__ 2.2.2. Правове та організаційне забезпечення диверсифікації сільських територій

Правове регулювання відносин щодо розвитку сільських територій здійснюється низкою ухвалених останнім часом нормативно-правових актів, серед яких: Закон України від 18 жовтня 2005 р.

Оскільки 2006 р. на державному рівні офіційно було проголошено Роком села, то відповідно й з’явилися сподівання на розв’язання проб­лем, які існують у сільському господарстві. Постановою Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2007 р. «Про затвердження Держав­ної цільової програми розвитку українського села на період до 2015 року» основною метою цієї Програми було проголошено забезпечення життєздатності сільського господарства, його конкурентоспроможнос­ті на внутрішньому і зовнішньому ринках, гарантування продовольчої безпеки країни, збереження селянства як носія української ідентичнос­ті, культури та духовності.

Передумовами ухвалення цієї Програми стали негативі явища, що склалися у сільському господарстві.

В умовах зниження платоспроможності населення калорійність середньодобового споживання в розрахунку на одну особу зменшила­ся в 1999 р. на 29 % (порівняно з 1990 р.) і становила 2565 ккал, на­близившись до міжнародного критерію з порогу бідності (2500 ккал). Споживання основних протеїновмісних продуктів (м'яса та риби) при цьому зменшилося в 2-2,4 разу, вітаміновмісних продуктів (плодів, ягід і винограду) — в 2,1 разу.

Певна стабілізація і нарощування обсягів виробництва сільсько­господарської продукції у 2000-2006 рр. дали змогу підвищити рівень споживання основних продуктів харчування на душу населення, однак він залишається значно нижчим не тільки від раціональних, а й від мінімальних норм.

Найгострішими проблемами на селі є відсутність мотивації до праці, бідність, трудова міграція, безробіття, занепад соціальної інф­раструктури, поглиблення демографічної кризи та відмирання сіл. Середньорічна заробітна плата в сільському господарстві — найнижча серед галузей економіки.

Загрозливих темпів набирає зниження демографічно- відтворювального і трудового потенціалів села. Рівень народжуванос­ті сільського населення в розрахунку на 1000 осіб знизився з 13,7 до 9,4 осіб, рівень смертності підвищився з 14,4 до 20,5 осіб і перевищив аналогічний показник смертності міського населення в 1,4 разу. Акти­візувалися міграційні процеси, особливо серед сільської молоді, що на сьогодні є основною причиною деградації українських сіл.

Знизився рівень зайнятості сільського населення. Лише за 2001­2006 рр. чисельність осіб, зайнятих у сільському господарстві, змен­шилася на 7 %, а в несільськогосподарській сфері — у 2,7 разу.

Загрозливих масштабів набула деіндустріалізація сільського гос­подарства.

Складна економічна і соціальна ситуація на селі зумовлена низкою причин, серед яких:

- невідповідність програм реформування економіки сільського господарства і результатів їх виконання визначеним соціальним пріо­ритетам;

- невизнання при формуванні бюджетної політики об’єктивної не­рівності умов відтворення сільськогосподарського виробництва по­рівняно з іншими галузями і сферами діяльності, що спричинено се­зонністю виробництва, залежністю від природно-кліматичних умов, довготривалістю виробничих циклів і відповідно уповільненим обо­ротом капіталу;

- незадовільне законодавче забезпечення та захист прав власності селян на землю і майно;

- недостатній рівень фінансової підтримки сільськогосподарсько­го виробництва та соціальної сфери села;

- недостатнє стимулювання впровадження інноваційних техноло­гій та інвестицій в агропромислове виробництво;

- відсутність паритетних економічних відносин між аграрним сектором та іншими галузями економіки;

- недостатній рівень державної підтримки облаштування сільських територій;

- передавання об’єктів соціальної сфери сільськогосподарських підприємств до державної та комунальної власності без належного фінансування їх утримання;

- відсутність умов для підвищення рівня продуктивної зайнятості, створення додаткових робочих місць у сільській місцевості та підви­щення рівня доходів;

- недостатній рівень розвитку інфраструктури аграрного ринку, тонізація та монополізація каналів реалізації сільськогосподарської продукції;

- проведення неефективної державної політики щодо створення умов для розвитку кооперативних та інших некомерційних об’єднань сільськогосподарських товаровиробників у сферах заготівлі, перероб­лення, реалізації продукції та фінансового і транспортного обслугову­вання товарних потоків;

- відсутність інформаційного забезпечення сільського населення з питань господарювання в ринкових умовах.

Державна програма передбачає розвиток соціальної сфери села та аграрного сектору шляхом: а) чіткого розмежування функцій і повно­важень центральних та місцевих органів виконавчої влади у сфері розвитку сільських територій; б) удосконалення на законодавчому рівні міжбюджетних відно син центральних та місцевих органів ви­конавчої влади, зокрема тих, що пов'язані з вирішенням питань фінан­сування проектів комплексного розвитку сільських територій; в) забез­печення впровадження соціальних стандартів та нормативів у сільській місцевості; г) визначення перспектив розвитку сільської поселенської мережі на період до 2015 р. на основі розробленої та затвердженої в установленому порядку містобудівної документації; ґ) визначення пріоритетів розвитку аграрного сектору з урахуванням зональних та регіональних особливостей; д) удосконалення механізму надання дер­жавної підтримки аграрному сектору та забезпечення розвитку сіль­ських територій з урахуванням вимог СОТ; е) створення організаційно- правових умов для розвитку паритетних відносин між аграрним сек­тором та іншими галузями економіки; є) юридичного та технічного оформлення права землеволодіння та землекористування; ж) урегулю­вання земельних відносин та раціоналізації землекористування, фор­мування ринку земель сільськогосподарського призначення; з) здій­снення заходів щодо забезпечення розвитку інфраструктури аграрного ринку, диверсифікації каналів реалізації продукції, забезпечення якос­ті та безпеки продовольства, регулювання попиту і пропонування, захисту ринку від імпортних товарів низької якості; и) здійснення за­ходів щодо збільшення ємності ринку продукції сільського господар­ства та продуктів його перероблення з урахуванням потреб населення, його купівельної спроможності та максимальних можливо стей екс­порту; і) інноваційно-інвестиційного зміцнення матеріально-технічної бази аграрного сектору, впровадження екологічно безпечних, ресурсо- та енергозберігаючих технологій; к) удосконалення страхової та по­даткової політики у сфері аграрного сектору; л) підвищення ролі аграрної науки і освіти, розвитку дорадництва; м) удосконалення сис­теми управління в аграрному секторі; н) збереження демографічного потенціалу і трудових ресурсів аграрного сектору, формування ефек­тивної системи забезпечення галузі кадрами в результаті підготування фахівців за цільовим направленням та залучення молодих фахівців для роботи на селі^[389].

Однак проблема полягає в тому, що Програма більшою мірою має декларативний характер, оскільки шляхи і способи розв’язання проб­лем на сьогодні не діють, не принесли очікуваних результатів.

В аспекті досліджуваних питань доцільно звернути увагу на те, що постанова Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2007 р. «Про за­твердження Державної цільової програми розвитку українського села на період до 2015 року» закріпила як один із способів розв’язання проб­лем, що існують у сільському господарстві, і диверсифікацію, а саме: 1) диверсифікацію каналів реалізації продукції; 2) сприяння диверси­фікації підприємницької діяльності в сільській місцевості; 3) сприяння географічній диверсифікації зовнішнього ринку реалізації продукції аграрного сектору.

Проте залишається незрозумілим, яким чином ці заходи мають втілюватися в життя, оскільки, як уже зазначалося, на сьогодні не існує правового визначення ні поняття «диверсифікація сільських терито­рій», ні напрямків її здійснення. Але саме диверсифікація сільських територій виступає важливим перспективним напрямком розвитку як сільського господарства, так і соціального розвитку села.

Диверсифікація сільських територій, на наш погляд, — комплекс­ний міжгалузевий інститут, саме тому необхідними є її правове визна­чення і закріплення механізмів реалізації.

Вважаємо доречним у даному аспекті запропонувати ухвалити За­кон «Про диверсифікацію сільських територій», який буде покликаний розв’язати суперечності, що виникають з приводу цього інституту, а саме: правове визначення диверсифікації сільських територій, сус­пільні відносини, на які поширюватиметься дія цього Закону, механіз­ми запровадження та напрямки здійснення диверсифікації та ін.

Важливість нормативного закріплення диверсифікації сільських територій випливає з її перспективності та ефективності. Саме тому доцільно зупинитися на характеристиці її організаційних засад.

Диверсифікація сільських територій має різні напрямки втілення, серед яких: диверсифікація аграрного виробництва; диверсифікація несільськогосподарської діяльності на сільській території; диверсифі­кація джерел розвитку соціальної бази сільських територій і сфер за­йнятості та доходів селян.

В умовах переходу до ринкових відносин, зміни організаційно- правових форм сільськогосподарські товаровиробники опинилися у вкрай невигідній ситуації, що в свою чергу негативно вплинуло на аграрне виробництво, яке зазнало великих втрат у тваринництві, цу­кровому виробництві та інших як основних, так і додаткових галузях сільського господарства.

Диверсифікація аграрного виробництва, умовно кажучи, розши­рення видів діяльності сільськогосподарських товаровиробників, є од­ним із варіантів їх виходу із кризи, оскільки вона дає можливість триматися «на плаву» в складних для підприємства умовах.

Диверсифікація агровиробництва, як зазначає І. Міхаліна, — це явище з багатовекторною спрямованістю ведення господарської ді­яльності. Вона охоплює насамперед процеси, які передбачають зрос­тання активності суб'єктів аграрного виробництва на диференційно- географічному підґрунті світового ринку. Агропромислова диверси­фікація відрізняється низкою особливостей, зумовлених специфікою аграрного виробництва, і передбачає об'єднання основного виробни­цтва сільськогосподарської продукції з іншими видами діяльності, в тому числі з переробленням, торгівлею, обслуговуванням, створен­ням нових продуктів, по слуг, ринків. В умовах ринкової конкуренції диверсифікація дозволяє підприємцю вдо сконалювати виробництво на основі випуску розширеної номенклатури продукції, яка відповідає попиту покупців. Чим більше напрямків діяльності в господарстві, тим вищий рівень диверсифікації і відповідно менша можливість втрат і збитків від виробництва в цілому, тим менший ризик комер­ційної діяльності^[390].

Диверсифікація аграрного виробництва може відбуватися у різних організаційних формах. Н. Г. Маслак виділяє: «1) концентричну — утворення нової продукції зі своїх матеріалів; 2) вертикальну — ви­пуск продукції, яку раніше одержували від постачальників; 3) гори­зонтальну — випуск продукції, що потребує нововведень і змін іс­нуючих технологій; 4) корпоративну — утворення принципово нової продукції»¹.

Однак переважна більшість науковців, зокрема В. Андрійчук, ви­діляють диверсифікацію фінансову, виробничу та маркетингову. Так, сутність виробничої диверсифікації полягає в тому, що урізноманіт­нюються види виробництва або розширюється асортимент продукції. Фінансова диверсифікація полягає в урізноманітненні фінансової ді­яльності, специфіка якої — в здійсненні підприємством різних видів фінансових вкладень та залученні різних джерел фінансування власної діяльності. І. Міхаліна цей вид диверсифікації розподіляє на: «1) кре­дитну — пов'язана з депозитно-кредитним розміщенням фінансів на різні терміни дії; 2) лізингову — стосується в основному придбання та надавання основних засобів виробництва із використанням оператора лізингу; 3) страхову — суть у перекладенні фінансового чи матеріаль­ного ризику на оператора зі страхування»^{[391] [392].}

Маркетингова диверсифікація зосереджується на створенні підпри­ємством власної торговельної мережі, розширенні каналів збуту, орга­нізації післяпродажного обслуговування товарів.

У виробничій диверсифікації В. Андрійчук виокремлює галузеву та продуктово-асортиментну диверсифікації. На його думку, галузева диверсифікація пов'язана зі збільшенням сукупності функціонуючих на підприємстві галузей, які на стадії виробництва всіх видів сільсько­господарської продукції (для кінцевого споживання, проміжної (на­сіння, корми) і сировини для промислового перероблення) технологіч­но не пов'язані між собою.

Науковець наголошує на тому, що галузева диверсифікація має місце тоді, коли підприємство розпочинає розвивати нові для себе виробництва, що відрізняються від виробництв інших галузей кінце­вим продуктом, застосовуваними засобами виробництва, його техно­логією та організацією. За горизонтальної диверсифікації підпри­ємство розпочинає розвивати нові для себе сільськогосподарські галузі; вона може бути інтегрованою (сільськогосподарська продук­ція однієї галузі може бути використана на споживання в інших сільськогосподарських галузях) та горизонтально неінтегрованою диверсифікацією (має місце тоді, коли сільськогосподарські галузі діють відносно одна одної автономно).

Аграрні підприємства, крім сільськогосподарських галузей, часто розвивають і промислові галузі (виробництва). За своїм характером такі виробництва можуть істотно відрізнятися. Проте за критерієм цільового призначення кінцевого продукту промислових галузей їх можна об'єднати в дві групи. Перша група — галузі, що переробляють сільськогосподарську сировину. Отриманий від такого виробництва кінцевий продукт — продовольство реалізується населенню через роз­дрібну торгівлю. Ці галузі технологічно поєднані із сільським госпо­дарством, але таке поєднання знаходиться за межами стадії безпосе­реднього виробництва сільськогосподарської продукції. Таку галузеву диверсифікацію називають вертикально інтегрованою.

Друга група — галузі, що за межами стадії виробництва сільсько­господарської продукції зовсім технологічно не пов'язані з таким ви­робництвом. Наприклад, підприємство може виробляти будівельні матеріали, пиломатеріали, відкрити швейний цех, розвивати художні промисли тощо. Таку галузеву диверсифікацію називають вертикально неінтегрованою (багатоспекторною)^[393].

Ще однією формою диверсифікації аграрного виробництва є ди­версифікація продуктово-асортиментна. Вона виявляється у розширен­ні на підприємстві асортименту продукції, що виробляється за єдиною базовою технологією, одними й тими самими засобами виробництва, а також тим самим складом працівників, від яких не вимагається при здійсненні такого розширення набуття нових професійних навичок чи кардинального підвищення кваліфікації.

Як доречно зауважує Н. Б. Мельник, «з метою системного забез­печення виробничих диверсифікаційних змін в аграрному секторі доцільно виокремлювати три етапи їх розвитку: планування, практич­на реалізація та оцінка результатів. Перший полягає у визначенні мети диверсифікації виробництва та виборі її напрямку з урахуванням на­явних та потенційних можливостей. Другий — у безпосередній під­готовці ресурсів, розподілі повноважень і освоєнні вибраного дивер- сифікаційного проце су. Третій етап (оцінка результатів) передбачає внесення відповідних коректив у весь проце с диверсифікації вироб­ництва із метою підвищення її соціальних, екологічних, організаційних і виробничих наслідків»^[394].

За час існування планової економіки сільськогосподарські товаро­виробники відчували значну матеріальну підтримку з боку держави, що полягала в злагодженій системі постачання та збуту при здійснен­ні повного виробничого циклу. На сьогодні протекціонізм держави звузився до невеликої частки допомоги у вигляді дотацій, субсидій та податкових пільг. Однак ці заходи не в змозі забезпечити стабільність в аграрному виробництві та у розвитку соціальної сфери села, що іс­нувала при плановій економіці. Тому суб'єкти виробничо-господарської діяльності змушені шукати нові шляхи розв'язання проблем в умовах перехідної економіки України. Один із них — диверсифікація аграр­ного виробництва. Саме завдяки їй аграрні товаровиробники розши­рюють власні виробництва та проникають в інші галузі економіки. Це дозволяє отримувати доходи, що перерозподіляються для розвитку як диверсифікаційних напрямків, так і основних видів діяльності. Дуже часто освоєні напрямки диверсифікації частково пов'язані з операцій­ним сільськогосподарським виробничим процесом і лише доповнюють його, в такий спосіб забезпечуючи безперебійність його здійснення. Саме впровадження навіть незначних диверсифікаційних змін у суб'єктів аграрного виробництва дозволяє їм досягати стабільності власного розвитку, що забезпечує стабілізацію розвитку сільського господарства в цілому.

Перехід до ринкових відносин спричинив певні зміни у стабільно­му розвитку сільського господарства. Зокрема, різко знизився вплив централізованого управління на діяльність суб'єктів господарювання аграрного сектору, зросли можливості для експортно-імпортних опе­рацій, виникли умови для стрімкого розвитку науково-технічного про­гресу та запозичення його новинок з-за кордону тощо. Все це не могло не позначитися на смаках та вподобаннях споживачів сільськогоспо­дарської продукції: відбулися зміни у напрямках та обсягах попиту на сільськогосподарську продукцію, що повинні супроводжуватися від­повідними коригуваннями її пропозиції для задоволення наявного попиту. Ці обставини, на думку Н. Б. Мельника, і є одним із каталіза­торів упровадження диверсифікації виробництва агроформуваннями та господарствами населення. Зокрема, розвиваються ті її напрямки (види), які забезпечують населення продукцією (товарами, роботами чи послугами), що задовольняє наявний рівень попиту^[395].

Диверсифікація несільськогосподарської діяльності на сільських територіях полягає у розширенні несільськогосподарської діяльності, що безпосередньо не пов'язана з вирощуванням сільськогосподарської продукції. До таких видів діяльності можна віднести промислове ви­робництво на сільських територіях, будівництво, лісове господарство, глибоке перероблення продуктів побічного лісокористування, надання транспортних послуг, зелений туризм, народні промисли та реме сла тощо.

Ще однією складовою несільськогосподарської діяльності є надан­ня різного роду послуг населенню установами соціальної інфраструк­тури. Такою діяльністю можуть займатися малі підприємства з ремон­тування сільськогосподарської техніки, а в разі необхідності вони можуть виготовляти різні вироби виробничо-технічного призначення, напівфабрикати, комплектуючі деталі тощо. В цьому разі йдеться про обмежену залежність (а можливо, й повну незалежність цих структур­них підрозділів від ефективності роботи аграрних товаровиробників), що свідчитиме про їх самодостатність і самовідтворюваність.

На сільських територіях аграрні товаровиробники переважно за­ймаються основними галузями сільського господарства — рослинни­цтвом і тваринництвом, однак розвиток несільськогосподарської ді­яльності в теперішніх умовах є досить актуальним. Обрання видів несільськогосподарської діяльності для кожної сільської території є індивідуальним. Несільськогосподарською діяльністю на сільській території займатися прибутково, особливо тоді, коли наявні відповідні ресурси — кліматичні, рекреаційні, традиції, історичні пам'ятки тощо.

Основними видами підприємницької діяльності, які можна органі­зувати на сільських територіях на сьогодні, є: магазин, кафе, коваль­ський цех, ательє з пошиття одягу, стоматологічний кабінет, майстерня з ремонту взуття, фірма з виконання будівельних робіт, транспортних перевезень, виробництво столярних виробів, станція ремонту авто­мобілів і т. д.

Більш того, на території України є села, що характеризуються на­явністю природних і рекреаційних ресурсів, зокрема у Карпатському регіоні. У таких населених пунктах є великі можливості розвивати зелений туризм, який передбачає тимчасове перебування туристів на сільських територіях. Зелений туризм зараз набуває надзвичайної ак­туальності, оскільки населення інших регіонів як України, так і зару­біжних країн все більше цікавиться національними традиціями, куль­турою, особливостями природи, внаслідок чого розвиваються рекреа­ційні та відпочинкові заклади, гірськолижні курорти, санаторії та готелі. Такий інтерес до народних традицій сприяє й відродженню на­родних промислів і ремесел на території не тільки Карпат, а й всій Україні.

З огляду на природні показники у лісових зонах на сільських тери­торіях доречно займатися такими видами підприємницької діяльності, як заготівля лісу та його перероблення, розвиток меблевого виробни­цтва; видобування щебеню, гравію, піску тощо. Іншими напрямками розвитку несільськогосподарських видів виробництва на сільських територіях можуть стати будівництво (реконструкція) підприємств харчової та переробної промисловості, заготівельно-збутової структу­ри, будівництво різного типу промислових підприємств.

У спеціальній літературі зазначається, що інтерес до розвитку не- сільськогосподарської зайнятості як до одного із джерел доходів селян (крім сільського господарства, трудової міграції, самозайнятості та ін.) визначається за його потенціалом щодо підвищення рівня життя в сіль­ській місцевості. Участь у несільськогосподарському секторі також збільшує стимули до комерціалізації агровиробництва, тобто переходу від особистого підсобного до ринковоорієнтованого сільського госпо­дарства (адже доходи, отримані у несільськогосподарському секторі, можуть спрямовуватися на придбання більшої кількості ресурсів і ди­версифікацію агровиробництва). Доступ до несільськогосподарських доходів дає змогу домогосподарствам здійснювати довгострокові ін­вестиції, у тому числі в агровиробництво. Економічна активність селян в неаграрному секторі є важливою для забезпечення довгострокової продовольчої безпеки, оскільки вона позитивно впливає на ефектив­ність використання агроресурсів, а отже, і на агропродуктивність. Таким чином, обмеження щодо несільськогосподарської діяльності безпосередньо транслюються в обмеження у плані акумуляції агро- капіталу, оскільки в умовах нерозвиненої фінансової інфраструктури в сільській місцевості доходи, отримані у несільськогосподарському секторі, можуть стати основним джерелом агроінвестицій. Науковці зазначають, що населення з низькими доходами має сильні стимули щодо несільськогосподарської діяльності, але при цьому йому, як пра­вило, не вистачає відповідного потенціалу, тому воно, ймовірно, здій­снюватиме диверсифікацію на користь менш ризикованих джерел доходів (зокрема, від особистого підсобного господарства)¹.

Розвиток несільськогосподарського виробництва сприяє інтегра­ції сільських і міських товарних та ресурсних ринків. Проте така політика, як відмічають економісти, одночасно може означати певні ризики і витрати на адаптацію у короткостроковій перспективі. Тому програмні заходи з боку держави мають сприяти адаптації економіки певної сільської території до нової ситуації. При цьому важливим чинником успіху є допомога населенню з низькими доходами у пла­ні підвищення його економічної активності в неаграрній сфері. Також важливим є розвиток інститутів та інфраструктури, спрямований на зменшення трансакційних витрат. Інвестування в інфраструктуру низькорозвинених сільських територій часто розглядають як марну­вання ресурсів, оскільки вважають, що економічне зростання в містах поглинатиме міграційні потоки з цих територій. Проте тенденція до збільшення співвідношення капіталу і праці означає обмеження для міграції, підвищуючи важливість інвестування у несільськогосподар- ські проекти. Розв’язання зазначених проблем, на думку науковців, полягає у поліпшенні координації політичних і програмних заходів та інститутів^{[396] [397].}

Можливості працевлаштування на сільських територіях, як уже зазначалося, досить обмежені. Саме тому зайнятість у сільському господарстві потребує поєднання з вторинною, додатковою зайнятіс­тю з метою підвищення доходів працюючих у сільському господар­стві. Слід ураховувати, що техніко-технологічний прогрес у сільсько­му господарстві, необхідність забезпечення конкурентоспроможнос­ті його продукції на світових ринках й надалі зумовлюватимуть зниження зайнято сті у сільськогосподарському виробництві, набли­жаючи продуктивність праці у ньому до рівня розвинених країн. Ця стратегія чітко реалізується за роки ринкового реформування у сіль­ськогосподарських підприємствах. Можливості подальшого механіч­ного переміщення трудових ресурсів в особисті селянські господар­ства обмежені, невиправдані з погляду на необхідність формування ефективної зайнятості.

На сучасному етапі з усього комплексу несільськогосподарської діяльності державна політика поширюється в основному на формаль­ний сектор соціальної сфери села — освіту, культуру, охорону здоров'я, масштаби зайнятості в яких тісно пов'язані з чисельністю населення, розміром і розосередженістю сільських поселень. Якщо взяти до ува­ги те, що чисельність сільського населення буде продовжувати скоро­чуватися й до 2026 р. за оптимістичним прогнозом становитиме 12,1 млн осіб, а за песимістичним — 10,6 млн осіб, то зайнятість у цих сферах якщо і зростатиме, то досить повільно, лише за рахунок роз­ширення і підвищення якості послуг^[398]. З інших видів несільськогоспо- дарської діяльності на селі, якщо виходити з траєкторії динаміки за­йнятості у 2004-2008 рр., достатньо помітний потенціал для розши­рення є в переробній промисловості, будівництві, торгівлі, переробленні сільськогосподарської продукції, а також у наданні ко­лективних, громадських та особистих послуг. Істотну роль у розши­ренні зайнятості в даних видах економічної діяльності та інших має відіграти мале і середнє підприємництво. При цьому слід зазначити, що його розвиток стримується низкою несприятливих організаційно- правових і кредитно-фінансових умов у сільській місцевості.

З одного боку, високий рівень сільського безробіття і неможливість розв'язати цю проблему в межах розвитку лише сільського господар­ства, а з другого — функціональна необхідність та економічна доціль­ність розміщення несільськогосподарських виробничих і обслуговую­чих структур та інфраструктурних об'єктів у сільській місцевості в нинішніх умовах підсилюються низкою нових аргументів економіч­ного, соціального та еколого-територіального характеру. Одні з них — це реакція суспільства на нові проблеми, що по стали перед ним на нинішньому етапі розвитку; інші — гостра потреба в гальмуванні руйнівних процесів у сільській місцевості, аби вони не набули незво- ротного характеру. Очевидною стає необхідність зміцнення функціо­нальної ролі сільської місцевості у бік позааграрних функцій, підви­щення привабливості сільської місцевості для проживання населення та загалом споживчої вартості сільського середовища. Найважливіші з цих аргументів такі:

- об’єктивна потреба в доповненні і розширенні функцій сільської місцевості за рахунок несільськогосподарських видів діяльно сті за нинішніх умов може бути реалізована при активній участі держави у стимулюванні суб’єктів господарювання та громадян щодо розвитку підприємництва на селі;

- у зв’язку із зростанням вартості землі в містах та орендної плати за її використання поширюється практика організації нових промис­лових підприємств у сільській місцевості, особливо в приміських ра­йонах. Ця проблема стала актуальною у зв’язку із проведеною при­ватизацією, внаслідок чого багато закладів виробничої і соціальної сфери було перепрофільовано і закрито, а їх земельні ділянки вивіль­нено. Особливо постраждали підприємства переробної галузі АПК;

- унаслідок значно нижчої оплати праці в сільському господарстві порівняно з промисловістю сільська місцевість виявляється економіч­но привабливою з погляду нижчої вартості сільської робочої сили;

- загострення проблеми збереження та забезпечення розвитку сільської поселенської мережі як об’єктивної передумови господар­ського використання природних і сировинних ресурсів, недопущення обезлюднення сіл і соціального контролю сільської території. Практи­ка свідчить про те, що реалізація заходів стосовно збереження посе­ленської мережі є менш капіталоємною, ніж щодо відродження обез­люднених поселень;

- через різке скорочення (в 3-50 разів) кількості підприємств і об’єктів соціально-побутового та житлово-комунального обслугову­вання, будівельної індустрії і будівельних організацій залишився не- задоволеним попит на селі на їхні послуги.

Диверсифікація сільських територій як комплексний інститут по­кликаний розв’язувати проблеми не тільки в аграрному виробництві, а й в соціальній сфері, яка, на жаль, сьогодні знаходиться у незадо­вільному стані через такі причини: а) складна демографічна ситуація (низький природний приріст, диспропорції статево-вікового складу, міграційний відтік населення); б) проблеми формування ринку праці та високий рівень безробіття; в) труднощі в ринковій трансформації аграрного сектору економіки та непослідовність у проведенні еконо­мічних реформ на селі; г) відсутність комплексного соціо-економіко- екологічного підходу до управління сільським розвитком, прогресивної економічної динаміки, труднощі з диверсифікацією виробництва; д) дестабілізація всіх соціальних процесів на селі, фактично, соціаль­на деградація, а не соціальний розвиток села; е) екологічні проблеми, пов'язані передусім із нераціональним використанням земельних ре­сурсів¹.

Деякі дослідники вказують на пряму залежність між ступенем роз­витку інфраструктури і доходами від несільськогосподарської зайня­тості. Оскільки більш розвинена інфраструктура означає нижчі тран- сакційні витрати і кращу ресурсну забезпеченість, то кількісні і якісні параметри інфраструктури часто вважають ключовими детермінанта­ми економічної активності в аграрній і несільськогосподарській сферах. Інвестування в інфраструктуру також зміцнює зв'язки між цими сек­торами, створюючи в такий спосіб ефект мультиплікатора. Щоправда, іноді (переважно у короткостроковій перспективі) створення інфра­структури не завжди стимулюватиме економічний розвиток території, адже незадовільна інфраструктура і як наслідок високі трансакційні витрати є своєрідним захистом від зовнішньої конкуренції, тоді як результатом поліпшення інфраструктури є загострення конкуренції на товарних і ресурсних ринках. Таким чином, поліпшення інфраструк­тури може по-різному впливати на економічну активність сільського населення: з одного боку, воно може сприяти її зростанню через по­легшення доступу до ресурсних і товарних ринків (як результат нижчих трансакційних витрат), а з другого — поліпшення інфраструктури може спричинити нестачу певних ресурсів, особливо трудових, з огляду на інтеграцію сільського і міського ринків праці^{[399] [400].}

За умов необхідного розвитку інфраструктури на особливу увагу заслуговують так звані проекти розвитку, що стимулюють несільсько- господарську економічну активність і по суті є пакетами заходів у сфе­рі державної політики та інве стицій, які застосовуються до певних видів діяльності і впливають на цільових реципієнтів (як приклад про­екту розвитку можна навести проект з будівництва молокозаводу, який координується органом державної влади і метою якого є полегшення виробництва та збуту молока). При цьому можливості у плані несіль- ськогосподарської діяльності визначаються структурою агропродукції (дослідження довели існування позитивної кореляції між ступенем диверсифікації в аграрному секторі і диверсифікацією у несільсько- господарській сфері), а також її обсягами і якістю (які можуть бути настільки низькими, що діяльність переробних і торговельних підпри­ємств стане збитковою через неможливість забезпечення економії від масштабу).

Взагалі-то останніми роками дискусія щодо формування фінансової інфраструктури в сільській місцевості фокусується на таких аспектах: переосмислення поняття кредиту, котрий розглядають як один із різно­видів фінансових послуг; розвиток фінансових установ як каталізатора ефективності менеджменту фінансових потоків; вплив фінансової інф­раструктури на зростання рівнів доходів і продовольчої безпеки; стабіль­ність фінансових установ; інтеграція фінансової політики і політики соціально-економічного розвитку; зменшення трансакційних витрат^[401].

Правовою основою для розв’язання проблем розвитку сільських територій стала схвалена Кабінетом Міністрів України Концепція Державної цільової програми сталого розвитку сільських територій на період до 2020 року. Метою цієї Програми є забезпечення сталого роз­витку сільських територій, підвищення рівня життя сільського насе­лення, охорона довкілля, збереження природних, трудових та вироб­ничих ресурсів, підвищення конкурентоспроможності сільськогоспо­дарського виробництва.

Проте названа Концепція має лише декларативний характер і не містить конкретних заходів і способів поліпшення розвитку сільських територій. На нашу думку, саме диверсифікація сільських територій повинна забезпечити поліпшення соціального розвитку села, оскільки диверсифікаційні зміни, що мають відбутися в аграрному виробництві, обов’язково впливатимуть і на поліпшення становища у сільській місцевості.

Перш за все диверсифікація в сільському господарстві сприяє збільшенню доходів та поліпшенню добробуту населення, адже при розширенні діяльності підприємств у сільській місцевості, метою яких є отримання прибутку, в свою чергу надаються нові робочі місця, за­робітна плата і в такий спосіб вирішується ще певною мірою питання безробіття в сільській місцевості. В особистих селянських господар­ствах диверсифікаційні зміни можуть виявлятися в обранні для виро­щування нової сільськогосподарської культури, що дає можливість не тільки повністю чи частково задовольнити власні потреби споживання в ній, а й зекономити на витратах для її купівлі.

Диверсифікація сільських територій сприяє і розвитку соціальної інфраструктури, яка, на думку М. Б. Мельника, виявляється у двох напрямках. «Перший полягає у збільшенні можливостей для вдоско­налення інфраструктури через органи місцевого самоврядування. Адже впровадження диверсифікації виробництва аграрними підприємствами, фермерськими та підсобними господарствами поліпшує результати їх діяльності. Саме за рахунок таких функціонуючих суб'єктів зростають податки в місцевому бюджеті. Це прямо пропорційно впливає на кіль­кість коштів, що можуть бути використані для соціального розвитку регіону. Водночас покращення інфраструктури часто здійснюється самими підсобними, фермерськими господарствами та агроформуван- нями. Причому саме в останніх для цього є найбільше можливостей. Завдяки їхній допомозі часто утримуються школи, дитячі садочки, будинки культури та інші заклади. Також підтримуються в належному стані дороги, здійснюється їх своєчасний ремонт. Художнім колекти­вам, театральним гурткам, футбольним та іншим спортивним командам надається спонсорська допомога тощо. До аграрних підприємств час­то долучаються господарства населення та фермерські. Більш відчут­ний вплив господарств населення на розвиток місцевої церкви. Най­частіше завдяки їхній підтримці відбувається побудова культових споруд, відновлення, ремонт, облаштування тощо»^[402].

Концепція диверсифікації сільських територій має бути сприйнята не тільки суб'єктами аграрного виробництва, а й державою, яка, вра­ховуючи особливості сільського господарства (зокрема, залежність від кліматичних умов, сезонний характер), повинна підтримувати націо­нальних аграрних товаровиробників шляхом надання їм дотацій, суб­сидій, податкових пільг та інших привілеїв. Оскільки диверсифікація є однією з основ формування альтернативних джерел зайнятості сіль­ського населення, вона сприяє створенню додаткових робочих місць, розвитку інфраструктури на сільських територіях.

Підтримка держави повинна виявлятися і в належному інвестуван­ні сільського господарства, оскільки з усіх економічних галузей неви­черпним за ресурсами використання є аграрний сектор, адже за умови належного інвестування та ефективного використання сільське госпо­дарство може стати постійно прибутковою галуззю економіки.

Протекціонізм держави має виявлятися і в закріпленні правових основ диверсифікації сільських територій — розробленні та ухваленні нормативно-правових актів з метою реалізації концепції диверсифіка­ції сільських територій на практиці.