2.2.3. Актуальні питання формування загальних засад диверсифікації аграрного виробництва з урахуванням досвіду зарубіжних країн

Виробництво сільськогосподарської продукції має важливе зна­чення як для розвитку національної економіки держави, так і для про­довольчої безпеки всього населення. Проте з огляду на низку причин, пов'язаних у першу чергу з неефективною державною політикою у сільському господарстві, аграрне виробництво опинилося в кризовій ситуації, а через його спад зазнала руйнації і соціальна сфера села.

Науковці зазначають, що загальнонаціональна тенденція до скоро­чення чисельності населення притаманна як міським, так і сільським поселенням України. Так, у 2009 р. загальне скорочення чисельності населення країни відбулося насамперед унаслідок скорочення сільсько­го населення. Його частка у загальному скороченні чисельності насе­лення країни становила 65,5 %, що перевищує аналогічний показник 2008 р. (64,4 %). Лише в Закарпатській області другий рік поспіль від­бувається приріст чисельності сільського населення. Загалом частка сільського населення України у працездатному віці становила на 1 січня 2009 р. 55,8 %. Водночас у Польщі, яка є відносно молодим членом ЄС, частка сільського населення у продуктивному віці постій­но зростає, що дає додатковий ефект для його розвитку. Так, якщо у 2000 р. вона становила 57 %, то у 2008 р. досягнуто рівня 62 %. Зна­чно вищим, ніж у міській місцевості, є також щорічний натуральний приріст населення сіл, що становить 1,5 особи на 1000 осіб (або за­галом 22,5 тис. осіб), у той час як міське населення збільшується лише на 0,5 особи на 1000 осіб (або 12,6 тис. осіб щорічно).

Несприятливі умови проживання на сільських територіях вплину­ли на значні міграційні потоки з сільської місцевості. У 2009 р. прак­тично в усіх регіонах України (за винятком Автономної Республіки Крим, Дніпропетровської та Черкаської областей) відбулося скорочен­ня чисельності сільських жителів унаслідок процесів міграції. Зворот­ною є ситуація в Польщі, що спричинено не тільки достатніми для життя доходами жителів сільських територій, а й тим, що найбільша активність міжнародної та міжрегіональної міграції у Польщі припа­дала на 1990-ті рр., коли відмінності між соціально-економічним роз­виток західних та постсоціалістичних країн Європи були такими іс­тотними, що спричиняли активний пошук джерел доходів у промис­лово розвинених країнах.

Низький рівень життя сільського населення викликано здебільшо­го низьким рівнем оплати праці у сільському господарстві, яке на сьогодні залишається основним видом діяльності на сільських тери­торіях України. У 2000 р. її рівень становив 48,3 % від рівня середньо­місячної заробітної плати в економіці загалом. І хоча останніми рока­ми заробітна плата в цьому секторі зростає швидшими темпами, ніж її величина в середньому по економіці країни (у 2008 р. рівень заро­бітної плати був уже на рівні 59,6 % від рівня середньомісячної заро­бітної плати в економіці України), однак такої динаміки недостатньо, аби зрівнятися з нею. Таку ситуацію пояснюють зміною структури витрат на виробництво сільськогосподарської продукції. Витрати на оплату праці знизилися утричі (порівняно з 1990 р.), що і вплинуло на такий низький рівень оплати праці у сільському господарстві. Водночас зросла частка матеріальних витрат за рахунок зростання вартості на­сіння і садивного матеріалу та мінеральних добрив удвічі, вартості нафтопродуктів — утричі, оплати послуг і робіт, виконаних сторонні­ми організаціями — у два і більше разів, проте зменшилась частка витрат на амортизацію і корми, що негативно позначилося на оновлен­ні фондів галузі і спричинило занепад тваринництва. Зростання вар­то сті продукції і послуг, які використовують у виробництві сільсько­господарської продукції, компенсувало ся заниженою оплатою праці в галузі. Завдяки своєму величезному природно-ресурсному потенці­алу Україна перманентно може гарантувати високий рівень продоволь­чої безпеки і позиціонувати себе як експортно орієнтована сільсько­господарська країна. В умовах зростаючого попиту на продовольство у світі саме агропромисловий комплекс є важливішим, ніж запаси на­фти і газу, оскільки ресурси сільського господарства є відновлюваними. Тим більш стала стійкою тенденція до зростання цін на сільськогос­подарську продукцію. Найбільш наочним у 2009 р. було зростання ціни на цукор, який ввійшов у трійку лідерів за ростом цін серед 36 сиро­винних товарів, досягнувши свого максимуму з 1990 р.

Україна нарівні з Бразилією і Канадою виробляє 3 % від світового обсягу зернових; посідає четверте місце в світі за виробництвом карто­плі. За даними ООН у 2008 р. за виробництвом картоплі Україна ви­передила США, Німеччину, Польщу і навіть Білорусь. У цьому секто­рі аграрної індустрії Україна поступається лише Китаю, Російській Федерації та Індії, а споживання картоплі в країні досягає дуже висо­кого рівня — 140 кг на душу населення в рік. Більш ніж за тридцятьма видами сільськогосподарської продукції країна входить до першої десятки за обсягом їх виробництва у світі. Проте згідно з досліджен­нями Світового банку сільське господарство України не реалізовує свого виробничого потенціалу, виробляючи лише 22 % від можливих обсягів продукції. Одним із чинників, а водночас і наслідків відсутнос­ті розвитку агропромислового комплексу є низька інвестиційна при­вабливість цього сектору економіки. Так, за період з 1992 р. до 1 жовтня 2008 р. в аграрний сектор надійшло тільки 2,6 млрд дол., тобто лише 7 % від загальних прямих інвестицій в Україну^[403].

В умовах поширення процесу глобалізації, а також прагнення України стати членом Європейського Союзу важливого значення для вдосконалення розвитку економіки, у тому числі сільського господар­ства, набуває врахування досвіду зарубіжних країн. У контексті зазна­ченого дослідження доцільно було б акцентувати увагу саме на по­дальшому розвитку аграрного виробництва шляхом диверсифікації.

На сьогодні більшість високорозвинених країн світу широко ви­користовують стратегію сталого розвитку сільського господарства та сільських територій (САРД — транскрипція англійської абревіатури SARD — Sustainable Agriculture and Rural Development (сталий розви­ток сільського господарства та сільських територій)), яка полягає в інтегральному соціо-еколого-економічному підході до розвитку аграрного комплексу та сільських територій. САРД передбачає раціо­налізацію використання природно-екологічного потенціалу територій, диверсифікацію виробництва та зайнятості населення, застосування економічно ефективних технологій, виробництво екологічно безпечної продукції.

Сталий розвиток сільського господарства включає декілька скла­дових. По-перше, це високоефективний стабільний економічний роз­виток, пов’язаний із збільшенням обсягів виробництва екологічно безпечної і якісної сільськогосподарської продукції та сировини рос­линного і тваринного походження (що робить їх конкурентоспромож­ними), раціональним використанням земель як засобу аграрного ви­робництва. По-друге, оскільки аграрне виробництво залежить від впливу природно-кліматичних чинників, то сталість такого виробни­цтва є спроможністю протистояти негативному впливу природно- кліматичних чинників, якщо не уникнути, то послабити або попереди­ти про спади у виробництві в окремі несприятливі роки^[404].

Основними принципами розвитку сільських територій для країн ЄС на період 2007-2013 рр. є багатофункціональність села та сільсько­го господарства. Такий підхід передбачає поліпшення умов праці, підтримку місцевого населення, розвиток несільськогосподарських видів виробництва.

Загалом проблеми розвитку сільських територій ЄС є подібними до вітчизняних і потребують значної уваги. За даними Європейської комісії понад 91 % площі ЄС належить до сільських територій, на яких проживає 51 % населення країн, які є членами ЄС. Це зумовлює необ­хідність активного регулювання та підтримки розвитку сільських те­риторій з метою врівноваженого та сталого розвитку національної економіки, хоча це завдання є достатньо складним навіть для найроз­виненіших країн ЄС, таких як Німеччина, Франція, Італія, Велика Британія. Динамічні зміни у світовому господарстві постійно створю­ють нові вимоги, що потрібно враховувати для того, аби сільські тери­торії поступово не перетворювалися на депресивні райони внаслідок посилення міграції населення, забруднення довкілля, відсутності необ­хідної інфраструктури чи економічної недоцільності здійснення сіль­ськогосподарської діяльно сті жителями сільських територій. Тому основними напрямками аграрної політики ЄС є: підвищення конку­рентоспроможності сільського господарства, охорона довкілля, благо­устрій сільських територій та підвищення рівня життя селян, розвиток альтернативних видів діяльності на сільських територіях.

Саме диверсифікація видів економічної діяльності призвела до значних якісних зрушень у розвитку сільських територій. Незважаючи на те, що переважна частка площі ЄС належить до територій цього типу, в сільському господарстві країн ЄС станом на 2008 р. були ак­тивно задіяні лише 2,4 % населення, або 11,8 млн осіб. При цьому цей показник постійно зменшується, оскільки в 2000 р. він становив 3,1 %, або 15 млн осіб. Разом з тим в Україні частка зайнятого у сільському господарстві населення є значно вищою і становила у 2008 р. 15,8 %. Проте тенденція зменшення частки зайнятого населення у цьому сек­торі економіки притаманна і Україні: порівняно з 2005 р. вона змен­шилася на 3,6 %^[405].

Після проголошення концепції сталого розвитку активізувався по­шук альтернативних шляхів підтримки високої продуктивності сіль­ського господарства за умов забезпечення екологічної безпеки. Світо­ві тенденції впровадження диверсифікації аграрного виробництва свідчать про створення додаткових робочих місць у сільській місце­вості, появу нових перспектив для аграрних товаровиробників, підви­щення життєздатності жителів сільської місцевості та розвиток інфра­структури на сільських територіях.

На сьогодні в Україні з метою розвитку сільських територій необ­хідним є перетворення їх у місце, яке буде сприятливим для інвестицій (як національних, так й іноземних), проживання та праці, раціональ­ного використання соціальних, економічних та екологічних ресурсів на засадах сталого розвитку, розширення підприємницької діяльності, яка не пов'язана безпосередньо із аграрним виробництвом. Одним із таких альтернативних засобів, шляхів диверсифікації аграрного ви­робництва, що сприяють підвищенню зайнятості сільського населення, сталому розвитку сільських територій, є розвиток зеленого туризму, який нині і в майбутньому залишатиметься складовою сільськогоспо­дарської діяльності та туристичного бізнесу в Україні.

Враховуючи практику та зарубіжний досвід, поняття «сільський туризм» слід розуміти як певний різновид підсобної господарської ді­яльності сільських мешканців з використанням ресурсів власного господарства з обслуговування відпочиваючих у формі надання місць для проживання, забезпечення харчуванням та іншими послугами з ви­користанням для цього власної праці та праці членів родини з метою отримання додаткового прибутку^[406].

Зокрема, у деяких високорозвинених західноєвропейських країнах, таких як Франція, Велика Британія, Нідерланди, Ірландія, Німеччина, Іспанія, невід’ємною складовою програми комплексного соціально- економічного розвитку села є заняття сільським туризмом. У цих країнах туристичні поїздки в села і сільську місцевість посідають уже друге місце після відпочинку на морі. Світова практика підтверджує, що сільський туризм активно сприяє розв’язанню основних соціально- економічних проблем села.

Слід відмітити, що розвиток зеленого туризму впливає: а) на розв’язання соціально-економічних проблем села; б) на зменшення рівня безробіття в сільській місцевості та розширення кола самозай- нято сті сільського населення, особливо молоді; в) на розширення можливостей реалізації продукції о собистого селянського господар­ства, причому реалізації її на місці; г) на поліпшення благоустрою сільських садиб, вулиць, у цілому сіл; стимулює розвиток соціальної інфраструктури; д) на відродження, збереження та розвиток місцевих народних промислів, пам’яток історико-культурної спадщини; е) на підвищення культурно-освітнього рівня сільського населення.

Перевагами сільського туризму є такі:

- не вимагає значних інвестицій і використовує переважно при­ватні джерела фінансування, які швидко окуповуються;

- сприяння залученню іноземних і національних інвесторів у роз­виток сільського туризму;

- створення умов для соціальної стабільності у сільських регіонах;

- розширення сфери зайнятості сільського населення і створення нових робочих місць;

- збереження і відродження в сільських регіонах культурної спад­щини.

Розвиток сільського (зеленого) туризму є одним із напрямків ди­версифікації аграрного виробництва, адже відбувається розширення несільськогосподарських видів діяльності в сільській місцевості, що в свою чергу сприяє сталому розвитку сільських територій, збережен­ню звичаїв, традицій, культурної та історичної спадщини. Проте в Укра­їні для розвитку сільського туризму є вагомі перешкоди, що полягають у першу чергу в недосконалому нормативному регулюванні, оскільки сьогодні лише деякі аспекти діяльності сільського (зеленого) туризму регулюються законами України «Про туризм», «Про особисте селян­ське господарство». Однак прийнята 19 вересня 2007 р. Кабінетом Міністрів України Державна цільова програма розвитку українського села на період до 2015 р. не передбачає жодних заходів щодо розвитку сільського (зеленого) туризму. Таким чином, необхідно здійснювати комплексний і послідовний підхід до проведення регіональної політи­ки у сфері розвитку сільського туризму. Реалізація цього дозволить значною мірою розв’язати соціальні проблеми сільського населення, підвищити рівень зайнятості і залучити до підприємницької діяльнос­ті сільських жителів.

Перехід до ринкової системи господарювання зумовлює необхід­ність для кожного суб’єкта аграрного виробництва постійно шукати шляхи підвищення ефективності своєї діяльності, прогнозувати та планувати стратегію розвитку підприємства відповідно з потребами ринкової економіки. Вбачається, що сільськогосподарське підприєм­ство має функціонувати на підставі економічної політики, сутність якої повинна передбачати формування стратегічних цілей та завдань, оці­нювання існуючих і перспективних напрямків сільськогосподарської діяльності, аналізування зовнішніх чинників та їх впливу на діяльність підприємства, визначення альтернатив виробничо-господарської ді­яльності, вибір стратегії.

Основні напрямки стратегічного розвитку діяльності підприємств обумовлюються метою, яку ставить перед собою господарчий суб’єкт. Для забезпечення можливості залишатися на ринку підприємства по­винні обрати стратегію диверсифікації, проведення якої полягає у ви­пуску якісно нових товарів, пошуку нових споживачів, перспективних каналів збуту та торгівлі, активних методів просування товарів.

Диверсифікація може фінансуватися за рахунок власних (прибуток та амортизаційні відрахування) та залучених коштів (кредити та по­зики, кредиторська заборгованість та інвестування).

Сутність моделі фінансового забезпечення диверсифікації сільсько­господарських підприємств полягає в значному зменшенні податково­го тиску, що на макроекономічному рівні дозволяє підвищити стабіль­ність функціонування аграрного виробництва, збільшити його грошо­ві накопичення та підняти рівень самофінансування.

Американський економіст Дж. Гелбрейт зазначає, що субсидуван­ня виробництва продовольства з метою недопущення різкої зміни цін на продовольчі товари є звичайною справою. Всі країни ЄС, США та Японія асигнують кошти в продовольчий сектор. У країнах Європей­ської Співдружності під державним регулюванням знаходиться до 90 % цін на сільськогосподарську продукцію^[407].

Сільське господарство в розвинених країнах визнається страте­гічною галуззю економіки, саме тому аграрні товаровиробники від­чувають значну підтримку з боку держави. Зокрема, у США ще в 1985 р. було прийнято Закон «Про продовольчу безпеку», а субси­дування сільського го сподарства має вже півстолітню історію. Саме бюджетні асигнування на сільське господарство є найважливішим елементом державного регулювання економічного розвитку фермер­ських господарств. Лише у 1980-х рр. сукупні бюджетні витрати на аграрну політику в США були збільшені удвічі, а за останні 25 років вони збільшилися більш ніж у вісім разів, до того ж слід відмітити, що темпи їх зростання за цей період випереджали темпи інфляції. Останнім часом вони становлять до 25 % вартості валової продукції сільського господарства. Завдяки поєднанню стабільної економіки та сприятливої політики, ретельному плануванню та незалежному ви­користанню технологій у США фермерські господарства досягли найбільшої ефективності у світі. Це засвідчує той факт, що тільки 8 % своїх доходів американці витрачають на продукти харчування, ціни на які є найнижчими у світі. У США, де існують природні пере­думови для сільськогосподарського виробництва, широко практику­ється цільова фінансова підтримка фермерів, підтримка цін, стиму­лювання експорту, розвитку інфраструктури села тощо. Наявні дані свідчать про те, що в загальному обсязі одержувачів державних суб­сидій домінують виробники зерна (58,7 %) та м'яса (20,4 %). Також слід звернути увагу на те, що субсидії надаються і господарствам з багатогалузевою спеціалізацією, питома вага яких у загальній сумі допомоги складає 2,9 %.

У Китаї реформування системи державної підтримки сільськогос­подарського господарства розпочалося після вступу до СОТ. У 2005 р. було прийнято пропозиції ЦК КПК та Держради КНР про заходи у цій сфері. Вони включали стандартні інструменти реалізації аграрної по­літики. Зокрема, це прямі виплати та субсидії на виробництво зернових, придбання високоякісного насіння, племінних тварин та сільськогос­подарської техніки; зниження податкових зобов’язань сільськогоспо­дарських товаровиробників; державні інвестиції в розвиток сільської інфраструктури (електрифікація, будівництво мережі сільських доріг та систем водопостачання тощо); пільгове банківське кредитування аграрного виробництва та підтримка розвитку кредитних кооперативів; асигнування на розвиток науково-дослідницької діяльно сті у сфері сільськогосподарського виробництва; цінова підтримка виробництва окремих видів сільськогосподарської продукції. Зазначені заходи хоч і поступалися за порівняльними вимірниками США та ЄС, однак сут­тєво вплинули на зростання обсягів сільськогосподарського виробни­цтва та сприяли розвитку сільських територій.

Найбільш близьким за змістом до вітчизняних проблем є досвід щодо державної підтримки сільського господарства Російської Феде­рації. Сучасна аграрна політика Російської Федерації базується на прийнятому в грудні 2006 р. Федеральному законі «Про розвиток сіль­ського господарства». Він визначає основні принципи та пріоритетні напрямки державної аграрної політики, реалізація яких включає бю­джетну підтримку аграрного розвитку. Зокрема, передбачаються за­стосування особливих податкових режимів для сільськогосподарських товаровиробників і антимонопольне регулювання аграрних ринків. У контексті цього Закону затверджена і діє державна програма «Роз­виток сільського господарства і регулювання ринків сільськогосподар­ської продукції, сировини і продовольства на 2008-2012 роки». Вона містить прогноз розвитку сільського господарства Російської Федера­ції, індикатори результативності та витратні зобов’язання бюджету, щорічний розподіл фінансових ресурсів на програмні заходи^[408].

При диверсифікації аграрного виробництва можливе використан­ня позикових коштів на о снові кредитних договорів, які створюють правові передумови для своєчасного повернення позик і сплати від­сотків за ними. Як правило, банки пропонують своїм клієнтам типо­ві кредитні угоди, предметом яких є сума та строки кредитування, відсоткові ставки за користування кредитом, форми матеріального забезпечення кредиту. Банку важливо мати гарантію повернення кредиту, а тому має місце кредитний ризик, тобто імовірність недо­тримання умов кредитної угоди, несвоєчасного погашення кредитів та сплати відсотків.

Відсутність належного державного регулювання у цій сфері, недо­ступність фінансових ресурсів впливають на низьку ефективність ве­дення аграрного виробництва. Підвищення продуктивності праці, урожайності та рентабельності галузі можливе лише за умови вико­ристання сучасних технологій виробництва, залучення нової техніки, нових підходів до процесу виробництва, а це є можливим лише за на­явності інвестування з боку як національних, так і зарубіжних інвес­торів. Створення сприятливих та стабільних умов для вкладення ін­вестицій у сільське го сподарство на взаємовигідних засадах дасть змогу повною мірою використати наявний потенціал для розвитку сільського господарства в Україні.

Зараз нова політика ЄС щодо розвитку сільських територій кон­центрується навколо проблем:

- трансформації сільських територій у місце, більш привабливе для інвестицій, проживання та праці;

- поширення інформації та підтримка дій щодо збільшення нових і привабливих робочих місць;

- зрівноваженого використання природних ресурсів на засадах стійкого розвитку;

- поліпшення системи управління та використання публічних ре­сурсів, обмін досвідом та доробком;

- забезпечення синергічної взаємодії інститутів управління розви­тком сільських територій;

- забезпечення стратегічного розвитку та досягнення перспектив­них результатів.

Стратегію диверсифікації аграрного виробництва давно викорис­товують країни з розвиненою ринковою економікою. Зокрема, біль­шості країн Європи притаманний високий рівень спеціалізації ферм. Як приклад, у Великій Британії близько 40 % фермерських господарств спеціалізуються на виробництві зерна. У цій країні розвиток сільсько­господарських підприємств супроводжується витісненням дрібних господарств великими. На сьогодні типова британська ферма являє собою велике високомеханізоване, високоінтенсивне спеціалізоване господарство, в якому широко використовують найману робочу силу і досягнення аграрної науки.

Для Німеччини характерним є глибокоспеціалізоване тваринни­цтво. Основна увага приділяється виробництву молока, свинини,

яловичини і телятини. Федеральний уряд у своїй політиці стосовно сільських територій намагається забезпечити в усіх регіонах ФРН рівну якість життя і зберегти або поліпшити умови для того, аби гро­мадяни мали можливість брати участь у розвитку суспільства. При цьому уряд усвідомлює, що сільські регіони не є однорідними терито­ріальними категоріями і що, виходячи із цього, не може існувати одна універсальна, придатна для всіх регіонів концепція розвитку. Розвиток сільських територій включає економічні (виробничі), соціальні та екологічні аспекти. Питання розвитку сільських територій входить у компетенцію федерального уряду, але більшою мірою стосується федеральних земель та їх муніципальних утворень. Федеральний уряд ставить завдання в межах заданих фінансових і бюджетних умов і на­магається активізувати взаємне співробітництво щодо питань, які від­несені до компетенції федеральних земель^[409].

Сільськогосподарське виробництво Франції також характеризуєть­ся високим рівнем спеціалізації. На початку цього століття понад 30 % ферм країни спеціалізувалися на виробництві продукції рослинництва, майже половина займалася виробництвом тваринницької продукції, а решта вела багатогалузевий спосіб господарювання. Сільське госпо­дарство Франції представлене на сьогодні чітко вираженою регіональ­ною спеціалізацією виробництва з урахуванням природно-кліматичних умов.

Для сільського господарства США характерною є чітка спеціаліза­ція регіонів: бавовняний, кукурудзяний, молочного скотарства та ін. Виробничий напрямок аграрних районів визначається домінуючим типом (типами) підприємств. Саме в США виявляється тенденція до глибокої диверсифікації аграрного виробництва.

Протягом ХХ ст. продуктивність сільського господарства США зростала набагато швидше порівняно з іншими секторами американ­ської економіки. Згідно з розрахунками Служби економічних дослі­джень Департаменту сільського господарства США у період з 1948 по 2002 р. обсяг сільськогосподарського виробництва у США зріс у 2,6 разу, тоді як кількість ресурсів, що використовуються в сільсько­му господарстві, знизилася. Оскільки обсяги світового сільськогоспо­дарського виробництва зростали швидше за обсяги споживання, то протягом останніх 150 років спостерігалася тенденція до незначного зниження реальних цін на основні види сільськогосподарської про­дукції, продовження якої у ХХІ ст. залежатиме від результативності сільськогосподарських досліджень. Основна мета останніх полягає у забезпеченні швидшого зростання продуктивності в сільському гос­подарстві порівняно з глобальним попитом на продовольство, який за прогнозами подвоїться у першій половині ХХІ ст.

Наявність можливостей для несільськогосподарської зайнятості відігравала значну роль у підвищенні доходів сільських домогоспо- дарств і зниженні рівня бідності на цих територіях. Вищий ступінь диверсифікації сільської економіки означає меншу залежність від сіль­ського господарства, доходи від якого визначаються мінливими цінами, рівнями врожайності та, звичайно, доходами населення. Так, населен­ня з низькими доходами витрачає більшу частину приросту своїх до­ходів на поліпшення якості харчування. Проте після певної межі по­дальші прирости витрачаються не на збільшення обсягів споживання продовольства, а на поліпшення його якості, що означає зро стання прибутків переробної галузі. Як результат, частка видатків споживачів на харчування, які спрямовуються безпосередньо до сільськогосподар­ських виробників, постійно знижується з економічним підвищенням доходів. Очевидно, це спричиняє зменшення частки сільськогосподар­ського сектору в економічному зростанні. У розвинених країнах зни­ження рівнів бідності в сільських громадах найчастіше відбувало ся одночасно з розвитком несільськогосподарської зайнятості на тлі змен­шення зайнятості в аграрному секторі^[410].

На сучасному етапі тропічному поясу (тропічні області Латинської Америки та Африки) притаманна багатоукладність, а споживчий на­прямок виробництва вимагає вирощувати широке коло сільськогоспо­дарських культур та явно демонструє максимальну різнобічність, що також говорить про диверсифікацію виробництва.

Слід зазначити, що підприємницька діяльність здійснюється в умо­вах постійної зміни ринкового середовища. За законами ринку, якщо підприємство, яке випускає протягом п'яти років однакову продукцію і не займається виробництвом нової, втрачає конкурентоспроможність і в кінцевому результаті зазнає банкрутства. Президент американсько­го товариства за контролем якості Д. Харрінгтон зазначає, що віднов­лення і якість продукції — головне поле битви на світових ринках, і ціна програшу в цій боротьбі — економічна катастрофа. У країнах з ринковою економікою через кожні п'ять років продукція оновлюєть­ся на 60 %. Це свідчить про те, що диверсифікація допомагає розши­рювати асортимент сільськогосподарської продукції, забезпечити ви­соку якість товарів, а також сприяє просуванню їх на аграрний ринок, швидкій адаптації до ринкових умов^[411].

Отже, досвід провідних країн світу показує, що розв'язання проб­лем села лежить у площині диверсифікації аграрного виробництва, розвитку несільськогосподарської діяльності на сільських територіях тощо. Диверсифікація аграрного виробництва як предмет правового регулювання являє собою сукупність суспільних відносин, що регу­люються нормами права (аграрного, господарського, цивільного, ад­міністративного та ін.) і створюють економічні, правові, організаційні передумови для соціального розвитку сільських територій.

2.3.