4.3. Адміністративно-правові обмеження в предметі адміністративного права

Адміністративно-правові обмеження містяться в широкому масиві правових норм, які урегульовують публічно-правові відносини. В. К. Колпаков, досліджуючи історико-генетичну природу адміністративного права, зазначає, що третім видом суспільної діяльності, яка вплинула на формування адміністративного права, є діяльність щодо обмеження вільного розсуду адміністрації в її стосунках з людиною.

Адміністративно-правові обмеження присутні в кожному елементі поліструктурного предмета адміністративного права. Специфіка суспільних відносин, які виникають в публічно-правовій площині, визначають місце та вид адміністративно-правового обмеження.

Адміністративні обмеження набули широкого застосування у сфері публічного управління. Відносини публічного управління – це відносини, що виникають між суб’єктами публічної адміністрації у сфері державного та громадського управління; відносини адміністративних послуг (або сервісні, чи реординаційні) виникають у зв’язку зі зверненнями фізичних, юридичних або інших колективних осіб до носія владних повноважень щодо реалізації суб’єктом звернення своїх прав, свобод та законних інтересів шляхом прийняття владного рішення, що оформляється у формі документу дозвільного характеру, здійснення реєстраційних чи інших дій управлінського характеру; адміністративно-судочинські відносини виникають у зв’язку із наявністю публічно-правового спору щодо правомірного використання владних повноважень публічною адміністрацією.

Саме тому доцільно вести мову про наявність адміністративно-правових обмежень у: публічному управлінні, адміністративному судочинстві, адміністративно-деліктних відносинах та відносинах надання адміністративних послуг.

Адміністративно-правові обмеження в публічному управлінні регулюються нормами матеріального та процесуального характеру, що містяться в нормах різної юридичної сили та визначають правила поведінки суб’єктів. Вони мають свої особливості, зумовлені особливим статусом суб’єктів щодо яких вони застосовуються. Законодавством України встановлено певні адміністративно-правові обмеження, яких повинні дотримуватися суб’єкти публічної адміністрації та їх посадові особи під час реалізації своїх повноважень та компетенції в публічно-правовій сфері як носії публічної влади.

Обмеження у сфері публічного управління виникають у всіх без винятку сферах публічного життя та встановлюють межі поведінки учасників таких відносин. Так, Законом України «Про наукову і науково-технічну діяльність» визначено обмеження щодо кандидатури на посаду керівника (у тому числі виконувача обов’язків керівника) державної наукової установи (наукової організації); обмеження щодо здійснення міжнародного наукового та науково-технічного співробітництва та ін.

Водночас обмеження захищають права особи від зловживань із боку інших суб’єктів, у тому числі й суб’єктів владних повноважень, шляхом встановлення заборон вчиняти певні дії, наприклад, науковий працівник не може бути примушений до проведення наукових досліджень, якщо вони або їх результати завдають чи можуть завдавати шкоди здоров’ю та життю людини, навколишньому природному середовищу, а також не може бути притягнутий до відповідальності за відмову від участі у таких дослідженнях [[341], ст.6].

Законом України «Про освіту» гарантовано право на освіту шляхом встановлення заборони на встановлення обмежень у праві на здобуття освіти. Також слід зазначити, що обмеження можуть виявлятися не лише як обов’язок особи не вчиняти певні дії, але і як гарантії прав суб’єктів, наприклад, розмір заробітної плати педагогічних і науково-педагогічних працівників не може зменшитися, якщо ці працівники продовжують обіймати відповідні посади, виконувати відповідні обов’язки та зберігають відповідну кваліфікаційну категорію [[342]]. Законодавством про охорону здоров’я також визначено, що обмеження можуть виступати гарантійними факторами – держава забезпечує дотримання вимог закону щодо обмеження реклами лікарських засобів та може обмежувати експорт товарів, необхідних для охорони здоров’я, і сировини для їх виготовлення, якщо це може зашкодити інтересам охорони здоров’я населення України. В Україні проводиться державна політика обмеження куріння та вживання алкогольних напоїв [298]. У цьому випадку, застосовуючи обмеження, держава в особі уповноважених органів виступає гарантом охорони здоров’я населення.

Таким чином, норми закону, встановлюючи обмеження з одного боку, з іншого – визначають гарантії захисту прав суб’єктів публічно-правових відносин.

Особливе місце в системі адміністративно-правових обмежень в управлінських відносинах відведено обмеженням, яким піддаються суб’єкти публічної адміністрації, їх посадові та службові особи.

Законами України «Про запобігання корупції» та «Про державну службу» передбачено ряд адміністративно-правових обмежень, зокрема, особам на яких поширюється дія зазначених законів забороняється:

1) займатися іншою оплачуваною (окрім викладацької, наукової і творчої діяльності, медичної практики, інструкторської та суддівської практики із спорту) або підприємницькою діяльністю, якщо інше не передбачено Конституцією або законами України;

2) входити до складу правління, інших виконавчих чи контрольних органів, наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку (окрім випадків, коли особи здійснюють функції з управління акціями (частками, паями), що належать державі чи територіальній громаді, та представляють інтереси держави чи територіальної громади в раді (спостережній раді), ревізійній комісії господарської організації), якщо інше не передбачено Конституцією або законами України [149, ст.25], а також приймати подарунки чи послуги у зв’язку зі своєю службовою діяльністю, брати участь у страйках тощо.

В інших нормативно-правових актах, які переважно деталізують адміністративно-правовий статус суб’єкта публічної адміністрації, більш чітко та повно визначаються адміністративно-правові обмеження, що застосовуються до того чи іншого суб’єкта під час здійснення ним владно-управлінської діяльності.

Найвищим органом в системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Він відповідальний перед Президентом України. Так, Президент України має право внести до Верховної Ради України пропозицію щодо розгляду питання про відповідальність Кабінету Міністрів України, яке не може розглядатися Верховною Радою України більше одного разу протягом однієї чергової сесії, а також протягом року після схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України або протягом останньої сесії Верховної Ради України [277, ст.25; 149, ст.87].

Водночас законодавством передбачено ряд адміністративно-правових обмежень, які поширюються на членів Кабінету Міністрів України:

1) вони не можуть брати участь у розгляді, підготовці та прийнятті рішень, виконувати інші повноваження у питаннях, щодо яких у них наявний реальний чи потенційний конфлікт інтересів;

2) за поданням Прем’єр-міністра України Верховна Рада України може призначати міністрами осіб, які не очолюють міністерств. До складу Кабінету Міністрів України може бути призначено не більше двох таких міністрів;

3) не може бути призначена на посаду члена Кабінету Міністрів України особа, яка має судимість, не погашену або не зняту в установленому законом порядку, або на яку протягом останнього року накладалося адміністративне стягнення за вчинення корупційного правопорушення;

4) члени Кабінету Міністрів України не мають права суміщати свою службову діяльність з іншою роботою, крім викладацької, наукової та творчої у позаробочий час, входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку;

5) Кабінет Міністрів України набуває повноважень та розпочинає роботу після складення присяги не менше ніж двома третинами від його посадового складу;

6) Кабінет Міністрів України або члени Кабінету Міністрів України, яким надійшли звернення чи запит народного депутата України, зобов’язані надати відповідь у встановленому законом порядку;

7) члени Кабінету Міністрів України особисто несуть відповідальність за стан справ у доручених їм сферах державного управління;

8) члени Кабінету Міністрів України за вчинення корупційних правопорушень або порушення вимог до поведінки осіб, уповноважених на виконання функцій держави (заборона використання службового становища в особистих цілях, запобігання конфлікту інтересів тощо), можуть бути звільнені Верховною Радою України в установленому порядку;

9) обмеження щодо конфлікту інтересів: член Кабінету Міністрів України не повинен використовувати своє посадове становище в приватних інтересах; у разі виникнення у члена Кабінету Міністрів України реального чи потенційного конфлікту інтересів він зобов’язаний не пізніше наступного робочого дня письмово поінформувати про це Кабінет Міністрів України; член Кабінету Міністрів України не може брати участь у розгляді, підготовці та прийнятті рішень, виконувати інші повноваження у питаннях, щодо яких у нього наявний реальний чи потенційний конфлікт інтересів; у разі неможливості врегулювання конфлікту інтересів члена Кабінету Міністрів України у спосіб, передбачений частиною третьою статті 45 Закону, та неусунення ним конфлікту інтересів самостійно Прем’єр-міністр України звертається до Верховної Ради України з поданням про звільнення з посади зазначеного члена Кабінету Міністрів України (стосовно Міністра закордонних справ України та Міністра оборони України таке подання вноситься за згодою Президента України) [277, ст.45];

10) припинення повноважень Кабінету Міністрів України не є підставою для звільнення з посад державних службовців, інших працівників Секретаріату Кабінету Міністрів України, крім державних службовців, інших працівників апарату Прем’єр-міністра України, патронатних служб Першого віце-прем’єр-міністра України, віце-прем’єр-міністрів України та міністрів, які не очолюють міністерство [277, ч.7, ст.47];

11) службові житлові приміщення, призначені для заселення членами Кабінету Міністрів України, перебувають у державній власності.

12) на членів Кабінету Міністрів України поширюються вимоги та обмеження, встановлені Законом України «Про запобігання корупції».

Окремі випадки застосування адміністративно-правових обмежень щодо членів Кабінету Міністрів України визначені в інших нормативно-правових актах. Так, Законом України «Про статус народного депутата України» п. 1 ч. 1. ст. 3 якого чітко визначає, що народний депутат не має права бути членом Кабінету Міністрів України, керівником центрального органу виконавчої влади. Звичайно, таке положення можна схарактеризувати як неконституційне (і то лише після рішення Конституційного Суду), адже Конституція містить обмеження щодо представницького мандату стосовно певних осіб, а саме: народних депутатів України (ч. 2 ст. 78), Президента України (ч. 4 ст. 103) та професійних суддів (ч. 2 ст. 127). Як бачимо, жодного натяку на обмеження керівників органів виконавчої влади щодо представницького мандата Конституція України не містить. Виняток становлять керівники органів виконавчої влади, які є державними службовцями. Щодо цих осіб Конституція містить пряму заборону мати мандат народного депутата України, оскільки забороняє останнім перебувати на державній службі (ч. 2 ст. 78).

Таким чином, адміністративно-правові обмеження, що застосовуються до членів Кабінету Міністрів України можуть мати індивідуальний та колегіальний характер; стосуватися питань кадрової організації, корупційних ризиків, відповідальності, роботи щодо відповіді на звернення чи запит народного депутата України тощо.

Законом України «Про центральні органи виконавчої влади» передбачено застосування таких адміністративно-правових обмежень:

1) керівник центрального органу виконавчої влади може мати не більше двох заступників, які призначаються на посаду Кабінетом Міністрів України на підставі пропозицій Комісії з питань вищого корпусу державної служби за результатами конкурсу відповідно до законодавства про державну службу;

2) звільнення міністра не може бути підставою для звільнення державних службовців та працівників апарату міністерства, крім працівників патронатної служби міністра;

3) звільнення з посади керівника центрального органу виконавчої влади не може бути підставою для звільнення з посад державних службовців та звільнення з роботи працівників апарату центрального органу виконавчої влади;

4) територіальні органи міністерства утворюються у випадках, коли їх створення передбачено положенням про міністерство, затвердженим Кабінетом Міністрів України;

5) керівники територіальних органів міністерства призначаються на посади та звільняються з посад державним секретарем.

6) структуру територіальних органів міністерства затверджує міністр. Штатний розпис та кошторис територіальних органів міністерства затверджує державний секретар міністерства;

7) центральні органи виконавчої влади утворюються для виконання окремих функцій з реалізації державної політики як служби, агентства, інспекції;

8) діяльність центральних органів виконавчої влади спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через відповідних міністрів згідно із законодавством;

9) у разі відсутності керівника центрального органу виконавчої влади чи неможливості здійснювати ним свої повноваження з інших причин його обов’язки виконує один із заступників відповідно до встановленого керівником центрального органу виконавчої влади розподілу обов’язків;

10) у разі виникнення у керівника центрального органу виконавчої влади реального чи потенційного конфлікту інтересів він зобов’язаний не пізніше наступного робочого дня письмово поінформувати про це міністра, який спрямовує та координує відповідний центральний орган виконавчої влади, крім керівника центрального органу виконавчої влади із спеціальним статусом, який зобов’язаний поінформувати у зазначеному випадку Кабінет Міністрів України;

11) керівники та заступники керівників територіальних органів центрального органу виконавчої влади призначаються на посади та звільняються з посад керівником центрального органу виконавчої влади відповідно до законодавства про державну службу;

12) кандидатури на посади керівників територіальних органів центрального органу виконавчої влади погоджуються з головами місцевих державних адміністрацій, якщо інше не передбачено законом;

13) підприємства, установи та організації, що належать до сфери управління міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, не можуть здійснювати владні повноваження, крім випадків, визначених законом [195];

14) з питань здійснення повноважень місцевих державних адміністрацій керівники територіальних органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підзвітні і підконтрольні головам відповідних місцевих державних адміністрацій.

Таким чином, адміністративно-правові обмеження стосуються переважно кадрових питань. Суб’єктом їх застосування є Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади. Вони можуть бути застосовані як до центральних, так і до місцевих органів виконавчої влади з метою усунення можливих випадків зловживання владою.

До місцевих органів виконавчої влади як суб’єктів публічної адміністрації застосовуються такі адміністративно-правові обмеження:

а) голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України на строк повноважень Президента України;

б) голови місцевих державних адміністрацій, їх заступники, керівники структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій не можуть бути народними депутатами України або суміщати свою службову діяльність з іншою, в тому числі на громадських засадах, окрім викладацької, наукової та творчої діяльності у позаробочий час, входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства чи іншої організації, що має на меті одержання прибутку;

в) не можуть бути призначені на посади до місцевих державних адміністрацій особи, які мають судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена або не знята в установленому законом порядку;

г) зразки печаток і відповідних табличок місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів затверджуються Кабінетом Міністрів України;

д) склад та структуру місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій;

е) кандидатури на посади голів районних державних адміністрацій Кабінету Міністрів України вносяться головами відповідних обласних державних адміністрацій. На кожну посаду вноситься одна кандидатура;

є) місцевим державним адміністраціям забороняється використовувати об’єкти державної власності, власності територіальних громад, що перебувають в їх управлінні, як заставу чи інші види забезпечення, а також здійснювати операції уступки вимоги, переведення боргу, прийняття переведення боргу, дарування, пожертвування;

ж) місцеві державні адміністрації та їх голови при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом України, Кабінетом Міністрів України та підзвітні і підконтрольні йому;

з) голови обласних державних адміністрацій інформують Президента України і Кабінет Міністрів України та щорічно звітують перед ними про виконання місцевою державною адміністрацією покладених на неї повноважень;

и) місцеві державні адміністрації підзвітні та підконтрольні відповідним радам у частині делегованих повноважень;

і) місцеві державні адміністрації не мають права втручатися у здійснення органами місцевого самоврядування власних повноважень [278].

Тож, Законом України «Про місцеві державні адміністрації» передбачено ряд адміністративно-правових обмежень, проте ним не передбачено можливість застосування обмежень, стосовно корупційних ризиків, а також той факт, що на голову, заступників місцевих державних адміністрацій поширюється дія Закону України «Про запобігання корупції». Суб’єктом його застосування є Президент України, Кабінет Міністрів України та відповідні центральні органи виконавчої влади.

Узагальнюючи вищевикладене, зазначимо, що обмеження в публічному управлінні мають імперативний характер та можуть виступати як заборони, обмеження-обов’язок, обмеження-гарантії.

Таким чином, адміністративно-правові обмеження, що застосовуються в діяльності суб’єктів публічної адміністрації, – це система кадрово-організаційних, економічних, інформаційних, політичних засобів правового впливу на поведінку суб’єктів, наділених публічно-владними повноваженнями, діяльність яких спрямована на виконання публічних зобов’язань.

Другою групою обмежень є адміністративно-правові обмеження, що мають деліктний зміст. Їх специфіка полягає в наявності юридичного факту порушення прав та інтересів іншої особи, а застосування є негативною формою реагування держави в особі її компетентних органів, що обов’язково спричиняє для суб’єкта, до якого застосовується це обмеження, несприятливих наслідків як морального, так і матеріального і фізичного характеру у вигляді застосування адміністративної санкції.

Кодексом України про адміністративні правопорушення визначені випадки порушення адміністративно-правових обмежень, зокрема: порушення обмежень, встановлених для медичних і фармацевтичних працівників під час здійснення ними професійної діяльності (ст.44-2); порушення правил випуску судна в плавання або допуск до керування судном осіб, які не мають відповідного документа (ст.116-1); перевищення встановлених обмежень швидкості руху, проїзд на заборонний сигнал регулювання дорожнього руху та порушення інших правил дорожнього руху (ст.122); керування транспортним засобом особою, яка не має відповідних документів на право керування таким транспортним засобом або не пред’явила їх для перевірки, або стосовно якої встановлено тимчасове обмеження у праві керування транспортними засобами (ст.126); порушення правил, норм і стандартів при утриманні автомобільних доріг і вулиць, невжиття заходів щодо своєчасної заборони або обмеження руху чи позначення на автомобільних дорогах і вулицях місць провадження робіт (ст.140); порушення законодавства про захист прав споживачів (ст.156-1); зловживання монопольним становищем на ринку (ст.166-1); порушення обмежень щодо сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності (ст. 172-4); порушення встановлених законом обмежень щодо одержання подарунків (ст.172-5); порушення обмежень щодо ведення передвиборної агітації, агітація в день проведення референдуму (ст.212-10) та ін. [[343]].

Водночас Кодексом України про адміністративні правопорушення передбачені адміністративно-процесуальні обмеження:

1) обмеження прав захисника на вчинення окремих дій як захисника (ст. 271);

2) застосування таких видів адміністративних стягнень, як: позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (права керування транспортними засобами, права полювання); позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; суспільно корисні роботи; адміністративний арешт; арешт з утриманням на гауптвахті до визначеної категорії осіб. Кодексом також визначено коло осіб, до яких ці адміністративні стягнення не можуть бути застосовані;

3) застосування адміністративного затримання (ст.ст. 261-262);

4) заходи процесуального забезпечення (ст.ст. 259-266).

Таким чином, адміністративно-правові обмеження, що мають деліктний характер, мають такі характерні риси:

наявний юридичний факт порушення, встановленого адміністративно-правовими нормами обмежень;

суб’єкт вийшов за межі дозволеної законом поведінки, що спричинило порушення прав та інтересів інших осіб, гарантованих законами України;

суб’єкт, який порушив обмеження, несе несприятливі наслідки морального та (або) матеріального характеру;

застосування заходів відповідальності є формою вираження обмеження;

є примусовим адміністративно-правовим заходом;

суб’єктом застосування може бути як суд, так і інші уповноважені органи публічної адміністрації;

передбачається застосування обмежень до різних учасників адміністративно-деліктного процесу.

Третьою групою є адміністративно-правові обмеження в адміністративному судочинстві, визначені в Кодексі адміністративного судочинства України. Зокрема, це адміністративно-правові обмеження щодо:

1) використання систем відеоконференц-зв’язку та транслювання перебігу судового засідання в мережі Інтернет у закритому судовому засіданні (ст.10);

2) касаційного оскарження судового рішення першої інстанції без його перегляду в апеляційному порядку (ст.13);

3) об’єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше не встановлено законом (ст.21);

4) недопустимості розгляду спорів між адміністративними судами щодо підсудності (ст.30);

5) зловживання процесуальними правами (ст.45);

6) осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб, або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена (ст.57);

7) повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії, які мають бути застережені у виданій йому довіреності або ордері, та обмеження повноважень представника за довіреністю про що має бути повідомлено суду шляхом подання письмової заяви (ст.60);

8) обмежено обороноздатних доказів, які передаються особам, які відповідно до закону мають право ними володіти (ст. 98);

9) окремих шляхів забезпечення позову (ч.3 ст.151);

10) повторного звернення тієї самої особи до адміністративного суду з адміністративним позовом з тих самих предмета і підстав та до того самого відповідача, як того, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження (ч.5 ст.170);

11) об’єднання в одне провадження кількох вимог, щодо яких законом визначена виключна підсудність різним судам (ст.172);

12) закриття апеляційного провадження у зв’язку з відмовою від апеляційної скарги на судове рішення повторне оскарження цього рішення особою, яка відмовилася від скарги (ст. 303) [276].

Необхідно зазначити, що особливостями цієї групи обмежень є:

- застосовуються незалежно від інстанційної підсудності адміністративних справ;

- встановлюються з метою захисту прав учасників адміністративного судочинства;

- визначають вимоги до окремих категорій суб’єктів адміністративного судочинства, наприклад, осіб, які представляють інтереси малолітніх чи неповнолітніх осіб, осіб, які визнані судом недієздатними;

- встановлюються щодо представників, суддів, сторін адміністративного судового процесу;

- визначають порядок розгляду адміністративної справи.

Отже, адміністративно-правові обмеження в адміністративному судочинстві характеризуються тим, що вони виникають між суб’єктами, які вступили в адміністративно-судочинські відносини; підстави та порядок застосування цих обмежень визначений Кодексом адміністративного судочинства України; суб’єкти мають відповідний адміністративно-процесуальний статус; суб’єкти наділені адміністративно-процесуальними правами та адміністративно-процесуальними обов’язками, які забороняється порушувати, тобто адміністративно-процесуальною правосуб’єктністю; цей вид обмежень встановлюється лише судом; обмеження можуть бути як короткострокові, так і довгострокові; як ситуативні, так і постійні.

Четвертою групою є адміністративно-правові обмеження, що виникають під час надання адміністративних послуг.

Законом України «Про адміністративні послуги» визначено, що адміністративна послуга – це результат здійснення владних повноважень суб’єктом надання адміністративних послуг за заявою фізичної або юридичної особи, спрямований на набуття, зміну чи припинення прав та/або обов’язків такої особи відповідно до закону; суб’єкт звернення – це фізична особа, юридична особа, яка звертається за отриманням адміністративних послуг; суб’єкт надання адміністративної послуги – це орган виконавчої влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування, їх посадові особи, державний реєстратор, суб’єкт державної реєстрації, уповноважені відповідно до закону надавати адміністративні послуги [[344], ст.1].

Виключно законами, які регулюють суспільні відносини щодо надання адміністративних послуг, встановлюються: 1) найменування адміністративної послуги та підстави для її одержання; 2) суб’єкт надання адміністративної послуги та його повноваження щодо надання адміністративної послуги; 3) перелік та вимоги до документів, необхідних для отримання адміністративної послуги; 4) платність або безоплатність надання адміністративної послуги; 5) граничний строк надання адміністративної послуги; 6) перелік підстав для відмови у наданні адміністративної послуги.

Проаналізувавши положення Закону України «Про адміністративні послуги», можемо зазначити, що Законом встановлені обмеження процедурного характеру, а саме:

- порядок та вимоги інтеграції інформаційних систем державних органів та органів місцевого самоврядування з Єдиним державним порталом адміністративних послуг затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері надання адміністративних послуг, спільно з центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері розвитку електронного урядування;

- забороняється вимагати від суб’єкта звернення документи або інформацію для надання адміністративної послуги, не передбачені законом;

- суб’єкт надання адміністративної послуги не може вимагати від суб’єкта звернення документи або інформацію, що перебувають у володінні суб’єкта надання адміністративних послуг або у володінні державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ або організацій, що належать до сфери їх управління [374, ст.7].

Обмеження організаційного характеру. Стягнення за надання адміністративних послуг будь-яких додаткових, не передбачених законом платежів або вимагання сплати будь-яких додаткових коштів забороняється. Орган виконавчої влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть надавати інші платні послуги [374, ст.11].

Статтею 12 Закону визначено обмеження щодо переадресації надання певної адміністративної послуги: суб’єктам надання адміністративних послуг забороняється приймати заяви, видавати суб’єктам звернень оформлені результати надання адміністративних послуг (у тому числі рішень про відмову в наданні адміністративних послуг), якщо такі послуги надаються через центри надання адміністративних послуг, окрім випадків подання заяв через Єдиний державний портал адміністративних послуг.

Також особливим чином визначені години роботи центрів з надання адміністративних послуг, які за загальним правилом повинні працювати 7 годин на день шість днів на тиждень. Однак встановлено обмеження, що прийом суб’єктів звернень у центрі надання адміністративних послуг здійснюється без перерви на обід та не менше одного дня на тиждень до двадцятої години. За рішенням органу, який прийняв рішення про утворення центру надання адміністративних послуг, час прийому суб’єктів звернень може бути збільшено.

Обмеження залежно від виду послуги (адміністративні та супутні послуги). Вимога щодо розмежування адміністративних послуг та супутніх послуг: забороняється відносити до супутніх послуг надання консультацій та інформації, пов’язаних з наданням адміністративних послуг, продаж бланків заяв та інших документів, необхідних для звернення щодо надання адміністративних послуг, а також надання допомоги в їх заповненні, формуванні пакета документів. Також заборона стосується й надання платних супутніх послуг суб’єктом надання адміністративних послуг, центром надання адміністративних послуг.

Законом чітко передбачено, що держателем реєстрів, інших інформаційних баз, що використовуються для надання адміністративних послуг, можуть бути виключно органи державної влади та органи місцевого самоврядування [374, ст.17].

Утім не зважаючи на законодавчо визначений порядок надання адміністративних послуг, з практичної точки зору, процедура надання адміністративних послуг не позбавлена певних недоліків, зумовлених відсутністю визначених в Законі України «Про адміністративні послуги» окремих адміністративно-правових обмежень, що стосуються як організаційних, так і процедурних моментів. У цьому Законі, а також в інших положеннях нормативно-правових актів, якими урегульовано діяльність щодо надання адміністративних послуг, відсутня норма, яка б визначала обмеження щодо надання адміністративних послуг. Саме тому пропонуємо доповнити Закон України «Про адміністративні послуги» та систематизовано визначити обмеження, що мають місце під час надання адміністративних послуг, шляхом встановлення обмежень-приписів та обмежень-заборон. А саме, пропонуємо доповнити даний Закон ст. 19-1 такого змісту:

«Обмеження щодо надання адміністративних послуг

1. Суб’єкти надання адміністративної послуги не мають права видавати акти, які порушують право суб’єкта звернення на отримання адміністративної послуги.

2. Суб’єкт надання адміністративних послуг не може зупиняти роботу органу, його посадових осіб, державного реєстратора, суб’єкта державної реєстрації, уповноважених відповідно до закону надавати адміністративні послуги під час годин прийому суб’єктів звернення.

3. Не можна відмовляти в наданні адміністративної послуги, якщо остання входить до компетенції суб’єкта надання.

4. Забороняється відмовляти суб’єкту звернення з підстав відсутності реєстрації суб’єкта звернення за територіальною приналежністю до місця надання адміністративної послуги.

5. Забороняється стягувати плату за адміністративні послуги, які, відповідно до Закону, надаються безоплатно, а також стягувати окрему плату за бланки заяв та інших документів, необхідних для звернення щодо надання адміністративної послуги.

Таким чином, адміністративно-правові обмеження, що виникають в процесі надання адміністративних послуг – це обмеження процедурного характеру, які здійснюють правовий вплив на поведінку учасників відносин під час надання адміністративної послуги.