2.3.1. Продовольча безпека як складник економічної безпеки держави

Економічний розвиток держави, її потенціал, стабільність і місце в сучасному світі визначаються рівнем економічної безпеки. При цьо­му стабільний економічний розвиток виступає як основний чинник національної безпеки.

На наш погляд, економічна безпека — несуча конструкція, каркас національної безпеки і благополуччя будь-якої держави. Без забезпе­чення економічної безпеки стає неможливим вирішення нагальних завдань як на національному, так і на міжнародному рівні. Державна стратегія економічної безпеки є невід'ємною частиною системи загаль­ної національної безпеки, оскільки має за мету забезпечення захисту населення через підвищення рівня і якості його життя.

В Україні сучасний стан забезпечення економічної безпеки є пев- ною мірою дзеркалом стану української економіки. На даний час державне втручання в економіку здійснюється головним чином не­прямими методами. Так і не створено досить дієву нормативно-правову базу на найважливіших напрямках реформи, покликану закласти ме­ханізми цивілізованої економічної політики. Неефективним є й меха­нізм податкової політики. Надмірне наповнення внутрішнього ринку імпортними товарами при одночасному зниженні вітчизняного товар­ного виробництва призвело до хаосу процесів у національній еконо­міці, дестабілізувавши виробництво основних видів промислових то­варів, істотно знизивши ВВП країни. Зростання кризових явищ обу­мовили зниження фінансової стабільності держави, ослаблення механізму банківської системи, відсутність сприятливого інвестицій­ного клімату. Неефективність системи державного регулювання еко­номічної політики поставила країну не тільки перед внутрішніми, а й перед зовнішніми загрозами.

Незважаючи на те, що у сфері забезпечення національної безпеки держави було прийнято Закон України від 19 червня 2003 р. № 964-ІУ «Про основи національної безпеки України»^[412], в державі залишається гострою проблема ефективного управління і розвитку економіки. За цих обставин особливого значення набуває належне забезпечення (правове і економічне) саме економічної безпеки, що сприятиме ство­ренню в суспільстві соціально-економічної стабільності — основи національної безпеки держави.

Попри складність перехідного періоду, Україна має потенціал для забезпечення своєї економічної безпеки не тільки на внутрішньому рівні, а й у зовнішньоекономічній діяльності. Зовнішньоекономічна спрямованість державної стратегії повинна полягати в ефективній реалізації переваг міжнародного поділу праці, участі країни у світових економічних процесах, її рівноправній інтеграції у світове господар­ство, усуненні залежності від інших держав у питаннях економічного та технічного співробітництва.

Державна стратегія забезпечення економічної безпеки, що має відо­бражатися у сукупності нормативно-правових документів, які мають бути прийняті у цій сфері, повинна включати характеристику зовнішніх і внутрішніх загроз економічної безпеки як сукупності умов і чинників, що створюють небезпеку для життєво важливих економічних інтересів особистості, суспільства та держави. Крім цього, повинні бути визна­чені засоби подолання таких загроз, що безпосередньо вплине на ста­більність економічної системи держави в короткостроковій і середньо- строковій перспективах. Велике значення при цьому має визначення критеріїв і параметрів, що характеризують національні інтереси в галу­зі економіки і відповідають вимогам економічної безпеки.

Особливу увагу в цих документах потрібно приділити формуванню економічної політики, інституціональним перетворенням і необхідним механізмам, що усувають вплив чинників, які підривають стабільність національної економіки.

Для визначення критеріїв і параметрів економічної безпеки необ­хідними компонентами її режиму мають бути:

- здатність економіки функціонувати в режимі розширеного від­творення, тобто в країні повинні бути досить розвинені галузі і ви­робництва, що забезпечують функціонування держави у звичайних і екстремальних умовах;

- збереження державного контролю над стратегічними ресурсами;

- виключення залежності економіки від імпорту найважливіших видів продукції;

- підтримка умов життя населення вище рівня бідності;

- стабільність фінансової і банківської систем, національної валю­ти, належний рівень розвитку фінансового ринку і ринку цінних папе­рів, зниження і ефективне управління зовнішнім та внутрішнім боргом, забезпечення умов для інвестиційної діяльності;

- збереження єдиного економічного простору та міжрегіональних економічних відносин, що забезпечують дотримання національних інтересів;

- забезпечення необхідного державного регулювання економічних процесів, здатного гарантувати нормальне функціонування ринкової економіки.

Найважливішим елементом механізму забезпечення економічної безпеки має стати прогнозування чинників, що визначають загрози економічній безпеці.

Особлива роль у забезпеченні економічної безпеки мусить належа­ти державі. Вона повинна виступати гарантом, що забезпечує еконо­мічну безпеку. Під державним контролем мають розроблятися та здійснюватися заходи щодо виходу країни із зони небезпеки, тобто із стану, коли параметри економічного розвитку відхиляються від гра­ничних значень економічної безпеки.

Вагоме значення в контексті забезпечення національної безпеки будь-якої держави, збереження балансу національних інтересів держав світу, наявних сучасних глобалізаційних процесів, існування проблеми недостатньої кількості продовольства у світі має звернення до питання забезпечення продовольчої безпеки як складової економічної безпеки держави.

На даний час можна констатувати, що питання економічної без­пеки набувають першочергового значення у спектрі проблем державної політики у сфері продовольчої безпеки. Особливої значущості вони набувають у період реформування суспільно-економічної системи та її трансформації в процесі розвитку ринкових відносин. Беручи до уваги зміни в економічній стратегії держави, для реалізації поставлених цілей є потреба в розв’язанні економічних і правових проблем. Стра­тегічними напрямками у сфері економічної політики щодо забезпечен­ня продовольчої безпеки держави повинні стати: зміцнення і розвиток внутрішнього ринку на основі створення режиму найбільшого спри­яння для вітчизняних товаровиробників, навіть за умови участі держа­ви в глобальних економічних утвореннях (СОТ); перехід до моделі змішаної економіки з державним і недержавним секторами; інтеграція економіки держави у світове господарство. Це твердження повною мірою стосується й України.

Продовольча безпека як складова економічної безпеки відобража­ється й у сфері міжнародних відносин, оскільки подібного роду питан­ня постають при розробленні і реалізації зовнішньої політики.

Разом із тим міжнародні економічні і продовольчі програми перед­бачають у першу чергу створення системи національної безпеки на осно­ві розвитку експорту і утворення національних і світових запасів та ре­зервів. При цьому істотне значення надається продовольчій допомозі, інформаційним системам і розширенню міжнародного співробітництва у сфері продовольства з урахуванням зміцнення економічних інтересів.

Саме тому при розробленні нових національних законів вектор економічної безпеки держави повинен мати конкретні цілі, що форму­ють продовольчу політику. Сюди слід віднести перехід від сільсько­господарської (фермерської) політики до економічної, що охоплює всі сфери продовольчого комплексу держави; оцінювання взаємозв’язків комплексу з національною економікою (зокрема, з проблемами інфля­ції, споживчих цін, податків, активів торговельного балансу); орієнта­цію не на боротьбу з надвиробництвом, а на ліквідацію дефіциту і розроблення альтернативних програм для відносної стабілізації рин­ку з визнанням вирішальної ролі ринкового механізму. В цьому разі економічна політика тісно пов’язана із продовольчою політикою в ці­лому і реалізується шляхом розроблення та впровадження різних конкретних програм та окремих заходів. Зокрема, особливої значущос­ті набувають програми підтримки фермерських цін і доходів, програми сільськогосподарських запасів і резервів, заходів щодо стабілізації сільськогосподарського експорту, скорочення (якщо буде потреба) по­сівних площ, збільшення асигнувань на наукові дослідження, розвиток інформаційно-управлінської інфраструктури, кредитування, страху­вання, охорона довкілля.

Таким чином, в умовах сьогодення до стратегій національної без­пеки держави поряд із програмами національних пріоритетів повинні включатися проекти, прямо пов’язані з економічною безпекою, особ­ливо спрямовані на розвиток таких галузей економіки, як енергетика, торгівля та продовольство.

На нашу думку, забезпечення саме продовольчої безпеки — досить складне завдання, вирішення якого неможливе тільки в рамках окремої держави силами цієї держави. Незважаючи на значну увагу до проблеми забезпечення продовольчої безпеки з боку світової спільноти, вона не тільки не розв’язана, а й суттєво погіршилася в умовах глобалізації, у зв’язку з чим уточнення концепції продовольчої безпеки нині є одним з актуальних практичних і дослідницьких завдань. Продовольча безпека повинна розглядатися як один із основних елементів національної без­пеки держави, що забезпечують його автономність і незалежність від суміжних країн, і бути предметом дослідження багатьох учених^[CDXIII].

Основними індикаторами, що характеризують стан забезпечення продовольчої безпеки в Україні, слід вважати: добову енергетичну

цінність споживання, забезпечення раціону людини основними ви­дами продуктів, достатність запасів зерна у державних ресурсах, економічну доступність продуктів, диференціацію вартості харчуван­ня за соціальними групами, ємність внутрішнього ринку окремих продуктів, продовольчу незалежність за окремим продуктом¹. Саме ці показники можуть бути виміряні, і на цій основі стає можливим їх до сить просте засто сування в управлінні процесами забезпечення продовольчої безпеки.

При цьому в рамках практично всіх існуючих підходів безумовним вважається те, що держава повинна забезпечити собі незалежність від імпорту продовольства, незважаючи на конкретні природні умови та ефективність розподілу праці в рамках сільськогосподарського вироб­ництва. Рівень залежності в забезпеченні продовольством окремо взятої держави від імпортних поставок, який вважається небезпечним, у різних дослідженнях визначається в різних межах. Найбільш поширеним є твер­дження, що рівень продовольчої безпеки можна вважати оптимальним при співвідношенні вітчизняного та імпортного продовольства на ринку в пропорції 7 до 3 (або 70 і 30 % відповідно). Тобто згідно з традиційним тлумаченням у найбільш загальному вигляді «продовольча безпека — це такий стан економіки, коли не менше 70 % основних продуктів харчу­вання виробляє вона сама»^{[414] [415].}

Усе зазначене в цілому дає змогу вийти на новий підхід щодо ро­зуміння проблеми забезпечення продовольчої безпеки, який повинен ґрунтуватися не стільки на створенні бази для власного виробництва продуктів харчування на території країни, скільки на формуванні та­кого балансу власних та імпортних продовольчих ресурсів, який забез­печував би по стійний рівень соціальної стабільності в суспільстві, тобто як один із критеріїв продовольчої безпеки пропонуємо викорис­товувати ступінь раціонального залучення країни до міжнародного розподілу праці.

Перехід від пріоритетності внутрішнього забезпечення продоволь­ством до пріоритетності соціальної стабільності у забезпеченні про­довольчої безпеки сьогодні можливий і необхідний принаймні з трьох причин. По-перше, сучасна міжнародна обстановка робить неактуаль­ним захист від потенційних зовнішніх загроз у розрізі забезпечення населення країни продовольством.

Якщо говорити про можливі зовнішні загрози, які негативно по­значаються на продовольчій безпеці, то це в першу чергу загрози зміни ринкової кон’юнктури, що виникають під впливом різноманітних по­літичних, економічних, природних та інших обставин. Однак зараз, в умовах платоспроможності як в цілому нашої країни, так і основних верств населення можливі коливання кон’юнктури ринку продоволь­ства не повинні стати вирішальними для забезпечення споживачів основними продуктами харчування.

Отже, вважаємо, що сьогодні концепцію продовольчої безпеки необ­хідно розглядати з точки зору забезпечення достатнього рівня соціально- економічної стабільності в суспільстві. Тобто продовольча безпека — це відсутність соціальної напруги, що зумовлюється недостатнім (за різни­ми параметрами) забезпеченням населення продовольством.

По-друге, глобалізація економіки часто робить важким визначення походження сільськогосподарської сировини і продовольчих товарів. В умовах перетікання капіталу з країни в країну, приходу на ринки практично всіх держав ТНК продовольчого комплексу стає досить складно визначити, є той чи інший продукт вітчизняним чи імпортним. Зараз значна частина промислових підприємств, зокрема різних під­приємств харчового сектору, у нашій державі та за кордоном належить іноземному капіталу, що також суттєво впливає на стан забезпечення продовольчої безпеки.

По-третє, в умовах зростання інформаційної залежності, викорис­тання інформаційних технологій для проведення глобальних марке­тингових кампаній все актуальнішим стає питання про захист кінце­вого споживача від недобросовісних виробників і неперевірених про­дуктів харчування. Крім того, серед загроз у сфері споживання продуктів харчування необхідно виділити інформаційну складову, яку треба розглядати як забезпечення захисту споживача від морально- психологічного впливу, що завдає шкоди його ментальному та фізич­ному здоров'ю. Інформаційна складова забезпечення продовольчої безпеки виходить сьогодні, з нашої точки зору, на одне з перших місць, і в контексті збереження людського капіталу забезпечення інформацій­ної безпеки зумовлено підвищенням освітнього рівня споживачів, відповідальності виробників продуктів харчування та посиленням контролю за ними.

Більш того, проблема забезпечення продовольчої безпеки зараз виходить на новий рівень, і це в свою чергу вимагає подальшого роз­витку концептуальних підходів щодо питання, яке розглядається.

Актуальним у сьогоденні є й питання про створення системи між­народної продовольчої безпеки (МПБ), що виникло ще на початку 70-х рр. ХХ ст. У 1974 р. на Всесвітній продовольчій конференції¹ було ухвалене рішення про створення системи міжнародної продовольчої безпеки, що передбачає: організацію системи раннього попередження нестачі продовольства; створення національних запасів продовольства, що корелюються на міжнародному рівні; надання продовольчої допо­моги нужденним країнам; збільшення частки країн, що розвиваються, в міжнародній торгівлі сільськогосподарською продукцією.

Світова продовольча безпека, що розглядається насамперед як збере­ження стабільності на ринках сільськогосподарської сировини, стала першорядною метою світового співтовариства і низки впливових між­народних економічних та неурядових організацій. У розв'язанні цієї ак­туальної проблеми в останні роки активну роль відіграють різні міжна­родні фінансові інститути і організації, такі як МБРР, ЄБРР, МВФ та ін.

Всесвітня продовольча рада^{[416] [417] [418] і Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО)3 на початку 80-х рр. на своїх сесіях розробили та прийняли концепцію міжнародної продовольчої безпеки. Вона вклю­чала реалізацію таких елементів: прийняття конвенції про продоволь­чу допомогу та конвенції про торгівлю пшеницею1; створення в краї­нах, що розвиваються, аграрної інфраструктури, яка забезпечує збері­гання і транспортування продовольства; впровадження спеціального механізму для фінансування імпорту країн, що розвиваються; забез­печення щорічного поповнення міжнародного надзвичайного продо­вольчого резерву на 500 тис. т; розвиток Світової продовольчої про­грами; досягнення домовленості про систему заходів у разі неперед­баченої продовольчої кризи; засто сування заходів щодо до сягнення стабільності ринку продовольства і забезпечення до нього доступу держав, що розвиваються.}

Розроблення конкретних заходів щодо здійснення міжнародної продовольчої безпеки виявило принципові розходження в підходах до цієї проблеми розвинених держав і держав, що розвиваються. Це сто­сувалося насамперед питань створення міжнародних запасів продо­вольства і забезпечення недискримінаційних умов доступу країн, що розвиваються, до світових ринків продовольства.

Слід зазначити, що функціонуючі на цей час окремі інституціо- нальні елементи міжнародної продовольчої безпеки, а саме Міжнарод­ний фонд сільськогосподарського розвитку (МФСР)^{[419] [420], Міжнародний надзвичайний продовольчий резерв[421], Конвенція про продовольчу до­помогу, спеціальний механізм міжнародної продовольчої безпеки для фінансування витрат країн, що розвиваються, також далеко не повніс­тю відповідають інтересам і потребам держав, що розвиваються. Від­сутність прогресу в здійсненні основної частини заходів у рамках міжнародної продовольчої безпеки змушує країни, що розвиваються, розглядати проблему забезпечення продовольчої безпеки не стільки на міжнародному, скільки на регіональному або національному рівнях.}

Аналіз політики держав у цій сфері за останні роки дозволяє кон­статувати, що мета і завдання стратегій розвитку більшості країн, що розвиваються, зазнали істотних змін. Переорієнтація продовольчої політики найчастіше є результатом її структурної перебудови. При цьому головними завданнями стають стимулювання економічного рос­ту на більш стійкій основі, створення відкритої і конкурентоздатної економіки, підвищення уваги з боку відповідного законодавця до сіль­ського сподарського сектору та проведення сприятливої макроеконо- мічної і торговельної політики.

У цей час для розв’язання проблем продовольчої забезпеченості більшість країн активно здійснюють національні, а у деяких випадках і регіональні продовольчі стратегії. Завдяки таким стратегіям розроб­лено низку програм з виробництва продовольства з метою вироблення гарантій збільшення не тільки національної, а й регіональної продо­вольчої безпеки.

Що ж стосується механізму розроблення національних продоволь­чих стратегій, то у більшості із них першорядну увагу приділено проб­лемам виробництва і збуту продовольства. При цьому основним за­вданням залишається більш ефективна інтеграція споживання продо­вольства із цілями та програмами у сфері харчування. Наочними прикладами вирішення подібного завдання з використанням моделі національних потреб є стратегія продовольчої безпеки для африкан­ських країн, розроблена Всесвітнім банком, і програма продовольчої безпеки, здійснювана під егідою ФАО. Однак на ефективності біль­шості розроблюваних національних стратегій негативно позначається відсутність належної адміністративної інфраструктури і кваліфікова­ного керівництва. Аби виправити це становище, ВПР ООН запропо­новано пропозиції, спрямовані на створення програм підготовки управлінського персоналу для різних держав. Особливий акцент з цьо­го питання зроблено у роботі XVI сесії Ради, на якій всебічно розгля­далася концепція міжнародної продовольчої безпеки на 1990-ті рр. Ця модель не тільки охоплює питання продовольчого забезпечення, а й включає низку основних умов продовольчої безпеки.

Важливим чинником зниження продовольчого дефіциту при змен­шенні голоду в пропонованій концепції міжнародної продовольчої безпеки є формування стабільних внутрішніх поставок продовольства, хоча самі по собі вони ще не гарантують достатнього і повноцінного харчування. Як відзначають експерти ВПР, постачання продовольства населенню тієї або іншої країни залежить у першу чергу від запасів продовольства, обсягу його внутрішнього виробництва, імпорту та експорту. Тому на практиці у деяких країнах створюються національні запаси продовольства, котрі використовуються для стабілізації як цін, так й очікуваного попиту в державній розподільчій мережі. Доступні і стабільні ціни при цьому мають велике значення, особливо для неза- безпечених верств населення, які можуть і не мати можливості задо­вольняти свої мінімальні потреби.

Важливим аспектом продовольчої безпеки і розв’язання проблеми задоволення потреб у продовольстві є реалізація державних програм реального до ступу до продуктів харчування. Визнаючи важливість таких програм, уряди різних держав у цей час здійснюють проекти щодо продовольчого субсидування.

Аналіз світової продовольчої безпеки вимагає ретельного вивчення проблем, пов’язаних із підтримкою або збільшенням рівня сільсько­господарського виробництва. Основними серед них є чисельність на­селення, земельна база для виробництва продуктів харчування, вро­жайність та стан агрофонду.

У контексті забезпечення продовольчої безпеки певної держави світу, в тому числі України, важливим є, на нашу думку, розв’язання на національному рівні продовольчої проблеми, яке є важливою пере­думовою створення атмосфери стабільності та благополуччя в країні, гарантією ефективності її економіки. Необхідно також підкреслити, що ця проблема як складова частина проблеми соціально-економічної тісно пов’язана з ростом населення, загостренням екологічних про­цесів. Ось чому проблему національної продовольчої безпеки треба розглядати в тісному зв’язку із проведеними на цей час реформами в агропромисловому секторі і взаємозв’язку з механізмами забезпечен­ня економічної безпеки.

Стосовно України можна стверджувати, що проведені реформи прямо вплинули на загальний попит на продовольство і структуру про­довольчого кошика, безпосередньо діючи на ціни на продукти харчу­вання. Структурна перебудова економіки в цілому призвела до падіння реальної заробітної плати, а реалізація цієї перебудови часто супрово­джувалася ростом безробіття.

Поряд із розвитком різноманітних форм господарювання, одержан­ням економічної свободи при виборі постачальників і покупців про­дуктів харчування були ослаблені найважливіші важелі впливу в ціло­му на економічний механізм АПК. Однією з основних причин цього з’явилося практично повне самоусунення держави від регулювання процесу виробництва. Зараз очевидно, що тільки ефективне державне регулювання економічних процесів може забезпечити нормальне функ­ціонування вітчизняного АПК.

Слабкою ділянкою аграрних перетворень залишається реформуван­ня кредитної сфери. Фінансова нестабільність аграрного сектору є галь­мом його відновлення, що знижує рівень продовольчої безпеки. При розв’язанні проблеми забезпечення населення продуктами харчування саме реформування системи кредитування є одним із чинників виходу села з фінансової кризи. Основним способом її розв’язання можуть стати створення дієвої системи кредитування у сфері АПК, інвестицій­не кредитування державою цієї сфери, а інструментами здійснення державних інвестицій — цільові програми та система конкурсів.

Розгляд продовольчої безпеки України в контексті загальної еконо­мічної безпеки є актуальною проблемою, оскільки в ній концентру­ються вузлові напрямки аграрної політики і економічної ре форми в нових умовах формування ринкових відносин. У цьому процесі від­биті реальні тенденції розвитку сільськогосподарського виробництва, стан ринку та його споживачів, визначається ступінь залежності від світового ринку продовольства, використовується механізм державної стратегії з метою створення найважливішої системи життєзабезпечен­ня — продовольчої безпеки.

З урахуванням інтересів національної безпеки і соціально- політичної стабільності в суспільстві продовольчий та аграрний комп­лекси слід уважати стратегічно важливими галузями економіки. Як першочергові ініціативи в цьому напрямку необхідно розглядати ство­рення в агропродовольчій сфері умов для господарювання і підпри­ємницької стабільності, при яких були б сформовані передумови для забезпечення державної підтримки аграрного та продовольчого секто­рів економіки. При цьому зусилля держави треба спрямовувати на фінансування та о своєння перспективних технологій, розроблення фундаментальних досліджень у сфері агробізнесу. Все більш гостро відчувається потреба в розробленні концепції створення в країні про­довольчого стратегічного резерву, аби гарантувати населенню забез­печеність основними продуктами харчування, що особливо важливо для незаможних верств. Не викликає також сумнівів необхідність створення механізму розвитку збалансованого продовольчого госпо­дарства, що забезпечить не тільки соціальну стабільність, а й еконо­мічну незалежність суспільства — основні складові політики щодо продовольчої безпеки. Реалізація цих пропозицій неможлива без ви­роблення комплексу заходів, серед яких, на наш погляд, першочергову увагу треба приділити поліпшенню інвестиційного законодавства, участі держави в діяльності міжурядових і міжнародних організацій, що займаються питаннями продовольства.

Зазначені прогресивні підходи мають базуватися на перегляді основ­них економічних і соціальних орієнтирів з урахуванням механізму ринкового регулювання. Досягнення усталеної національної безпеки у продовольчій сфері вимагає, аби державна політика гарантувала за­безпечення продовольством населення, створення умов для нормаль­ного тривалого життя.

Розроблення рекомендацій з формування і розвитку економіко- правового механізму забезпечення продовольчої безпеки України в сучасних умовах є вкрай актуальним. Найближчим часом продоволь­че питання залишатиметься пріоритетним в економічній політиці будь-якої держави. Зменшення дефіциту продовольства і підвищення його доступності не тільки сприяють зниженню соціальної і міжнаціо­нальної нестабільно сті в суспільстві, а й, безсумнівно, допоможуть вирішенню низки важливих питань національної безпеки та соціально- економічного розвитку. В свою чергу забезпечення продовольчої без­пеки і зростання виробництва продовольства приведуть до зміцнення продовольчої незалежності. Їх гарантованість — запорука авторитету держави на міжнародній арені.

Складною проблемою правового характеру, на нашу думку, зали­шається й наявність термінологічної неузгодженості і доктринальної невизначеності щодо терміна «продовольча безпека». На цей час у на­уковій літературі та офіційних документах ще не вироблено єдиного підходу і достатнього ступеня чітко сті у визначені цього терміна. У найбільш загальному вигляді під продовольчою безпекою слід розу­міти такий рівень національного виробництва продовольства, що до­зволяє реалізовувати принцип самозабезпечення населення основними продуктами харчування і державних резервів відповідно до науково обґрунтованих норм.

Як уже зазначалося, винятково важлива складова концепції продо­вольчої безпеки країни — зовнішньоекономічна діяльність держави і суб'єктів економіки, оскільки однією з її цілей є наповнення внутріш­нього продовольчого ринку.

Лібералізація зовнішньої торгівлі створила умови, за яких Україна перетворилася на головного імпортера продовольства. У зв'язку з цим, як видається, обґрунтованим є перехід від політики лібералізації зо­внішньої торгівлі продовольством до політики аграрного протекціо­нізму на основі виваженого зовнішньоторговельного захисного меха­нізму та прямої державної підтримки національного продовольчого ринку. Тільки збереження і розвиток вітчизняного виробництва про­довольства та національного ринку продуктів харчування можуть сприяти створенню вигідних зовнішньоекономічних умов для успішної інтеграції держави у світову економіку.

Криза, що охопила аграрний сектор економіки, вплинула не тільки на скорочення виробництва продовольчих і сировинних ресурсів. Вона зумовила зро стання імпорту продовольства і сировини для його ви­робництва. Це не могло не позначитися негативно на продовольчій безпеці держави, що стала залежною від зовнішніх чинників. Зовніш­ньоекономічна діяльність визначена як одна з головних складових продовольчої безпеки держави. Зарубіжний досвід реформування зо­внішньоекономічної діяльності та аграрної стратегії показав, що для досягнення самозабезпечення держави основними видами продоволь­ства та сільськогосподарських товарів необхідним є ефективне вико­ристання зовнішніх зв'язків.

На нашу думку, по сільськогосподарській продукції та продоволь­ству, виробленим у державі, слід вийти на рівень мит і компенсаційних зборів, що склалися в державах ЄС. Одночасно має бути широко впро­ваджена і використана система квотування імпорту продовольства за тими його видами, які виробляються вітчизняними сільськогосподар­ськими товаровиробниками. Особливу увагу повинно бути приділено стимулюванню інтеграційних і коопераційних зовнішньоекономічних зв'язків із зарубіжними партнерами на основі як міждержавних про­грам науково-технічного співробітництва, так і прямих зв'язків між підприємствами, організаціями АПК та зарубіжними фірмами та ком­паніями. Одночасно треба вжити заходів щодо зміни структури зо­внішньої торгівлі продукцією шляхом оптимізації її імпорту та розви­тку експортного потенціалу, переходу від імпорту продовольства та сировини для його виробництва до закупівель засобів його виробни­цтва, прогресивних технологій і ліцензій. Досить вигідною сферою співробітництва, на наш погляд, є придбання пакета ліцензій, особли­во на виробництво засобів малої механізації, устаткування для збері­гання та перероблення сільгосппродукції, а також одержання консуль­таційних послуг з питань розвитку аграрного сектору. Державі також необхідно всіляко заохочувати створення спільних підприємств, а та­кож сприяти залученню іноземних кредитів для спільного і коопера­тивного виробництва продовольства та продукції матеріально- технічного призначення, виробленої за участю зарубіжних партнерів, що спричинить створення сприятливих умов для залучення іноземних інвестицій в агропромислову сферу та активізації науково-технічних зв'язків із зарубіжними країнами та міжнародними організаціями. За­лучення іноземних інвестицій є значним резервом підвищення ефек­тивності у таких сферах, як виробництво продукції рослинництва та тваринництва, її перероблення, зберігання, упакування, транспорту­вання та реалізація. Насичення цих сфер економіки іноземними техні­кою, устаткуванням і технологіями, безсумнівно, сприяло б скорочен­ню розриву в рівнях продуктивності праці між виробниками і експор­терами продовольства. Для реалізації пропозицій щодо залучення в аграрну сферу іноземних інвесторів і створення сприятливих умов для їхньої діяльності необхідно в першу чергу зробити ревізію і ство­рити дієву законодавчу базу, що регулює діяльність іноземних суб'єктів господарювання в Україні.

Необхідно враховувати і передбачати розширення науково-технічних і економічних відносин в агропромисловому комплексі із європейськи­ми країнами — основними постачальниками продовольства. З цією метою вбачається за доцільне відновлення тією мірою, в якій це можли­во, взаємних поставок машин і устаткування, запасних частин, продо­вольства та інших товарів, а також коопераційних зв'язків з використан­ням сучасних технологій для виходу на ринок третіх держав. У резуль­таті таких дій будуть розширені інвестиційне співробітництво, взаємне акціонування підприємств, створенні мережі оптової і роздрібної тор­гівлі, а також спільна інфраструктура ринку. Варто постійно підвищува­ти ефективність державного регулювання з урахуванням змін світової продовольчої ситуації та аграрної політики інших держав.

Питання зовнішньоекономічних зв'язків під кутом зору інтересів вітчизняної національної продовольчої безпеки повинні стати основ­ними в діяльності Ради Національної безпеки і оборони, Міністерства закордонних справ України, Міністерства аграрної політики та продо­вольства України.

Що стосується внутрішньодержавного регулювання, то саме на­лежна правова регламентація через створення дієвої нормативно- правової бази щодо діяльності підприємств і організацій всіх форм власності в аграрній сфері має стати одним із найпріоритетніших за­вдань законодавця.

У сфері соціальної політики необхідна інтенсифікація зусиль регіо­нальних державних органів управління, спрямованих на забезпечення гарантій продовольчої безпеки для малозахищених верств населення, продовольчого по стачання соціальних установ та інших соціально значущих об'єктів (закладів охорони здоров'я, дошкільної і середньої освіти), а також спецспоживачів (Міністерство оборони України тощо). Усі зазначені категорії потребують державного контролю і організації продовольчого забезпечення^[422].