§ 2. Спеціальні принципи і джерела банківського права

Банківське право грунтується як на загальноправових принци­пах, притаманних усьому національному праву (законності, верхо­венстві права та рівності всіх перед законом і судом та ін.), так і на спеціальних, що мають свої специфічні ознаки і притаманні саме банківській сфері.

У ринкових умовах такі принципи мають сприяти вдоско­наленню економічних відносин і способів правового регулюван­ня з метою підвищення ефективності функціонування банківської системи, здатної мобілізувати фінансові ресурси та сконцентру­вати їх на пріоритетних напрямах структурної перебудови еко­номіки.

До спеціальних принципів банківського права належать:

- принцип свободи банківської діяльності. Суб'єкти банків­ської діяльності мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Обмеження у здійсненні банківської дія­льності передбачаються законодавством України;

- принцип неухильного виконання обов’язкових економічних нормативів, установлених НБУ, норм чинного законодавства.

Цей принцип зобов'язує суб'єктів банківських правовідносин дотримуватись правил поведінки, що приписують норми банків­ського права. Наприклад, правилами НБУ передбачено, що комер­ційні банки зобов'язані дотримуватись економічних нормативів, установлених НБУ;

- принцип поєднання публічних і приватних начал у бан­ківській сфері. З одного боку, держава займається організацією, регулюванням і управлінням банківською системою в інтересах усього суспільства. А з іншого,- проявляються приватні інтереси кредитних установ, клієнтів, тобто діє паритет інтересів всіх суб'єктів банківського права;

- принцип задоволення потреб клієнтів та максималізації прибутку, отримуваного банками. Відносини банку з клієнтами базуються таким чином, щоб укладення угод з пов'язаними особа­ми передбачали б нарахування відсотків та комісійних за здійс­нення банківських операцій.

будуються на ринкових відносинах, які насамперед передбачають отримання прибутку банками;

- принцип добровільності взаємовідносин і взаємної заінте­ресованості банківських установ та їхніх клієнтів. Суб'єкти бан­ківських правовідносин (у кредитуванні, організації розрахунків) будують відносини на підставі рівності сторін, їх диспозитивності та ініціативності у формуванні й виконанні прав та обов'язків. У цих відносинах проявляються взаємна воля і свідомість учас­ників;

- принцип захисту державою економічної конкуренції та заборони діяльності, що спрямована на монополізацію і недоб­росовісну конкуренцію. Це означає, що банкам забороняється укладати угоди з метою обмеження конкуренції в банківській діяль­ності чи монополізації умов надання кредитів, інших послуг, уста­новлення процентних ставок і комісійної винагороди. Комерційні банки не мають права без згоди НБУ зменшувати розмір статутно­го капіталу і розподіляти резерви серед акціонерів банку.

Банкахм забороняється вчиняти будь-які дії щодо впровадження у своїй практиці недобросовісної конкуренції. Факти недобросовіс­ної конкуренції щодо надання банкам тих чи інших банківських послуг або здійснення операцій є підставою для заборони цим банкам подальшого надання таких послуг або здійснення операцій.

Контроль за дотриманням законодавства з питань захисту еко­номічної діяльності у сфері банківської діяльності здійснює Анти- монопольний комітет України (АКУ). Реорганізація комерційних банків відбувається за погодженням з АКУ у випадках, передбаче­них чинним законодавством.

Для подальшого розвитку економічної конкуренції й обмежен­ня прояву монополізму серед банків НБУ вживає заходів щодо лі­бералізації кредитного ринку через створення однакових для комер­ційних банків умов доступу до кредитних аукціонів НБУ, а також щодо лібералізації валютного ринку;

- принцип нагляду за діяльністю банків та інших кредит­но-фінансових установ. У належному функціонуванні банківської системи найважливішу роль відведено нагляду.

На практиці цей принцип виявляється в тому, що Верховна Рада України контролює діяльність НБУ (затверджує кошторис та звіт про його роботу, ліміт зовнішнього державного боргу); НБУ контролює діяльність комерційних банків (установлює для них економічні нормативи, перевіряє їхнє створення шляхом реєстра­ції, контролює додержання ними законодавства).

Банківська діяльність отримує своє правове виявлення в нор­мативних актах (джерелах права), які видаються відповідними ор­ганами держави.

Джерелом національного права є, як відомо, форма вираження державної волі в нормативних актах - офіційних письмових доку­ментах компетентного органу держави, в яких установлюються норми права. Джерела банківського права становлять багаторівне­ву систему нормативних актів та інших джерел права.

До джерел банківського права належать: Конституція України (зокрема, статті 99, 100), закони й постанови Верховної Ради Ук­раїни (наприклад, Закон України від ЗО жовтня 1996 р. «Про дер­жавне регулювання ринку цінних паперів в Україні», Закон Украї­ни від 22 листопада 1996 р. «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», Закон України від 5 квітня 2001 р. «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», За­кон України від 22 травня 2003 р. «Про електронний цифровий підпис», Закон України від 23 червня 2005 р. «Про організацію формування та обігу кредитних історій», постанова Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. «Про застосування векселів в господарському обороті України») та ін.

Важливе місце як джерела банківського права займають Цивіль­ний кодекс України, в якому містяться розділ 71 «Про позику, кредит і банківський вклад», розділ 72 «Про банківський рахунок», розділ 73 «Про факторинг», розділ 74 «Про розрахунки», а також Господарський кодекс України (гл.

У системі банківського законодавства особливу роль відведе­но законам, які мають вищу юридичну силу і охоплюють най­більш важливі питання, що виникають у банківській сфері. Серед чинних виділяються такі фундаментальні закони: Закон України від 7 грудня 2000 р. «Про банки і банківську діяльність», який визначає правові основи існування банків, порядок створення й основні принципи їх діяльності, встановлює правову природу взаємовідносин з клієнтами та їхній захист, Закон України від

20 травня 1999 р. «Про Національний банк України», який регу­лює правовий статус НБУ, його функції, повноваження, основи взаємовідносин з вищими органами держави, мережу і порядок його роботи.

Серед джерел банківського права важливий блок становлять підзаконні нормативні акти, які можна поділити на дві групи.

1. Укази Президента України та постанови Кабінету Міністрів України.

Наприклад, Укази Президента України: від 16 березня 1995 р. «Про заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни в народному господарстві України», «Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки» від 12 червня 1995 р., від 18 липня 2006 р. «Про заходи щодо посилення захисту прав громадян, які є вкладниками банків, та інших клієнтів банків і за­безпечення стабільності у банківській системі». Постанови Кабі­нету Міністрів України, які приймаються відповідно до ст. 117 Конституції України, є обов’язковими до виконання на всій тери­торії України. Наприклад, постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку накладення арешту на цінні папери» від 22 вересня 1999 р. «Про повноваження Державного експортно- імпортного банку України на виконання міжбанківських угод, укладених з групою італійських кредитних інститутів» від 21 серп­ня 2000 р., «Про затвердження порядку участі держави у капіта­лізації банків» від 4 листопада 2008 р. та ін.

2. Нормативні акти міністерств, державних комітетів, що стосу­ються сфери банківської діяльності, а також нормативні акти НБУ.

Наприклад, постановою Правління НБУ від 14 серпня 2003 р. № 337 затверджено Інструкцію про касові операції в банках Украї­ни; постановою Правління НБУ від 30 травня 2007 р. Правила ви­користання готівкової іноземної валюти на території України; на­казом Міністерства фінансів та Міністерства економіки України від 25 лютого 1997 р. затверджено Порядок виписування та пога­шення простих векселів, що видаються вітчизняними нафтопере­робними заводами у разі поставки на ці заводи нафти суб’єктами підприємницької діяльності - резидентами.

До своєрідної групи джерел належать також нормативні акти, прийняті асоціаціями та господарюючими суб’єктами (рішення Асоціації комерційних банків та локальні акти - статути комер-

цінних банків, установчі договори, положення про філії, представ­ництва).

У правовому відношенні важливе значення має введення Ука­зом Президента України від 3 жовтня 1992 р. № 493/92 в Україні державної реєстрації відомчих нормативних актів, що здійснюється Міністерством юстиції України (стосовно актів, прийнятих цент­ральними органами та управліннями юстиції областей і міст Києва й Севастополя, стосовно актів місцевих органів управління). Це правило поширено і на нормативні акти, що видаються НБУ. Державна реєстрація відомчих нормативних актів спрямована на дотримання принципу верховенства закону та забезпечення за­конності актів відомчого нормотворення, їх відповідності зако­нам, додержання охорони прав, свобод і законних інтересів гро­мадян, підприємств, установ та організацій в Україні^[II].

Серйозним недоліком відомчого нормотворення була хибна практика НБУ приймати нормативні акти у формі листів, теле­грам, що суперечила поняттю «нормативний акт» і не передбача­лась законом як форма існування офіційного документа.

Розвиток міжнародного співробітництва в банківській сфері, інтернаціоналізація банківського бізнесу зумовлює важливу роль у правовому регулюванні таких специфічних джерел банківського права, як міжнародні звичаї та міжнародні договори.

До міжнародних звичаїв, які склалися в міжнародній практиці, слід віднести, наприклад, Уніфіковані правила та звичаї МТП для документарних акредитивів у редакції 1993 р., Уніфіковані прави­ла МТП за інкасо в редакції 1995 р.

У ст. 9 Конституції України зазначено, що чинні міжнародні договори, які ратифіковані Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. До таких слід віднести

Женевські вексельні конвенції 1930 р., Одноманітний закон про чеки 1931 р., Конвенцію з міжнародного фінансового лізингу 1988 р. та^[III] ін. До міжнародних джерел банківського права належать стан­дарти, розроблені Базельським комітетом з банківського нагляду, які забезпечують об’єктивну оцінку внутрішньої системи з боку наглядових і офіційних органів та дозволяють порівняти їх зі встановленими критеріями.

Важливе місце в банківській практиці займають також правові звичаї та правила ділового обороту. У визначенні місця звичаю в ієрархії правових норм слід виходити з того, що в більшості зару­біжних країн звичай становить насамперед норму, що доповнює закон, у тих випадках, коли відповідний припис у законі взагалі відсутній або він неповно врегулював те чи інше положення. При­кладом легалізації впровадження звичаю як джерела права є ст. 7 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України «Звичай». Цивільні відно­сини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивіль­них відносин. Звичай може бути зафіксований у відповідному до­кументі. Звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується.

Місце звичаю ділового обороту визначено в п. 2 ст. 630 ЦК Ук­раїни таким чином: якщо в договорі не міститься посилання на типо­ві умови, такі типові умови можуть застосовуватися як звичай діло­вого обороту, якщо вони відповідають вимогам ст. 7 ЦК України.

Отже, звичаї ділового обороту, що застосовуються в банків­ській практиці, включають як міжнародні звичаї, що склалися в міжбанківській практиці, так і правила ділового обороту, що ма­ють міжнародний характер.