§ 2. Зародження та еволюція банківської справи в Україні

Історія розвитку банківської справи тісно пов'язана з історією діяльності банків та виникненням грошей. Історія не залишила до­стовірних відомостей про виникнення перших кредитних установ та характер здійснюваних ними позикових операцій.

Становить певний інтерес етимологія слова «банк». Термін «банк» походить від італійського «banco» і означає «конторка»,

«лава», «стіл», за яким міняйло здійснював обмін грошей. Францу­зьке слово «bangue» означає «скриня», тобто вказує на функцію збереження чогось цінного.

На багатьох мовах світу слово «банк» завдяки його єдиним ко­реням має аналогічне значення: bank (англ., нім.), banco (італ., ісп.), bangue (франц.). В українській мові це слово почало вживати­ся давно за посередництвом французької мови.

За свідченням істориків, перші кредитні операції здійснювали­ся у Стародавньому Вавилоні, де не тільки обмінювались гроші однієї держави на гроші іншої, а й практикувалося прийняття вкладів та видання за ними певних відсотків. Зародження і даль­ший розвиток банківської справи дістали поширення і в Стародав­ній Греції (Елладі), де банківську справу було започатковано по­над дві з половиною тисячі років у давньогрецьких містах на узбе­режжях Середземного, Егейського і Чорного морів. Починаючи з VI ст. до н. е., кілька сотень грецьких міст та їхніх колоній карбу­вали власні монети, вели жваву торгівлю, розвивали грошово- кредитні відносини. Однак інтенсивна торгівля велася з викорис­танням різноманітних монет, які карбувалися як державами, так і містами, а це зумовило виникнення таких учасників торгових опе­рацій, які розбиралися б у монетах, що були в обігу.

Як свідчать деякі джерела, перші банківські операції здійсню­вали і деякі церковні установи, де накопичувалися значні кошти. Храми були надійним місцем для зберігання цінностей. Злодії ста­вилися з повагою до вівтарів і не грабували їх. Поважне ставлення до релігії виливалось у зведення чудових храмів (серед яких зна­мениті Дельфійський, Делоський, Самоський і Ефеський у Греції) і наданні їм функцій своєрідних банківських центрів.

Сфера грошового обігу античного світу (торгівельні угоди між полісами Греції та Босфору, діяльність трапедз і трапедзитів) по­ширилася і на південні землі сучасної України завдяки жвавій тор­гівлі Афін із Босфорським царством, яке розташувалося на Кер­ченському та Таманському півостровах (Північне Причорномор’я).

Історія розвитку банківської справи Нового часу пов’язана з розвитком виробничих і торгівельних відносин і мала початок у Середземноморській Європі, особливо на півночі Італії. Зародження діяльності банкірів і банків відноситься до XII ст. Зародження в Іта­лії банківської діяльності і поява перших банкірів пояснюється тим, що ця територія розташовувалась на перехресті торговельних шля­хів. Європейські держави торгували з різними частинами світу, а цс сприяло розвитку грошового обігу. Водночас відродилася про­фесія міняйли і на площах північних міст Італії, де відбувала­ся жвава торгівля товарами, встановлювалися спеціальні столи (від італ.

Пізніше банківська справа поширилась на Північну Європу. У XIII ст. декілька італійських міняйл (із Ломбардії) влаштувалися в Лондоні і почали пропонувати свої послуги комерсантам.

В Європі виникнення банківської справи і поява перших лих­варів пов’язані з князівськими дворами і торговими домами піз­нього середньовіччя. Утримання князівських дворів у розкоші, мар­нотратство, необхідність мати регулярну армію викликало дедалі зростаючу необхідність у фінансах. Князі були готові потрапити в борги, проте християнам «канонічна заборона на стягнення відсот­ка» забороняла брати їх. Гроші вважались «неврожайними», нара­хування відсотка вважалось лихварством і за це накладались ве­ликі штрафи. В цю нішу кинулися євреї, які в багатьох країнах зазнавали обмежень у зайнятті ремеслами. Євреї ставали посеред­никами при дворах, добували для князів необхідні гроші. Звідси поява перших приватних банкірських домів, які часто перебували у власності євреїв.

З іншого боку, поширенням банківської справи в Європі за­ймалися великі та іноземні комерсанти, які як торгові банкіри на додаток до своїх торгових угод здійснювали також операції з об­міну грошей та укладали банківські угоди. Згодом банківські опе­рації комерсантів стали їх основною справою.

У XVI ст. з’явилися перші банкірські доми (Медичі в Італії), купецькі гільдії Амстердаму, Венеції, Генуї, Мілану створили на-

віть спеціалізовані банки - «жиро-банки», які здійснювали безго­тівкові розрахункові операції між купцями^[IX].

Банківська справа у сучасному вигляді зародилася в період ма­нуфактурної стадії капіталізму, коли виникли банкірські доми, які надавали кредит промисловим і торговим капіталістам під помір­ний процент. Наприклад, досить відомі банкірські доми - Чайльда в Англії, Ротшильдів у Франції, Фуггерів у Німеччині. Спочатку банки перебували у приватному володінні, а потім в 1694 р.

Перша спроба створення банків у Росії була зроблена у XVII ст- в 1665 р. у Пскові, коли воєвода Афанасій Ордин-Нащокін вирішив створити комерційний банк, однак ця ідея не була схвалена централь­ним урядом і банк так і не розпочав функціонувати. Поява першого російського банку відноситься до 1733 р., коли указом імператриці Ганни Іоанівни було створено Державний позичковий банк, який значною мірою функціонував як казенний ломбард.

У 1754 р. було засновано два банки - Державний позиковий банк для дворянства у Москві та у Санкт-Петербурзі - Купецький банк для кредитування купецтва. Однак ці банки швидко припи­нили свою діяльність, зіткнувшись з проблемою повернення кре­дитів. У 1772 р. поряд з банками з’являються спеціалізовані кре­дитні установи, що приймали внески до запитання і видавали по­зики або під заставу іпотеки (охоронні каси), або під заставу коштовних металів (позичкові каси). В 1769 р. у Санкт-Петербурзі та Москві було засновано Асигнаційний банк, а в 1786 р - Дер­жавний земельний банк, також з’являються інститути довго­строкового іпотечного кредитування. Отже, в цей період в Росії розпочинається формування банківської системи.

В Україні початок банківської діяльності було покладено в середи­ні XVIII ст. Вона розвивалася одночасно з розвитком банківської системи Росії. У ті часи торгівля велась за готівку, а промисловість розвивалась, головним чином, за рахунок держави. В Україні поши­рення комерційного кредиту істотно запізнювалось порівняно із За­хідною Європою. Першими позичальниками були уряд і землевлас-

ники, а в ролі кредиторів виступали одноосібні підприємці-лихварі. В умовах натурального поміщицького господарства така діяльність давала можливість безконтрольно піднімати відсотки за кредит. Крім того, протягом 1769-1774 рр. Росія випустила в обіг паперові гроші-асигнації на суму 20 млн руб.

Кредитна система в Україні була започаткована в 1781 р., коли Російський Асигнаційний банк відкрив свої банківські контори у Києві, Ніжині, Харкові, а в 1782 р - у Херсоні. У 1839 р. в Києві засновано місцеву контору комерційного банку, а в 1843 р. в Хар­кові - контору кредитного банку. Указом від 31 травня 1860 р. бу­ло створено Державний банк Росії, підпорядкований Міністер­ству фінансів, який займався емісією кредитних білетів і здійсню­вав цілий ряд комерційних операцій. В Україні було відкрито його контори (в Києві, Харкові та Одесі і відділення в Полтаві). Крім того, в цей період в Україні функціонують філії або відділення ря­ду великих комерційних банків Російської імперії (Дворянський, Селянський, Промисловий) та налагоджується мережа ощадних установ, що акумулювали заощадження населення^[X], засновуються банки органами місцевого самоврядування та меценатами.

Створення кредитної системи, скасування державної монополії на банки стали важливою передумовою розвитку капіталізму в країні, пожвавлення торговельних оборотів і зміцнення грошової системи.

Після реформи 1861 р. в Україні було створено ряд місцевих банків: 20 травня 1864 р. утворено Херсонський земський банк, що діяв на підставі принципу взаємного кредитування для надання довгострокових позик під заставу поземельної власності, 4 травня 1871 р- Харківський земельний банк, який видавав позики під за­ставу нерухомості в українських і російських губерніях.

У 1868 р. розпочав операції Київський приватний комерцій­ний банк.

Трохи пізніше засновано Київський промисловий банк і Кате­ринославський комерційний банк, а в Одесі формується Бессараб­сько-Таврійський земельний банк, у 1879 р. відкрито Одеський обліковий банк, який здійснював облік векселів.

У 1883 р. Селянський поземельний банк Російської імперії від­крив у 7 губерніях України (Київській, Чернігівській, Полтавській, Херсонській та ін.) свої відділення.

Поступове формування кредитних установ в Україні сприяло розвитку товарно-грошових відносин та зумовило виникнення промислового капіталу.

Стрімкий розвиток економіки і накопичення капіталів у країні наприкінці XIX ст. забезпечили умови розвитку банківської сис­теми Росії в цілому, і в Україні зокрема.

На початку XX ст. в Україні фактично діяли три контори Держав­ного банку Росії та 19 його філій, існувала розгалужена система акціонерних банків, значного поширення набули товариства вза­ємного кредиту (26), міські суспільні банки (38), селянські банки (148), казначейства (112), позичкові каси (66). Крім цього функ­ціонували приватні банківські контори, які здійснювали значну кількість виключно банківських операцій.

Під час Першої світової війни банківська система в Україні за­знає серйозної кризи. Внаслідок падіння виробництва і загального економічного занепаду господарський обіг знизився, банківські операції різко скоротились, а грошовий обіг украй розладнався. Незважаючи на це, напередодні Жовтневого перевороту в Росії, на території України було створено розгалужену мережу банківських установ з багатоярусною структурою, яка була пристосована до ринкових умов і забезпечувала нормальний рух товарів, грошей та кредитних ресурсів.

Протягом незначного часу існування незалежної держави України здійснювалися певні заходи для формування національної кредитної системи та відповідної банківської мережі.

Певний інтерес становить досвід будови банківської системи України в період державності (1917-1919). Після проголошення 20 листопада 1917 р. Третім Універсалом утворення Української Народної Республіки важливим завданням Центральної Ради була реорганізація банківської системи та формування національної грошової системи. 22 грудня 1917 р. Центральна Рада ухвалила Закон «Про перетворення Київської контори Державного банку Росії в Український Державний банк». Цим самим законом на те­риторії України було припинено діяльність відділень російського

Державного банку, Дворянського земельного банку і Селянського поземельного банку. 5 січня 1918 р. почався випуск перших україн­ських грошей (введено в обіг державний кредитний білет вартістю 100 крб.). 10 серпня 1918 р. було підписано Закон «Про затвер­дження Статуту Українського Державного банку і асигнування коштів до його основного капіталу», в якому окреслювалось його призначення: «Український Державний банк має на меті полег­шення грошового обігу, допомогу шляхом короткострокового кредитування державному торгу, промисловості і сільському гос­подарству в Україні, а також забезпечення сталості грошової си­стеми»^[XI].

Держбанк України відіграв у цей період важливу роль у розбу­дові національних банківської та фінансових систем, за своєю структурою ця державна кредитна установа була пристосована до торговельно-промислового життя Української держави.

Для задоволення потреб землевласників у позиках 23 серпня 1918 р. було засновано Державний земельний банк, метою якого було сприяння зміцненню дрібного землеволодіння та поліпшен­ню справ у сільському господарстві. Завдяки вжитим УНР заходам певною мірою вдалося стабілізувати фінансову та грошову систе­му України, досягти задовільного обслуговування державних і гос­подарських потреб країни.

У радянський період банківська система зазнала радикальних змін, а правове становище банків неодноразово змінювалось. Де­кретом ВЦВК «Про націоналізацію банків» від 14 грудня 1917 р. та Декретом Тимчасового робітничого селянського уряду України від 22 січня 1919 р. всі банки та приватні кредитні установи було на­ціоналізовано, а банківську справу оголошено державною моно­полією. У 1920 р. Україна залишилася без власної грошової оди­ниці і без банківської системи. Однак, у зв'язку з переходом до непу і пожвавленням товарно-грошових відносин виникла потреба у відновленні банківської системи для організації торгового обігу та фінансування народного господарства.

Після заснування в Харкові Всеукраїнської контори Держбанку Росії (жовтень 1921 р.) в Україні було створено контори і філії інших банків (кооперативного, торгово-промислового, сільськогос­подарського, комунального).

У 1924 р. відкрито Київську філію Всеросійського комерцій­ного банку зовнішньої торгівлі та Київський місцевий комуналь­ний банк.

У період непу в країні відбувається деяке пожвавлення ринку, економіка починає набувати ринкового характеру, функціонує відносно розгалужена кредитна система, випускаються державні облігації та акції в системі дозволеного приватного сектора, вико­ристовується іноземний капітал. Однак цей період тривав недовго. Після непу кредитно-банківська система України була підпоряд­кована Держбанку Росії, а кредитна справа була монополізована Наркоматом фінансів Росії та Державним банком. Заборони дер­жави у фінансовому секторі надовго затримали природний процес розвитку банківської системи як Росії, так і України.

Серйозні зміни у правовому становищі банків відбулись у ре­зультаті кредитної реформи 1930-1932 рр.

Було ліквідовано банки, засновані на недержавній формі влас­ності. Банківська система була перебудована за функціональною ознакою і складалась із Державного банку СРСР, який став єди­ним розрахунковим центром і займався концентрацією коротко­строкового кредитування та платіжного обігу, а також чотирьох спеціалізованих банків (Промбанк, Сільгоспбанк, Торгбанк, Цеком- банк»). Крім того, функціонував Зовнішньоторгівельний банк, який мав широку мережу кореспондентських відносин з іноземни­ми банками, та система ощадних кас, що становили собою єдину загальнодержавну кредитну установу, яка обслуговувала широкі верстви населення шляхом залучення вільних коштів, оплати по­слуг та розміщенням облігацій державних позик.

У роки Другої світової війни зберігалося централізоване дер­жавне управління кредитною системою і всіма її ланками і аж до другої половини 60-х років Україна не мала автономної кредитно- банківської системи. Діяли філії Держбанку, Будбанку, відділення Зовнішньоекономічного банку, державні ощадні каси, кредитні кооперативи та державні ломбарди. Отже, довгий час в колишньому СРСР банківська система була надто обмежена, неефективна і пристосована до вимог адміністративної системи. Було встановле­но державну монополію на банківські грошові операції, був відсутній фінансово-комерційний бізнес, не існувало ринку цінних паперів, все цс істотно впливало на існування банківської системи, яка була нездатна мобілізувати і розподіляти великі грошові кошти. Існу­вання в соціалістичній державі монобанківської системи призвело

до створення високого рівня монопольного становища Держбанку країни. Крім того, Держбанк СРСР, функціонуючи як орган уряду, був залежний від нього, а це сприяло створенню безконтрольної фінансово-банківської олігархії, яка тримала в таємниці дані про золотий запас країни, стан випуску грошей в обігу, розподіл та ви­користання коштів державного боргу тощо.

У 1987 р. у СРСР було проведено банківську реформу, яка зу­мовила реорганізацію банківської системи: новоутворені шість банків (Держбанк СРСР; спеціалізовані банки - Агропромбанк СРСР; Промбудбанк СРСР, Житлосоцбанк СРСР, Ощадний банк СРСР, Зовнішньоекономічний банк СРСР), які підпорядковувались Раді Мі­ністрів СРСР і одночасно виступали як органи державного управлін­ня та юридичні особи, що займались господарською діяльністю.

Після проведення банківської реформи правовий статус банків істотно не змінився. Реорганізація не торкнулася економічних від­носин і державна монополія в банківській системі збереглася. Бан­ки продовжували здійснювати адміністративно-контрольні повно­важення, однак їхня роль у механізмі кредитування розвитку різних галузей економіки зросла.

В Україні в цей період існувала широка мережа установ Держ­банку і Будбанку, трудових ощадних кас.

Фундамент нової банківської системи в Україні було закладено створенням перших кооперативних комерційних банків на підставі Закону СРСР «Про кооперацію» (1988). Перший кооперативний банк «Таврія» зареєстровано в листопаді 1988 р., а перший комер­ційний банк - Український інноваційний банк засновано в січні 1989 р. в Києві.

Формування нової банківської системи України почалось із по­будови незалежної суверенної держави і прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.); Закону України «Про економічну самостійність України» (3 серпня 1990 р.), в яких було визначено, що Україна на своїй території самостійно організо­вує банківську справу, грошовий обіг та створює банківську систему.

Діюча в країні банківська система виникла на основі прийнято­го Верховною Радою України 20 березня 1991 р. Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Процес становлення банківської системи України в новій істо­рії мав ряд періодів:

Перший період (1989-1991). У цей період українські банки ре­єструвалися у Москві за таким принципом.

По-перше, були створені міністерські або галузеві банки (по­над 15 - на основі Мінмонтажу УРСР - Монтажспецбанк; Дсрж- постачу УРСР - Укрпостачбанк (правонаступник - банк «Ажіо»); Мінбудмату - «Укрбудбанк» (правонаступник - банк «Відроджен­ня»); Мінлегпрому - Легбанк; Мінлісгоспу - Лісбанк; Міншлях- буду- Шляхбанк (правонаступник «Трансбанк») та інші.

По-друге, понад 20 банків було засновано за змішаною озна­кою, за участю як державних, так і кооперативних установ. Це - Укрінбанк, Градобанк, Перкомбанк, Народний банк, Українська фінансова група, Приватбанк тощо.

По-третє, реорганізовано філії московських банків з «москов­ським капіталом»: Інкомбанк, Східінвестбанк та інші.

По-четверте, продовжували функціонувати банки з державним статусом: Промінвестбанк, Агропромбанк «Україна», Укрсоцбанк, Ощадбанк і Укрексімбанк.

Другий період (1991-1992). Починаючи з жовтня 1991 р. від­бувається перереєстрація Національним банком комерційних бан­ків. У комерційних банках відбуваються зміни у складі засновни­ків (відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про пе­редачу міністерських пакетів акцій на управління до Міністерства фінансів України» з числа засновників виходять міністерства), а державні банки (Промінвестбанк, Агропромбанк «Україна», Укр­соцбанк) акціонуються персоналом банків, а також окремими клі­єнтами цих банків. Зазначені банки займають монопольне стано­вище на ринку банківських послуг, вони допущені до дешевих кредитних ресурсів НБУ і отримують великі доходи^[XII]. За окремими банками стояли великі промислові комплекси, доходи яких стано­вили основу банківських капіталів.

Третій період (1992-1993) характеризується створенням бан­ків «нової хвилі» із залученням значного приватного капіталу. У цей час спостерігається подальший розвиток малих спільних підприємств, акціонерних товариств, залучення коштів новоство­рюваних державних бюджетних та позабюджетних фондів, від­бувається уніфікація пасивів у діючих банках. До них належать: «Аваль», «Інко», «Відродження», Трансбанк. Під час гіперінфляції спостерігається масове утворення дрібних «кишенькових» банків (понад 100 банківських установ).

Четвертий період (1994-1996). Для цього етапу характерне призупинення інфляційних процесів, активізація діяльності НБУ з приводу регулювання діяльності комерційних банків, зниження рівня банківського менеджменту, а все це призвело до банківської кризи, та банкрутства окремих банків (в 1994 р. збанкрутувало 12 банків, у 1995 р- 20, у 1996 р- 45 банків, а ще 60 опинилися в стані прихованого банкрутства. У цей період банківська система України перебувала в стані стагнації; відбувається скорочення роз­міру активів деяких банків, спостерігається велика розбіжність у концентрації банківського капіталу, третина зареєстрованих банків не мала необхідного сплаченого статутного фонду.

П'ятий період (1996-1999) характеризується активною діяль­ністю НБУ з інфляційними процесами, створенням сприятливих умов для проведення грошової реформи і введення в обіг націо­нальної грошової одиниці - гривні. У банківській системі спосте­рігаються позитивні тенденції, вона набуває ринкового типу, в державі реєструються іноземні банки та їхні представництва (всього було зареєстровано 14), відбувається зміна акціонерів шля­хом продажу і перепродажу банків та їхніх філій (близько 70), а також здійснюється реєстрація нових банків (5).

Після запровадження гривні та проведення жорсткої грошово- кредитної та податково-бюджетної політики, в ці роки було забез­печено певною мірою достатній ступінь стабільності цін та обмін­ного курсу. Уряд намагався започаткувати економічну реформу, однак через низку причин ці зусилля лише частково увінчалися успі­хом. Крім того, на стан банківської системи країни впливала не тільки політична нестабільність (відсутність згоди між Урядом та Верхов­ною Радою України), а й фінансові кризи в Азії та Росії, відповідні коливання рівня довіри інвесторів. У серпні 1998 р. Україна опи­нилася на межі дефолту за своїми офіційними фінансовими зо­бов'язаннями. Однак жорстка фіскальна програма Уряду дала по­зитивні результати. Виважена фінансова політика дала змогу уря­ду девальвувати обмінний курс у межах коридору, скасувати адміністративні заходи щодо валютного контролю, запровадити на початку 1999 р. плаваючий обмінний курс, накопичуючи зовнішні резерви вищими темпами та досягти певного прогресу в проведен­ні структурних реформ. Все це допомогло стабілізувати фінансову ситуацію і створити підгрунтя для економічного зростання.

Шостий період (2000 - перше півріччя 2008) пов'язаний з по­дальшим розвитком банківської системи України і монетарних

інструментів із регулювання грошово-кредитного ринку, зорієнтова­них на підтримку сталого економічного зростання та цінової стабіль­ності. Цей період реалізації грошово-кредитної політики харак­теризується наявністю нормативно забезпечених механізмів та інструментів регулювання грошово-кредитного ринку.

У цей період прийнято нові законодавчі акти, зокрема: Цивіль­ний та Господарський кодекс України, закони України: «Про бан­ки і банківську діяльність» (2000 р.), «Про платіжні системи та пе­реказ коштів в Україні» (2001 р.), «Про фінансові послуги та дер­жавне регулювання ринків фінансових послуг» (2001 р.), «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» (2003 р.) тощо, які суттєво вплинули на підвищення ефективності функціо­нування банківської системи України. Головною метою в цей пе­ріод є проведення комплексу економічних, організаційних, управ­лінських, технологічних перетворень для забезпечення ефектив­них умов функціонування банків як стабільного фінансового інституту, здатного стати лідером на ринку фінансових послуг.

Економічна ситуація в країні мала позитивні тенденції: макро- економічні показники країни значно покращилися, спостерігалися певні темпи економічного зростання, поліпшувалися міжнародні позиції. У свою чергу, спостерігається подальший розвиток бан­ківської системи країни і монетарних інструментів із регулювання грошово-кредитного ринку. В монетарній сфері відновлено тенден­ції до сталого економічного зростання, проводилася політика на збільшення обсягів валютних резервів, підвищився рівень концен­трації банківського капіталу та цінова стабільність. Процес євроін- теграції України та залучення її фінансової системи у глобалізовану систему привів до суттєвого збільшення участі іноземних інвесто­рів у функціонуванні банківської системи України. Зі створенням умов для забезпечення макроекономічної стабільності зростала і роль НБУ в інтенсифікації наглядової діяльності. Зміцнюючи прин­ципи пруденційного регулювання, НБУ поступово забезпечувала необхідну консолідацію банківської системи з одночасним поліп­шенням показників діяльності окремих банків.

Сучасний період (друге півріччя 2008 р.- дотепер) позначився поширенням світової фінансово-економічної кризи, яка засвідчила недостатній рівень ефективності регулювання фінансового сектора в багатьох країнах.

Негативні тенденції глобальної фінансової кризи, загострен­ня політико-правової ситуації в країні, а також негативні явища

в національній економіці сформували середовище перманентної нестабільності, що призвело до руйнівного впливу на фінансові установи та ринки України та викликало їх підірваність та пору­шило ліквідність, погіршило платоспроможність.

У 2010 році у чотирьох банках України запроваджено тимча­сову адміністрацію, стосовно 18 банків прийнято рішення про їх ліквідацію. З метою підтримки стабільності банківської системи Уряд України провів рекапіталізацію трьох банків на загальну суму 9,5 млрд грн.

На 1 січня 2010 року недіючі кредити в банках становили 105,5 млрд грн. У небанківському секторі в цей період зупинено дію 55 ліцензій на проведення діяльності із залучення вкладів чле­нів кредитних спілок та 17 ліцензій на проведення діяльності з на­дання фінансових кредитів, припинено ліцензії на страхову діяль­ність 14 компаніям, анульовано 16, у трьох кредитних спілках за­проваджено тимчасові адміністрації. Всього кількість фінансових установ (кредитних спілок, страхових компаній, недержавних пен­сійних фондів) зменшилося на 112.

Втім, спостерігається несвоєчасність і неповнота виконання зобов’язань перед клієнтами страхових компаній, недержавних пенсійних фондів, кредитних спілок, зростання збитковості фінан­сових установ, а також значно зменшився обсяг торгів цінними паперами на фондовому ринку.

У цей період фінансовий сектор України характеризується певними негативними тенденціям, зокрема: зниженням ділової та кредитної активності, зменшеннями ресурсної бази, безконтрольніс­тю діяльності кредитно-фінансових установ, високими ризиками банків, труднощами банків із повернення запозичень та несплаче- ними розрахунковими документами, відсутністю інституціональної незалежності органів регулювання і нагляду за фінансовим секто­ром, що призвело до загострення ситуації на фінансовому ринку, його нестабільності та прояву недовіри клієнтів до кредитних уста­нов та відпливу коштів з банків. Все це позначилось на неспромож­ності фінансових установ та ринків протистояти кризовим явищам.

Органи державної влади, Національний банк України в пост- кризовий період здійснюючи серйозні заходи для подолання фінан­сової кризи: стабілізації виробництва, зменшення обсягів дефіциту бюджету, посилення контролю за державним боргом, реструкту­ризацією банківської системи, підвищенням ефективності капі­талізації банківських установ за участю держави, відновленням

фінансування і кредитування, прийняттям антикризового та подат­кового законодавства, створенням національної системи протидії легалізації злочинних доходів. Однак протистояти повною мірою кризовим явищам владі поки не вдалося.

На сьогодні банківська система України є стрижневим елемен­том у створенні умов фінансової стабілізації, важливою ланкою господарського механізму, де реформування ще не закінчилося. Банківська система України потребує подальшої правової рефор­ми, прийняття нових законодавчих актів у банківській сфері. Ефек­тивне функціонування банківської системи України багато в чому залежить від втілення Стратегії розвитку банківської системи України на 2006-2010 рр. та Програми протидії використанню бан­ківської системи з метою легалізації (відмивання) доходів, одер­жаних злочинним шляхом. Ці документи повинні створити необ­хідні організаційні, правові умови для підвищення ролі банківської системи України у зміцненні фінансової стабільності й економіч­ного зростання країни.

Отже, саме банківська система повинна відігравати важливу роль у створенні оптимального середовища для мобілізації вільного переливання капіталу, нагромадження коштів для структурної пе­ребудови економіки країни.