Звільнення у зв’язку з відбуттям строку покарання, призначеного вироком суду

Звільнення засудженого від відбування покарання у зв'язку з від­буттям строку є, так би мовити, загальним правилом. Це основна і бе­зумовна підстава звільнення засудженого. Будь-яка особа, яка була засуджена на певний строк до будь-якого покарання, по закінченні цього строку буде звільнена від відбутого покарання.

Закінчення строку покарання означає його відбуття у повному об­сязі згідно з вироком суду і, незважаючи ні на що, засуджений буде звільнений (виняток складають випадки вчинення засудженим в ус­танові виконання покарання нового злочину, за який він засуджений вироком суду до нового покарання на новий строк). Ця гарантія за­кріплена Конституцією України в ст. 29, яка встановлює право людини на свободу та особисту недоторканість. Тобто держава будує політику у сфері виконання покарань на принципах невідворотності покарання та гарантування звільнення від покарання з його відбуттям.

Якщо класифікувати цю підставу за вказаними вище критеріями, то вона є безумовною, виникає з відбуттям повного строку покарання, не залежить від стану здоров'я засудженого, здійснюється адмініст­рацією установи виконання покарань (керівником органу виконання покарання) на підставі вироку суду та не пов'язана з статтєвими озна­ками засудженого, що звільняється.

Кримінально-виконавчий закон встановлює такий порядок звіль­нення засуджених у зв'язку з відбуттям строку покарання:

Частина 1 ст. 153 встановлює, що відбування покарання у виді поз­бавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльні­стю, арешту, обмеження волі, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі припиняється в першій поло­вині останнього дня строку покарання з урахуванням тих змін, які мо­жуть бути внесені у строк покарання відповідно до закону.

Засуджені до арешту, обмеження волі або позбавлення волі після відбуття строку покарання, призначеного вироком суду, також звіль­няються в першій половині останнього дня строку покарання.

Якщо строк покарання закінчується у вихідний або святковий день, засуджений звільняється у передвихідний або передсвятковий день.

Всі ці вимоги відповідають духу національного законодавства України, орієнтовані на засудженого, його законні інтереси і права, а також забезпечують чітке функціонування кримінально-виконавчої системи.

При обчисленні строків місяцями строк закінчується відповідного числа останнього місяця, а коли цей місяць не має відповідного чис­ла, — в останній день цього місяця. Йдеться, зокрема, про випадки, коли закінчення строку покарання припадає на 29 лютого. Якщо рік, коли строк покарання закінчується, не має такого числа, засуджений звільнюється 28 лютого.

У зв'язку з визначенням дати звільнення від відбування покаран­ня треба звернути увагу на таке. Момент звільнення з місць позбав­лення волі по закінченню строку призначеного покарання є суттєво важливим, оскільки будь-яке тримання в установах виконання пока­рань поза його межами є незаконним та таким, що суттєво порушує право особи на свободу і особисту недоторканність, передбачене ст. 5 Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод. Навіть якщо особа сама висловлює згоду на подальше ув’язнення, таке ув’язнення може бути незаконним та порушувати статтю 5 Кон­венції (Європейський Суд довів це у справі Де Вільде, Оомс та Версіп проти Бельгії).

Європейські тюремні правила також наголошують, що «...всі засуд­жені звільняються одразу ж після закінчення строку їх ув’язнення.» (правило 33.1.). В Україні ж непоодинокими є випадки тримання засуд­жених в місцях позбавлення волі вже після закінчення строку пока­рання. Подібні порушення стають можливими, перш за все, внаслідок недосконалості кримінально-виконавчого законодавства та переваж­ного значення усталеної практики над нормативним регулюванням.

І якщо з обрахуванням дати початку строку покарання складно­щів зазвичай не виникає (відповідно до кримінально-процесуального законодавства початок строку покарання обраховується з моменту затримання особи), то механізм визначення моменту його закінчення фактично відсутній.

Як вказувалося вище, ч. 2 ст. 153 КВК України встановлено, що при обчисленні строків місяцями строк закінчується відповідного числа останнього місяця, а коли цей місяць не має відповідного чис­ла — в останній день цього місяця. Тобто, якщо строк визначений у мі­сяцях, то він закінчується у останній день перебігу місяця. При цьому не має значення кількість днів у кожному місяці. Чинне законодавство передбачає, що, якщо у місяці немає відповідного числа, особа звіль­няється в останній день місяця. Подібним чином, з урахуванням аст­рономічного обчислення, має обраховуватись строк покарання в ро­ках. Виходячи з цього, строк покарання тривалістю 1 рік, що почався, наприклад, 5 грудня 2006 року, має закінчитись 4 грудня 2007 року. Пояснюється такий факт тим, що черговий астрономічний рік сплине саме у цей день (о 24-00), а з 0-00 годин 5 грудня починається вже ін­ший астрономічний рік.

На практиці ж вирахування дати закінчення строку покаран­ня відбувається дещо по іншому: вважається, що строки, пов’язані з перебігом часу, закінчуються відповідного числа, а відповідне чис­ло — це те, з яким пов’язується початок обрахування строку пока­рання. Подібний порядок обрахування було встановлено відомчим нормативним актом Державного департаменту України з питань ви­конання покарань (наказом про порядок організації роботи відділів по контролю за виконанням судових рішень), який втратив свою чин­ність ще у січні 2008 року. У ньому, зокрема, роз’яснювалось, що, якщо строк покарання тривалістю 10 місяців починається з 24 липня 1998 року, то 10 повних місяців закінчуються 24 травня 1999 року. Незважаючи на відсутність чіткої вказівки, наведений приклад був розцінений як «керівництво до дії» і саме на його підставі в устано­вах виконання покарань дата закінчення строку покарання завжди є тотожною даті його початку (за винятком випадків зарахування ок­ремого числа днів до строку покарання). Іншими словами, якщо по­чатком строку покарання є 24 липня, то і останнім днем покарання визнається 24 липня відповідного року, тобто фактично особа звіль­няється не в останній день місяця чи року, а в перший день наступ­ного місяця чи року.

Отже, з наведеного можна зробити невтішний висновок, що пе­реважна більшість засуджених звільняється з установ виконання по­карань не в останній день строку покарання (як це передбачено КВК), а тільки наступного дня. Незважаючи, що на сьогодні немає жодного ані законодавчого, ані відомчого нормативного акту, який би регу­лював порядок визначення останнього дня строку покарання у виді позбавлення волі (те саме стосується й арешту та обмеження волі), практика «за звичкою» базується саме на тотожності цієї дати з датою початку строку покарання.

Подібний стан справ зумовлює виникнення у засуджених, які бу­ли звільнені не в останній день строку покарання, права на відшко­дування спричиненої подібними незаконними діями моральної та ма­теріальної шкоди. Це витікає з наступного. Згідно зі ст. 3 Конституції України, людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Від­повідно до ч. 5 ст. 9, ч. 6 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, ст. 38 Декларації прав і свобод людини та грома­дянина, ч. 5 ст. 5 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, кожен, хто став жертвою арешту, затримання, засудження, має право на відшкодування шкоди. Право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди за рахунок держави закріплено також у статтях 56, 62 Конституції України та в Законі України «Про порядок відшкоду­вання шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» від 1 грудня 1994 р., статтях 1167, 1176 Цивільного кодексу України. Тобто правова норма про відшкодування шкоди внаслідок незаконного позбавлен­ня волі (а саме таким є тримання поза межами призначеного пока­рання в установах виконання покарань) є конституційною нормою і має загальноправове значення. І саме на підставі зазначених норм засуджені можуть отримати компенсацію за незаконне тримання їх в місцях позбавлення волі протягом доби. При цьому посилання ад­міністрації установ виконання покарань, що термін звільнення не до­тримано «незначно, лише на один день», не може слугувати виправ­данням даного порушення.

Необхідно звернути увагу, що дана ситуація має місце в устано­вах виконання покарань на протязі декількох десятиріч, однак з не­відомих причин перебуває поза увагою органів і установ, на які пок­ладається здійснення контролю за дотриманням прав засуджених та діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України. І це з урахуванням того, що подібні неправомірні дії адміністрації установ виконання покарань при абсолютному невтручанні з боку централь­ного органу виконавчої влади з питань виконання кримінальних по­карань формально утворюють склад злочину, передбаченого ст. 146 Кримінального кодексу України, що передбачає відповідальність за незаконне позбавлення волі. Суспільна небезпечність незаконного позбавлення волі полягає в тому, що дане діяння посягає саме на не­доторканність людини, яка охороняється і гарантується Конституцією України. Безпосереднім об'єктом цього злочину є особиста воля, під якою розуміється свобода вибору людиною місця свого перебування чи свобода переміщення, а саме незаконне позбавлення волі полягає в протиправному перешкоджанні людині вибирати за своєю волею місце перебування, затримання його у такому місці, залишити яке вільно він не має змоги. Безумовно, залишити місце позбавлення волі засуджений може виключно з волі адміністрації, тому перевищення терміну позбавлення волі навіть на один день свідчить про наявність в діях останньої протиправних дій.

Для того, щоб усунути можливість існування різних підходів до правил обчислення строків покарань різних видів, необхідно внести відповідні зміни до чинного кримінально-виконавчого законодавства або хоча б одноманітно вирішити цю проблему для всіх органів і уста­нов виконання покарань на відомчому рівні, з одночасним посилен­ням нагляду та контролю за діяльністю органів і установ виконання покарань.

З особою, яка звільняється, обов’язково проводиться повний розрахунок, повертаються особисті документи, цінності та речі, які їй належать, видаються гроші, що зберігалися на її особовому рахун­ку, а також довідка встановленого зразка, де зазначаються підстави звільнення.

Засудженому, що звільнюється, можуть бути видані документи про освіту та виробничу кваліфікацію, які він отримав в установі ви­конання покарань.

Паспорт особі, яка звільняється від відбування покарання у виді арешту, обмеження або позбавлення волі, видається при звільненні. При відсутності паспорта в особовій справі засудженого адміністра­ція установи виконання покарань завчасно вживає заходів щодо йо­го одержання. Раніш, згідно з виправно-трудовим законодавством, засудженому видавалася лише довідка про звільнення, паспорт ви­давав орган внутрішніх справ за місцем вибуття засудженого. Така практика мала дуже багато недоліків та зловживань з боку органів внутрішніх справ.

Начальник відповідної установи проводить бесіду з засудженим та роз’яснює його права та обов’язки, пов’язані із звільненням з уста­нови виконання покарань.

Щодо покарання у виді громадських чи виправних робіт, то в день закінчення строку відбуття цих покарань кримінально-вико­навча інспекція направляє повідомлення власнику підприємства, установи, організації або уповноваженому ним органу, де засудже­ний відбував покарання, про припинення виконання громадських робіт чи відрахувань з його заробітної плати (у разі відбування по­карання у виді виправних робіт). Засудженому за його вимогою мо­же видаватися довідка про відбуття покарання або про звільнення від нього.

3.