§ 5. Джерела права
У нормативних джерелах з цивільного і кримінального прав у різних частинах України до 40-х років XIX ст. зберігалися відмінності. У Слобідській і Південній частині України джерелом права було за- гальноросійське законодавство.
Ha Лівобережній і Правобережній Україні діяло місцеве законодавство, яке мало силу в цих місцевостях ще до приєднання цих територій до Росії. B офіційних нормативних документах Російської держави дуже часто використовується термін «малоросійське право» як умовна назва комплексу правових джерел Лівобережної України (Гетьманщини). Здебільшого він використовувався в множині («малоросійські права») і саме так закріплені в назві відомих кодифікаційних праць цього періоду: «Права, за якими судиться малоросійський народ», «Суд і розправа в правах малоросійських», книга «Статут і інші права малоросійські», «Зібрання малоросійських прав». Своїм змістом поняття малоросійських прав на лівобережних губерніях охоплювало насамперед норми Литовського статуту, магдебурзького права, що зберігали свою чинність на українських землях, а також козацького звичаєвого права, яке сформувалося на основі козацьких звичаїв, рішень і вироків козацьких судів і поточного законодавства Гетьманщини. Ha Правобережній Україні, крім норм Литовського статуту, магдебурзького права і козацького звичаєвого права, під ними розуміли також деякі нормативні акти польських сеймів, видані в період перебування цієї території в складі Польщі й відомі під назвою «конституції», а також деякі королівські укази. Норми литовсько-польського законодавства не були впорядковані, систематизовані, зберігалися в надзвичайно застарілих виданнях латинською і польською мовами. Ці ознаки ускладнювали застосування їх і звужували розбіжність судової практики. Перебуваючив такому стані, вони діяли на підставі царських указів наприкінці XVIII ст. про поновлення на цих територіях попереднього управління й судоустрою і про збереження за цими територіями особливих прав.
Неодноразово заявляючи про збереження і навіть підтверджуючи дію деяких норм місцевого права, царський уряд водночас починає процес звуження застосування джерел місцевого права в лівобережних і правобережних губерніях України й поширення загальноімпер- ського законодавства та створення спеціальних для цих губерній норм цивільного і кримінального прав. У першій половині XIX ст. вже за відсутності української державності завершується ліквідація національної правової системи. Ha всій території України набуває чинності загальноімперське законодавство, джерелом якого був закон, що виходив від верховної (царської) влади Російської імперії. B «Основних законах Російської імперії» від 1802 p. зазначалося: «Імперія Російська управляється на твердій основі позитивних законів, установ і статутів, що виходять від самодержавної влади». Суддям заборонялося обґрунтовувати свої постанови звичаєм. Робився виняток лише в застосуванні місцевих правових звичаїв, якщо це було передбачено, а саме стосовно чужородців і селян. Тому тільки в деяких українських губерніях збереглися окремі норми права України, визнані й закріплені у законах Російської імперії.
У 40-х роках XIX ст. майже втратили свою силу норми звичаєвого права. Лише сільські громадські суди (копні, «судні ради») розглядали незначні справи, керуючись нормами звичаєвого права. Втратило роль основного джерела права в козацьких громадах, крім місць дислокації козацьких військ, козацьке право. Ha пропозицію П. Рум’янцева на козацькі загони було поширене російське військове право. 20 грудня 1768 p. виданий іменний указ Малоросійській колегії, згідно з яким козацькі війська, які підпорядковувалися цій колегії як поселяни, судилися в земських судах на рівні з іншими малоросіянами «по точной силе ма- лоросийских прав и статутов», а по військовій службі мали керуватися і «судимы были независимо от оных по содержанию военного нашего Устава и военного артикула». Це фактично розв’язало генерал-губернатору П. Рум’янцеву руки щодо військової дисципліни (так, у 1768 p.
він наказав, щоб тих козаків, які не підкорялися своїм командирам, сікли різками, а впертіших — позбавляли козацького стану й реєстрували як селян). Водночас це позбавило козаків ще одного стародавнього права, коли козака міг судити лише суд рівних (тобто козаків) за своїми власними законами. Поступово в результаті адаптації населення України до загальноросійського суспільного ладу суттєво трансформується становий статус козацтва, а разом із ним повністю змінюється козацьке право. Воно все більше стає системою норм та інститутів, яка визначала правовий статус козацтва як особисто вільних людей, близьких за правами й обов’язками до міщан і державних селян.Наприкінці XVIII ст. з упровадженням на територіїУкраїни губернського поділу й утворення міських дум фактично призупинилася дія магдебурзького права. B період правління Павла I дія магдебурзького
права на Лівобережній Україні частково поновилася, проте в лютому 1831 p. комітет міністрів Російської імперії, розглянувши доповідну записку M. Спсранського, прийняв положення, затверджене імператором, за яким вирішення спірних справ між обивателями малоросійських міст проводили не за магдебурзьким правом, а керуючись нормами Литовського статуту й загальними російськими законами. У своїй доповідній записці M. Сперанський пояснював таке рішення тим, що наявні переклади магдебурзького права на (як він писав) «малоросий- ском наречии», зроблені з різних польських джерел (праці Б. Гроїць- кого, П. Щербича, П. Кушевича, M. Яскера), і тому вони не відповідають одне одному, та й переклади зроблені, на його думку, «не столько настоящему времени неприличные, но даже странные, а некоторые из них, можно сказать, нелепые». Інші, які можуть бути корисними, є в Литовських статутах або в загальних російських законах і можуть бути включені в Звід JrCboro провінційного законодавства. Спираючись на цю думку, було прийнято рішення про скасування в Малоросії дії магдебурзького права. Ще кілька років потому магдебурзьке право проіснувало в Києві, але окремим указом 1834 p.
воно було скасоване.До 40-х років XIX ст. у сфері приватного права адміністративні й судові органи в Україні використовували збірники писаного права XVIII ст. (наприклад, Литовські статути в різних редакціях), а у сфері публічного права керувалися винятково російським законодавством. Проте поступово у сфері приватного права також обмежується застосування джерел місцевого права й розширюється застосування царського законодавства. Так, 27 січня 1821 p. був виданий указ, згідно з яким під час вирішення кримінальних і слідчих справ у губерніях, які приєднані від Польщі, застосування Литовського статуту та польських законів допускалося лише в тому разі, якщо в загальноро- сійському законодавстві не було відповідних норм. Це положення підтверджено указом від 25 червня 1832 p., за виконанням якого наглядали губернатори під час затвердження вироків і сенат під час ревізії цих справ.
3 1 січня 1835 p. в трьох українських губерніях — Новоросійській, Слобідсько-Українській і Таврійській — набуває чинності «Звід законів Російської імперії». У 1839 p. з’явилося нове законодавче джерело цивільного й кримінального прав, призначене для застосування в сільських судах державних селян (селянських і волосних розправах) — сільський судовий статут, у якому були вміщені норми феодального цивільного, кримінального й процесуального права.
У 1840-1843 pp. у лівобережних і правобережних губерніях України набув чинності «Звід законів Російської імперії» і відповідно скасовано застосування норм Литовського статуту. 28 червня 1840 p. імператор Микола I підписав указ «О распространении силы и действия российских гражданских законов на все западные, возвращенные от Польши области». B передмові указу пояснювалося, що його мета полягає в збереженні безпеки й власності «наших подданых», в уніфікації права завдяки поширенню російських законів на одвічні російські
землі як з огляду на їхнє походження, так і звичаї та звички їхніх мешканців. Ha цій підставі віднині в Київській, Подільській та Волинській губерніях «всякое действие Статута или дополнение к оному изданных сеймовых конституций и иных постановлений прекратить, заменив их общими российскими узаконенными и наблюдая как в решении дел по существу оных, так и в образе и формах производства оных и разделении между присуственными местами тот самый порядок, который учрежден для прочих внутренних областей империи».
У справах про снадок, поділ маєтків, про виділення посолу тощо, усього 9 пунктів Литовського статуту відразу замінюються російськими законами з часу отримання цього указу. Bci справи як у відносинах з адміністрацією, так і в судовій частині, не виключаючи також справ дворянських депутатських зборів і предводителів дворянства, проводити російською мовою. Усі акти й документи мають бути російською мовою за правилами і зразками, які в загальному «Зводі законів Російської імперії» встановлені.Остаточне запровадження загальноросійського законодавства на Лівобережжі (Полтавська й Чернігівська губернії), але із збереженням дії окремих норм Литовського статуту, які було включено до загально- російського «Зводу законів...» другої редакції, відбулося згідно з указом від 4 березня 1843 p. «О введении в губерниях Черниговской и Полтавской общих о судопроизводстве постановлений империи». Включення до «Звода законів Російської імперії» другої редакції особливих до застосування лише в Полтавській і Чернігівській губерніях положень, що ґрунтувалися на нормах місцевого права, пояснювалося характерною ознакою внутрішньої політики самодержавства, що проявлялася в побудові системи законодавства з наданням у деяких випадках особливого правового статусу певній території чи окремій групі населення, не відходячи в цілому від загальної спрямованості внутрішньої політики на централізацію й уніфікацію права, а також існування на цій території в минулому Гетьманщини як колиски української державності та специфіці соціальної структури населення (зокрема, велика кількість козаків, що становили майже третину загальної кількості жителів у Полтавській і Чернігівській губерніях у середині XIX ст.).
У 1846 p. набуло чинності Уложення про покарання кримінальні й виправні, які, порівнюючи з нормами, уміщеними у «Зводі законів...», розширювало сферу застосування кримінального права й збільшувало каральну політику царизму.
Отже, наприкінці першої половини XIX ст. на території України набувають чинності джерела загальноімперського законодавства, що призводить до майже повної ліквідації самобутнього українського права. Остаточне скасування місцевого права в 40-х роках XIX ст. стало логічним завершення процесу ліквідації політичної автономії України, який був розпочатий у другій половині XVIII стч Важливими чинниками, що вплинули на зазначений процес, було лояльне ставлення переважної більшості верхівки українського суспільства до позбавлення
-
України місцевого права, «розпорошеність» і невпорядкованість джерел права України, що призводило до ускладнень у разі їх практичного застосування, а також невідповідність окремих положень Литовського статуту процесу зародження капіталістичних відносин в Україні в першій половині XIX ст.