Рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) «D v. France» від 16 липня 2020 року (Заява № 11288/18)

Текст неофіційного перекладу рішення: Обставини справи Заявники у цій справі - подружжя та їхня дитина. Третя заявниця народилася в Україні за допомогою гестаційного сурогатного материнства.

У її свідоцтві про народження, виданому 3 жовтня 2012 року в м. Києві, зазначено, що перша заявниця у справі є її матір'ю, а другий заявник - батьком. Перша заявниця та другий заявник одружилися у Франції у 2008 році. У вересні 2012 року дитина народилася в сурогатної матері в Україні. У свідоцтві про народження, що видане в м. Києві, першу заявницю записано як матір дитини, а другого заявника - її батьком, без уточнення даних жінки, яка її народила. 20 вересня 2014 року перші два заявники звернулися до посольства Франції в Києві з проханням про внесення даних народження їхньої дитини до французького реєстру актів цивільного стану. Заступник консула відповіла, що, ураховуючи особливості цієї ситуації, вона вирішила відкласти внесення даних і видачу книги сімейних записів (livret de famille), а також направити це питання на вирішення до прокуратури в м. Нант. Остання поінформувала подружжя, що до отримання вказівок від Міністерства юстиції щодо заходів з виконання рішень Суду у справах Mennesson v. France та Labassee v. France розгляд усіх заяв, що стосуються питання сурогатного материнства, було призупинено. 27 січня 2016 року подружжя звернулося до суду з метою оскаржити дії прокуратури, а також домогтися, щоб відомості про народження дитини були внесені до реєстру актів цивільного стану Франції. 12 січня 2017 року суд своїм рішенням (tribunal de grande instance) задовольнив вимоги заявників; суд підкреслив, крім іншого, що той факт, що у свідоцтві про народження зазначені дані першої заявниці як матері (хоча вона й не народила дитину), не може (враховуючи найкращі інтереси дитини, визначені Європейським судом з прав людини) виправдовувати відмову у визнанні правовідносин «мати -дитина», які були «єдиними відносинами, що визнані згідно із законом у країні народження», а отже відповідали юридичній дійсності.

18 грудня 2017 року суд апеляційної інстанції залишив рішення суду від 12 січня 2017 року без змін у частині внесення відомостей про батька дитини, але скасував у частині зазначення відомостей про її матір. У рішенні, зокрема, вказано, що «... в частині зазначення інформації про матір дитини у свідоцтві про народження у розумінні [статті 47 Цивільного кодексу] реальність полягає в самому факті народження. Хоча закон може змінити цю реальність у значенні [цього положення], позитивний закон дозволяє звільнення від принципу mater semper certa est1 лише в окремих випадках, що прямо передбачено законодавчим органом, у контексті повного усиновлення (стаття 356, перший пункт Цивільного кодексу), що дозволяє жінці, яка має намір усиновити дитину, але, яка її не народила, бути у встановленому порядку визнаною як її мати... ». Заявники у справі не зверталися із заявою про перегляд судових рішень у порядку касації. 12 вересня 2019 року у відповідь на запит Голови Палати про надання інформації заявники повідомили Суд, що перша заявниця є генетичною матір'ю дитини. Оцінка Суду Стаття 8 ЄСПЛ зауважив, що апеляційний суд задовольнив клопотання щодо внесення даних із виданого в Україні свідоцтва про народження третьої заявниці до реєстру актів цивільного стану Франції у частині, що стосується другого заявника, який був фактичним і біологічним батьком - батьком дитини, але цей суд відмовився задовольнити клопотання в частині зазначення першої заявниці як матері дитини. Однак апеляційний суд вказав, що відносини «мати - дитина» можуть бути законодавчо встановлені шляхом усиновлення. ЄСПЛ підкреслив, що заявники по суті стверджували, що відмова в реєстрації даних виданого в Україні свідоцтва про народження третьої заявниці, що стосується зазначення першої заявниці як її матері, є непропорційним втручанням у право дитини на повагу до її приватного життя, ураховуючи те, що перша заявниця була її генетичною матір'ю. Суд раніше вже розглядав питання щодо правовідносин «батько - дитина» між дитиною та фактичним батьком, коли останній був її біологічним батьком (див.

рішення у справі Mennesson v. France та Labassee v. France). Згідно з прецедентною практикою Суду факт існування генетичного зв'язку не означає, 1 Переклад з лат.: «мати завжди достовірно відома». що право дитини на повагу до її приватного життя вимагає встановлення правовідносин із фактичним батьком саме за допомогою реєстрації даних іноземного свідоцтва про народження. ЄСПЛ, ураховуючи фактичні обставини справи, не вбачив підстав для іншого висновку щодо визнання правовідносин із стверджуваною матір'ю, яка також була її генетичною матір'ю. Таким чином, підстав стверджувати, що відмова в задоволенні клопотання про внесення даних українського свідоцтва про народження третьої заявниці в частині першої заявниці становила непропорційне втручання у право дитини на повагу до її приватного життя, немає, оскільки перша заявниця була її генетичною матір'ю з урахуванням того, що правовідносини «мати - дитина» фактично могли бути встановлені іншими способами. Щодо пропорційності втручання у право третьої заявниці на повагу до її приватного життя Суд визнав за правильне врахувати те, що відмова в задоволенні клопотання про реєстрацію даних у свідоцтві про народження, виданого в Україні, настільки, наскільки було визначено першу заявницю мамою дитини, не перешкоджало встановленню законних відносин «мати - дитина». Дійсно, апеляційний суд ретельно дослідив обставини справи і вказав про можливість усиновлення; така позиція обґрунтована судовою практикою суду касаційної інстанції. Що стосується права третьої заявниці на повагу до її приватного життя, вона мала доступ до ефективного та досить швидкого механізму, що дозволяє визнати її правовідносини з першою заявницею. Як наголосив Уряд, ураховуючи факт одруження першої заявниці та другого заявника і відсутність у виданому в Україні свідоцтві про народження відомостей про жінку, яка народила дитину, перша заявниця мала право звернутися до суду щодо усиновлення ними дитини як членами подружжя шляхом повного усиновлення. Як зауважив Суд у своєму висновку № P16-2018-001, усиновлення спричинило аналогічні наслідки у частині реєстрації відомостей про народження за кордоном, коли це питання стосувалося визнання правовідносин між дитиною та стверджуваною матір'ю.

Суд зауважив, що за даними Уряду, середній час, необхідний для отримання рішення про повне усиновлення, становив лише 4,1 місяця. Отже, якби процедура усиновлення була розпочата після ухвалення рішення апеляційним судом (18 грудня 2017 року), справа щодо законних відносин третьої заявниці «мати - дитина», імовірніше за все, була б вирішена до досягнення нею шестирічного віку, приблизно в той час, коли заявники зверталися до Суду. Тому Суд дійшов висновку, що усиновлення дитини подружжям у цій справі було ефективним та досить швидким механізмом, що дає змогу визнати правовідносини першої та третьої заявниць. Відповідно, відмовляючи у внесенні інформації з виданого в Україні свідоцтва про народження третьої заявниці до реєстру актів цивільного стану Франції в частині, що стосується зазначення першої заявниці як матері дитини, держава-відповідач, з урахуванням обставин справи, не перевищила межі допустимої свободи розсуду. Тому порушення статті 8 Конвенції не було. Стаття 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 Конвенції У своїх подальших зауваженнях від 11 лютого 2020 року заявники стверджували, що відмова у внесенні даних про народження дитини, яка народилася за кордоном за допомогою гестаційного сурогатного материнства, в частині, що стосується зазначення стверджуваної матері (яка була і її генетичною матір'ю) під час запису даних стосовно фактичного батька, біологічного батька дитини, було дискримінацією щодо матері дитини. Суд зазначив, що аргумент заявників стосувався скарги щодо дискримінації у значенні статті 14 Конвенції стосовно першої заявниці. Суд аргументував, що ця скарга була подана окремо від інших скарг, стосувалася лише прав третьої заявниці та ґрунтувалася на обставині, що першою заявницею була генетична мати дитини, яку заявники не вказали у своїй заяві від 2 березня 2018 року, а сповістили про неї Суд лише 12 вересня 2019 року. Заявники також не повідомили органи державної влади та національні суди про цей факт, який, таким чином, не був розглянутий на національному рівні.

Суд установив, що така нова скарга не відповідає вимозі шестимісячного строку, передбаченому пунктом 1 статті 35 Конвенції, тому її було відхилено відповідно до пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції. Однак Суд зазначив, що скарга щодо дискримінації, якої нібито зазнала третя заявниця у справі щодо її права на повагу до свого приватного життя, не була явно необгрунтованою, а також не була неприйнятною на будь-якій іншій підставі, зазначеній у статті 35 Конвенції. Тому Суд визнав це прийнятним. На думку Суду, різниця в поводженні з французькими дітьми, народженими за кордоном за допомогою сурогатного материнства, та іншими французькими дітьми, народженими за межами країни, не полягала в тому, що перші - на відміну від других - не могли отримати визнання за національним законодавством законних відносин «мати - дитина» з особою, вказаною у свідоцтві про народження дитини, народженої за кордоном. Водночас така відмінність полягала в тому, що у відповідний час у першому випадку, на відміну від другого, особи не могли внести до реєстру повної інформації зі свідоцтва про народження і мали б звернутися до процедури усиновлення, щоб мати законні відносини «мати - дитина». Як уже констатував Суд, усиновлення дитини подружжям у цьому випадку було ефективним механізмом визнання правовідносин першої та третьої заявниць. Уряд пояснив, що ця різниця у ставленні до засобів встановлення правовідносин «мати - дитина» була спрямована на забезпечення, ураховуючи фактичні обставини кожної справи, найкращих інтересів дитини, народженої за допомогою сурогатного материнства, для встановлення таких відносин із стверджуваною матір'ю. Таким чином, Суд визнав, що різниця в ставленні, на яку заявники скаржилися щодо засобів визнання правових відносин між такими дітьми та їх генетичною матір'ю, мала об'єктивне та розумне виправдання. Отже, порушення статті 14 Конвенції у поєднанні із статтею 8 Конвенції не було. Висновок Відсутність порушення статті 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя). Відсутність порушення статті 14 Конвенції (заборона дискримінації) у поєднанні зі статтею 8 Конвенції. Рішення в цій справі ухвалене Палатою 16 липня 2020 року і набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.

<< | >>

↑

Источник: Складання цивільно-правових документів. Частина 3. Сімейні правовідносини : навч.-метод. посібник [автор. кол.: В.П. Мироненко, А.Л. Калінюк, Б.В. Кирдан та інші]. - Київ : Нац. акад. внутр. справ,2023. - 419 с.. 2023

Еще по теме Рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) «D v. France» від 16 липня 2020 року (Заява № 11288/18):

- Семейное право Р. Беларусь - Семейное право Р. Казахстан - Семейное право России - Сімейне право України -