Юридическая
консультация:
+7 499 9384202 - МСК
+7 812 4674402 - СПб
+8 800 3508413 - доб.560
 <<
>>

Правові засади попередження та протидії адміністративним правопорушенням в Україні та їх місце в системі адміністративного примусу

Сучасний стан діяльності та правового регулювання попередження та протидії адміністративним правопорушенням потребує вдосконалення; це стосується, насамперед, регулювання діяльності із попередження скоєння таких правопорушень, адже в національному законодавстві та юридичній науці фактично відсутній єдиний підхід до комплексного бачення заходів попередження адміністративних правопорушень, їх систематизації тощо.

Крім того, питання правового регулювання попередження адміністративних правопорушень потребує спеціальної уваги, з огляду на постійне оновлення нормативної бази в цій сфері та необхідність її подальшого розвитку й удосконалення (особливо в умовах нинішнього моменту, коли в країні відбуваються радикальні швидкі перетворення, у тому числі в організаційному механізмі протидії адміністративним правопорушенням). Однак висвітленню питання про правові основи попередження адміністративних правопорушень у нашій державі має, на нашу думку, передувати хоча б короткий огляд того, як у науці адміністративного права, тобто на концептуальному рівні, розуміється таке попередження, в якому понятійному апараті воно відтворено, яке місце в системі попередження належить такій його специфічній формі, як запобігання скоєнню адміністративних проступків, що за визначенням спирається на засоби адміністративного примусу.

Звернемо, насамперед, увагу на інтенсивне використання в наукових дослідженнях й у відповідному законодавстві декількох близьких за значенням термінів - «попередження», «профілактика», «запобігання». Щодо їх співвідношення серед фахівців немає єдиної думки. Так, поняття «попередження» та «профілактика» нерідко розглядаються як тотожні, однак існує й позиція, згідно з якою вони різняться за значенням. Так, у роботі колективу науковців на чолі з доктором юридичних наук, професором О.М. Бандуркою стверджується, що різниця між термінами «попередження» та «профілактика» полягає в тому, що перший відображає діяльність із недопущення адміністративних правопорушень як явища, частини єдиної цілісної картини правопорушень, що мають місце в державі; другий термін позначає спеціальні заходи з недопущення негативних змін у самому явищі. Оскільки злочинність або адміністративні правопорушення існують об’єктивно, тому їх не можна попередити, з ними можна тільки боротися, долати. У зв’язку із цим про профілактику правопорушень можна говорити відповідно до всієї їх сукупності, тобто потрібно не допускати негативних змін у цьому явищі, а саме - їх збільшення. Крім того, потрібно брати до уваги, що профілактична робота ведеться не тільки у разі правомірної поведінки особи, а й тоді, коли правопорушення вже вчинено. Отже, попередити правопорушення, яке вже вчинено, ми не можемо, його можна тільки припинити. На фоні зазначених міркувань О.М. Бандурка пропонує профілактику правопорушень розуміти як соціально спрямовану діяльність держави, її органів і посадових осіб, громадських організацій та окремих громадян, спрямовану на виявлення причин і умов вчинення правопорушень, ліквідацію факторів, які спричиняють формуванню антигромадської поведінки особи, ліквідацію правопорушень як соціального явища та забезпечення під час такої діяльності прав та свобод громадян [13, с.

179-180].

Таке бачення сутності профілактики як способу протидії правопорушенням знайшло відображення й у нормативних актах та проектах нормативних актів різних рівнів. Так, відповідно до проекту Закону України «Про профілактику правопорушень» остання розуміється як «обов’язкова діяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, у тому числі громадських організацій, спрямована на виявлення та усунення причин і умов, які сприяють учиненню правопорушень, а також виявлення осіб, схильних до вчинення правопорушень, та застосування заходів до їх виправлення». При цьому попередження правопорушень зводиться до «системи засобів адміністративного примусу, спрямованих на недопущення здійснення наміру конкретної особи до початку зазіхання на вчинення правопорушень» [195], тобто до того, що більш логічно вважати «запобіганням».

У підпунктах 24 та 28 п. 4 Положення про Міністерство внутрішніх справ України, затвердженого Указом Президента України від 06.04.2011 № 383/2011, зокрема, зазначалося, що Міністерство відповідно до покладених на нього завдань здійснює профілактичні заходи з дітьми, які перебувають на обліку в органах внутрішніх справ, а також щодо запобігання злочинам та іншим правопорушенням, уносить відповідному державному органу, громадській організації або посадовій особі подання про вжиття заходів для усунення причин та умов, що сприяють учиненню правопорушень; у межах компетенції вживає заходів щодо запобігання та припинення насильства в сім’ї. Згідно із підпунктом цього Положення МВС України забезпечувало в межах повноважень здійснення заходів щодо запобігання корупції і контроль за їх здійсненням в апараті Міністерства, його територіальних органах, на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери його управління [144]. Згідно із Положенням про профілактику правопорушень, пов’язаних із здійсненням службової діяльності працівниками Державної міграційної служби України, затвердженим наказом МВС України від 25.05.2012 № 452, прийнятим на виконання Концепції реалізації державної політики у сфері профілактики правопорушень на період до 2015 року (схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30.11.2011 № 1209-р.), загальна профілактика правопорушень - це комплекс заходів правового й виховного характеру, спрямованих на усунення причин і умов, що сприяють учиненню правопорушень [180].

Таким чином, профілактика передбачає специфічну діяльність, спрямовану, умовно кажучи, на стратегічне попередження скоєння правопорушень - головним чином, через вплив на передумови їх вчинення та через налагодження відповідної виховної роботи; при цьому очевидно, що її мета - попередити правопорушення, а попередження - те, заради чого здійснюється профілактика. Згідно із Великим тлумачним словником в українській мові сполучення з «поперед-» відображають: просторові відношення (указує на особу чи предмет, перед якими рухається, відбувається або знаходиться хто-, що-небуть; указує на особу чи предмет наперед від яких спрямована дія; указує на особу чи предмет, до попереднього боку яких спрямована дія); часові відношення (указує на особу, раніше від якої хто- небудь виконав чи виконає дію; указує на момент раніше якого здійснилось або здійсниться що-небудь); обставинно-означальні відношення (вказує на першість кого-, чого-небудь у чомусь, порівняно з кимсь-, чимсь-) [31, с. 1053]. Безпосередньо терміни «попереджати», «попереджувати», «попередити», можуть означати: наперед повідомлення кого-небудь про щось; застереження кого-небудь від чогось; попередження як вид стягнення; своєчасними заходами запобігання здійсненню або виникненню чого-небудь, переважно небажаного; передувати чому-небудь; здійснення руху, якої-небудь дії швидше від когось, випереджати тощо [31, с. 1053-1054]. Отже, ширший обсяг значення терміна «попередження» є очевидним.

Такий висновок буде ще більш виправданим, якщо проаналізувати поняття «запобігання» та похідну від нього термінологію (наприклад розповсюджене в юридичних джерелах та правовій літературі поняття «адміністративно- запобіжні заходи»). Цілком зрозуміло, що запобігання також є формою попередження, однак семантика терміна вказує на те, що ця діяльність спрямована на відвернення конкретних актів правопорушення тоді, коли для них виникли передумови, створилася ситуація, яка робить факт правопорушення логічним, очікуваним, коли, можливо, вже здійснюється певна активність суб’єктів, що може бути кваліфікована як замах на його вчинення. За будь-яких обставин фактичне скоєння правопорушення бажано відвернути, тобто попередити, однак цілком зрозуміло, що ця форма попередження є принципово іншою, ніж загальна чи спеціальна профілактика: вона передбачає конкретні дії, у тому числі примусового характеру, які знешкодять загрозу, зруйнують сукупність передумов, запрограмованих мати правопорушення як їх прямий наслідок.

На нашу думку, такий висновок є правомірним, попри те, що в деяких законодавчих та інших актах термін «запобігання» використовується у ширшому значенні. Наприклад, згідно із ст. 1 КУпАП, одним із завдань Кодексу України про адміністративні правопорушення є запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного і неухильного додержання Конституції і законів України, поваги до прав, честі і гідності інших громадян, до правил співжиття, сумлінного виконання своїх обов’язків, відповідальності перед суспільством; відповідно до положень ст. 6 КУпАП органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, громадські організації, трудові колективи розробляють і здійснюють заходи, спрямовані на запобігання адміністративним правопорушенням, виявлення й усунення причин та умов, які сприяють їх вчиненню, на виховання громадян у дусі високої свідомості і дисципліни, суворого додержання законів України [81]. Разом із тим в інших юридичних джерелах понятійний апарат використовується в більш чіткому, спеціальному значенні, яке передбачає владно-вольову діяльність компетентних суб’єктів, правомочних, а частіше - й зобов’язаних застосовувати заходи примусового, обмежувального порядку. Наприклад, в

Інструкції про порядок та умови застосування органами державного пожежного нагляду запобіжних заходів (затверджена наказом МНС України від 21.10.2004 № 130 [177]) під запобіжними заходами розуміються заходи, спрямовані на забезпечення пожежної безпеки шляхом зупинення роботи підприємств, окремих виробництв, виробничих дільниць, агрегатів, експлуатації будівель, споруд, окремих приміщень, опалювальних приладів, дільниць електричної мережі, проведення пожежонебезпечних робіт та дії виданих дозволів на право проведення таких робіт, випуску та реалізації пожежонебезпечної продукції, систем та засобів протипожежного захисту, випуску і застосування проектів, проведення будівельно-монтажних робіт тощо. В Інструкції про порядок застосування державною санітарно-епідеміологічною службою України адміністративно-запобіжних заходів (обмеження, тимчасова заборона, заборона, припинення, зупинення), затвердженій наказом Міністерства охорони здоров’я України від 14.04.1995 № 67 з подальшими змінами вказано, що «до адміністративно-запобіжних заходів відносяться: обмеження, тимчасова заборона, заборона, припинення, зупинення» та перераховуються випадки їх застосування, а в п. 1.2 зазначається, що «при наявності значних санітарних показань (заподіяння або реальна загроза заподіяння шкоди здоров’ю) застосування зазначених заходів є обов’язком указаних посадових осіб держсанепідслужби» [176, с. 26-29].

Як уявляється, з метою уніфікованого розуміння і використання поняття «запобіжний захід» та його аналогів у правових джерелах, у том числі у відомчих та локальних нормативно-правових актах (що, як правило, відіграють роль конкретних методичних документів щодо здійснення цих заходів у відповідних сферах), згадані поняття було б доцільно закріпити в конкретному значенні на законодавчому рівні.

Наразі ж слід відзначити, що порядок застосування окремих адміністративно-запобіжних заходів регулюється багатьма законами й іншими нормативними актами, які доцільно систематизувати й проаналізувати з погляду їх юридичної сили, а також суб’єктів, уповноважених на їх здійснення.

Серед найбільш значущих актів варто згадати, зокрема, КУпАП, Митний кодекс України [126], Податковий кодекс України [139], Кодекс цивільного захисту України [83], закони України «Про оперативно-розшукову діяльність» [189], «Про дорожній рух» [164], «Про Державну прикордонну службу України» [162], «Про Службу безпеки України» [197], «Про правовий режим надзвичайного стану» [193], «Про державний кордон України» [161], «Про ветеринарну медицину» [151], «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» [166], а також положення про державні органи, повноважні здійснювати контрольно-інспекційні функції.

Термін «протидія» також активно використовується в законодавстві (зокрема в Кодексі України про адміністративні правопорушення [81], Митному кодексі України [126], Податковому кодексі України [139], в Законі України «Про запобігання корупції» [167], в Законі України «Про Національну поліцію» [188] тощо), проте однозначне нормативне визначення цього поняття відсутнє. Певну увагу питанню уточненого розуміння сутності протидії приділено в науковій літературі, хоча й у різних контекстах. Так, це поняття проаналізовано в дослідженні О.Я. Прохоренка, присвяченому боротьбі з корупцією; під протидією тут розуміється система спільних попереджувальних заходів, до яких долучається велика кількість суб’єктів, що протидіють корупційним проявам з метою їх недопущення. Поняття «протидія» є відповідно ширшим, ніж поняття «боротьба», поглинає його. Це зумовлюється тим, що протидія неможлива без контролю за всіма стадіями корупційних проявів [204]. У роботі доктора юридичних наук М.І. Мельника, також присвяченому питанням боротьби з корупцією, явище протидії розглядається в широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні протидія корупції - це будь-яка діяльність у сфері соціального управління, яка, не переслідуючи спеціальної мети, сприяє зменшенню можливостей для корумпування суспільних відносин, зокрема шляхом забезпечення верховенства права, реалізації інших принципів права, розвитку демократичного суспільства та утвердження правової держави. У вузькому розумінні протидія корупції являє собою систему заходів політичного, правового, організаційно-управлінського, ідеологічного, соціально-психологічного та іншого характеру, що мають цільове спрямування на зменшення обсягів корупції, зміну характеру корупційних проявів, обмеження взаємовпливу корупції та інших соціальних явищ і процесів, збільшення ризику для осіб, які вчиняють корупційні правопорушення, усунення соціальних передумов, загальних причин і умов корупції, причин та умов конкретних корупційних діянь, виявлення, припинення та розслідування проявів корупції, притягнення винних у вчиненні корупційних правопорушень осіб до юридичної відповідальності, поновлення законних прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, усунення наслідків корупційних діянь [120].

Зазначений концептуальний підхід може цілком бути використаним і тоді, коли йдеться про протидію у ширшому соціальному значенні, ніж тільки стосовно боротьби з корупцією. У певному аспекті це справді дуже широке поняття. Протидія адміністративним правопорушенням передбачає вдосконалення нормативно-правової бази, механізмів реалізації та захисту прав і свобод громадян, виявлення й усунення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень та ускладнюють процес виявлення та розкриття правопорушень, удосконалення організаційних механізмів, зокрема шляхом оптимізації діяльності суб’єктів, що протидіють правопорушенням, здійснення прогнозування та планування, пошук потенційних ризиків тощо; крім того, вона охоплює і цілеспрямовані заходи примусового плану, які унеможливлюють скоєння правопорушення тоді, коли є реальна, передбачувана загроза цього. Ретельний аналіз низки нормативно- правових актів, чинних як сьогодні, так і в недалекому минулому (у том числі законах), а також деяких проектних документів свідчить про те, що залежно від контексту згадане поняття, яке є ключовим для цієї роботи, використовується в обох згаданих значеннях. Із зазначеного вище випливає, що тема дисертаційної роботи є широкою, включає значний масив напрямів, питань та проблем. Відповідно, в межах дослідження здійснюється спроба комплексного доктринального, правового та практичного розгляду питання попередження та протидії адміністративним правопорушенням в Україні.

Тим самим, окрім деяких доктринальних позицій, щойно згадане до певної міри характеризує й правові засади попередження і протидії адміністративним правопорушенням в Україні, під якими ми розуміємо, насамперед, сукупність нормативно-правових актів різних рівнів, які регулюють численні аспекти діяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, інститутів громадянського суспільства тощо, спрямованої на попередження вчинення адміністративних правопорушень та забезпечення оперативного та справедливого реагування держави на факти їх здійснення.

До першого рівня цих засад слід віднести, безумовно, Конституцію України, яка містить низку статей, спрямованих на гарантування впорядкованого життя громадян України, налагоджене функціонування інститутів держави і суспільства, забезпечення прав людини і громадянина, а також на ефективну протидію різного роду посяганням на згадані суспільні цінності. Положення Конституції України становлять правове підґрунтя для розвитку нормативної бази та юрисдикційної й іншої практики, на основі яких відбувається повсякденна діяльність із попередження та протидії правопорушенням, у тому числі адміністративним.

Другим рівнем аналізованих тут правових засад є закони (у тому числі кодифіковані), які конкретизують конституційні положення і визначають принципові моменти діяльності у сфері боротьби з адміністративними правопорушеннями (конкретні галузі вчинення правопорушень, суб’єкти проступків, підстави і порядок притягнення до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, органи судової і адміністративної юрисдикції, суб’єкти, повноважені проводити діяльність щодо запобігання адміністративним правопорушенням, організаційні форми, методи і заходи такого запобігання тощо). Законодавчі акти становлять розгорнутий системний каркас, на якому побудована різноманітна й розгалужена діяльність із протидії вчиненню адміністративних проступків в Україні. Про деякі з важливих законів, що регулюють відносини у цій сфері, зазначалося вище і буде згадано за текстом далі. Говорячи про закони, варто одночасно згадувати й про спеціалізовані акти їх офіційного тлумачення, яке здійснюється Конституційним Судом України. Крім того, до цього рівня правових засад слід віднести й міжнародні договори України, згода на укладання яких надана Верховною Радою України: відповідно до частини першої ст. 9 Конституції України такі договори є частиною національного законодавства України.

Значення для регулювання діяльності із попередження та протидії скоєнню правопорушень на законодавчому рівні можна в цьому контексті проілюструвати лише одним прикладом. У липні 2015 року в Україні прийнято Закон «Про Національну поліцію» [188]. Його прийняття можна вважати знаковою подією, оскільки йдеться про перший акт вищої юридичної сили, що проголошує принцип партнерства у взаємовідносинах силової структури і громадян, а також містить новаторське поняття «поліцейська послуга», тобто запроваджує нові принципи функціонування органів влади, повноважних застосовувати державний примус.

Водночас, що є важливим для дисертаційної роботи, в Законі існує та сама термінологічна проблема - використовуються терміни «попередження» («попередити», «попередження») - близько 20 разів, мова йде про «попередити про щось» у розумінні «повідомити» або як синонім запобігання, профілактики (наприклад у ст. 40 Закону), «запобігання» (10 разів), «профілактика» (2 рази), а також «превенція» (про превенцію та превентивні заходи зазначається 8 разів). Щодо останнього слід зазначити, що з латинської «praeventio» - випереджаю, попереджую; в англійській мові «prevention» - єдиний термін для позначення процесу та заходів, спрямованих на недопущення чогось, зокрема правопорушень. Отже, його можна розглядати як синонім попередження (що включає обидва напрями: профілактику та запобігання); для позначення профілактики чи запобігання використовується аналогічний термін.

Законом передбачено чимало поліпшень, насамперед запроваджується система поліції, залучаються сучасні технології, передбачено налагодження взаємодії з населенням, відповідно до ч. 3 ст. 11, основним критерієм оцінки ефективності діяльності органів та підрозділів поліції визнається рівень довіри, передбачено громадський контроль за діяльністю поліції тощо. Звичайно, новий Закон не позбавлений критики, проте вбачається недоцільним у межах цього дисертаційного дослідження та загальної позитивної характеристики концентруватись на згаданому питанні.

Зазначимо лише, що з погляду вимог верховенства права, забезпечення прав людини і громадянина є дуже цінним, що в законі детально, скрупульозно прописані умови, порядок і межі застосування примусу. Разом із тим у контексті дослідження, що здійснюється, до закону можуть бути висловлені й певні побажання. Так, навряд чи можна вважати виправданим, що, присвятивши спеціальну статтю заходам примусу, які може застосовувати поліція, і надалі розписавши окремі із цих заходів у спеціальних статтях, законодавець практично оминув увагою заходи попередження (профілактики), хоча, за тим же законом, профілактика є порівнянним із примусом методом попередження і протидії вчиненню правопорушень.

Наступним рівнем правових засад у цій сфері є численні підзаконні нормативно-правові акти, які приймаються на різних рівнях і вирішують спеціальні питання діяльності. Як приклад акта, який не є законом, але наближається до нього за рівнем юридичної сили, можна вважати Указ Президента України «Про заходи щодо забезпечення особистої безпеки громадян та протидії злочинності» від 19.07.2005 № 1119/2005 [184], згідно з яким оцінка діяльності органів прокуратури України, органів внутрішніх справ та інших правоохоронних органів проводиться на підставі показників, які характеризують рівень довіри населення до правоохоронних органів, забезпечення прав і свобод людини і громадянина, відображають результати їх службової діяльності, реальний стан злочинності в державі та її окремих регіонах і спираються на об’єктивні статистичні дані. Цим же Указом на Міністерство внутрішніх справ України покладено обов’язки здійснити заходи для працівників органів внутрішніх справ, пов’язані з питаннями їх правової

культури, службової етики та правил спілкування із громадянами, оптимізувати діяльність дільничних інспекторів (які відіграють дуже важливу роль у системі попередження правопорушень різних типів), вирішити питання підвищення ефективності взаємодії органів внутрішніх справ з населенням у справі профілактики правопорушень [184].

Важливим нормативно-правовим актом, який донедавна регулював питання попередження адміністративних правопорушень в Україні, є Концепція реалізації державної політики у сфері профілактики правопорушень на період до 2015 року, затверджена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30.11.2011 № 1209-р [97]. Метою цього документа є забезпечення ефективної реалізації державної політики у сфері профілактики правопорушень шляхом розроблення та здійснення комплексу заходів, спрямованих на виявлення та усунення причин і умов учинення злочинів, захист інтересів людини, суспільства і держави від протиправних посягань, а також налагодження дієвої співпраці між центральними і місцевими органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим та громадськістю в зазначеній сфері. У Концепції сформульовано конкретні шляхи і способи розв’язання проблем організації профілактики правопорушень, а саме: удосконалення нормативно-правової бази з питань правоохоронної діяльності та профілактики правопорушень; підвищення вимог до осіб, відповідальних за роботу із зверненнями громадян, забезпечення принципового реагування на факти порушення прав і свобод людини; визначення критеріїв оцінки роботи правоохоронних органів з профілактики правопорушень; активізація участі громадськості в забезпеченні правопорядку в державі; реформування правоохоронних органів з метою підвищення ефективності їх діяльності щодо захисту прав і свобод людини, забезпечення результативної боротьби із злочинністю та профілактики правопорушень; забезпечення розвитку міжнародного співробітництва у сфері профілактики правопорушень з використанням міжнародного досвіду; провадження просвітницької діяльності, спрямованої на формування негативного ставлення до протиправних діянь;

ужиття заходів, спрямованих на підвищення рівня моральності в суспільстві, правової культури громадян, утвердження здорового способу життя, запобігання проявам екстремізму, расової та релігійної нетерпимості тощо [97].

Окремий рівень правових засад у сфері, що аналізується, становлять, на нашу думку, численні відомчі нормативно-правові акти, зокрема інструктивні документи, які регулюють безпосередні конкретні дії компетентних органів і посадових осіб, спрямовані на попередження і протидію вчиненню адміністративних правопорушень. Про деякі з них уже було згадано вище, наразі можна назвати й такі важливі документи, як наказ Міністерства внутрішніх справ України «Про затвердження Положення про профілактику правопорушень, пов’язаних із здійсненням службової діяльності працівниками Державної міграційної служби України» від 25.05.2012 № 452 [180]; наказ Міністерства охорони здоров’я України від 14.04.1995 № 67 (з подальшими змінами) «Про затвердження Інструкції про порядок застосування державною санітарно-епідеміологічною службою України адміністративно-запобіжних заходів (обмеження, тимчасова заборона, заборона, припинення, зупинення)» [176]; Інструкція з питань діяльності підрозділів дорожньо-патрульної служби Державтоінспекції МВС, затверджена наказом МВС України від 27.03.2009 № 111 [171]; Інструкція про виявлення у водіїв транспортних засобів ознак алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, затверджена наказом МВС України, Міністерства охорони здоров’я України від 09.09.2009 № 400/666 [172] (діяла донедавна); Інструкція про порядок організації здійснення адміністративного нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі, затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України та Держаного департаменту України з питань виконання покарань від 04.11.2003 № 1303/203 [173]; Інструкція про порядок взаємодії органів внутрішніх справ України та органів державної виконавчої служби при примусовому виконанні рішень судів та інших органів (посадових осіб), затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України та Міністерства юстиції України від 25.06.2002 № 607/56/5 [174]; Інструкція про порядок виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань, затверджена наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства внутрішніх справ України від 19.12.2003 № 270/1560 [175]; Інструкція щодо порядку взаємодії структурних підрозділів, відповідальних за реалізацію державної політики щодо попередження насильства в сім’ї, служб у справах дітей, центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді та відповідних підрозділів органів внутрішніх справ з питань здійснення заходів з попередження насильства в сім’ї, затверджена наказом Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту, МВС України від 07.09.2009 № 3131/386 [178] та інші відомчі нормативно-правові акти, які регламентують порядок адміністративного затримання та тримання осіб, затриманих в адміністративному порядку та порядок застосування інших адміністративно- запобіжних заходів і заходів адміністративного припинення.

До правових засад попередження та протидії адміністративним правопорушенням належить і законодавство СРСР. Так, відповідно до постанови Верховної Ради України «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» від 12.09.1991 № 1545-ХІІ [192] залишаються чинними нормативно-правові акти СРСР, які

застосовуються в порядку правонаступництва, зокрема Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» від 28.07.1988 № 9306-ХІ [191]. Останній має вирішальне значення для запобігання адміністративним правопорушенням, що посягають на встановлений порядок управління (статті 185-185-2 КУпАП).

Окремим рівнем правових засад у справі попередження та протидії адміністративним правопорушенням варто вважати відповідну судову та адміністративну практику (міститься на офіційних сайтах Верховного Суду України та Вищого адміністративного суду України) [32; 39]. Слід також згадати про рішення Європейського Суду з прав людини, рішення якого є джерелом права в Україні, окремі з них будуть розглянуті в 3 розділі дисертаційної роботи.

На завершення характеристики правових засад діяльності з попередження та протидії адміністративним правопорушенням уявляється доцільним проаналізувати особливості правових норм, якими вона регулюється, використовуючи класифікаційні ознаки, прийняті у вітчизняній теорії права.

Так, за ступенем визначеності норми поділяються на абсолютно (гранично чітко) визначені та відносно визначені. Цей поділ до певної міри умовний, оскільки неясності в розумінні змісту норми завжди можуть виникнути. Однак за цією ознакою більшість норм, що містяться, наприклад, у КУпАП, є відносно визначеними, оскільки визначеність елементів правової норми в статтях часто є неоднозначною. З іншого боку, в актах інструктивного значення визначеність норм зростає, оскільки регулювання поведінки суб’єктів, повноважених, зокрема, на примусові дії, має бути гранично конкретним, подекуди буквально поопераційним.

За змістом (або функціональною спрямованістю) норми поділяються на регулятивні, що призначені для встановлення прав і обов’язків суб’єктів, правил нормальної їх діяльності, та охоронні, що забезпечують захист, охорону норм, загальнообов’язкових правил від порушень. Як уявляється, за загальним змістом аналізованої діяльності норми, що її регулюють, виконують охоронну функцію.

Залежно від методів регулювання норми можуть бути імперативними та диспозитивними. Для такого типу норм характерна імперативність, яка передбачає чіткі вказівки на права й обов’язки, недвозначну вказівку на ті чи інші форми поведінки, а також застосування заходів примусу.

Розрізняються також норми матеріальні (закріплюють правовий статус учасників адміністративних відносин, порядок їх взаємодії та функціонування суб’єктів тощо) і процесуальні (регламентують порядок діяльності органів державної влади, процедуру реалізації прав і обов’язків учасників адміністративних відносин тощо). Прикладом матеріальних норм є повноваження органів, зокрема поліції, процесуальних - процес притягнення до адміністративної відповідальності, оскарження постанов тощо. Таку ознаку можна використовувати і під час класифікації змін, що вносяться до адміністративного законодавства.

За колом суб’єктів норми можна поділити на такі, вплив яких поширюється на юридичних або фізичних осіб. Останні, у свою чергу, поділяються на загальні та спеціальні (за аналогією з дослідженим елементом складу адміністративного правопорушення). Так само можна класифікувати зміни до актів щодо адміністративного примусу, зокрема прикладом останніх змін стосовно загальних суб’єктів є ст. 268 КУпАП зі змінами, внесеними Законом від 12.02.2015 № 187-УШ [159]; ст. 297-2 зі змінами, внесеними згідно із Законом від 12.02.2015 № 192-VIII [165]; щодо спеціальних: ст. 15 із змінами, внесеними законами від 14.10.2014 № 1697-VII [194], від 05.02.2015 № 158-VIII [158], Кодекс доповнено главою 13-Б, згідно із Законом від 05.02.2015 № 158- VIII [158].

Зміни також можна класифікувати відповідним чином. Зокрема, вони можуть вноситись до Загальної або до Особливої частини КУпАП (наприклад у 2014-2015 рр. зміни були внесені до статей 24, 32-1 та ст. 172-6); залежно від частини норми права, якої стосуються (до якої вносяться): до гіпотези; диспозиції; санкції; змішані (наприклад зміни до санкції, що були внесені до ст. 173-2 Законом від 12.02.2015 № 187-VIII [159]); за сферою суспільного життя: в галузі охорони здоров’я, праці, сільському господарстві, на транспорті, в галузі торгівлі тощо.

Окрім того, автор вважає доцільним виокремлювати суттєві зміни та редакційні. Суттєвими є доповнення КУпАП новими статтями; внесення зміни до складу адміністративних правопорушень тощо (наприклад Кодекс доповнено ст. 152-1, згідно із Законом від 29.05.2014 № 1283-VII [157]; Кодекс доповнено ст. 166-21, згідно із Законом від 22.07.2014 № 1600-VII [156]); прикладом редакційних є зміна назви органу державної влади.

Згаданими ознаками класифікація не обмежується, вона може бути продовжена за територією дії (загальнодержавні, місцеві); за часом дії (постійні; тимчасові) тощо.

Класифікація має суттєве теоретичне та практичне значення, адже вона дає можливість визначити місце правової норми в системі права, з’ясувати специфіку норм, їх призначення, взаємодію та напрями вдосконалення правотворчого та правозастосовного процесів.

Оскільки правова регламентація діяльності з попередження адміністративних правопорушень здійснюється в багатьох нормативно- правових актах, уявляється доцільним прийняття законодавчого акта, у якому слід викласти єдиний уніфікований понятійно-термінологічний апарат, окреслити систему попереджувальних заходів та їх суть, позначити суб’єктів їх застосування [195]. Такий акт сприяв би однозначному розумінню системи суб’єктів попередження адміністративних правопорушенням, чіткому розподілу прав та обов’язків суб’єктів і налагодженню ефективного механізму взаємодії між ними.

<< | >>
Источник: МІЛОВІДОВА СВІТЛАНА ВАЛЕРІЇВНА. ПОПЕРЕДЖЕННЯ ТА ПРОТИДІЯ АДМІНІСТРАТИВНИМ ПРАВОПОРУШЕННЯМ В УКРАЇНІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2016. 2016

Скачать оригинал источника

Еще по теме Правові засади попередження та протидії адміністративним правопорушенням в Україні та їх місце в системі адміністративного примусу:

  1. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
  2. ЗМІСТ
  3. Історія розвитку та становлення інститутів попередження та протидії адміністративним правопорушенням
  4. Правові засади попередження та протидії адміністративним правопорушенням в Україні та їх місце в системі адміністративного примусу
  5. 2.2. Профілактика як елемент механізму попередження та протидії адміністративним правопорушенням
  6. 2.3. Адміністративний примус у механізмі попередження та протидії адміністративним правопорушенням
  7. 3.2. Удосконалення правового регулювання попередження та протидії адміністративним правопорушенням
  8. Особливості формування адміністративних судових рішень щодо захисту прав і свобод громадян
  9. Відповідальність за порушення законодавства України про інформацію недержавними громадськими організаціями
  10. Поняття та зміст адміністративно-правового захисту прав і законних інтересів нотаріусів
  11. 3.2. Оперативно-розшукове законодавство України - правова база оперативно- розшукової діяльності
  12. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  13. ВСТУП
  14. Застосування адміністративно-правових засобів протидії дискримінації в окремих сферах реалізації прав і свобод осіб з інвалідністю
  15. 3.1. Міжнародні стандарти та зарубіжний досвід застосування адміністративно-правових засобів протидії дискримінації осіб з інвалідністю
  16. Напрями розвитку адміністративно-правових засобів протидії дискримінації за ознакою інвалідності
  17. Особливості адміністративно-правового статусу апарату місцевого суду
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -