§5. Основні риси права Руської Держави (Київської Русі)

Джерела права давньоруської держави:

- звичаєве право було домінуючим джерелом права. У літописах і свідченнях тогочасних істориків (Геродот, Лев Диякон та ін.) містяться дані про звичаї східних слов’ян ще до утворення Руської держави.

змін, що відбувались у східнослов’янському суспільстві. Ви­никла потреба формального визначення норм звичаєвого права. Князівська влада санкціонувала лише ті звичаї, що могли пристосуватися до нових суспільних відносин. Останні перетворювалися на норми звичаєвого права. Оскі­лькиїх санкціонувала держава, вони ставали загальноо­бов’язковими для виконання. Норми звичаєвого права були тісно пов’язані з нормами моралі, і тому сприймалися як справедливі. На ці норми змушена була зважати і феода­льна верхівка;

- договори міжнародно-правового характеру. Сього­дні науковцям відомо чотири тексти договорів Русі з Візан­тією, що датуються 907, 911, 944 (945) та 971 роками. У дого­ворах 911 та 944 рр., що були укладені князями Олегом та Ігорем містилася найбільша кількість цивільних, криміна­льних, процесуальних норм. Ці джерела дають нам достат­ньо цілісне уявлення про правову систему Руської держави періоду її становлення. Наприклад, договір 911 р. визначав умови надання військової допомоги грекам, сплату Візан­тією щорічної данини Русі, умови викупу полонених і неві­льників, дозволяв русам служити у візантійських імперато­рів. Встановлювалася відповідальність за деякі види злочи­нів, перелічувалися зобов’язання, що випливали з факту спричинення шкоди.

- договори князів між собою. Більшість із них було укладено між удільними князями після смерті Ярослава у період роздробленості Русі. Укладалися з метою припи­нення міжусобних чвар між князями, об’єднання сил для за­хисту від зовнішнього ворога тощо. Ці договори підкріплю­валися «хресним цілуванням», коли всі сторони переговорів цілували хрест та складали відповідну присягу. У науковій літературі такі договори дістали назву хрестоцілувальних грамот;

- договір князя з народом (ряд). Наприкінці XII ст., коли князівська влада ослабла і зросло значення віча, вони стали укладатися в письмовій формі. Ці пам’ятки права не

збереглися до нашого часу в оригіналі. Про них відомо з лі­тописів. Прикладом такого виду договорів може бути дого­вір між киянами і князем ^орем Ольговичем 1146 р., скла­дений ними на вічі. Як повідомляє ^ат^^кий літопис, князь зобов’язувався не чинити насильства, вирішувати справи не порушуючи звичаю, вершити справедливий суд та замінити деяких недобросовісних київських посадовців. Князі укладали подібні ряди зі своїми дружинами. Традиція укладати ряди із князями була доволі поширена на пів­денно-західній Русі;

- княжі статути (устави) та уроки - законодавчі акти великих київських князів. Xронологічно наступні форми за­конодавства Руської держави після русько-візантійських договорів. Ухвалювались із метою доповнення або часткової заміни норм звичаєвого права. Уроки князі видавали само­стійно, а статути (устави) - за згодою боярської ради. Уроки стосувалися розпорядчих функцій князя у фінансовій сфері. Вони походили від проведеної княгинею Ольгою ад­міністративно-фінансової реформи 946 - 947 рр. і мали від­носно тимчасовий характер. Натомість устави мали чин­ність протягом тривалого часу, ними законодавець вносив зміни чи доповнення до норм звичаєвого права. Статути (устави) встановлювали норми, що мали регулювати більш суттєві відносини в суспільстві.

- церковні устави - законодавчі акти, які встановлю­вали правові основи взаємовідносин держави й церкви, світ­ської та церковної влад, правового статусу духовенства. З-по­між шести таких уставів, що дійшли до нас, найвідомішими є - Устав князя Володимира Святославовича та Устав князя Ярослава Володимировича (кінець X ст. — початок XI ст.).

Після прийняття Руссю християнства Візантія мала значний вплив на формування правової системи Руської держави. Візантійське право поглибило й збагатило руське право новими юридичними поняттями і дало поштовх роз­витку законодавства княжої доби:

- «Номоканони» - збірники церковного права. Насам­перед із Візантії запозичувалися норми церковного (каноні­чного) права. Авторитетним візантійським джерелом права на Русі був «Номоканон». До першої його частини входили правила Апостолів, Отців церкви, постанови Вселенських соборів. Усі вони мали загальну назву - канони, і служили для позначення правил поведінки (чи норм), згідно з якими поведінка людей визнавалася правильною чи неправиль­ною. До другої входили закони, що були видані візантійсь­кими імператорами у церковних справах (номой). Ця пам’ятка права дійшла до нас у двох редакціях - Івана Схо­ластика (VI ст.) та Фотія (VII ст.);

- «Еклога» - законодавчий звід візантійського права VIII ст. складався з 18 статей, в яких. 16 статей містили но­рми приватного права. У них йшлося про дарування, спад­кування, свідків тощо. Останні дві статті збірника врегульо­вували кримінально-правові відносини та процес поділу во­єнної здобичі;

- «Прохирон», складений у IX ст., за змістом був поді­бний до «Еклоги». У його 40 статтях містилися норми, які ре­гулювали цивільні, кримінальні, частково судові та церко­вні правовідносини.

- «Закон судний людем» - кодекс кримінального права, із характерною особливою суворістю кримінальних покарань. Первинну редакцію було укладено у VIII — IX ст. Більшість дослідників вбачають болгарське походження цієї пам’ятки. Проте деякі вчені обґрунтовують її давньору­ське походження;

- «Книги законній» містить постанови приватного і кримінального права. Цей збірник складається з чотирьох ча­стин: візантійського рільничого закону (укладений у VII ст.), законних книг про покарання, про розлучення і про свідків.

Був достатньо відомим на руських землях, тому окремі його норми можемо знайти у складі Руської Правди.

Руська Правда - давньоруський правовий кодекс, який має найбільше значення серед правових пам’яток Ки­ївської Русі. Оригінал Руської Правди не зберігся. У науко­вій літературі висловлювалися різні, часто протилежні ду­мки з приводу того, яке право становить основу Руської Правди: місцеве звичаєве (К. Левицький), скандинавські (норманські) та германські норми (М. Карамзін), римське (А. Максимейко) чи візантійське право (А. Володимирський- Буданов), давньоєврейське право (Г. Барац). Було б помил­ковим вважати давньоруське право збіркою норм інших держав. Руська Правда виникла на місцевому ґрунті і була результатом розвитку юридичної думки в Руській державі. Водночас необхідно визнати, що Русь існувала в оточенні ін­ших держав і народів, які впливали на неї і вона впливала на них.

До наших днів дійшло більше ніж 100 (за іншими да­ними майже 300) різних списків Руської Правди: у складі лі­тописів, у збірниках права. Усі вони складені впродовж XI — XIII ст. Списки отримували назву або за прізвищем осіб, що знаходили їх, або за місцем знаходження. До найстаріших належать списки: Карамзінський, Татіщевський, Синодаль­ний (бібліотека Синоду), Академічний (бібліотека Академії наук) та ін. Статті Руської Правди дають достатньо повне уявлення про правову систему Руської держави та про принципи, що були покладені в її основу.

Руська Правда була зводом норм державного законо­давства, або, як його називають, князівського права. Вона була одночасно зводом норм як матеріального, так і проце­суального права. Одним із недоліків юридичної техніки було те, що Кодекс укладався за казуальною системою, тобто за­конодавець намагався передбачити всі можливі життєві си­туації.

У науковій літературі списки найдавнішого збірника вітчизняного права розділяють на три основні редакції: Ко­ротку, Поширену (Просторову) та Скорочену. Вони пов’язані між собою за змістом, оскільки виникли в рамках однієї епохи, однак на різних етапах розвитку феодалізму.

Коротка Руська Правда - найдавніша редакція - вті­лила початковий досвід уніфікації та систематизації право­вих норм Руської держави на середину XI ст. Збірник скла­дався з:

- Правди Ярослава (статті 1 - 18), яка грунтуючись на давньоруському звичаєвому праві, мала на меті врегулю­вати найбільш гострі повсякденні відносини, що виникали у середовищі князівських воїнів і дружинників. Правовий зміст Правди Ярослава мав переважно кримінальну та кри­мінально-процесуальну спрямованість. Серед питань, які вона порушувала, були і правове становище холопів, спад- коємництво, земельна власність тощо;

- Правду Ярославичів (статті 19 - 41), було укладено після смерті князя Ярослава його синами ^яславом, Всево­лодом і Святославом на початку 70-х років XI ст. Вона була першим значним доповненням до Руської Правди і принци­пово відрізнялася від законів Ярослава. Норми, що увійшли до Правди Ярославичів, були спрямовані на посилення пра­вового захисту князівських слуг, князівського майна і кня­зівського вотчинного господарства;

- Покон вірний (ст. 42) було укладено ще князем Яро­славом із метою регламентування розміру данини, яку зби­рали з населення на користь княжих дружинників, що при­їжджали до громади здійснювати судочинство та збирати кримінальні штрафи;

- Урокмостників (ст. 43) - спеціальний устав для шля­хових майстрів - пов’язується з діяльністю Ярославичів.

Поширена (просторова) Руська правда (не пізніше 1113 р.) пов’язується з іменем Володимира Мономаха, який, посівши князівський стіл у Києві, видав новий звід право­вих норм - Устав Володимира Мономаха. Цей акт мав на меті створення відносно справедливої основи проведення фінансових та кредитних операцій купців і міського насе­лення. В Уставі, який мав близько 70 правових положень, містилися норми не тільки кримінального, а й цивільного

права, регулювався порядок укладення окремих договорів і встановлювалася відповідальність за їх порушення.

Приблизно в середині XII ст. Устав Володимира Моно­маха було об’єднано з оновленою та переробленою Корот­кою Руською Правдою та іншими князівськими уставами, що дістало назву Суду Ярослава. Серед інших доповнень були окремі норми візантійського церковного права. Отже, Поширена Руська Правда також поділялася на дві основні частини: Суд Ярослава (статті 1 - 52) й Устав (Статут) Воло­димира Мономаха (статті 53 - 121). Вони були видані в різний час, а потім об’єднані переписувачами.

У найголовнішій частині Поширеної Руської Правди - Уставі Володимира Мономаха - відображено норми, що вре­гульовували соціальні відносини у вотчинах, питання спад­кування, діяльність судово-адміністративного апарату, ок­ремих посадових осіб, судочинство та правовий статус холо­пів. Коли говорять про Руську Правду, найчастіше мають на увазі Просторову редакцію. Саме вона стала основним зво­дом правових норм Руської держави;

- Скорочена Руська Правда(50 статей) була призна­чена для використання у церковних судах. Більшість дослі­дників вважає, що її було складено на основі Просторової Руської Правди.