§ 4. Інститут банківської таємниці у зарубіжному законодавстві

Важливе значення для функціонування механізму правового регулювання банківської діяльності в країнах з розвиненою рин­ковою економікою має правовий режим банківської інформації та забезпечення банківської таємниці.

Термін «банківська таємниця» виник понад 300 років у Швей­царії і використовувався для гарантування конфіденційності вкла­дів у банках. Перші письмові відомості про банківську таємницю

відносяться до 1713 р., коли з'явилася потреба в гарантуванні не­доторканності вкладів.

Банківська таємниця у зарубіжних країнах становить специфіч­ний вид комерційної таємниці і справляє вирішальний вплив на регулювання банківської діяльності.

У більшості зарубіжних країн' відомості про стан рахунків клієнтів та виконуваних за ними операціях не підлягають розго­лошенню і є банківською таємницею. Це означає, що відомості про рахунки можна отримати, як правило, тільки в разі порушен­ня кримінальної справи стосовно конкретної особи. Розгляд ци­вільної справи в багатьох країнах не є підставою для банку нада­вати суду будь-які відомості, за винятком тих випадків, коли банк сам виступає стороною у справі. Така практика існує, на­приклад, у Німеччині та Франції. Однак це обмеження не поши­рюється на рішення судів з цивільних та господарських спорів. Якщо відповідно до рішення суду провадиться процедура санації або застосовується інша форма оголошення боржника неплато­спроможним, то банки зобов'язані надавати відповідні відомості. Це правило діє у Франції при проведенні процедури оздоровлення відповідно до Закону про банки від 25 січня 1985 р. (ст. 19), а також у разі накладення арешту на майно боржника відповідно до Закону від 9 липня 1991 р. (ст. 47)'. Відповідно до ст. 57 Закону про банки професійна таємниця не може бути прихована від судових органів, що провадять кримінальне розслідування. Йдеться про те, що бан­ківські службовці повинні давати свідчення певним представникам правоохоронних органів.

Що стосується податкових органів, то у Франції закон надає цій службі значні права щодо вимоги від кредитних установ одер­жувати конкретні повідомлення. Відповідно до положень Книги податкових процедур фіскальні агенти можуть з метою здійснен­ня податкового контролю отримувати довідки з торговельних книг, прибуткових та інших документів, у тому числі і службо­вих документів кредитної установи^{1 [57] [58].}

Французьке законодавство також передбачає кримінальну від­повідальність за розголошення банківської таємниці. Відповідно до ст. 378 Кримінального кодексу Франції лікарі, інші медичні праців­ники, а також особи, які володіють різною конфіденційною інфор­мацією, що була їм довірена у зв'язку з виконанням ними постійно або тимчасово своїх професійних чи функціональних обов'язків і які розголосили ці відомості за відсутності ситуації, коли закон або обставини зобов'язували їх до цього, караються позбавленням волі на строк від одного до шести місяців і штрафом від 500 до 15 0000 фран­ків. Суб'єктами цього злочину, як свідчить судова практика, можуть бути також інші особи: представники влади, працівники податкової адміністрації, поштові службовці, банкіри¹.

У Законі про Німецький Федеральний банк в редакції від 22 жовтня 1992 р. передбачено, що «... всі особи, що перебувають на службі Німецького Федерального банку, зобов'язуються до не- розголошення таємниці про справи в установах банку, а також про укладені ним угоди. Вони без дозволу не мають права давати свід­чення або пояснення про факти, що стали їм відомі під час їх діяль­ності, а також у разі вибуття зі служби, ні перед судом, ні поза судом. Дозвіл, якщо це слугує інтересам банку, надається службов­цям банку президентом, який може перенести це повноваження на президентів центральних банків земель. Дозвіл для судового допи­ту може не надаватися тоді, коли цього вимагає благополуччя Фе­дерації або інтереси громадськості» (§ 32).

На відміну від країн, де діє «статутне право», дещо інакше ви­рішується питання охорони банківської таємниці в країнах, де право встановлюється судовими прецедентами. Так, у Великобри- ^{1 [59] [60] [61]}

танії загальний підхід до питання банківської таємниці викладено в справі Tournier v. National Provincial and Union Bank of England в 1924 p., а саме - обов'язок банку зберігати таємницю про фінансо­ві справи свого клієнта не є абсолютним, а тому суд може зобов'я­зати банк надати інформацію у разі виконання певних вимог пред­ставниками держави^[LXII].

Більш широкий підхід до визначення предмета банківської та­ємниці згодом було застосовано в Кодексі добросовісної банків­ської практики (Banking Code), в якому передбачено, що банки зобов'язані суворо зберігати конфіденційність про справи своїх клієнтів (у тому числі колишніх клієнтів) і не розкривати деталі про стан рахунків або імена і адреси клієнтів третім особам, вклю­чаючи компанії, що належать до однієї групи. Таким чином, англій­ська судова практика традиційно базується на дуже обережному підході до розкриття банківської конфіденційної інформації, вод­ночас статутне право встановлює дедалі більше підстав для надан­ня конфіденційної інформації. Це проявляється в тому, що низка спеціальних законів надає право публічним органам на отримання від банку інформації про клієнта. До таких законів належать: За­кон про управління податками (1970), Закон про фінансові послу­ги (1986), Закон про неспроможність (1986), Закон про поліцію і докази в кримінальному праві (1984).

Прийнятий в 1987 р. Закон про банківську діяльність закріпив принципове положення, відповідно до якого банк не повинен роз­кривати конфіденційну інформацію про клієнта, водночас закон передбачив питання, щодо яких можливе розкриття інформації Банку Англії і Банком Англії у зв'язку з виконанням ним своїх функцій і завдань, передбачених законом.

Щодо законодавства США, то тут слід назвати Закон про банківську таємницю (1970), Закон про право на фінансову таєм­ницю (1978) та низку інших законів з приводу наркотиків, легалі­зації грошей тощо. Норми цих законів зобов'язують банки належ­ним чином провадити облік документів на рахунках клієнтів і по­відомляти про угоди на суму понад 10 тис. доларів. Однак судова практика внесла суттєві корективи в зазначені положення, врахо­вуючи право клієнта на захист інформації; клієнту в кожному ви­падку запиту про його рахунки повинні повідомляти про будь-

який запит і він має право звернутися до суду з вимогою скасувати запит, якщо він вважає його незаконним.

Нині існує група країн (Швейцарія, Австрія, Люксембург), де збереження банківської інформації розглядається як важливе за­вдання правового регулювання банківської діяльності, і отримати будь-які відомості з банку практично неможливо. У цих країнах надання банківської інформації передбачається тільки у випадках скоєння злочину та якщо існують докази причетності клієнта до злочину, а необгрунтоване передавання такої інформації тягне за собою застосування суворого кримінального покарання банківських службовців. В Австрії за порушення банківської таємниці посадові особи можуть бути позбавлені волі до 1 року або покарані штра­фом у розмірі до 360 ставок середньоденного заробітку. У Швей­царії банківська таємниця охороняється нормами як цивільного, так і кримінального права. Банк, який не вміє тримати секрети своїх клієнтів, може бути позбавлений ліцензії, а службовцям банка за розголошення такої інформації загрожує позбавлення волі на строк до шести років або штраф до 50 тис.

Відповідно до Закону Швейцарії «Про банки і ощадні каси» до організацій, що зобов’язані зберігати банківську таємницю, належать: банки, приватні банківські доми, ощадні каси, деякі фінансові компанії. Цим самим законом передбачено, що зо­бов’язання відповідальних осіб щодо збереження банківської таємниці діє протягом усього їхнього життя, незалежно від зміни місця роботи^[LXIII]. На весь світ відомий швейцарський банківський девіз - «Жодний податковий інспектор не може отримати інфор­мацію про ваші доходи».

У різних країнах існують відмінності в порядку та випадках, за яких інформація з підозрілих операцій надсилається компетентним органам. Якщо в Німеччині банківську таємницю розкривають на вимогу суду, то в Австрії, Люксембурзі рішення про надання ін­формації приймає також суд, але він вимагає конкретних доказів провини власника рахунку. У Великобританії таємниця рахунка відкривається на вимогу палати лордів, яка виконує функції Вер­ховного суду.

Серед європейських країн високим рівнем надійності характе­ризується банківська система Угорщини. Ефективність організації

банківської системи Угорщини порівнюють з банківською систе­мою Швейцарії, і називають Угорщину в ділових колах «Швейца­рією Східної Європи». Чинний закон від 1988 р. про державні га­рантії інвестицій і внесків свідчить про конфіденційність банків­ської інформації. Угорські банки не надають інформації про рахунки та їхніх власників ні поліції, ні податковій інспекції, а за­пити іноземних податкових служб не є достатньою причиною для розкриття банківської таємниці.

В Японії взагалі відсутній закон про таємницю банківських операцій і принцип збереження банківської таємниці не діє. Нато­мість фінансові установи тісно співпрацюють з органами фінансо­вого контролю (міністерством фінансів, слідчими органами та ін­шими уповноваженими органами), які, у свою чергу, на підставі санкцій, виданих суддею, можуть перевіряти будь-яких суб'єктів, що сприяє проведенню розслідувань.

З метою запобігання та протидії легалізації одержаних доходів від злочинної діяльності, у 1992 р. було прийнято спеціальний за­кон, який регламентував боротьбу з надприбутками від незаконної торгівлі наркотиками. Міністерство фінансів, центральний банк Японії, інші державні органи контролюють діяльність усіх фінансо­вих установ, які зобов'язані чітко ідентифікувати клієнтів та від- стежувати підозрілі операції, ознаки яких містяться в рекоменда­ціях контролюючих органів.

Становлять певний інтерес норми російського законодавства з питань охорони банківської таємниці. У ст. 26 Закону РФ «Про банки і банківську діяльність» вказано, що «кредитна організація - Банк Росії гарантує таємницю про операції, рахунки і вклади своїх клієнтів і кореспондентів. Усі службовці кредитної організації зобов'язані зберігати таємницю про операції, рахунки і вклади її клієнтів і кореспондентів, а також про інші відомості, що встанов­люються кредитною організацією, якщо це не суперечить феде­ральному закону.

Довідки за операціями і рахунками юридичних осіб і громадян, що здійснюють підприємницьку діяльність без утворення юридич­ної особи, видаються кредитною організацією їм самим, судам і арбітражним судам (суддям), Рахунковій палаті РФ, органам дер­жавної податкової служби і податковій поліції, митним органам РФ у випадках, передбачених законодавчими актами про їх діяль­ність, а за наявності згоди прокурора - органам попереднього слідства у справах, що перебувають в їх провадженні.

Довідки по рахунках і вкладах фізичних осіб видаються кредит­ною організацією їм самим, судам, а за наявності згоди прокурора - органам попереднього слідства у справах, що перебувають в їх провадженні. Довідки про рахунки і вклади у разі смерті їх влас­ників видаються кредитною організацією особам, вказаним влас­ником рахунка або вкладу у виданому кредитною організацією заповідальному розпорядженні, нотаріальним конторам у справах померлих вкладників, що перебувають в їх провадженні, а щодо рахунків іноземних громадян - іноземним консульським устано­вам. За розголошення банківської таємниці Центральний банк РФ, кредитні, аудиторські та інші організації, а також посадові особи та їхні працівники несуть відповідальність, включаючи відшкоду­вання заподіяної шкоди, згідно з федеральним законом».

Таким чином, норми права в російському законодавстві щодо охорони банківської таємниці мають обмежений характер, оскіль­ки не поширюються на заборону про поширення інформації, що була отримана банком про операції на рахунках клієнтів інших банків, а також інформації, що не має безпосереднього відношення до банківського рахунка клієнта.

Чинне законодавство Росії передбачає різні види відповідаль­ності за розголошення банківської таємниці. Клієнт банку насам­перед може притягнути банк до майнової відповідальності у ви­гляді відшкодування шкоди, заподіяної клієнту розголошенням відповідних відомостей. Посадові особи і працівники банку, винні в порушенні банківської таємниці, можуть бути притягнуті до ди­сциплінарної та матеріальної відповідальності в порядку, перед­баченому трудовим законодавством. У випадках, коли в діях працівників банку є ознаки складу злочину, передбаченого КК РФ (наприклад, зловживання владою або службовим становищем, халатність, одержання хабара), вони можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності. Крім того, ст. 183 КК РФ перед­бачає також кримінальну відповідальність за незаконне одержан­ня і розголошення відомостей, що становлять комерційну і бан­ківську таємницю. Питання охорони банківської таємниці відоб­ражено і в ст. 857 Цивільного кодексу Російської Федерації, в якій зазначено:

а) банк гарантує таємницю банківського рахунку і банківського вкладу, операцій за рахунком і відомостей про клієнта;

б) відомості, що становлять банківську таємницю, може бути надано тільки самим клієнтам та їхнім представникам;

в) державним органам та їхнім посадовим особам такі відомо­сті можуть бути надані виключно у випадках і в порядку, передба­чених законом;

г) у разі розголошення банком відомостей, що становлять бан­ківську таємницю, клієнт, права якого порушено, мають право ви­магати від банку відшкодування заподіяної шкоди.

Важливе значення (щодо доступу до конфіденційної інформа­ції у банківській системі з метою боротьби з відмивання «бруд­них» грошей) мало підписання і ратифікація Конвенції ООН про боротьбу з незаконним обігом наркотичних і психотропних речо­вин, прийнятої 19 грудня 1988 р. у Відні, згідно з якою недобросовіс­не використання банківської таємниці визнано як умова, що сприяє легалізації «брудних» грошей. Дсржави-учасниці, які ратифі­кували цю Конвенцію, домовилися пом’якшити режим конфіден­ційності банківської інформації. Зокрема, зобов’язалися надавати взаємну юридичну допомогу, у тому числі відносно секретної ін­формації, у справах, пов’язаних із обігом наркотичних і психотроп­них речовин.

У звіті «Поліпшення доступу до банківської інформації з ме­тою оподаткування», який опубліковано 12 квітня 2000 р. Коміте­том із фіскальних справ Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), вперше всі 29 країн - членів ОЕСР виступили за необхідність надавати податковим органам інформацію, що є банківською таємницею.

Привертає увагу розширення міжнародного і європейського співробітництва у сфері боротьби з легалізацією кримінальних грошей. У документі, прийнятому Базельським комітетом з бан­ківського нагляду від 12 грудня 1988 р., сформульовано основні принципи боротьби з «відмиванням» грошей через фінансову сис­тему, а в жовтні 2001 р. Базельський комітет затвердив рекомен­дації щодо Стандартів банківського нагляду «Належне ставлення банків до клієнтів». Банки повинні докладати значні зусилля щодо ідентифікації клієнтів, відмовляти в угодах, пов’язаних з «відми­ванням» грошей, відмовлятися від практики відкриття анонімних рахунків, співробітничати з правоохоронними органами в рамках правил, що стосуються збереження в таємниці банківських опера­цій. Віденська конвенція ООРІ 1988 р., Страсбурзька конвенція Європейського Союзу про відмивання, відстеження, арешт та кон­фіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом від 8 липня 1990 р., присвячені боротьбі з торгівлею наркотиками, також визначили

заходи з боротьби з організованою злочинністю і «відмиванням» злочинно отриманих коштів від торгівлі наркотиками.

У рекомендаціях Міжнародної групи із боротьби з «відмиванням брудних» коштів (РАТР) наголошено на необхідності посилення правового механізму боротьби з незаконно отриманими коштами; підвищення ролі банківської системи в цій справі та розширення міжнародного співробітництва. У цьому контексті актуальним є питання щодо банківської таємниці. Керуючись рекомендаціями РАТР, практично у всіх розвинутих країнах скасовано обмеження щодо банківської таємниці, особливо коли йдеться про легалізацію «брудних» грошей.

Останнім часом в багатьох європейських країнах прийнято спеціальне законодавство, пов'язане зі сферою боротьби з «відми­ванням капіталів», і це знайшло конкретне відображення в нормах, що стосуються режиму банківської таємниці. А саме, спеціальним адміністративним органам кредитні установи повинні повідомляти про суми, які викликають підозру щодо проведення розрахунків за наркотики чи за інші злочинні види діяльності. Отже, професійна таємниця банкірів обмежена, і в разі проведення банком сумнів­ної операції без повідомлення про це компетентні органи банк та його службовці можуть бути притягнуті до відповідальності. Так, у Швейцарії з 1998 р. діє спеціальна конвенція, яка зобов'язує бан­ки повідомляти швейцарські власті про сумнівні фінансові опера­ції, вести боротьбу з фактами «відмивання брудних» грошей. За приховування такої інформації банкіри підлягають відповідаль­ності у вигляді штрафу - 50 тис. франків або звільненню, а також відкликання ліцензії на банківську діяльність для банку, а з банків стягується штраф 10 млн франків.

У Німеччині діє закон щодо «відмивання» грошей, метою яко­го є полегшення процедури виявлення доходів, отриманих шляхом здійснення тяжких злочинів, створення перешкод для «відмиван­ня» грошей, а також сприяння викриттю структур організованої злочинності. Його суть зводиться до того, щоб зобов'язувати бан­ки ідентифікувати операції своїх клієнтів на суму понад 20 тис. євро. За американськими законами всі банки, які знаходяться на території США, автоматично підключаються до спеціальної комп'ютерної системи податкового відомства держави. Інформація про платіж, що перевищує 10 тис. доларів, за цією системою автоматично по­трапляє і до податківців. Крім того, всі банки одержують стандарт­ні форми, за якими вони зобов'язані повідомляти безпосередньо

уряд про всі проводки готівки на суму понад 3 тис. доларів, неза­лежно від того, викликають вони підозру чи ні. Винні в порушенні цієї вимоги можуть каратися до 10 років позбавлення волі.

Американські банки нині зобов’язані інформувати правоохо­ронні органи про всі підозрілі операції, що стосуються країн із так званого «чорного списку». Крім того, уряди США та економічно розвинутих країн рекомендують міжнародним фінансовим органі­заціям обмежити фінансову допомогу країнам, які не протидіють відмиванню брудних грошей.

Отже, інститут банківської таємниці в зарубіжному законодав­стві не може слугувати захисту відверто «брудних» грошей і по­требує належної уніфікації вимог щодо додержання й обмеження банківської таємниці.