Суди здійснюють застосування права. Проте прогалини у праві, суперечли­вість окремих положень нормативно-правових актів ускладнюють здійснення правосуддя та адміністративноїдіяльності.

З огляду на це виникає потреба розроблення судами окремих засад (положень), спрямованих на виправлення недоліків, у чинних нормативно-правових актах. Подібні положення можуть застосовуватися іншими судами під час вирішення аналогічних справ.

Верховна Рада України, виходячи з власних конституційних повноважень, мети та завдань правового регулювання відповідних суспільних відносин, має компетенцію створювати нові нормативно-правові акти високої дії. Можливості суду в цій сфері обмежені їх рамками^[101].

Одночасно дедалі більшого значення в романо-германській правовій системі набуває судове рішення, хоча його не можна віднести до класичного судового прецеденту, як це характерно для англосаксонського права. Адже правові акти органів судової влади в Україні не спрямовані на формування загальнообов’язко­вих правил поведінки. Вони мають у певних випадках вагомий, однак похідний характер від норм права^[102]. Водночас використання судового рішення, що містить тлумачення-висновки правової норми як джерела права, сприяє забезпеченню реалізації принципу єдності судової практики^[103].

Під час розгляду адміністративної справи здійснюється тлумачення норм права. Таке тлумачення здійснюється через формулювання висновків щодо застосування норм права. Судова практика узагальнюється судами апеляційної інстанції, а Верховний Суд приймає рішення та робить висновки щодо засто­сування норм права. Рішення ж Верховного Суду, які містять тлумачення- висновки щодо застосування норм права, постають власне джерелом права. Такі рішення є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які засто­совують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права та застосовується судами в Україні^[104].

Завдання з забезпечення єдності судової практики наразі покладено на об'єднані палати касаційних судів та на Велику Палату Верховного Суду. Втім, як визнав голова Верховного Суду в 2024 р., проблеми із наявністю сталих правових позицій існують досі, також час від часу відбуваються відступи від попередніх правових позицій Верховного Суду або Великої Палати ВС^[105]. Зокрема, у підсумковому звіті, в якому оприлюднені найважливіші правові висновки Великої Палати Верховного Суду (ВП ВС), сформульовані протягом 2024 року, йдеться про те, що впродовж року ВП ВС розглянула 9 справ, що містять виключну правову проблему, 54 справи, передані для відступлення від висновків ВСУ та ВС, а також 2 справи, у яких постало питання щодо юрис- дикційності спору^[106].

Механізм забезпечення єдності судової практики Верховним Судом виходить з ідеального функціонування Верховного Суду, за якого:

- чітко зрозуміло, яке саме положення постанови Верховного Суду містить висновок про застосування норми права, який підлягає обов'язковому врахуванню під час розгляду інших справ щодо подібних правовідносин;

- усі судді (насамперед судді Верховного Суду) відстежують усі висновки Верховного Суду щодо застосування норм права та ухвалюють рішення виключно відповідно до таких висновків;

- усі судді Верховного Суду обов'язково передають справу на розгляд судо­вої палати, об'єднаної палати або великої палати Верховного Суду, якщо не погоджуються з якимось попереднім висновком Верховного Суду та вважають за потрібне ухвалити рішення, яке не узгоджується з таким попереднім висновком^{[107] [108].}

Замість висновку щодо місця і ролі судових рішень як джерел адміністра­тивного права наведено узагальнення І. Маклеода з Стерлінгської школи права (Велика Британія), який доводить, що аргумент про те, що судові рішення є лише доказом права, а не самим правом, є складним і не можї бути підтриманий у повному обсязі. Хоча судові рішення можуть бути, і часто бувають, скасовані законами. Тим самим лише ті рішення судів, які Парламент готовий толеру­вати, зберігатимуть свою чинність у довгостроковій перспективі^.

4.1