2.1.2. Методи і принципи правового регулювання аграрних відносин

Отже, диспозитивний метод використовується для регламентуван­ня, зокрема, таких аграрних відносин:

- щодо заснування сільськогосподарських підприємств. Так, згідно з ч. 1 ст. 5 Закону України від 19 червня 2003 р. № 973-ІУ «Про фер­мерське господарство»^[299] право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Аналогічно й у ч. 1 ст. 5 Закону України від 17 липня 1997 р. № 469/97-ВР «Про сіль­ськогосподарську кооперацію»^[300] встановлено, що кооператив створю­ється його засновниками на добровільних засадах;

- договірних відносин сільськогосподарських товаровиробників. Наприклад, відносини сільськогосподарського кооперативу з іншими підприємствами, установами та організаціями, а також з громадянами в усіх сферах господарської діяльності встановлюються на основі до­говорів (угод) (ч. 3 ст. 28 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію»);

- відносин у сфері виробничо-господарської діяльності. Так, згід­но з ч. 1 ст. 28 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» кооператив відповідно до свого статуту самостійно визначає основні напрямки господарської діяльності, планує та реалізує її. Аналогічно й колективне сільськогосподарське підприємство самостійно визначає напрямки сільськогосподарського виробництва, його структуру і обсяг, самостійно розпоряджається виробленою продукцією та доходами, здійснює будь-яку діяльність, що не суперечить законодавству України (ч. 1 ст. 13 Закону України від 14 лютого 1992 р. № 2114-ХІІ «Про ко­лективне сільськогосподарське підприємство»¹);

- одержання членами сільськогосподарських підприємств земель у власність. Наприклад, члени фермерського господарства мають пра­во на одержання безоплатно у власність із земель державної і кому­нальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю) (ч.

Імперативний метод правового регулювання застосовується, на­приклад, при регламентуванні аграрних відносин щодо:

- використання при виробництві аграрної продукції земель сіль­ськогосподарського призначення. Так, у ч. 1 ст. 23 Земельного кодексу України встановлено, що землі, придатні для потреб сільського госпо­дарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарського використання;

- виробництва безпечних та якісних харчових продуктів. Зокрема, згідно з ч. 1 ст. 20 Закону України від 23 грудня 1997 р. № 771/97-ВР «Про безпечність та якість харчових продуктів»^{[301] [302] особам, які займають­ся діяльністю з виробництва або введення в обіг харчових продуктів, забороняється виробляти та (або) вводити в обіг небезпечні, непри­датні до споживання або неправильно марковані харчові продукти;}

- застосування пестицидів і агрохімікатів при вирощуванні рос­линницької продукції. Так, відповідно до ч. 3 ст. 13 Закону України від 2 березня 1995 р. № 86/95-ВР «Про пестициди і агрохімікати»^[303] у спе­ціальних сировинних зонах, призначених для вирощування продукції для дитячого і дієтичного харчування, пе стициди і агрохімікати за­стосовуються за спеціальними технологіями, які забезпечують одер­жання продукції, що відповідає санітарно-гігієнічним вимогам до дитячого та дієтичного харчування;

- використання генетично-модифікованих організмів при вироб­ництві сільськогосподарської продукції, засобів захисту рослин, хар­чових продуктів, створенні сортів сільськогосподарських рослин, порід тварин. Зокрема, забороняється промислове виробництво та введення в обіг генетично-модифікованих організмів, а також продукції, вироб­леної із застосуванням ГМО, до їх державної реєстрації (ст. 15 Закону України від 31 травня 2007 р. № 1103-У «Про державну систему біо- безпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використан­ні генетично модифікованих організмів»¹).

Зазначимо, що в аграрно-правовій літературі з урахуванням комп­лексного характеру аграрних правовідносин та їх поділу на внутрішні та зовнішні пропонувалося виокремлювати й відповідні методи право­вого регулювання. Так, В. З. Янчук виділяє специфічні методи регу­лювання зовнішніх і внутрішніх аграрних правовідносин. Серед пер­ших він називає членський, засновницький, легалізаційний (явочно- нормативний), дозвільно-ліцензійний методи, економічного стимулювання, дестимулювання, договірно-комерційний метод, реко­мендації державних та інших органів. До методів внутрішніх аграрних правовідносин дослідник пропонує відносити метод додержання тех­нологій, дисципліни та законодавства, метод локально-правового ре­гулювання, організаційно-управлінський метод, трудової участі у виробничо-господарській діяльності, внутрішньогоспдоговірний, колективного ухвалення рішень (колективного демократизму), враху­вання (неврахування) рекомендацій^{[304] [305].}

Аграрному праву України як самостійній галузі національної пра­вової системи притаманні певні основоположні ідеї, засади, що визна­чають як його сутність, так і спрямованість сучасного аграрного за­конодавства України. Йдеться про принципи аграрного права.

Принципи аграрного права визначаються як основоположні засади, керівні ідеї, що лежать в основі правового регулювання аграрних від­носин.

В аграрному праві України використовуються як загальноправові принципи (верховенство права, рівноправність суб'єктів господарю­вання, юридична рівність усіх форм власності та ін.), так і спеціальні, галузеві, аграрно-правові принципи. При цьому в аграрному законо­давстві відсутній окремий припис щодо принципів аграрного права. Звідси принципи аграрного права виводяться зі змісту аграрно-правових норм, а деякі з них є результатом розвитку аграрно-правової доктрини. Розглянемо зазначені принципи.

Так, серед загальноправових принципів, закріплених у Конституції України, виділяють такі:

1) Конституція України має найвищу юридичну силу;

2) закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй;

3) норми Конституції України є нормами прямої дії;

4) кожному гарантується можливість звернення до суду для захис­ту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України;

5) людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст.

6) права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спря­мованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність;

7) утвердження і забезпечення прав і свобод людини є обов'язком держави;

8) у Конституції України закріплено, що земля, її надра, атмосфер­не повітря, водні та інші природні ре сурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, ви­ключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (статті 13, 14 Конституції України)^[306]. Очевидно, що наведені принципи повною мірою викорис­товуються й при регулюванні аграрних відносин.

Характеризуючи специфічні, аграрно-правові, галузеві принципи сучасного аграрного права, зазначимо, що, наприклад, М. І. Козир до них відносить такі: 1) врахування специфіки сільськогосподарського виробництва; 2) рівність учасників аграрних правовідносин; 3) право добровільного вибору селянами форм і напрямків трудової та госпо­дарської діяльності; 4) рівність і всебічна охорона та зміцнення форм власності в АПК і організаційно-правових форм господарювання сіль­ськогосподарських товаровиробників; 5) розширення системи юридич­них гарантій для свободи аграрного підприємництва; 6) закріплення за державою регулюючих функцій у сфері аграрного підприємництва (нормативно-правове регулювання, реєстрація суб'єктів господарю­вання, державні закупівлі та підтримка, адміністративні методи управ­ління, моніторинг та прогнозування); 7) органічний зв'язок трудової діяльності з природно-кліматичними умовами аграрного підприємни­цтва (іригаційні роботи, заходи з поліпшення чи відновлення ґрунтів) та екологічна спрямованість цієї діяльності (подальше впровадження екологічно безпечних методів здійснення господарської діяльності); 8) господарська і юридична самостійність, матеріальна зацікавленість та відповідальність за результати підприємницької діяльності; 9) по­внота правового регулювання аграрних відносин, безперервність оновлення аграрного законодавства (позбавлення його рис командно- адміністративної системи колгоспного права), забезпечення законнос­ті діяльності всіх учасників ринкових аграрних правовідносин; 10) реальність та гарантованість суб'єктивних прав учасників аграрних правовідносин¹.

В аграрно-правовій літературі виділяють й інші принципи аграрно­го права. Зокрема, В. М. Ермоленко виокремлює (додатково до названих вище) ще такі принципи аграрного права: а) забезпечення потреб на­селення і промисловості безпечною і якісною сільськогосподарською сировиною; б) забезпечення продовольчої безпеки держави; в) ураху­вання особливостей сільськогосподарської діяльності; г) вільне обрання селянами форм і напрямків сільськогосподарської діяльності; д) забез­печення рівності учасників аграрних правовідносин; е) підвищення ефективності державного регулювання аграрного сектору економіки; є) забе зпечення інноваційного розвитку сільського господарства; ж) екологізації сільського господарства; з) гарантованості захисту прав сільськогосподарських товаровиробників; і) постійного вдосконалення механізму правового регулювання аграрних відносин; к) запозичення позитивного досвіду правового регулювання аграрних відносин зару­біжними країнами; л) пріоритетності соціального розвитку села^{[307] [308].}

З урахуванням викладеного можна назвати такі основні галузеві принципи аграрного права України:

- пріоритетність розвитку сільського господарства в народному господарстві України;

- свобода аграрного підприємництва, добровільність вибору форм і напрямків господарської діяльності в аграрному секторі;

- рівність учасників аграрних правовідносин;

- рівність усіх форм власності і організаційно-правових форм аграрного підприємництва;

- невтручання державних органів у виробничо-господарську ді­яльність аграрних товаровиробників;

- аграрний протекціонізм;

- демократизація системи управління сільським господарством;

- екологізація аграрних відносин^[309].

Розкриємо їх зміст.

Принцип пріоритетності розвитку сільського господарства в на­родному господарстві України має основоположне, фундаментальне значення для інших принципів аграрного права. Адже саме завдяки визнанню переважного, пріоритетного становища сільського господар­ства серед інших галузей національної економіки й можна забезпечи­ти особливе, специфічне регулювання аграрних відносин, особливий правовий режим цієї галузі виробництва. Цей принцип має становити основу всіх принципів аграрного права, оскільки усі вони випливають з нього та пов'язані саме з ним.

Принцип свободи аграрного підприємництва, добровільності ви­бору форм та напрямків господарської діяльності в аграрному секторі відіграє важливу роль у нормуванні аграрних відносин. Додержання цього принципу виявляється у тому, що будь-якій особі гарантується право на зайняття аграрним підприємництвом, вибір форм такої ді­яльності (як фізичної особи — підприємця чи шляхом заснування господарюючих суб'єктів зі статусом юридичної особи). Більш того, аграрні підприємці вільні в обранні форм і напрямків своєї діяльності в аграрному секторі, самостійно обирають спеціалізацію своїх госпо­дарств, мету та види їх діяльності, орієнтуючись при цьому на наявні матеріальні ре сурси, забезпеченість землями, природно-кліматичні умови відповідної місцевості і враховуючи попит та пропозицію на відповідну сільськогосподарську продукцію.

Принцип рівності учасників аграрних правовідносин, а також рів­ності усіх форм власності і організаційно-правових форм аграрного підприємництва гарантує додержання прав і охоронюваних законом інтересів усіх суб'єктів сільськогосподарської діяльності. При цьому рівний правовий захист гарантується як усім формам власності в сіль­ському господарстві (приватній, державній та комунальній), так і суб'єктам аграрного господарювання будь-яких організаційно- правових форм, — фермерським господарствам, сільськогосподар­ським кооперативам, аграрним господарським товариствам, приватним, державним і комунальним сільськогосподарським підприємствам. Жодна з них не має пріоритету перед іншими.

Такий принцип аграрного права, як принцип невтручання держав­них органів у виробничо-господарську діяльність аграрних товарови­робників, є продовженням конституційного положення про те, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх по­садові особи зобов'язані діяти тільки на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції України). Сьогодні державні органи позбавлені безпосе­редніх управлінських функцій щодо аграрних товаровиробників та їх виробничо-господарської діяльності. Лише завдяки засобам держав­ного регулювання, переважна частина яких має непрямий характер (оподаткування, субсидування, дотування) державні органи мають можливість певним чином впливати на напрямки здійснення виробничо- господарської діяльності в аграрному секторі економіки. Але безпо­середнє втручання у цю діяльність не допускається.

Принцип аграрного протекціонізму випливає з необхідності забез­печення державно-правового впливу на аграрні відносини і пов'язаний з непрямими засобами державної підтримки аграрних товаровиробни­ків. Аграрний протекціонізм, тобто захист національних аграрних товаровиробників від імпортних виробників, має полягати у встанов­ленні певних преференцій для перших щодо виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції на території України. Особливого значення реалізація цього принципу набуває в умовах членства Укра­їни у СОТ, коли, з одного боку, країна прийняла на себе зобов'язання щодо вільного допуску на внутрішній ринок імпортної сільськогоспо­дарської продукції, а з другого — має гарантуватися подальший роз­виток національного аграрного виробництва.

Принцип демократизації системи управління сільським господарством пов’язаний із принципом невтручання державних органів у виробничо- господарську діяльність аграрних товаровиробників і полягає у тому, що при справлянні державно-правового впливу на сільське господарство мають ураховуватися інтереси і побажання самих сільськогосподарських товаровиробників. З цією метою в Україні функціонують представницькі органи як аграрних товаровиробників (наприклад, Асоціація фермерів та приватних землевласників України), так і допоміжних структур (напри­клад, Національна асоціація сільськогосподарських дорадчих служб України, Асоціація оптових ринків сільськогосподарської продукції). Од­ним із завдань зазначених органів, як це визначено, наприклад, у ст. 33 Закону України «Про фермерське господарство», якраз і є представництво інтересів громадян, які ведуть фермерське господарство, перед Президен­том України, Верховною Радою України, центральними та місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Принцип екологізації аграрних відносин о станнім часом набув особливого значення. Сутність цього положення полягає у тому, що при здійсненні сільськогосподарської діяльності мають чітко додержу­ватися екологічні вимоги щодо використання земель сільськогосподар­ського призначення та інших природних ресурсів, вплив на них має бути мінімальний, а заподіяна шкода підлягає відшкодуванню. Також мають вживатися заходи щодо підтримання, відновлення і поліпшення стану довкілля при виробництві сільськогосподарської продукції. До­держання принципу екологізації аграрних відносин є особливо важли­вим при виробництві сільськогосподарської продукції для окремих категорій населення (наприклад, дітей), а також при виробництві ор­ганічної сільськогосподарської продукції й для розвитку органічного сільського господарства в Україні в цілому.

Крім наведених галузевих принципів, виділяють також принципи окремих інститутів аграрного права, що встановлюють основи право­вого регулювання, наприклад, виробничо-господарської діяльності аграрних товаровиробників, принципи соціального розвитку села, сталого розвитку сільських територій, принципи державно-правового регулювання сільського го сподарства України, державної підтримки сільського господарства, державної аграрної політики тощо.

Очевидно, що наведені як галузеві аграрно-правові принципи, так і принципи окремих інститутів аграрного права слід закріпити на зако­нодавчому рівні, що надасть їм загальнообов’язкової юридичної сили.