Законодавча діяльність станово-представницьких органів влади
Важливою складовою системи джерел права у Великому князівстві Литовському була законодавча діяльність станово-представницьких органів влади. Законними вважалися усі акти, прийняті Пани-радою за участю великого князя або навіть без нього, а також сеймом без участі великого князя.
Сейм видавав нормативні акти, що носили різні найменування. Єдиного сучасного поняття ’’закон” у цей період не існувало. В залежності від змісту і способу прийняття закони називалися ухвалами, ухвалами земськими, постановами, конституціями, статутами, грамотами, привілеями, листами, універсалами, артикулами. У XVI столітті найбільш типовими назвами для сеймових постанов були: ухвала, статут, постанова і запозичена з латинської мови - конституція. Чіткого розмежування між поняттями не існувало.
Істотну роль у законодавчій діяльності сейму відіграли клопотання населення, що подавалися у формі чолобитних. Насамперед чолобитні були важливою формою правового захисту населення від сваволі і зловживань місцевих посадових осіб, і приводом для видання нових юридичних актів, у яких більш повно відбивалися загальні та приватні інтереси окремих верств населення. ’’Били чолом” на зловживання місцевої адміністрації, просили зберігати старі повинності і порядки, дати нові права (особливо міщани, шляхта), домагалися усунення неугодних намісників і посадових осіб, просили захистити від військових і розбійних нападів через кордон, затвердити цехові статути, звільнити від податків, повинностей, мита, забезпечити свободу віросповідання тощо. Жодних обмежень у поданні чолобитних законодавство не встановлювало. Право населення на подання чолобитних грунтувалося на давніх звичаях і тому вважалося непорушним.
Серед законодавчих актів, прийнятих без участі сейму, найбільше значення мали так звані “господарські” статути 1514, 1529 і 1557 років. Ними визначалися правовідносини між вищою і місцевою адміністрацією великокнязівських і державних маєтків (дворів і фільварків), з одного боку, і феодально-залежним населенням - з іншого.
Порядок прийняття закону (законодавча процедура).
У законодавчій діяльності, і зокрема в прийнятті сеймових постанов, важливе місце займала робота з підготовки проекту закону. Переважна більшість проектів нормативних актів готувалося юристами- практиками, що служили у державній канцелярії. При підготовці проектів багатогалузевих законів створювалися спеціальні комісії, у які поряд із практиками включалися і люди, що мали спеціальну юридичну освіту, а також депутати сеймів.При обговоренні закону всі учасники сейму мали право висловлювати свою думку. Рішення повинні були прийматися одноголосно або переважною більшістю голосів. У випадку розбіжності думок, особливо серед магнатів, робилися спроби їх примирення, погодження різних пропозицій. Усе це призводило до уповільнення роботи сейму й затягування прийняття закону. Тому сесія сейму дуже часто тривала до двох-трьох місяців, а іноді й півроку.
Заключною стадією в законотворчості ВКЛ служило обнародування закону. Воно здійснювалося депутатами вального сейму на спеціально скликаних повітовими старостами місцевих сеймиках. Крім того, депутати зобов'язані були привозити із собою копії сеймових рішень і передавати їх на збереження в земські суди, а також представляти копії для вписання у гродські книги. Увесь цей порядок свідчить про те, що ознайомлення
населення з новими законами було поставлено, як для того часу, цілком задовільно.
Моментом вступу закону в силу вважався, як правило, час його прийняття. Якщо в законі не було обмовки, на який термін він видається, то вважалося, що він мав діяти на ”вічні часи". Щоправда, у XVI ст. встановлюється практика окремого визначення дати введення закону в силу.
10.