Джерела і форми права. Види форм права

Дискусія щодо співвідношення джерел і форм права - одна з най­давніших у юриспруденції. Ці поняття тісно пов’язані між собою, але не тотожні. Без з’ясування їхнього змісту не можливо пояснити про­цеси утворення права, особливості формування і функціонування правових систем у різних країнах, способи закріплення правової ін­формації тощо.

Під джерелами (витоками) права найчастіше розуміють:

- розум людини, її уявлення про принципи співіснування в сус­пільстві;

- суспільство з його потребами та інтересами, суспільні відносини;

- фактори, що визначають зміст правових норм (мораль, культу­ра, релігія, історія, політика, економіка тощо);

- правову свідомість як поєднання правової психології і правової ідеології;

- джерела офіційної правової інформації (різноманітні правові документи, в яких закріплюються норми права);

- юридичну практику, тобто діяльність професійних юристів що­до вирішення реальних життєвих ситуацій юридичними засобами;

- правову доктрину (положення правової науки, які становлять основу законодавства і зумовлюють юридичну практику);

- державу як основного суб'єкта, за допомогою якого правові норми формулюються в текстах правових документів та набувають юридичної сили;

- джерела знань про право та його розвиток (правові пам'ятки, навчальна і наукова правова література).

У межах кожного типу праворозуміння, кожної теорії права може бути сформована окрема позиція щодо джерела права, що зумовлює багатоманітність змісту цього поняття. Так, у природноправовому праворозумінні джерелом права виступає природа (розум) людини, психологічному - її емоції та переживання, соціологічному - суспіль­ство і відносини в ньому, позитивістському - держава.

При цьому галузеві правові науки, в позитивістському контексті, іноді оперують поняттям «джерела права» (джерела конституційного права, джерела цивільного права, джерела інформаційного права то­що) для виділення переважно сукупності офіційних правових доку­ментів, які закріплюють норми тієї чи іншої галузі права.

Форма права більше пов'язується з об'єктивацією права, тобто набуттям правом певного зовнішнього виразу (закріплення), що за­безпечує поінформованість учасників правовідносин щодо правових правил (норм) поведінки.

Проте поняття форми права теж не позбавлене неоднозначності. Так, у філософії права формами буття (існування) права виступають усі можливі його прояви, які загалом складають категорію «правова реальність»: ідея права^[20], правові принципи, правові норми, правові закони, правовідносини, правосвідомість, правопорядок тощо. А в за­гальній теорії права нерідко виділяються внутрішній і зовнішній ас­пекти форми права, тоді внутрішня форма права відображає структу­ру змісту права, а зовнішня - способи закріплення (офіційні правові документи).

У цій багатоманітності співвідношення і визначення джерел та форм права найбільш рельєфно відбивається сучасне розуміння право- утворення як складного самоорганізаційного багатогранного процесу.

Отже, у загальному значенні «джерело права» вказує на витоки права, на ті чинники, що зумовлюють його виникнення і розвиток, а «форма права» - на спосіб вираження, існування, організації, закріп­лення правових правил (норм), принципів, ідей тощо.

Розмаїття форм права спричинене як особливостями шляху ста­новлення права в різних країнах, так і потребами міжнародної право­вої комунікації. Серед зовнішніх форм права традиційно виокрем­люють правовий звичай, правовий прецедент, релігійно-правову доктрину, нормативно-правовий договір, нормативно-правовий акт. Усі вони об’єктивуються переважно у формі письмових документів.

Зовнішні форми права та їхній зміст

Основні форми права (зовнішні):

- правовий звичай - санкціоноване й охоронюване державою зви­чаєве правило поведінки, яке таким чином набуває загальноо­бов’язковості;

- правовий прецедент - рішення, винесене по конкретній юридич­ній справі судовим (судовий прецедент) чи адміністративним (ад­міністративний прецедент) органом, яке в подальшому стає зраз­ком (правилом) для вирішення аналогічних справ;

- релігійно-правова доктрина - правила поведінки, що виходять із канонічних релігійних текстів та опосередковуються тлумачення­ми провідних теологів-юристів, що визнаються обов’язковими і становлять регулятивну основу правової системи країни (напри­клад, Фікх у мусульманській правовій сім’ї);

- нормативно-правовий договір - добровільне, узгоджене, задоку­ментоване рішення двох і більше сторін, що містить формально визначені обов’язкові для них правила поведінки;

- нормативно-правовий акт - офіційний документ, яким компетен­тний державний орган оформлює надання формально визначеним правилам поведінки загальнообов’язкового характеру.

Для кожного історично сформованого типу правової системи ха­рактерне домінування певної зовнішньої форми права, при цьому не виключається використання й інших форм. Зокрема, у романо- германській правовій сім’ї (Німеччина, Франція, Україна, Польща, Грузія та ін.) серед зовнішніх форм права переважає нормативно- правовий акт, в англо-американській (наприклад, США, Велика Бри­танія, Австралія, Канада) - правовий прецедент, у звичаєвій (країни екваторіальної Африки) - правовий звичай.

У міжнародному праві найбільш поширені форми права, що за своїми загальними ознаками відповідають нормативно-правовому до­говору (міжнародні конвенції, угоди, пакти тощо) і нормативно­правовому акту, який у такому разі називають міжнародно-правовим актом (зокрема резолюції Ради Безпеки ООН, акти міжнародних ор­ганізацій, що встановлюють міждержавні правила, регламенти у пев­них сферах діяльності).

Серед форм міжнародного права виокремлюються також судо­вий прецедент (рішення Європейського суду з прав людини) та пра­вовий звичай (звичаї дипломатичного, морського, повітряного права), проте їхнє використання порівняно з нормативно-правовим догово­ром і міжнародно-правовим актом є обмеженим.

8.2