4.2. Загальна характеристика основних видів поліархічних форм державного правління

Поліархія як тип форми державного правління, притаманний для цілої історичної епохи, являє собою “внутрішню” форму правління держави епохи громадянського суспільства. Вона є тією підвалиною, на якій можуть з’явитися окремі конфігурації (зовнішні форми) форм правління, характерні для окремої держави або ж для групи поліархічних держав.

Історично першим, що був зумовлений теорією й практикою державного будівництва Великобританії, є підхід, котрий спирається на основні концепції дифузії (дисперсії) влади. Згідно з цією концепцією, яка заперечує жорсткий поділ влади (і тому цей тип поділу влади умовно назвемо “м’яким”), владні повноваження здійснюються різними державними органами й посадовими особами. Між цими органами далеко не завжди можна провести чітку межу за інституціональним та функціональним принципом, що не виключає ієрархії між ними. Чим більше органів здійснюють владні повноваження, тим меншою є ймовірність монополізації влади, тим менше можливостей для свавільного й деспотичного правління ³⁷⁷. Оскільки у структурно-інституціональній владній системі, побудованій на основі типу “м’якого” поділу влади, над урядовою владою домінує парламент, форми правління таких держав зазвичай іменують парламентськими.

Тип “м’якого” поділу влади втілений переважно в політико- правовій практиці європейських держав. За океаном був обраний інший тип поділу влади — “жорсткий”, що передбачає формальну

ізольованість кожної з них, відсутність між ними тісних функціональних відносин. У класичному варіанті цей тип поділу влади юридично закріплений у Конституції США, де з системотвірних елементів форми правління виконавча влада, яка організаційно складається з глави держави (президента) та підпорядкованого йому уряду, здійснює поточне політичне керівництво державою, а законодавча, приймаючи закони, забезпечує необхідне для цього правове поле. Оскільки формальна ізольованість державних органів на практиці призвела б до дисбалансу всієї державної влади, “жорсткий” поділ був доповнений так званою системою стримувань і противаг. Виходячи з того, що при побудованому на такому розумінні принципу “поділу та балансу влади” у формі державного правління панівне становище в системі її елементів займає глава держави — президент, ці держави за формою свого правління традиційно називають президентськими.

Незважаючи на те, що обидві ці форми державного правління фактично побудовані на зумовлених різними підходами до розуміння принципу поділу влади полярних засадах, у них є й дещо спільне. Йдеться про встановлений у системі елементів форми правління цих держав своєрідний дуалізм владних відносин відповідних державних органів, котрий накладає відбиток на зміст правління в такій державі. Це відображено в тому, що державний орган, який виконує функцію головного “реалізатора” правління в державі — уряд, опинився, по суті, “поглиненим” іншими органами цієї системи. У президентських державах таким органом став президент, котрий сам очолює сформований та відповідальний перед ним уряд, а в парламентській — це, відповідно, парламент, який формує відповідальний перед ним уряд.

З суто теоретичної точки зору, така внутрішня конструкція парламентської та президентської поліархій, котра більшою мірою була зумовлена політико-правовою практикою відповідного історичного періоду, ніж певними теоретичними прогнозами, є незбалансованою.

Ці недоліки певного мірою були усунуті у створеному теорією й практикою державного будівництва XX ст. новому виді форми державного правління — змішаної поліархії, котра на сьогодні є однією з найпоширеніших у Європі. Свою назву “змішана” вона отримала тому, що в її змісті змішуються елементи парламентської та президентської поліархій, які зумовлені змішаним, “помірним” типом поділу влади, що об’єднує характерні риси “жорсткого” та “м’якого” типів та відповідної йому системи стримувань і противаг.

Структурно-інституціональна система змішаної поліархії, на відміну від її класичних попередниць з їх дуалізмом влади, складається з трьох відносно автономних вищих органів (гілок) виконавчої й законодавчої влади. Звернемо увагу на те, що саме у змішаній поліархії президентська влада виокремлюється від виконавчої (урядової) влади й набуває характеру самостійної, по суті, четвертої (“новаційної”^3/8) гілки влади. З цим доповненням класичної тріади гілок влади слід погодитись, оскільки в сучасній державі існує чимало органів та посадових осіб, котрих не було за часів формування концепції поділу' влади ³⁷⁹. Це повного мірою стосується сучасного інституту президентури. З огляду на це правління в державі зі змішаною поліархічною формою має бути результатом компетенційних зв’язків та взаємоврішоважених колективних дій президента, уряду й парламенту.

За результатами проведеного нами порівняльного аналізу поліархічних видів форм державного правління найбільш поширеною в сучасному світі є парламентська поліархія. З держав- членів OOH таку форму правління мають 67, президентську^;— 64, а змішану — 35 (Див.: Таблиця Б.1.).

4» Ф *

Таким чином, форма державного правління, будучи невід’ємним атрибутом держави, закономірно привертає до себе увагу представників тих наук, котрі вивчають феномен останньої.

відтворює певний рівень знань про нього. Оскільки між цими науками існує певна методологічна ієрархія, де загальнотеоретична наука виступає базисною відносно конституційного (державного) права, то цілком закономірно, що наукові результати, відображені у цьому розділі, здобуті за допомогою методологічних засобів загальної теорії держави. Якщо їх узагальнити, то вони матимуть такий вигляд.

Форма державного правління, як і будь-яке інше соціально- політичне явище, підпорядковується певним закономірностям суспільного розвитку. Виступаючи одним зі способів вираження змісту й сутності держави, вона на рівні своєї “внутрішньої форми” має бути обумовлена певним “історичним типом” держави. Історичний тип держави у свою чергу обумовлений відповідним рівнем економічного, соціального, політичного та духовного розвитку суспільства певної історичної епохи. Виходячи з того, що державно-організоване суспільство у своєму розвитку пройшло два періоди — кастово-станового та громадянського суспільств, “зворотний” закономірний зв’язок суспільних досліджуваних нами явищ, буде таким. Кастове-станове суспільство, проіснувавши багато тисячоліть, породило відповідний “кастово-становий” історичний тип держави, котрий спричинив монократичний “історичний тип форм держави”; монократія, у свою чергу, викликала до життя “історичний тип форми правління” у вигляді монархії. Становлення громадянського суспільства, епоха якого починається з перших буржуазних революцій, зумовило появу нового, “громадянського” історичного типу держави, “полікратичіюї” форми цієї держави та “республіканської” або ж, на нашу думку, її поліархічної форми правління.

Монархія як спосіб вираження сутності держави кастово­станового суспільства, що відображається в політико-юридичній системі верховної державної влади, де вся її повнота сконцентрована в руках глави держави, є рудиментарною формою Державного правління.

форма останньої, а разом із нею й монархічна форма правління закономірно мають піти з історичної сцени. Майбутнє — за поліархичною формою державного правління, котра являє собою спосіб вираження сутності держави нового, громадянського суспільства.

Поліархія, на відміну від монархії, — це деконцентрована правово-політична система вищих законодавчих та виконавчих органів державної влади, організація й функціонування якої грунтуються на принципі поділу влади та відповідній системі стримувань та противаг. У межах зазначеного історичного типу форми державного правління (іншими словами, на базі поліархічної “внутрішньої форми”), залежно від базового типу поділу влади та ступеня впливу парламенту або ж глави держави на уряд, сформувалися три основні види “зовнішніх” форм правління: парламентський, президентський та змішаний. Пізнання цих наближених до “життя” видів поліархічної форми державного правління дає змогу виділити одну зі специфічних рис поліархії, не притаманну для її попередниці, — монархії.

Специфічність поліархії полягає в тому, що в її інституціонально-функціональній системі існує певний розрив між правовим та політичним її елементами, зумовлений розбіжністю конституціоналізованої (формально-юридичної) системи^кзерховної влади та її виявом на практиці. Тому для запобігання одностороннього підходу в дослідженні поліархічної форми державного правління, складення цілісного уявлення про неї необхідно виходити з тієї методологічної настанови, що поліархія має бути пізнана як двогранна система верховної влади, де одна з цих граней (форм) — “правова (конституційна)” форма, котра являє собою стійку структурно-інституціональну систему влади, отримавши своє закріплення в конституційних нормах, а інша — “політична” форма — трансформована під упливом реального політичного середовища правова конструкція влади, за допомогою котрої здійснюється фактичне правління в державі. Цей “юридико- політичний” підхід і покладений в основу нашого дослідження, подальший хід котрого спрямований на виявлення теоретичних й практичних проблем парламентської, президентської та змішаної форм поліархічного правління (серед останніх і Україна), на пошук оптимальних шляхів їх розв’язання.