Спеціальні адміністративно-правові режими

Адміністративно-правові режими можна розподілити на дві основні кате­горії: загальні, які охоплюють всі сфери суспільних відносин, що є предметом регулювання адміністративного права, та спеціальні, які встановлюються для конкретних сфер суспільних відносин, де існує потреба в особливому право­вому регулюванні, характеризуються соціальною однорідністю, відособленістю, конкретною цільовою настановою та детермінують наявність в учасників право­відносин виключної сукупності прав і обов’язків.

Спеціальний адміністративно-правовий режим є таким, коли одержує своє законодавче закріплення (зазвичай у законі або іншому нормативно-правовому акті визначаються умови його введення, суб’єкт, що здійснює режимне керування чи запроваджує спеціальні заходи). У силу того, що такі режими, як правило, пов’язані з обмеженням, примусом, відповідальністю, вони мають одержувати юридичне оформлення у вигляді закону, а не урядового чи відомчого норма­тивно-правового акта.

Спеціальні адміністративно-правові режими встановлюються у сфері держав­ного управління, постаючи в ролі особливої правової форми виконавчо-розпо­рядницької діяльності. Її потреба виникає в тому разі, коли інші організаційно- управлінські способи й форми впливу, окремі або розрізнені міри не можуть підтримати упорядкований характер цієї групи суспільних відносин.

Спеціальний режим установлюється там, де не ефективний звичайний поря­док реалізації юридичних форм, де потрібно зібрати правовий інструментарій у єдиний комплекс процедурно-процесуальних форм, контрольно-наглядових функцій, примусових заходів, що діють у визначеному напрямку попередження, охорони й захисту.

Адміністративно-правові відносини, що стають об’єктом спеціального адмі­ністративно-правового режиму, мають відрізнятися соціальною однорідністю, відособленістю, конкретною цільовою настановою та детермінувати наяв­ність в учасників правовідносин спеціальної сукупності прав і обов’язків.

Оскільки спеціальні адміністративно-правові режими, як правило, пов’язані з обмеженням, примусом, відповідальністю, то в ідеалі вони мають одержувати юридичне оформлення у вигляді закону, а не урядового чи відомчого норма­тивно-правового акта.

Спеціальні адміністративно-правові режими класифікуються за:

- юридичною силою акта, що закріплює режими (установлені законами України і підзаконними нормативно-правовими актами);

- територією дії режиму (що діє на території всієї держави, її окремої частини); часом дії (постійні та тимчасові);

- об’єктом-носієм (територій, окремих об’єктів і документів, режими видів діяльності);

- масштабом свободи громадян та організацій у використанні своїх можли­востей для реалізації суб’єктивних прав (пільгові й обмежувальні);

- глибиною змін у конституційному статусі громадян і організацій (звичайні та надзвичайні)^[262].

В адміністративному праві низки держав традиційно закріплено розгляд спеціальних адміністративно-правових режимів на двох рівнях: інституційному (як особливе сполучення юридичних засобів та прийомів регулювання) і держав- ноуправлінському (як особливий порядок діяльності державних органів, що має забезпечити дотримання встановлених правил).

Елементами спеціального адміністративно-правового режиму є також органі­заційна і матеріально-технічна підсистеми, де перша забезпечує діяльність орга­нів виконавчої влади й виражається у створенні особливих правозастосовних структур і механізмів їхньої координації, у збиранні й обробленні інформаційних даних про функціювання об’єкта, розробленні комплексних програм взаємодії всіх суб’єктів, що забезпечують підтримку режиму.

Дія спеціального адміністративно-правового режиму пов’язана також із вирі­шенням економічних, матеріально-технічних питань - підготовкою сил і засо­бів, створенням спеціальних фондів і джерел фінансування, наданням допомоги потерпілим, проведенням аварійно-відновлювальних робіт.

11.3