<<
>>

§ 2. Еволюція виборчого права

В інтересах держави, аби посадові особи постійно змінювали одна одну: якщо цей принцип не дотримується, неодмінно з’являються удільні володіння і сеньйоральне правосуддя.

П’єр Буаст

Загальна еволюція інституту виборів у цілому обумовлена метою демократизації суспільства, однією з найважливіших складових якої якраз і є демократичні вибори.

Демократія базується на виборах, тому вибори виступають необхідною умовою демократії. Вибори є не просто механізмом функціонування державної системи; при демократії — це найважливіша передумова перетворення згоди громадян у повноваження влади. Конкурентність, періодичність, представництво, гласність, підзвітність — невід’ємні риси демократичного розвитку.

Прояви елементів демократії можна знайти протягом усієї історії людського суспільства.

Вперше більш-менш виразно як у суспільній практиці, так і в науковій і політичній рефлексії демократія окреслилася в стародавній Греції. Проте давньогрецька демократія в багатьох своїх аспектах істотно відрізнялася від демократії наших днів. Це була, насамперед, демократія із системою прямого правління, за якої сукупність вільних громадян була колективним законодавцем і де не була відома система опосередкованого представництва.

Такий стан справ був можливим через обмежені розміри Давньогрецької держави, яка охоплювала місто й прилягаючу до нього сільську територію з населенням, як правило, не більше 10 тисяч громадян. У стародавніх демократичних містах-державах кожен громадянин був наділений правом брати участь у прийнятті рішень, що стосуються його життя і суспільної діяльності. Політичне життя характеризувалося значною активністю громадян.

Теорія ж класичного представництва, відома нам сьогодні, почала формуватися лише в XVII—XVIII століттях. У ній органічно переплелися дві найважливіші ідеї представницької демократії: ідея, згідно з якою жодна людина не може керувати іншою людиною без згоди останньої, та ідея, котра полягає в тому, що оскільки кожен окремий індивід не в змозі безпосередньо брати участь у керуванні державою, то інтереси різних категорій населення можуть бути представлені в системі влади особливими уповноваженими, яким делеговані відповідні прерогативи і права.

Сучасна демократія — це, передусім, суспільство індивідів, громадянське суспільство. Тільки в епоху Нового часу і тільки в Західній Європі виникло уявлення про те, що кожна людина має «природні права» як особистість, незалежно від соціального статусу. За Нового часу в контексті формування ідей свободи особи, громадянського суспільства, народного суверенітету, національної держави тощо виникають також законодавчі механізми обмеження влади. Так, у XVII столітті в Англії в ході боротьби між парламентом і короною були прийняті «Петиція про права» (1628), «Habeas Corpus Act» (1679), «Білль про права» (1689), в яких були зафіксовані юридично-правові гарантії, що встановлювали більш-менш точно окреслені межі влади. Ця тенденція одержала подальший розвиток у Декларації незалежності та Конституції США, у Декларації прав людини і громадянина Великої французької революції кінця XVIII століття і всіх подальших європейських конституціях.

Сучасні демократії не визнають у політичній сфері диференціації і привілеїв, заснованих на соціальному походженні, класі, расі й статі. Принцип загальності виборчого права, притаманний демократії сьогоднішнього дня, означає, що суб’єктивне виборче право надається кожному громадянинові при досягненні певного віку, якщо цей громадянин не страждає внаслідок психічної хвороби або дефектів розвитку вадами, що перешкоджають його свідомому волевиявленню.

Однак раніше все було дещо інакше. Наприклад, загальне виборче право для чоловіків, які досягли 21 року, вперше було запроваджене під час Французької революції наприкінці XVIII століття, але було застосоване тоді лише один раз. І тільки через півстоліття його відновили з обмеженням щодо цензу осілості. Насправді загальне виборче право аж до початку XX століття було відсутнє і в теорії, і в практиці демократичного правління. Саме таке право більшою мірою, ніж будь що інше, відрізняє сучасну представницьку демократію від усіх її ранніх форм.

А століття тому повсюди в світі складалася схожа картина: навіть у найбільш демократичних на ті часи країнах з політичного життя було виключено близько половини всіх повнолітніх громадян лише за статевою ознакою, а саме — жінок.

В окремих країнах, щоправда, і в теперішній час має місце дискримінація жінок. Рух жінок за рівні з чоловіками виборчі права називався суфражистським і був частиною феміністського руху. Уперше жінки одержали доступ на виборчі дільниці в країнах англосаксонського права, але для них, як правило, встановлювалися підвищені майновий, віковий та освітній цензи.

Так, спочатку жінки одержали можливість голосувати на виборах до місцевих органів влади або органів влади суб’єктів федерації у федеративних державах. В американському штаті Вайомінг вперше жінки взяли участь у виборах 1888 року. До початку XX століття ще у двох штатах США (Колорадо і Айдахо) жінки одержали право голосу. До кінця XK століття у Великій Британії жінки були допущені до виборів в органи самоврядування парафій і графств (але не до парламенту).

Нова Зеландія, що була тоді домініоном (фактично колонією) Британії, допустила жінок до участі у загальнонаціональних виборах у 1893 році, таким чином ставши першою в світі державою (хоч і не повністю тоді незалежною), яка запровадила виборче право жінок. Наступною стала Австралія, яка зробила це у 1902 році. За період з 1891 по 1916 роки тільки в чотирьох країнах світу, окрім вищеназваних, жінки одержали право брати участь у виборах: у Фінляндії, Данії, Ісландії та Норвегії. За період з 1917 по 1920 роки виборче право було закріплене за жінками 15-ти країн: РРФСР, Української РСР, Білоруської РСР, Австрії, Канади, Чехословаччини, Німеччини, Угорщини, Ірландії, Люксембургу, Нідерландів, Польщі, Великої Британії, Швеції, США (на федеральному рівні). У багатьох країнах, які вважалися демократичними, виборчі права жінкам були надані ще пізніше. За період з 1921 по 1944 роки виборче право поширилося на жінок 14 країн (у тому числі Бразилії у 1934 році та Франції — 1944 року), з 1945 по

1950 роки — 21-ї країни (у тому числі Італії та Японії у 1945 році), з

1951 по 1967 роки — 57 країн світу. У Швейцарії це відбулося тільки 1971 року, в Андоррі — 1978 р., в Йорданії це мало місце в 1982 році, в Ліхтенштейні — в 1984 році.

В 2003 році жінки здобули право голосу в Кувейті.

Виборчих прав свого часу було позбавлено і значну кількість чоловіків за майновим, расовим, освітнім тощо цензами, причому таке по- ложення часто підтримували люди, котрі вважали себе прихильниками демократичного правління.

Так, Конституція США 1787 року спочатку надала право голосу тільки 120 тисячам населення США, тоді як усе населення країни нараховувало 3 мільйони осіб. У Франції 1791 року лише 16 відсотків дорослого населення мали право брати участь у виборах. Після прийняття Конституції 1791 року майновий ценз був збільшений, а частка тих, хто мав право на участь у виборах, знизилася до 8 відсотків, причому вибори були непрямими та двоступеневими. У 1817 році вибори стали прямими, а майновий ценз було встановлено у розмірі 300 франків прямого податку (такий податок сплачувало лише 0,3 відсотка дорослого населення країни). Чергова революція у Франції 1830 року принесла зниження майнового цензу для користування активним виборчим правом до 200 франків прямого податку. Майновий ценз у Бельгії, встановлений Конституцією 1831 року, був також досить високим (наприклад, для участі у виборах до Сенату потрібно було сплачувати 1000 флоринів прямого податку). Конституційна хартія Португалії 1821 року пов’язувала активне виборче право з майновим цензом у 100 мілрейсів прямого річного доходу, а пасивне виборче право — з цензом у 400 мілрейсів. Майновий ценз часто дотепер у прихованій формі обмежує доступ бідних верств населення до інформації щодо виборчих процесів, а відтак і до повноцінної участі у виборах.

У США аж до закінчення громадянської війни (до 1865 року) «кольорові» американці, за винятком незначних груп афроамериканців у штатах Нової Англії, не брали участі у виборчому процесі. 1870 року, тобто через сім років після обнародування президентської прокламації про звільнення рабів, була прийнята XV поправка до американської Конституції, що надала право голосу неграм. Однак після відкликання федеральних військ з півдня у 1877 році чорні американці практично не мали змоги брати участь у голосуванні.

Лише починаючи з 20-х років ХХ століття вони домоглися деяких успіхів у розширенні своєї участі у виборах. Важливе значення мали закони 1950—70-х років, що зняли обмеження на участь чорношкірого населення у виборчому процесі.

Обмеження виборчих прав за віковим цензом також мають тенденцію до скорочення. 1971 року Конгрес США схвалив XXVI поправку до Конституції про зниження вікового цензу на участь у голосуванні з 21 до 18 років. Подібні закони під впливом широких молодіжних і студентських рухів кінця 1960-х — початку 1970-х років були прийняті також у багатьох індустріально розвинених країнах — Великій Британії, ФРН і Франції — у 1974 році, Італії — у 1975 році тощо. Існують приклади й більш низького вікового цензу. У Корейській Народно- Демократичній Республіці громадяни мають право голосу з 17 років, на Кубі й у Нікарагуа — з 16. Конституція Бразилії 1988 року надає громадянам право голосу з умовою обов’язкової участі в голосуванні з 18 років, але громадяни, які досягли 16 років і бажають взяти участь у голосуванні добровільно, відповідно до бразильської Конституції можуть зареєструватися як виборці. До слова, Конституція Бразилії 1988 року встановлює не тільки нижню межу вікового цензу, а й верхню, що майже не зустрічається у світовій практиці. За Конституцією Бразилії громадяни старше 70 років беруть участь у голосуванні лише в тому випадку, якщо зі своєї ініціативи подадуть заявку про свою реєстрацію як виборців. Це має позитивний бік, адже окремі громадяни в похилому віці за станом здоров’я не завжди можуть зробити усвідомлений вибір або просто не цікавляться політикою. Тому їх не позбавляють виборчого права, але залишають це на їхній власний розсуд. Деякі країни встановлюють однаковий віковий ценз як для кандидатів, так і для виборців. У Швейцарії це 20 років, в Австралії, Сполученому Королівстві, Ірландії, Новій Зеландії, Норвегії — 21 рік, Данії — 23 роки.

У багатьох країнах існує ще так званий ценз осілості, себто вимагається, щоб людина була не тільки громадянином даної країни, а й постійно проживала в ній.

Для активного виборчого права він становить, як правило, від одного місяця до двох років. Це означає, що громадянин для одержання права голосу повинен постійно проживати на території даного виборчого округу встановлений проміжок часу, що передує голосуванню. Найбільшої дискримінації від цензу осілості зазнають сезонні робітники, а також інші особи, змушені за родом занять часто міняти місце свого проживання.

У законодавстві ряду країн передбачений ценз грамотності, або освітній. До участі у виборах допускаються лише громадяни, які мають певну мінімальну освіту (найчастіше це вимога вміти читати і писати). Прихильники збереження цього цензу обґрунтовують свою позицію тим, що неграмотність заважає громадянам стежити за політичним життям, розібратися в позиціях партій і окремих політичних діячів, зробити свій вибір цілком свідомо. Якоюсь мірою це насправді так. Проте ценз грамотності одночасно є антидемократичним і завдає удару по політичних правах незаможних верств населення, яким бідність не дала змоги одержати навіть початкову освіту. Слід зазначити, що для розвинених країн наявність або відсутність освітнього цензу не актуальна, оскільки в них з масовою неграмотністю практично покінчено. Однак в деяких державах, в силу національної специфіки, освіта і досі залишається обов’язковою умовою для набуття виборчого права, тоді як в Індії, Гондурасі і Мадагаскарі, де рівень грамотності дуже низький, кожна партія повинна мати свій спеціальний символ для тих виборців, які не вміють читати. А в Папуа-Новій

Ґвінеї, наприклад, неграмотним виборцям дозволяється навіть «нашіптувати» свою думку чиновникам.

Принцип рівного виборчого права полягає в наданні кожному громадянинові можливості однаковою мірою з іншими громадянами впливати на результат виборів. Рівність виборчого права означає, що кожен громадянин, який бере участь у виборах, має однакову з іншими виборцями кількість голосів на виборах, а також у всіх інших випадках бере участь у виборах на рівних підставах. Але задля справедливості слід зазначити, що надання виборчого права далеко не завжди автоматично приводило до встановлення рівноправності в цій сфері. Наприклад, у Великій Британії демократичні сили домоглися проголошення виборчого права для жінок на загальнонаціональному рівні в 1918 році, але для них запроваджувався виборчий віковий ценз у 30 років, тоді як для чоловіків він становив 21 рік. І лише 1928 року виборчий віковий ценз чоловіків і жінок у Сполученому Королівстві був законодавчо зрівняний, тобто в сфері виборчого права була досягнута рівноправність. В Угорщині до Другої світової війни віковий ценз для чоловіків становив 24 роки, а для жінок — 30 років. Крім того, жінка допускалася до участі у виборах лише в тому випадку, коли в неї було не менше трьох законнонароджених дітей, причому всі троє — живі, а сама жінка повинна була мати не менше шести класів освіти.

Для пасивного виборчого права можуть запроваджуватися і більш суворі вимоги. Пасивне виборче право припускає, зазвичай, більш високий віковий ценз (а в минулому — і більш високий майновий ценз). У багатьох державах вважається, що обраними можуть бути люди, які мають певний життєвий досвід, тому, наприклад, у вищі палати законодавчих органів можуть бути обрані люди, котрі досягли 30 років, — у США, Індії, Японії; 35 років — у Бразилії, Шрі-Ланці та у Франції; 40 років — у Бельгії, Лівії та Туреччині. Досить високий віковий ценз установлюється для особи, яка балотується на пост глави держави. У Росії, США, Португалії, Бразилії, Індії президентом може стати особа не молодша 35 років, у ФРН — не молодша 40 років, в Італії — не молодша 50 років. Часто від кандидатів вимагається, щоб вони були громадянами даної країни або від народження, або протягом тривалого часу. Так, у США громадянин, чия кандидатура виставляється на пост президента країни, повинен постійно проживати на території країни не менше 14 років, що передують виборам. Висуваються також вимоги до репутації кандидата. Але підходи до цього в різних державах значно варіюються. До прикладу, в Австралії, Новій Зеландії, Ірландії, Франції, Швеції закон дуже суворий до випадків корупції на виборах, неплатоспроможності або банкрутства кандидатів. А от у Нідерландах тюремне ув’язнення менше ніж на рік позбавляє права голосу, але не позбавляє права бути обраним.

До 1994 року Південно-Африканська Республіка залишалася єдиною країною у світі, де значна частина населення не мала права голосу по причині расово-етнічної приналежності. Однак в деяких країнах і досі існують закони, які позбавляють певні національні меншини виборчого права. Наприклад, в Естонії обов’язковою умовою для прийняття участі у виборах 1992 року була приналежність до естонської етнічної групи або їх нащадків, які мали громадянство країни з 1918 до 1940 р. Таке обмеження позбавило права голосу близько 40 % населення, переважно російських емігрантів. В сусідній Латвії подібну роль відіграв закон про громадянство 1992 року.

Сучасне виборче право суттєво відрізняється від виборчого права періоду зародження парламентаризму. Як вже зазначалося вище, раніше у багатьох країнах виборче право громадян обмежувалося майновим цензом, рівнем освіти, сплатою податків і тривалістю проживання у тій чи іншій місцевості. Зокрема, майновий ценз мав на меті обмеження виборчої активності незаможних громадян. У країнах Західного світу тривалий час існували обмеження, які не допускали до участі у виборах осіб найманої праці та й узагалі представників нижчих прошарків суспільства. У США до 1964 року існував податковий ценз, а в Швеції облік виборців і досі ведуть податківці.

Законами часто встановлювався дуже високий віковий ценз — не молодше 30 і навіть 40 років. Проте з часом віковий ценз зменшувався і тепер становить від 15 (Іран, Ґвінея-Бісау) до 25 (Монголія) років у різних країнах в залежності від типу правової системи і системи законодавства. В двох третинах держав право голосу громадяни набувають з 18 років (Україна, Росія тощо), в понад 20 країнах — з 21 року (Іспанія, Туреччина, Малайзія, Сінгапур) і та ін. Ценз осілості й досі зберігається у законах більшості країн до цього часу: у США він становить 1 місяць, в Австралії, Німеччині та Японії — 3 місяці, у Франції — 6 місяців, в Канаді і Фінляндії — 1 рік. Крім вимоги певного строку проживання на території відповідного виборчого округу, виборче право деяких країн встановлює і строк проживання в цій країні, необхідний для набуття можливості реалізації активного виборчого права. Такий строк у Норвегії та Ісландії становить 5 років, Австралії — півроку. Це обмежує електоральну активність мігрантів.

Еволюція виборчого права призвела до того, що сьогодні обмеження виборчих прав громадян у більшості країн обумовлюються лише кримінальним законодавством — так званим моральним цензом, який обмежує чи позбавляє виборчих прав осіб, які перебувають за вироком суду в місцях позбавлення волі, і цензом недієздатності, що обмежує виборчі права психічно хворих людей, визнаних судом недієздатними.

Можливість віддавати голос за свого представника в органах державної влади в більшості держав є правом громадян, а не обов’ язком.

Однак у багатьох країнах встановлене обов’язкове голосування, покликане боротися з явищем абсентеїзму[2] в суспільстві, а в Австралії, Бельгії, Люксембургу і Нідерландах передбачено навіть штрафні санкції за неучасть у виборах.

Більшість держав сучасного світу претендують на звання демократичних і прагнуть в світлі цього підтвердити свій статус, формуючи представницьку систему виконавчої влади. Право голосу є чи не єдиним універсальним правом людини в світі за теперішніх часів. З понад 200 держав світу лише в шести — Брунеї, Омані, Катарі, Саудівській Аравії, Об’єднаних Арабських Еміратах і Ватикані — немає нічого, що хоча б віддалено нагадувало народно-представницькі органи управління. Власне, в перелічених країнах це, мабуть, й непотрібно. А ще в кількох десятках країн, переважно з монархічною формою правління, дуалістична система організації влади передбачає квазіпредставницьку парламентську систему. В кількох соціалістичних країнах, що ще залишилися, таких як В’єтнам, Лаос чи Китай, парламенти взагалі мають характер зібрань непредставницького характеру, позаяк члени їх фактично призначаються правлячою верхівкою, адже обираються на без- альтернативних виборах. В решті країн зустрічаються різноманітні типи і системи народного представництва.

В Україні, згідно зі статтею 70 Конституції, право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років. Не мають права голосу лише громадяни, яких визнано судом недієздатними.

Згідно зі статтею 76 Конституції України народним депутатом України може бути обрано громадянина України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти років. Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.

Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ ять років. Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п’ яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою (стаття 103 Конституції України).

Як бачимо, принципи загального, рівного і прямого виборчого права знайшли своє відображення в нашому Основному Законі. Проте відповідність виборчого права сучасним демократичним критеріям є недостатньою для повноцінної реалізації демократичної суспільної моделі. Не менше значення для такої реалізації має наявність розвиненого громадянського суспільства, механізмів ефективного контролю за діяльністю влади, адекватність функціонуючої виборчої і політичної систем суспільним реаліям і суспільній динаміці, а також політичним і культурним традиціям кожної окремо взятої країни.

<< | >>
Источник: Теліпко В.Е.. Юридичний путівник виборця. Навч. практ. посіб. — К.,2010. — 336 с.. 2010

Еще по теме § 2. Еволюція виборчого права:

  1. Стаття 8. Верховенство права
  2. ЗМІСТ
  3. § 2. Еволюція виборчого права
  4. § 4. Еволюція виборчого законодавства України
  5. § 6. Оптимальна виборча система для національних виборів
  6. Становлення парламентсько-монархічних форм правління та їх еволюція
  7. §1. Сутність держави та її еволюція в епоху громадянського суспільства
  8. «Класична» школа конституційного права
  9. Основні тенденції розвитку конституційного права у XIX столітті
  10. ПРОГРАМА навчальної дисципліни ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН (за вимогами кредитно-модульної системи)
  11. Європейські стандарти адміністративного права
  12. Еволюція рад у ході будівництва держави-комуни
  13. Тема 9. Суспільно-політичний устрій і право на українських землях у складі імперій
  14. Тема 20. Держава і право сучасної України Розбудова незалежної Української держави
  15. Еволюція державно-правового статусу УРСР
  16. § 2. Українське представництво в Державній думі Росії
  17. «ПЕРША» УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА (період Центральної Ради)
  18. «ДРУГА» УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА (період Директорії)
  19. РОЗДІЛ 2. ПРАВОВІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ США
  20. 4.2. Еволюція та сутність конституційного контролю Верховного Суду США
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -