Практика Європейського суду з прав людини[109]

У положеннях ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують у розгляді справ Конвенцію та практику Європейського Суду як джерела адміністративного права^[110].

Наведена норма законодавства є рівною мірою обов’язковою та важливою як для суду (судді), так і для інших учасників правовідносин - громадян, адміністративних органів тощо. Тобто кожен із названих суб’єктів у разі, якщо стикається з потребою правозастосування, має орієнтуватися у своїх рішеннях та діях на практику Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Інакше кажучи, названі особи мають керуватися рішеннями Європейського суду з прав людини нарівні з національними юридичними актами. У тому разі, якщо рішенням Європейського суду з прав людини певний нормативний акт повністю або частково визнано неправовим, останній відповідно повністю або частково не застосовується на території України. Рішення Європейського суду з прав людини, як і рішення Конституційного Суду України, можуть змінювати норми національного права взагалі та норми адміністративного права зокрема.

В Україні з набуттям чинності Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» було офіційно визнано наявність елементів прецеденту у вітчизняній правовій системі.

Зважаючи на теоретичні підходи щодо визначення правової природи рішень ЄСПЛ можна зрозуміти, чому саме їх застосування викликало труднощі на практиці. Система права в Україні належить до романо-германської сім’ї, і тому роль судового прецеденту в нашій державі нівелюється. Також, з огляду на радянське минуле нашої системи права, адаптація механізму застосування судового прецеденту стикається з нерозумінням правозастосовниками сутності цього механізму. Суди мають обґрунтовувати доцільність посилання на рішення ЄСПЛ у кожній конкретній справі.

Із цього випливає потреба визначення критеріїв доцільності такого посилання, а саме Конвенцію та рішення ЄСПЛ потрібно застосовувати за наявності таких умов: у разі невідповідності національного законодавства положенням Конвенції та протоколів до неї; за наявності в національному законодавстві правових «прогалин» щодо прав людини та основних свобод, визначених у Конвенції та протоколах до неї; для кращого розуміння тих положень національного законодавства, до яких було внесено зміни або доповнення на підставі рішень ЄСПЛ; для реалізації на практиці таких основних принципів Конвенції, як верховенство права, справедливість, справедливий баланс, справедлива сатисфакція, оскільки в українському законодавстві це досить нові категорії. Отже, рішення ЄСПЛ в Україні мають силу переконливого прецеденту, але з урахуванням того, що українські суди десятиліттями керувалися виключно нормативними положеннями законів, застосування ними рішень ЄСПЛ як переконливих прецедентів ще не стало усталеною судовою практикою. Незважаючи на існування розбіжностей у теоретичному трактуванні правової природи рішень ЄСПЛ і можливих труднощів при їх практичному застосуванні, доцільність посилання на них у судовій практиці є очевидною з огляду на потребу усунення прогалин і колізій у національному законодавстві та підвищення української правозастосовної практики адміністративних судів до європейського рівня^[111].

Велика Палата ЄСПЛ роз’яснює зміст позитивних зобов’язань щодо виконання рішень ЄСПЛ. По-перше, як це недавно було уточнено у справі «Лопеш де Соза Фернандеш проти Португалії» (Lopes de Sousa Fernandes v. Portugal)^[112] стосовно медичної халатності, держава наділена позитивним зобов’язанням створити ефективну систему нормативного регулювання, яка б зобов’язувала лікарні вживати належних заходів для захисту життя пацієнтів. По-друге, за певних обставин ЄСПЛ накладає позитивне зобов’язання вживати превентивні оперативні заходи для захисту окремої особи від злочинних дій інших осіб і від самої себе («Осман проти Сполученого Королівства» (Osman v.

the United Kingdom)^[113], зобов’язання поширюється на випадки, коли особи утримуються під вартою («Кінан проти Сполученого Королівства» і «Ренолде проти Франції» Keenan v. the United Kingdom^[114], Renolde v. France^[115]), і випадки, коли пацієнти примусово госпіталізовані до психіатричної лікарні («Хіллер проти Австрії» (Hiller v. Austria)^[116] ^{^[117]). При цьому рішення міжнародної судової установи можуть стосуватися адміністративно-правових відносин і бути джерелом адміністративного права. Так, у Рішенні ЄСПЛ «Швидка проти України» визнавалося неправомірним застосування до заявниці максимального розміру санкції КУпАП у зв’язку з її відмовою «визнати свою провину, таким чином накладаючи на неї стягнення за небажання змінити свої політичні погляди»¹; в описаному виявлено ознаки непропорційності заходу переслідуваній меті^[118].
4
5
6
7
Серія: Право. 2023. № 3 (81). С. 376-381.
Важливим для України наразі є рішення Великої Палати ЄСПЛ, опубліковане Верховним Судом у розрізі чергового огляду практики ЄСПЛ за рішеннями, ухваленими в червні та липні 2024 року^[119]. Зокрема, у міждержавній справі UKRAINE v. russia (re Crimea) Велика Палата ЄСПЛ визнала існування численних систематичних порушень прав громадян України, захищених Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, від початку окупації Криму росією в лютому 2014 року, серед яких: насильницькі зникнення та відсутність ефективного розслідування заяв про це (порушення ст. 2); незаконне затримання, подальше утримання та жорстоке поводження з українськими військовослужбовцями, етнічними українцями та кримськими татарами, а також журналістами (порушення статей 3, 5); відсутність можливості вважати, що суди в Криму після окупації були «встановлені законом» (порушення ст. 6); засудження українських політичних в'язнів на підставі застосування російського законодавства в Криму (порушення ст. 7); свавільні рейди та обшуки приватних помешкань, відсутність ефективної системи відмови від російського громадянства (порушення ст. 8); переслідування та залякування релігійних діячів, які не сповідують російську православну віру (порушення ст. 9), придушення неросійських ЗМІ (порушення ст. 10); заборона публічних зібрань, а також залякування та свавільне затримання організаторів демонстрацій (порушення ст. 11); експропріація без компенсації майна у цивільних осіб і приватних підприємств (порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод) тощо^[120].
4.2.}

<< | >>

↑

Источник: Адміністративне право та адміністративний процес. Повний курс: підручник / В. Галунько, П. Діхтієвський, А. Берлач та ін. ; за заг. ред. В. Галунька, В. Фелика. - Вид. 5-те. - Одеса,2025. - 700 с.. 2025

Еще по теме Практика Європейського суду з прав людини[109]:

- Административное право зарубежных стран - Административное право Р. Казахстан - Административное право России - Адміністративне право України -