по квітень 1920 р. Губернські та інші місцеві з’їзди Рад сформували власні виконавчі комітети - виконкоми, які замінили на місцях ревкоми. 16-23 травня 1920 р. відбувся ІѴВсеукраїнський з’їзд Рад, робота якого проходила в складних умовах. Розпочався похід проти радянської влади польсько- петлюрівських військ та армії Врангеля. Це знайшло відбиття у його рішеннях про зміцнення робітничоселянської влади, мілітаризацію радянських установ. У новоутвореному складі вищих органів влади - ВУЦВК, Президії ВУЦВК, РНК УСРР переважну більшість становили більшовики. Так, серед 82 членів ВУЦВК їх було 74, з семи членів Президії ВУЦВК четверо належали до вищого партійного керівництва - політбюро ЦК КП(б)У.

Перевибори місцевих Рад у жовтні-грудні 1920 р. відбувалися на основі принципу скликання робітничих конференцій, загальних зборів, мітингів. Переважну більшість їх складу становили більшовики: в повітових виконкомах їх було понад 70%, у губернських - близько 85%. Це дозволило зробити місцеві Ради органами диктатури пролетаріату, забезпечити підконтрольність їх комітетам КП(б)У. Помітна роль у здійсненні влади на місцях належала ревкомам, військревкомам, які формувалися партійними комітетами більшовиків, та призначуваним ними комісарам, «трійкам», «четвіркам», «семіркам»... Всі вони наділялися надзвичайними правами.

Зміцненню соціальної бази радянської влади на селі сприяли створені відповідно до Закону від 9 травня 1920 р. сільські та волосні комітети незаможних селян (комнезами). На відміну від вже існуючих комбідів до їх складу входили не лише бідняки, а й середняки. Якщо комбіди формувались при відсутності сільських рад і замість них, комнезами утворювались місцевими радами і діяли під їхнім керівництвом. В їх завдання входило: сприяння виконанню закону про наділення землею та інвентарем безземельних та малоземельних селян; проведення в життя закону про хлібну розкладку та забезпечення сільської бідноти передбаченою законом часткою заготівки; сприяння радянській владі на селі.

Більшовицька влада, зруйнувавши залишки попередніх судових та правоохоронних структур, велику увагу приділяла створенню органів захисту власного режиму.

Постановою уряду «Про введення народного суду» від 4 січня 1918 р. створювалися дільничі, повітові й міські народні суди, вироки й рішення яких були остаточними і не підлягали апеляційному й касаційному оскарженню. Спори із земельних, цивільних, трудових справ, відповідно до постанови уряду від 20 січня 1918 р., передавалися на розгляд позасудових та громадських органів: селянських земельних комітетів, примиренських камер, житлових камер, відділів праці місцевих Рад тощо.

Відповідно до Тимчасового положення про народні суди та революційні трибунали УСРР від 20 лютого 1919 р., система народних судів була реорганізована. На базі дільничих судів створювався єдиний народний суд, повітові й міські суди скасовувалися. У якості касаційної інстанції скликалися ради (з’їзди) народних суддів повіту (судового округу).

Положенням РНК про народний суд від 26 жовтня 1920 р. запроваджувалися постійно діючі губернські ради народних суддів у складі: голови, його заступника, 2-5 членів, які обиралися з’їздом народних суддів.

Кримінальні справи народний суд розглядав колегіально у складі народного судді та двох або шести народних засідателів, які обиралися відповідними радами чи виконкомами. Для кандидатів на посаду народного судді вимагався досвід політичної роботи. У народних судах створювались колегії правозаступників (адвокатів), персональний склад яких обирався відповідними Радами та виконкомами.

Функція придушення опору диктатурі пролетаріату покладалася на революційні трибунали, які створювалися по одному на губернію. На розгляд трибуналів передавалися справи про контрреволюційні злочини, шпигунство, посадові злочини, спекуляцію, а з 1920 р. також справи про бандитизм, розбій, крадіжки тощо. Відповідно до Положення про революційні трибунали від 23 січня 1918 р., вони діяли за спрощеною процедурою. Щоправда, передбачалося здійснення попереднього слідства особливими народними слідчими, функцій обвинувачення - обвинувачами, захисту - правозаступниками. Кількісний і персональний склад членів трибуналу визначався губвиконкомом, але він не міг бути менш ніж 15 осіб. Справи розглядалися у складі 3-х, а з березня 1920 р.- 5-ти членів трибуналу. У квітні 1919 р. був створений Верховний касаційний суд, який

розглядав скарги на вироки трибуналів, а наприкінці травня 1919 р.- Верховний революційний трибунал, який діяв як суд першої інстанції у справах особливої важливості.

Для боротьби з контрреволюційними, військовими та іншими злочинами у Червоній Армії створювалися військові трибунали, порядок діяльності яких визначався Положенням про особливі військові трибунали від 11 грудня 1918

р.

Особливу роль у боротьбі насамперед з політичними противниками більшовиків відігравала створена за прикладом РСФРР декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України 3 грудня 1918 р. Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією, саботажем та посадовими злочинами (ВУНК). Хоча формально ВУНК створювалась як відділ Наркомату внутрішніх справ, а у 1920 р. була підпорядкована РНК УСРР, реально відбувався процес її перетворення у своєрідну репресивно-каральну структуру більшовицької партії. Діяльність ВУНК значною мірою спрямовувалась Всеросійською НК, безпосередньо підпорядкованою ЦК РКП(б).

У 1917 р. Ради робітничих депутатів розпочали створення загонів робітничої міліції. Основним її призначенням на цей час було запобігання спробам контрреволюційного перевороту. Однак у своїй практичній діяльності загони міліції займалися охороною заводів і фабрик, підтриманням громадського порядку в містах, боротьбою із злочинністю, робили обшуки у осіб, які займалися спекуляцією, тощо. Реорганізація цих загонів у відділи міліції при військово-революційних комітетах розпочалась наприкінці 1918 р. Відповідно до декрету Тимчасового робітничо- селянського уряду України від 5 лютого 1919 р. здійснювався перехід до штатної радянської міліції у республіканському масштабі. В її структурі поступово склалися карний розшук, загальна, судово-кримінальна, промислова, залізнична, річкова, морська служби. На підрозділи міліції покладався обов’язок підтримання порядку в містах та селах, проведення невідкладних слідчих дій та вжиття заходів до затримання злочинців у випадках вчинення злочинів, сприяння судовим установам у виконанні вироків. 30 березня 1920 р. при НКВС УСРР було створене Головне управління радянської робітничо-селянської міліції.

Нагляд за виконанням законодавчих актів влади здійснювали також численні контрольні комісії, відділи, уповноважені. Чільне місце серед органів нагляду і контролю належало Народному комісаріату юстиції та його губернським, повітовим та міським відділам.

Формування основ радянського права

Радянське державне будівництво супроводжувалось формуванням основ радянської правової системи. Особливістю цього процесу в Україні була його спорідненість з російським. Найважливішим аспектом правової дійсності і головним джерелом права вважалась революційна правосвідомість.

Основи радянського конституційного права закладалися декретами Всеросійських з’їздів Рад, актами ЦВК та РНК Росії, дію яких було поширено на Україну, а також постановами Всеукраїнських з’їздів Рад, ВУЦВК, РНК УСРР. Діапазон пошуку оптимальних форм державного устрою був досить широким: від входження до складу Російської федерації - до створення власної Української федеративної республіки. Так, резолюція ІІ Всеукраїнського з’їзду Рад «Про державний устрій» від 18 березня 1918 р. визначала Україну як «республіку федеративну, яка... об’єднує вільні міста та республіки, як автономні частини Української Федеративної Радянської Республіки».

Найбільш прийнятною формою диктатури пролетаріату вважалася система радянських органів влади. Юридичне оформлення вона отримала на ІІІ Всеукраїнському з’їзді Рад 10 березня 1919 р. із затвердженням першої Конституції УСРР. Попередньо проект Конституції, в основу якого була покладена Конституція РСФРР, розглядався й був схвалений ІІІ з’їздом КП(б)У. Остаточна редакція Конституції УСРР була прийнята Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом (ВУЦВК) 14 березня

1919 р.

У розділі І «Основні постанови» УСРР проголошувалась організацією «диктатури працюючих і експлуатованих мас пролетаріату і біднішого селянства для перемоги над їх віковими гнобителями й експлуататорами капіталістами й поміщиками». Завдання диктатури полягало у переході від буржуазного ладу до соціалізму шляхом проведення соціалістичних реформ і систематичного придушення опору заможних класів. Після чого диктатура мала зникнути, а за нею - й держава, «уступивши місце вільним формам суспільного життя» комуністичного ладу. Скасовувалась приватна власність, проголошувалась свобода слова, зібрань і союзів, але тільки для «працюючих мас». На «трудові елементи» покладалався збройний захист завоювань соціалістичної революції. Наголошувалося, що УСРР має увійти до складу єдиної Соціалістичної Радянської Республіки, «як тільки створяться умови для її збудови». По суті, це свідчило про тимчасовість існування УСРР.

Другий розділ «Конструкція радянської влади» визначав структуру та повноваження органів радянської влади. Центральними органами УСРР проголошувались: 1) Всеукраїнський з’їзд рад, який мав скликатися не рідше як двічі на рік; 2) ВУЦВК, що діяв у періоди між з’їздами; 3) Рада Народних Комісарів (РНК), що складалася з голови і народних комісарів - завідувачів особливих відділів ВУЦВК та інших осіб, призначених ВУЦВК. Органами радянської влади на місцях були з’їзди губернських, повітових та волосних рад, міські та сільські ради та обрані ними виконавчі комітети (виконкоми).

Правом обирати й бути обраними до Рад користувалися незалежно від віросповідання, національності, статі громадяни УСРР, яким виповнилося 18 років, за винятком осіб, що застосовують найману працю, живуть на нетрудові доходи (прибутки з підприємств, маєтків тощо), приватні торгівці, комерційні посередники, служителі релігійних культів, колишні поліцейські й жандарми, члени імператорської родини, особи, визнані божевільними, засуджені.

Як третій розділ до Конституції був включений пристосований до умов УСРР текст Декларації прав і обов’язків трудящого і експлуатованого народу, затверджений у січні 1918 р. ІІІ Всеросійським з’їздом Рад. Закріплювалися принципи повновладдя трудящих, скасовувалась експлуатація людини людиною, запроваджувались робітничий контроль, націоналізація промисловості, транспорту, банків.

Останній розділ визначав герб і прапор УСРР.

У процесі націоналізації землі, банків, заводів, транспорту, ліквідації приватної власності відбувалося становлення основних цивільно-правових інститутів радянського права. Правові засади націоналізації були закладені в Декретах «Про націоналізацію всіх приватних залізниць і під’їзних колій» від 4 січня 1919 р., «Про порядок націоналізації підприємств» від 11 січня 1919 р., «Про націоналізацію банків» від 22 січня 1919 р., «Про скасування права приватної власності на нерухоме майно в містах» від 1 березня 1919 р. та ін.

Політика «воєнного комунізму», яка стала конкретним проявом диктатури пролетаріату у 1918-1920 рр., привела до широкої націоналізації, встановлення державної власності на засоби виробництва, монополії держави на продовольство та предмети попиту. Щоправда, не підлягали націоналізації дрібні підприємства з кількістю робітників за наявності механічного двигуна - 6 чоловік, а без нього - 10, націоналізація не торкалася власності кооперативних організацій, кустарів-одиночок. На відміну від Росії, в Україні «червоноармійська атака на капітал» розпочалася дещо пізніше. З цієї причини тут зберігалася певна кількість ненаціоналізованих середніх і дрібних підприємств, залишились у приватній власності невеликі вугільні шахти, більшим виявився грошовий обіг.

Адміністративно-правове регулювання все більше втручалося у сферу цивільно-правових відносин. Заборонялась приватна торгівля нормованими продовольчими й промисловими товарами. Було скасовано плату за паливо, газ, електроенергію, транспорт, комунальні послуги тощо. Для робітників і службовців вводилась система розподілу за картками продуктів харчування й предметів першої необхідності. Відповідно до принципу «хто не працює, той не їсть» «нетрудові елементи» карток не одержували. Більш того, на підставі декрету РНК УСРР від 1 березня 1919 р. «Про відібрання надлишків одягу та білизни у буржуазії» до них застосовувались конфіскації та реквізиції відповідних речей.

Декретами РНК УСРР «Про вилучення хлібних лишків і встановлення твердих цін на них» від 31 січня 1919 р., «Про розкладку лишків врожаю 1918 р. та попередніх років» від 12 квітня 1919 р., Законом «Про хлібну розкладку» від 26 лютого 1920 р. селян було зобов’язано продавати лишки своєї продукції безпосередньо державі. Але в умовах інфляції відбувалася звичайна реквізиція, яку здійснювали комбіди, комнезами, робітничі продовольчі загони та військові підрозділи Наркомпроду УСРР. Спочатку продрозкладка охоплювала хліб і фураж, згодом поширилась на м’ясо й картоплю, а з 1920 р.- на все продовольство.

Так зване «буржуазне» спадкове право було скасоване декретом РНК УСРР «Про скасування спадкування» від 11 березня 1919 р. Майно померлого переходило у власність держави. З цього майна забезпечувалося «утримання» непрацездатним та нужденним родичам спадкодавця.

Основи радянського земельного законодавства були започатковані вже в першому декреті Всеросійського з’їзду Рад «Про землю», постанові РНК РСФРР від 5 листопада 1917 р. «Про перехід землі в розпорядження земельних комітетів». Законодавчими актами УСРР («Тимчасове положення про соціалізацію землі», схвалене ІІ Всеукраїнським з’їздом Рад 19 березня 1918 р., декрет ВУЦВК «Про соціалістичний землеустрій і про перехідні заходи до соціалістичного землекористування» від 26 травня 1919 р., Закон Всеукрревкому «Про землю» від 5 лютого 1920 р.) скасовувалася приватна власність на землю, надра, води, ліси. Вони становили єдиний державний фонд. Заборонялися будь-які цивільно-правові угоди із землею (купівля- продаж, застава, дарування та ін.). Земля надавалася селянам у користування. Передбачався розвиток колективних форм землекористування (радгоспів, сільськогосподарських комун, артілей, товариств із спільної обробки землі). Кооперативні об’єднання, участь у яких для сільського населення стала обов’язковою, перетворилися по суті на придаток Наркомпроду. З цієї причини в умовах товарного голоду кооперація наприкінці 1920 р. майже перестала існувати.

Регулювання трудових відносин відбувалося на основі Кодексу законів про працю РСФРР від 10 грудня 1918 р., дія якого на підставі договору про воєнно-політичний союз поширювалася на Україну. Проголошувався загальний обов’язок працювати та право на працю; обов’язок виконувати встановлену міру праці та право на оплату праці; обов’язок дотримуватися дисципліни праці та радянських законів про працю; право на відпочинок та матеріальне забезпечення.

Але в умовах воєнного часу відбувалась мілітаризація підприємств, їхній режим був наближеним до військового. Широко застосовувалась загальна трудова повинність, примусове закріплення робітників і службовців за підприємствами і установами. Спочатку вона охоплювала оборонну промисловість, з листопада 1918 р. була поширена на залізниці, а потім - на всі галузі народного господарства. Злісне ухилення від трудової повинності вважалося «трудовим дезертирством». Прогул понад три дні протягом місяця кваліфікувався як акт саботажу. В умовах господарської розрухи та знецінення грошей запроваджувалася натуралізація заробітної плати, яка наприкінці 1920 р. досягла майже 100%.

Основи шлюбно-сімейного права були започатковані декретами РНК УСРР від 20 лютого 1919 р. «Про цивільний шлюб та про введення книг актів громадянського стану» і «Про розлучення». Законним визнавався тільки громадянський шлюб (зареєстрований органами ЗАГСу). Церковний шлюб не мав правових наслідків і вважався приватною справою осіб, які одружувалися. Такі обмеження шлюбу, як різниця у віросповідуванні, обов’язковість дозволу батьків скасовувались. Проголошувалась свобода розлучень: шлюб розривався органами ЗАГСу на прохання хоча б однієї зі сторін. При цьому головним вважалося забезпечення інтересів дітей. Влітку 1919 р. з урахуванням зазначених декретів на основі аналогічного кодексу

РСФРР Наркомюстом УСРР був розроблений проект Кодексу законів про акти громадянського стану про сім’ю та опіку. Умови громадянської війни не дозволили ввести кодекс у дію.

Нове кримінальне право формувалося на основі принципу доцільності, який протиставлявся принципу законності. Суд повинен був враховувати ступінь і характер соціальної небезпеки злочинця, його соціальну приналежність. Вістря кримінальних репресій спрямовувалися не лише проти кримінальних злочинів, а й проти вчинків, які «становили загрозу радянській владі» - жертвами «червоного терору» стали тисячі людей. Кримінальне право спочатку регулювалося окремими декретами УСРР, а з 4 серпня 1920 р. на території України були введені в дію «Керівні начала з кримінального права РСФРР», в яких містилися положення про

кримінальне право й правосуддя, про стадії вчинення злочину, про співучасть, про простір дії кримінального права. Покарання передбачалося не лише за закінчене злочинне діяння, а й за задум про злочин.

Система покаранъ включала: догану, громадський осуд, примушення пройти курс політграмоти, оголошення бойкоту, виключення з колективу, усунення з посади, позбавлення політичних прав, оголошення ворогом революції або народу, примусові роботи, позбавлення волі, оголошення поза законом, розстріл тощо. Деякі з цих покарань, перш за все, спрямовані на зміну свідомості правопорушника (осуд, примушення пройти курс політграмоти тощо), широко застосовувались в адміністративному й позасудовому порядку. Разом з тим, влада вдавалася до вжиття таких антиправових заходів, як взяття заручників, притягнення до кримінальної відповідальності за принципом кругової поруки (у випадках опору державним органам, знищення продовольчих складів, пошкодження залізниць тощо). Загалом відбувалося посилення кримінальної репресії. На відміну від Росії, де у 1920 р. відмовились від застосування смертної кари, Всеукрревком прийняв постанову від 2 лютого 1920 р. про те, що скасування смертної кари на даний час на території України не може бути здійснене.

Основи кримінального процесу встановлювалися Тимчасовим положенням про народні суди і революційні трибунали УСРР від 20 лютого 1919 р., Положенням про народний суд від 26 жовтня 1920 р., інструкцією «Про судочинство» від 3 червня 1919 р. та численними циркулярами Наркомюсту УСРР.

Всі репресивні органи мали функції слідства, суду та виконували вироки. Так, «Положенням про Всеукраїнську і місцеві надзвичайні комісії» від 30 травня 1919 р. НК надавалось право застосовувати збройну силу у випадках контрреволюційних виступів, погромів та чорносотенних заворушень, проводити обшуки, арешти, облави, накладати заборону на майно, вести слідство та виносити вироки по справах у контрреволюції, шпигунстві та бандитизмі. З дозволу місцевих виконкомів вони мали право вести слідство та виносити вироки і з інших справ.

Справи про найбільш небезпечні злочини розглядали революційні трибунали. При оцінці доказів і при визначенні покарань члени трибуналів керувалися декретами радянської влади і «власною революційною правосвідомістю». Попереднє слідство у деяких справах трибунали мали право визнавати непотрібним, а у політичних справах, відповідно до циркуляру НКЮ УСРР від 29 лютого 1920 р. «Про прискорення провадження попереднього слідства», воно мало бути завершене протягом 48 годин. Судочинство було безперервним, а склад трибуналу незмінним. Право звинуваченого на захист істотно обмежувалося. Вироки трибуналів виконувались протягом 24 годин.

Процедура розгляду кримінальних справ у народних судах врегульовувалась Тимчасовим положенням від 20 лютого 1919 р. Приводом до порушення кримінальної справи були постанови органів міліції, слідства, заяви громадян. Судові засідання, як правило, були відкритими. Справи про посягання на життя, зґвалтування, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, розбої, грабежі, підлог документів та підроблення грошових знаків розглядалися за участі шести народних засідателів, які мали однакові права з народними суддями. Рішення щодо проведення попереднього слідства у конкретних справах приймав народний суддя. Розгляд справ про найтяжчі злочини відбувався за участю обвинувача та захисника.

Норми цивільного процесу містились, як правило, в актах, якими врегульовувався кримінальний процес. Внаслідок значного скорочення цивільного обігу питома вага цивільних справ у народних судах була незначною. Територіальна підсудність справ визначалась за місцем проживання відповідача, хоча остаточно це вирішував суд. Судочинство розпочиналося за позовом громадян або установ. Справи розглядалися народними суддями одноособово або за участю двох народних засідателів. Судове засідання розпочиналось з доповіді народного судді, потім слово надавалось позивачу і відповідачу. При необхідності проводився допит свідків. Рішення народного суду протягом місяця з дня його оголошення могло бути опротестоване в касаційному порядку до Ради народних суддів.

* * *

Внаслідок встановлення радянської влади за зразком і підтримкою Росії в Україні утвердилась диктатура пролетаріату та найбіднішого селянства. Відбулася інтеграція більшовицької партії у владу, що стало визначальним чинником державного устрою.

В умовах громадянської війни та іноземної інтервенції, поряд з радянськими органами, утворювалися нелегітимні надзвичайні органи влади, органи захисту більшовицького режиму, які здійснювали функції оборони та придушення опору класових супротивників.

Суцільна націоналізація економіки, проведення політики «червоноармійської атаки на капітал» призвели до широкого використання форм і методів позаекономічного державно-правового примусу. Основним призначенням радянського права було застосування суворої класової репресії, забезпечення воєнно-комуністичних заходів.

Завдання для самостійноїроботи

1. Дайте загальну характеристику соціально-політичної ситуації, що утворилася після Лютневої 1917 р. революції та повалення монархії в Російській імперії, розкрийте причини повсемісного виникнення рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, як органів керівництва революційним рухом у регіонах і містах. Які особливості мав цей процес в Україні? Охарактеризуйте напрями діяльності рад у Донецько- Криворізькому басейні та в деяких інших регіонах Півдня України, де вони діяли як органи влади.

2. Проаналізуйте соціально-політичну ситуацію в Україні після жовтневого 1917 р. перевороту, зокрема, причини посилення протистояння між більшовицьким урядом у Петрограді (Раднаркомом) і Центральною Радою. Проаналізуйте ультимативні вимоги до Центральної Ради. з боку Петроградського Раднаркому, що містились у радіотелеграмі, підписаній В. Леніним і Л. Троцьким 3 грудня 1917 р. та зміст Відповіді Генерального секретаріату від 4 грудня. Поясніть, до яких заходів вдалися більшовики, щоб легітимно усунути Центральну Раду та чим завершилася ця спроба.

3. З’ясуйте обставини проведення 11-12 грудня 1917 р. І Всеукраїнського з’їзду Рад та охарактеризуйте його рішення. Якого статусу набувала Україна за резолюціями з'їзду? (додаються). Розкрийте склад та призначення обраного на з'їзді Тимчасового Центрального Виконавчого Комітету, та створеного ним першого радянського уряду - Народного Секретаріату.

4. Охарактеризуйте рішення ІІІ Всеукраїнського з’їзду Рад (6-10 березня 1919 р.) та зміст першої Конституції УСРР (додається). Поясніть, в чому полягало завдання держави “диктатури працюючих і експлуатованих мас пролетаріату і біднішого селянства”. Які встановлювалися обмеження у виборчому праві? З’ясуйте, які положення Конституції 1919 р. по-суті свідчили про тимчасовість існування УСРР?

5. Поясніть, які судові органи створювалися за Постановою радянського уряду “Про введення народного суду” від 4 січня 1918 р. (додається), розкрийте їхню юрисдикцію та порядок діяльності. З’ясуйте, на розгляд яких позасудових та громадських органів передавалися спори із земельних, цивільних, трудових справ. Розрийте порядок створення та склад народних судів та губернських рад народних суддів у відповідності з Положенням РНК про народний суд від 26 жовтня 1920 р.

6. Охарактеризуйте порядок створення, склад та повноваження революційних трибуналів у відповідності з Положенням про революційні трибунали від 23 січня 1918 р. Поясніть, у чому полягала спрощена процедура розгляду справ революційними трибуналами. Охарактеризуйте порядок створення, склад та повноваження військових трибуналів у відповідності з Положенням про особливі військові трибунали від 11 грудня 1918 р.

7. Розкрийте призначення створеної за прикладом РСФРР декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України від 3 грудня 1918 р. Всеукраїнської надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією, саботажем та посадовими злочинами (ВУНК).

8. Охарактеризуйте процес створення у 1917 році радами робітничих депутатів загонів робітничої міліції та їх реорганізації у відділи міліції при військово-революційних комітетах. Розкрийте завдання та структуру штатної радянської міліції, створюваної у республіканському масштабі відповідно до декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України від 5 лютого 1919 р. Який орган у березні 1920 р. при НКВС УСРР було створено для керівництва радянською робітничо-селянською міліцією?

9. Охарактеризуйте основи радянського державного права та основні акти радянської влади 1917-1920 рр., якими вони закладалися. Ознайомтеся з постановою Всеукраїнського революційного комітету про поширення на Україну декретів РРФСР (додається).

10. На основі порівняльного аналізу рішень І-ІІІ Всеукраїнських з’їздів Рад з’ясуйте діапазон пошуку радянською владою оптимальних форм державного устрою. Проаналізуйте постанову РНК УСРР про запровадження української мови в школах і радянських установах від 21 вересня 1920р. (додається) та розкрийте її значення.

11. Розкрийте правові засади процесу широкої націоналізації, встановлення державної власності на засоби виробництва, монополії держави на продовольство та предмети попиту. Ознайомтесь із повідомленням голови Ради Української трудової армії Й В. Сталіна В. І. Леніну про стан продовольчої справи на Україні і заходи щодо виконання продовольчої розверстки (додається). З’ясуйте, в чому полягало втручання адміністративно-правового регулювання у сферу цивільно- правових відносин Поясніть, які правові наслідки спричинило прийняття РНК УСРР декрету “Про скасування спадкування” від 11 березня 1919 р.

12. З’ясуйте, які акти російського радянського земельного законодавства використовувалися в Україні? Якими законодавчими актами УСРР скасовувалася приватна власність на землю, надра, води, ліси та передбачався розвиток колективних форм землекористування? Проаналізуйте витяги з тексту Закону Всеукраїнського революційного комітету про землю від 6 лютого 1920 р. (додається).

13. Розкрийте правові засади регулювання трудових відносин. Поясніть, що спричинило мілітаризацію підприємств та розкрийте зміст основних категорій мілітарного трудового права (загальна трудова повинність “трудове дезертирство”, саботаж, натуралізація заробітної плати та ін.).

14. Охарактеризуйте основи шлюбно-сімейного права, започатковані декретами РНК УСРР від 20 лютого 1919 р. “Про організацію відділів записів актів громадського стану”, “Про громадянський шлюб та про введення книг актів громадянського стану”, “Про розлучення”.

15. З’ясуйте, які акти радянської влади використовувалися у якості джерел кримінального права, як класова належність обвинуваченого впливала на вирок суду. Поясніть, на якій підставі в Україні у якості основного джерела кримінального права з серпня 1920 р. діяли “Керівні начала з кримінального права РСФРР”. Розкрийте зміст положень цього документа (додається).

16. Наведіть аргументи, які підтверджують тезу про посилення в Україні кримінального репресії. Ознайомтеся з текстом доданої до теми постанови Всеукраїнського революційного комітету про застосування найвищої міри покарання - розстрілу до активних контрреволюціонерів на Україні (додається).

17. Охарактеризуйте процедуру розгляду кримінальних та цивільних справ у народних судах за Тимчасовим положенням від 20 лютого 1920 р. Розкрийте особливості розгляду справ революційними трибуналами.