§5. Джерела історії держави і права України

Поняття «джерело» в історико-правовій науці відріз­няється від узвичаєного в юриспруденції. У теорії права під джерелом розуміється його зовнішнє вираження. Це спосіб зовнішнього вияву правових норм, який засвідчує їх загаль- нообов’язковість^[7].

Оскільки Україна протягом усього свого існування на­лежала до сфери європейського впливу і сьогодні її право має всі ознаки приналежності до романо-германської сім’ї правових систем, основним джерелом є пам’ятки у вигляді нормативно-правових актів, передусім, законів, гетьмансь­ких універсалів, збірок нормативних актів, магдебурзького права тощо. Сюди ж належать записи правових звичаїв, зо­крема етнографічно-юридичні, тексти нормативно-право­вих договорів, відомості про них (починаючи з договорів жи­телів давньогрецьких міст - колоній у Північному Причор­номор’ї та норм права у Давньоруській державі), документа­льні джерела, які відображають правозастосування, у пе­ршу чергу матеріали, які сформувалися у процесі діяльно­сті судових органів. Усі названі джерела носять документа­льний характер. Важливе значення для науки історії дер­жави і права України, а також для її вивчення в якості нав­чальної дисципліни мають аналітичні, підготовчі та комен- тувальні матеріали до проектів та чинних нормативно-пра­вових актів.

До нормативного матеріалу примикають джерела іс- торико-юридичної науки, яким властиві риси, притаманні

загальній історії Йдеться про наративні (описові) джерела, мемуарну літературу, періодику, статистику тощо - різні цивільно-історичні за формою джерела, які менше з тим, ві­дображають державно-правову реальність на українських землях у попередні століття.

Таким чином, джерелами науки історії держави і права України виступають як джерела права минулих років, які стали сьогодні правовими пам’ятками, так інші документа­льні, матеріальні, культурно-традиційні свідчення як істо- рико-юридичного, так і загальноісторичного характеру.

Періодизація історії держави і права України поля­гає в тому, що історія держави і права зарубіжних країн, і історія держави і права України є науками і навчальними дисциплінами, сформованими хронологічно за викладен­ням матеріалу і плином часу. Людство об’єктивно існує й буде завжди існувати у просторі й часі, отже, будь-які події й явища обов’язково перебувають у певній часовій, або хро­нологічній послідовності. Для спрощення й підвищення яко­сті аналізу, посилення наочності порівнянь історико-пра- вова наука може інколи відходити від послідовно-хронологі­чного методу (діахронного), користуючись синхронним (аналіз різних правових явищ в один момент часу) підходом, більш притаманним порівняльному правознавству. Однак, хронологічна послідовність викладення фактичного й ана­літичного матеріалу не лише не можна ігнорувати, вона за­лишається основною і домінуючою. Це обумовлено природ-

ним станом речей і здоровим глуздом. Неможливо собі уя­вити науковий чи навчальний текст із історії держави і права України, де б про правовий режим воєнного стану в УРСР у роки Другої світової війни оповідалося б раніше, ніж про Руську Правду та право Київської Русі.

Виклад навчального матеріалу курсу «Хсторія держави і права України» здійснюється відповідно до певної періоди­зації - поділу на великі, послідовні обумовлені найбільш значущими рисами часові проміжки (періоди) розвитку дер­жави і права. Зважаючи на те, що історія держави і права України є невід’ємною складовою всесвітньої історії дер­жави і права, цей поділ повинен мати загальний, універса­льний характер.

Для періодизації історичного процесу, як для будь- якого упорядкування, класифікації, необхідно виділити го­ловний критерій, ознаку, за яким би був здійснений цей умо­вний, але методологічно необхідний поділ.

Традиційним для вітчизняної історії держави і права був формаційний поділ, запропонований відомим філосо­фом, теоретиком економіки, засновником теорії наукового соціалізму К. Марксом. У його основі - економічний розви­ток, особливості стану засобів матеріального виробництва та пов’язаних із ним виробничих відносин. Це обумовлює ві­дносини власності, соціальну сутність політичного пану­вання, вираженого в змісті державної влади та правового ре­гулювання. Згідно з цим підходом послідовно розглядаються держава і право рабовласницького, феодального, капіталіс­тичного (буржуазного) та соціалістичного ладу.

Крах радянської моделі соціалізму обумовив модифі­кації формаційної періодизації. Сьогодні також говорять про доіндустріальне, індустріальне та постіндустріальне су­спільства (в епоху останнього людство вже вступило) і від­повідні їм державно-правові форми.

Альтернативою формаційному підходу виступає циві- лізаційний. Він започаткований відомим істориками та фі­лософами А. Тойнбі, О. Шпенглером, Ф. Броделем, які розг­лядали історію людства, а відтак й історію держави і права у контексті виникнення, розвитку, занепаду, трансформації зміни цивілізацій - внутрішньо однорідних за основними

ознаками суспільних систем, пов’язаних спільним устроєм та соціальними цінностями, такими як культура, релігія, мо­ральні цінності, економічний устрій, політичний лад, соціа­льнарегулятивність - зокрема правова.

Посилення ефективності сприйняття навчального ма­теріалу курсу «Історії держави і права України» авторами пропонується максимально деідеологізований і несупереч- ливий підхід до вибору критерію її періодизації. Специфіка предмету вивчення науки та навчальної дисципліни «Історії держави і права України» вимагає покласти в її основу пра­вовий статус людини, його найбільш загальні характерис­тики, співвідношення з державою та її призначення. При цьому природно, що додержавний і доправовий період істо­рії людства (первісно-общинний, родовий лад), предмет дос­лідження загальної історії, не є таким для історії держави і права.

Відповідно до цього доцільним вбачається поділити іс­торію держави і права (зокрема всесвітню, загальну) на на­ступні періоди.

- Стародавні часи - це історія Давнього Сходу, антич­них держав, для нього притаманним є поділ на особисто ві­льних, більш чи менш повноправних громадян і людей, аб­солютно позбавлених таких прав і навіть статусу людини - рабів. Відповідно право твориться лише для повноправних громадян, у вигляді системи римського права воно набуває видатних, унікальних, небачених цивілізаційних рис. Це ΓV тисячоліття до нашої ери - V століття.

- Середні віки - домінування теократичних підходів, широкий вплив церкви і канонічного (мусульманського, ін­дуського права, конфуціанства в країнах Азії) права, розу­міння суб’єктивного права як права - привілею, залежного від належності до суспільної ієрархії, держава набуває рис феодальної. Цьому періоду відповідають V! - ХУІ століття.

- Новий час. Цей період є найважливішим для побуду­вання сучасного права у світі. Поступово набирають сили підходи про рівність людей перед законом, про їх невід’ємні права, про демократичний державний устрій і парламента­ризм, про особисту свободу, ринкові відносини. Все це вті­

люється в реальній соціальній практиці. При цьому зберіга­ється нерівність людей за гендерною і расовою ознаками, колоніалізм, проявляється необмеженість приватного капі­талу.

- Новітній час. Радянська історія держави і права, як і загальна історія, побудовані на ідеологічних мотивах побу­дови безкласового комуністичного суспільства після рево­люційного руйнування буржуазної демократії, вважала по­чатком цього періоду 1917 рік - Жовтневу революцію. Час довів суб’єктивність і надуманість такого підходу. Сьогодні вважається, що початок Новітнього часу припадає на Пе­ршу світову війну (1914 - 1918 рр.), після якої розпочався процес побудови справедливого світового порядку, виникли національні держави, отримали визнання права людини, були сформовані нові їх покоління, у провідних найбільш демократичних державах світу (незважаючи на трагедію Другої світової війни) почали розвиватися не лише правові, а й соціальні держави. Зруйновано колоніальні імперії, люди стали рівноправними незалежно від статі, раси та на­ціональності.

- Часи незалежності України з 1991 року дотепер, на який припадає розбудова незалежної суверенної Українсь­кої держави.

Варто визнати, що ця періодизація, як і будь-яка інша, є умовною. Однак, на думку авторів, вона найбільш точно ві­дображає історико-правові процеси, і є найбільш придатною для викладення матеріалу з навчальними цілями. Заува­жимо також, що світ розвивається не одноманітно, не рівно­мірно, тому для кожної конкретної державно-правової сис­теми початок і закінчення згаданих періодів є індивідуаль­ними.

Як же адаптується вказана періодизація до історії дер­жави і права України? Стародавні часи «відвідали» терито­рію сучасної України дещо фрагментарно, вони мало стосу­валися державотворення і права місцевого корінного (авто-

хтонного) слов’янського населення. Цей період характери­зується утворенням грецьких міст - колоній у Північному Причорномор’ї (Херсонес, Ольвія, Тіра та інші) з античним суспільним державно-правовим ладом, притаманним метро­поліям, елліністичної Понтійської держави та Скіфського ранньодержавного утворення.

Середні віки розпочинаються із процесів державотво­рення у слов’янських протодержавах. Із ІХ століття форму­ється давньоукраїнська держава Київська Русь з власною правовою системою та авторитетом загальноєвропейського значення. Із ХІІІ ст. центр державо- і правотворення зміщу­ється на захід, до Галицько-Волинської держави. Середні віки тривали на українських землях, які входили до Вели­кого князівства Литовського, Польського королівства та об’єднання цих держав - Речі Посполитої. Щоправда, важ­ливо зауважити, що класичної феодальної суспільної сис­теми, будованої на ієрархії відносин сюзеренітету - васалі­тету на українських землях не склалося, це спричинило те, що окремі сучасні дослідники не визнають Київську Русь як феодальну державу.

Складно говорити про точну дату настання в Україні Нового часу. Річ у тім, що загальноєвропейські процеси руй­нування класичного феодалізму з його кріпосним правом співпали з визвольною боротьбою українського народу проти польського панування під проводом Б. Хмельниць­кого у середині ХУІІ ст. Саме тоді на українських землях по­чали складатися суспільні відносини, притаманні тогочас­ним європейським демократичним державам. Однак, істо­ричний розвиток, зокрема у державно-правовій сфері, да­леко не завжди розвивається лінійно і поступально. Як на­слідок, Україна до кінця ХУІІІ ст. втратила державність, особисту свободу селян, мала місце реставрація феодальних форм, притаманних переходу від Середніх віків до Нового часу, аж до скасування кріпосного права 1861 року. На захі­дноукраїнських землях, які входили до складу Австрійської імперії, це процеси відбувалися раніше - у кінці ХУІІІ - пе­ршій половині ХІХ ст.

Проте, про початок в історії держави і права Новіт­нього часу можна говорити більш конкретно. Саме наприкі­нці Першої світової війни зазнали краху Російська, Німе­цька та Австро-Угорська імперії, між якими було поділено українські землі. Розпочалося відродження національної державності, яке проявилося в Українській революції 1917 - 1921 рр^[8]. Надзвичайно важливою подією цього періоду стало проголошення Україною 24 серпня 1991 року незалежності. Виникає закономірне питання - де ж можна умовно прове­сти межу між історією держави і права України та її держа­вно-правовим сьогоденням? Вітчизняні історики права практично одностайно вважають таким історичним водо- розділом 24 серпня 1991 року - проголошення Акту незале­жності України та дату 28 червня 1996 року - ухвалення чинної Конституції України, якою Україна проголошена не­залежною демократичною правовою соціальною державою.

Проголошення в Конституції України 28 червня 1996 р. принципу верховенства права поруч із визначенням правової держави висунуло високі вимоги до професійної юридичної діяльності, яка стає все більш складною і різно­манітною, переходить із сфери гасел і декларацій в практи­чну площину. Реформуються державні органи влади, набу­ває нового значення діяльність правоохоронних органів. Не­дарма однією з найбільш суспільно вагомих протягом 2014 - 2017 років стала реформа органів внутрішніх справ, яка пе­ретворила, створену ще на світанку радянської влади, мілі­цію на поліцію сучасного європейського зразка. Рішуче змі­нилися її основні завдання - із захисту інтересів держави і покарання правопорушників на забезпечення прав і свобод людини, здійснення соціально-сервісної функції щодо без­печного і захищеного життя громадян.

Сьогоднішній юрист - це не лише фаховий суддя, про­курор, слідчий, працівник поліції, адвокат, юрист фірми чи

підприємства. Це - будівничий правової держави і переко­наний адепт верховенства права, людина, яка спілкуючись з громадянами за родом своєї службової діяльності, виконує постійно правовиховну функцію, підвищує рівень правової свідомості й правової культури в суспільстві.

Як наслідок, він повинен мати дві головні риси, без яких неможлива правнича і правоохоронна діяльність. Пе­рша - наявність фахового юридичного мислення, друга - ро­звинена професійна правова свідомість. Вони є взаємо­пов’язаними. Без розуміння причинно-наслідкових зв’язків, історичної генези державно-правових явищ неможливо зро­зуміти їх походження і сучасний стан, орієнтуватися у спра­вжньому морі правових норм і правовідносин, якими спов­нене сучасне суспільне життя в Україні.

Професійних юристів почали готувати понад дві ти­сячі років тому у Стародавньому Римі. Так, славнозвісні «Ін­ституції» великого римського юриста Гая, які є невід’ємним класичним джерелом римського права, що продовжує і сьо­годні жити у більшості європейських правових систем, були нічим іншим як підручником з цивільного права. У всьому світі юридична освіта є такою ж складною і суспільно зна­чущою, як скажімо медична. Перехід до спеціалізації, до га­лузевих юридичних дисциплін неможливий без розуміння високої соціальної цінності права, розуміння ролі націона­льної правової системи, значення української державності, без сформованого завдяки вивченню фундаментальних юридичних дисциплін юридичного мислення, усвідомлення походження, розвитку та змісту юридичної техніки. Все це надає засвоєння курсу історії держави і права України.

Контрольні питання:

1. Що є предметом науки історії держави і права?

2. На які групи (блоки) поділяються юридичні науки?

3. Що є притаманним для історії держави і права як для науки і навчальної дисципліни, як вони співвідносяться?

4. Яким є співвідношення історії держави і права з ін­шими юридичними науками?

5. Якими є функції історії держави і права як науки?

6. Із яких методів складається методологія історії держави і права як науки?

7. Якими є джерела історії держави і права України?

8. У чому полягає сутність формаційного підходу до пері­одизації історії держави і права України?

9. У чому полягає сутність цивілізаційного підходу до пе­ріодизації історії держави і права України?

10. Яким є місце історії держави і права України як нав­чальної дисципліни у системі юридичної освіти?

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА!

1. Захарченко П. Історія держави і права: підручник / П. Захарченко. - К.: Атіка, 2004. - 368 с.

2. Іванов В. М. Історія держави і права України: підруч­ник / В. М. Іванов - К.: КУП НАНУ, 2013. - 892 с.

3. Тацій В. Я. Історія держави і права України: Підручник.

- У 2-х т. / за ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина, В. Д. Гончаренка. - Т.1. - Х.: Ін Юре, 2003. - 656 с.

4. Чайковський А. С. Історія держави і права України: навч. посіб. / за ред. А. С. Чайковського. - К.: Юрінком Інтер, 2000.

- 384 с.

5. Бандурка О. М. Історія державності України: експери­ментальний підручник / за заг. ред. Бандурки О. М., Ярмиша О. Н.

- автори: В. А. Греченко, О. А. Гавриленко, М. М. Столбуненко. та ін.. - Х.: ТОВ «Одісей», 2004. - 608 с.

6. Музиченко П. П. Історія держави і права України: нав­чальний посібник. - 5-те вид., випр. і доп. / П. Музиченко. - К.: Т-во «Знання», КОО, 2006. - 437 с.

7. Терлюк І. Я. Історія держави і права України: навч. по- сіб. / І. Я. Терлюк. - К.: Атіка, 2011. - 944 с.