2.1. Типологія форм державного правління

Із зазначених класифікаційних рівнів понад століття найбільша увага приділялася класифікації форм правління, тобто розподілові їх на види, підвиди. Причина недостатньої уваги дослідників до питання їх типології полягає в тому, що в державознавстві на певному історичному етапі (друга половина XDC ст.) у ролі таких типів міцно закріпилися два “основні види”: монархія й республіка.

Аргументацію власної точки зору почнемо з покликання на такі авторитетні теоретичні джерела, як твори античних мислителів та їх погляди на класифікацію форм державного правління. Остання, зазначимо, здійснювалася на рівні типології, тому що складається з “основних видів”, котрі спадних ланок не мають.

Антична спадщина свідчить, що її творці особливу увагу приділяли питанням класифікації форм правління. Але жоден із мислителів, згідно з джерелами, не використовував поділу форм правління на монархію та республіку. Одні з перших “класифікаторів” форм правління — Піфагор (580-500 р. до н.е.) та Геракліт (540-480 р до н.е.) — поділяють їх на аристократію й демократію. Вони віддають перевагу аристократії, оскільки демократія, за Гераклітом, — це лад, при якому править натовп і немає місця для найкращих ³⁰⁴.

Платон розглядав форму' правління через призму вад та негараздів людської природи (характеру), стверджуючи, що п'ять видів державного устрою обумовлені п'ятьма складами характеру людини ³⁰⁵. Аналізуючи в “Державі” проблему змін форм правління та їх причини, мислитель побудував модель кругообігу форм правління в межах певного визначеного циклу. За цією моделлю всі держави розміщуються в порядку прогресуючого ухилення від ідеальної держави (у розумінні Платона це аристократична держава. — С.Б.), де справедливе правління здійснюють кращі. Ідеальній державі протиставляються чотири інших форми за ступенем погіршення державності, її деградації, котрі змінюють одна одну — тимократія, олігархія, демократія, тиранія. Якщо ідеальна аристократія перероджується, то з'являється приватна власність на землю й нерухомість, люди поділяються на вільних і рабів. Замість розумного початку в державі переважає розлючений дух. Наслідком цього є тимократія (панування найсильніших). Така держава завжди буде вести війни, позаяк увесь час між людьми виникатимуть протиріччя стосовно приватної власності ³°⁶.

Тимократія переходить в олігархію — владу небагатьох багатих, де найбільшою цінністю є гроші. У зображенні такої Держави виявляється ставлення Платона як представника афінської землевласницької знаті до промислових та торгових кіл рабовласницького класу. Держава являє собою два табори, створюючи два міста в одному: місто багатих та місто бідних, котрі ворогують одне з одним. Заможні не помічають, як, погіршуючи становище боржників, вони “збільшують” кількість бідних і, відповідно, зміцнюють їх. Перемога останніх зумовлює встановлення демократії — правління, де панує необмежена свобода.

У діалозі “Політик”, спираючись на принцип законності як критерій класифікації, Платон уперше окреслив схему, що стала класичною: трьом формам правління, заснованим на законі —- монархії, аристократії, демократії, він протиставляє три незаконні їх форми — тиранію, олігархію й “насильницьку владу народу”.

Глибоке проникнення в сутність політичної влади, класифі­кація й характеристика різних її державних форм — як досконалих і кращих, так і негативних — це не прості умоглядні конструкції “ідеаліста” Платона. В основі цих теоретично вивірених положень лежить ретельний аналіз політичних форм численних полісів Великої Еллади й сусідніх держав.

Учень Платона Аристотель для класифікації форм держави висунув кілька критеріїв. Він розрізняє форми правління, по-перше, залежно від кількості правлячих, по-друге — від мети та інтересів тих, хто править. За першим критерієм, верховна влада в державі може бути владою одного, владою небагатьох або владою більшості. За другим — форми правління бувають правильні й неправильні. За основу критерію “правильності” мислитель брав ціль — усезагальне благо, суспільні інтереси. Коли одна людина або меншість чи більшість правлять, керуючись суспільною користю, такі види державного ладу зазвичай є правильними, а ті, котрі передбачають вигоди або однієї особи, або небагатьох, або більшості, є відхиленнями.

Монархічне правління, що має на меті загальну користь, називається царською владою', владу небагатьох, але більш ніж одного — аристократією (чи тому, що правлять кращі, чи тому, що мається на увазі загальна користь держави й тих, хто до неї входить), а коли заради загальної користі править більшість, тоді вживається визначення, загальне для всіх видів державного ладу, — політія. Цим формам державного правління відповідають три відхилення: відхилення від царської влади (монархії) — тиранія, від аристократії — олігархія, від подітії — демократія.

Сам по собі цей перелік форм держави неоригінальний: Приблизно таку ж класифікацію, але проведену за іншими критеріями, можна знайти в діалозі Платона “Політик”. Новим у теорії Аристотеля було те, що він спробував звести все різноманіття державних форм до двох основних — олігархії й демократії. їх породженням чи сумішшю є всі інші різновиди влади.

Політичного впливу ідей Платона та Аристотеля зазнали погляди Полібія (210-123 рр. до н.е.) — одного з останніх великих давньогрецьких мислителів. Як і Платон, Полібій запропонував учення про кругообіг політичних форм. Будь-яка держава як живий організм проходить стадію зростання, потім — розквіту й занепаду. Ці переходи від одного етапу до іншого супроводжуються зміною державних форм. Розвиток держави починається з найпростішої форми — монархії. Монархія — управління, засноване на праві, змінюється тиранією — управлінням, заснованим на силі. Тиранія,

у свою чергу, переходить в аристократію, котра обумовлює, за словами Полібія, період розквіту держави. Це час, коли держава, подолавши численні випадки небезпеки, досягає стійкого

добробуту. Псування моральності аристократії призводить до олігархії. Особисте життя стає розкішним, і громадяни починають порушувати справедливість у гонитві за посадами. За олігархією настає демократія, яка зазнає занепаду й вироджується в. 309

охлократію.

На основі аналізу ‘"природної” зміни державних форм Полібій доходить висновку, що кожній окремій простій формі притаманна нестійкість, котра зумовлена тим, що вона втілює лише якийсь один

початок, якому неминуче за самою природою випало на долю виродження у свою протилежність. Тому, за Полівієм, “безперечно, найдосконалішою формою необхідно визнати таку, в якій поєднуються особливості всіх названих вище форм”. Такою буде змішана форма правління, що складається з елементів монархії, аристократії та демократії, котрі стримують одна одну й іфотидіють одна одній, забезпечуючи тим самим стабільність усієї системи державної влади “сполученням різних владних начал, що створюють нову єдність”³¹⁰.

Хоча ідеї Полібія стосовно форм держави перебували під помітним упливом поглядів Платона й Аристотеля, все ж таки в них можна побачити і власну позицію мислителя. Зокрема, форма держави, за Полібієм, — це результат дії долі як історичної категорії, що уособлює внутрішні закономірності єдиного історичного процесу. Кругообіг форм держави, на його думку, нагадує цикл змін форм держави, як їх представляли Аристотель та Платон. При цьому Полібій наголошує, що форми держави заступають одна одну за велінням долі, згідно з природним законом, а не з волі людини, чи в силу зміни людської природи (характеру). Держава виникає природнім шляхом, завдяки єдиному історичному процесові, а на відносини людей суттєво впливає форма держави.

Політична концепція Полібія послужила однією з перехідних ланок між політико-правовими вченнями Давньої Греції й Давнього Риму. Видатним мислителем у давньоримську добу був Цицерон. Політичний ідеал форми правління, за Цицероном, — аристократія. У загальнотеоретичному плані він обгрунтовує свій ідеал ученням про змішану форму правління. Посилаючись на грецьких мислителів, філософ розрізняє три основні форми держави: царську владу — монархію, владу оптиматів — аристократію та владу народу' — демократію. Коли верховна влада перебуває в руках однієї людини, цього одного називають царем, а такий державний лад — царською владою. Коли вона перебуває в руках у виборних, то говорять, що ця громадська община керується волею оптиматів. Народною ж є така община, в якій усе перебуває в руках народу ³¹.

Аналіз поглядів античних мислителів на поділ форм організації державної влади (правління) показує, що з двох основних видів (типів) сучасних форм правління — монархії й республіки — вони виділяють тільки один — монархію.

Уведення в науковий обіг поділу форм правління на монархію й республіку приписують Н. Макіавеллі. Так, він справді спираючись на політичну термінологію “цицеронівських часів”, У працях “Державець” та особливо в “Роздумах про першу декаду Тита Лівія” нерідко використовує термін “республіка”. Але, як і Цицерон, італійський мислитель не застосовує його для позначення форми державного правління. Про це свідчить запропонована Н. Макіавеллі класифікація: узявши до уваги ідеї античних мислителів як про існування трьох видів державного устрою (самодержавство, аристократія та народне правління), так і про наявність шести форм правління (трьох дуже поганих, та трьох самих по собі хороших, але таких, що легко спотворюються й стають у силу цього поганими — самодержавство швидко перетворюється в тиранію; аристократія нерідко переходить у правління невеликої меншості, тобто олігархію; народне правління перетворюється у відверту розпусту), він дійшов висновку, що “всі згадані форми правління згубні: три хороші — через їх короткочасність, а три погані — через злоякісність”³¹².

Аналізуючи історичний розвиток державно-правових інститутів різних країн, надто ж античних, Н. Макіавеллі зауважував, що жодна з форм правління в чистому вигляді не проявила себе як ідеальна. Одну форму змінювала інша, утворюючи таким чином певне коло. Тому, знаючи про це, мудрий законодавець, який встановлює в державі одне з таких правлінь, на думку філософа, мав утілювати його ненадовго тому, що в нього немає засобу попередити перехід з правильного до неправильного, оскільки в такому випадку добро і зло дуже близькі одне від одного. Відтак навіть правильну форму правління мислитель розуміє як щось тимчасове, відносне й суб’єктивне.

Звернення філософів цих часів, і передусім Н. Макіавеллі, до античної спадщини пояснювалося тим, що після падіння Константинополя (1453 р.) його покинули тисячі освічених греків, котрі оселилися в різних країнах, викладали грецьку мову й створили перші переклади праць класиків античної Греції. Взірцем Для Н. Макіавеллі був Лікург, який своїми законами встановив у Спарті порядок, за яким і цар, і аристократи, і народ отримали кожний свою частку, при цьому держава тут проіснувала понад вісімсот років, у великій славі її та в повному спокої³¹³. Тому зовсім недивно, чому Н. Макіавеллі суттєво не виходить за межі ^аитичного (полібіївського) розуміння форм правління в державі, їх ^κPyroo6iry та критеріїв підбору найкращої з них — змішаної.

Ж. Боден, найбільший внесок котрого в розвиток політико теоретичного знання пов’язаний з розробкою поняття суверен іу як суттєвої ознаки держави, навпаки, не поділяє поширен в античному світі розподілу форм правління на правил ^н неправильні: за його словами, вони виражають лише су оцінку наявних держав. Пояснення ним цієї думки видається досить логічним: прихильники влади однієї особи називають п “монархією”, а її супротивники — “тиранією. При ічники влади меншості іменують таку владу “аристократією, незадоволеш нею ■— “олігархією” тощо. Проте суть справи, на його думку, полягас лише в тому, кому належить суверенітет, реальна влада, а цій же підставі Ж. Боден заперечує змішану форму правління, оскільки якийсь елемент у ній усе ж таки матиме вирішальне значення Державі, владу котрої ніяк неможливо розподілити порівну

Однак погляди Ж. Бодена на класифікацію форм державного Правління є певним винятком з правила. їх типологія в подальшої! здійснювалася в межах окреслених античними мислителями та ІІ. Макіавеллі класифікаційних (типологічних) схем. році і. Наприклад, розглядаючи класифікацію форм правління, подагр різними авторами (Аристотелем, Цицероном та іншими), згадає Царську (єдинодержавну) владу, владу знатних вельмож, вільну Громадянську общину, демократичну республіку. ~ піноза Поділяє форми правління на демократію, аристократію й монархію Такий же поділ, але з деякими уточненнями, пропонує й ■ о с. ‘Якщо представником є одна особа, — пише він, то держава Являє собою монархію; якщо зібрання всіх, хто прагне до у іасті. ^тоді це демократія або правління народу; а якщо верховна владс Належить зібранню лише частини громадян, тоді це аристократія. ЇНших видів держави не може бути, позаяк або один, або декілька, Ибо всі взагалі мають верховну владу в цілому. Тиранія та олігархія г лише різними назвами монархії й аристократії. Іншими словами, Не не назва інших форм правління, а вираження засудження Переліченим формам” ³¹⁵.

Дж. JIokk серед форм правління виділяє такі, досконал демократія, за якої суспільство створює владу, застосову є цю владу Нля створення час від часу законів, що мають виконуватись як Представниками цієї влади, так і суспільством у цілому, олігархія

__ при якій суспільство передає законодавчу владу в руки декількох обраних осіб; монархія — якщо влада передається до рук однієї особи. Монархія, у свою чергу, буде спадковою, якщо влада передається спадкоємцеві, й виборною — якщо передана монарху довічно. Відповідно до цього, суспільство може встановлювати складні та змішані форми правління, у такий спосіб їх удосконалюючи. Отже, у локківській класифікації форм правління простежується певне поєднання античних (демократія, олігархія, монархія) та власних елементів (спадкова й виборна монархія).

Починаючи з Ш.-Л. Монтеск’є, у класифікаційних схемах суспільствознавців все частіше трапляється такий вид форми правління, як республіканський. Філософ, як зазначалося, розрізняв три способи (форми) правління — республіканський, монархічний та деспотичний, що різняться між собою за природою та принципом тієї чи іншої форми правління. Пояснюючи цю відмінність, мислитель писав, що природою є особливий устрій, а принципом — людські пристрасті, які керують ним^Зіб.

Говорячи про закони, котрі випливають безпосередньо з природи різних форм правління, Ш.-Л. Монтеск’є стосовно республіки, яка у свою чергу має дві форми — демократію й аристократію, зазначає, що одним із основних законів демократії є закон, у силу котрого законодавча влада належить виключно народові. Оскільки народ є государем тільки в силу голосування, основним для демократії вчений вважає закони, які визначають право голосування. До основних законів аристократії він зараховує ті, що визначають право частини народу видавати закони й стежити за їх виконанням. Загалом Монтеск’є зазначає, що аристократія буде тим кращою, чим більше вона наблизиться до демократії.

У монархії, де джерелом будь-якої політичної влади є сам правитель, до основних філософ відносить закони, котрі визначають “існування посередників, які є залежними й підпорядкованими”. Основним законом деспотичного правління, Де, власне, немає законів і їх місце замінюють свавілля та інтереси Деспота, є наявність посади повновладного візира.

Природі кожного виду правління відповідає власний принцип, Що призводить до руху механізм людських пристрастей — особливий для певного політичного устрою. У республіці (особливо Демократії) таким принципом є доброчинність, у монархії — честь, У Деспотії — страх³.

Спираючись на традиції античної політико-правової думки, Ш.-Л. Монтеск’є вважав, що республіка характерна для невеликих держав, монархія — для держав середньої величини, деспотія — для великих імперій. З цього правила, однак, він робить один виняток: республіканське правління може бути встановлене у великих державах, якщо воно сполучатиметься з федеративною формою державного устрою. Певний час по тому у Сполучених штатах Америки ці прогнози великого французького мислителя підтвердилися на практиці.

Інший видатний представник епохи французького Просвіт­ництва, автор учення про народний суверенітет Ж.-Ж. Pycco також не залишив поза увагою питання про поділ форм правління. Виступаючи проти доктрини розподілу влад Ш.-Л. Монтеск’є, оскільки вона суперечить його ідеї народного суверенітету, Ж,- Ж. Pycco протиставляє їй ідею розмежування функцій органів держави. При народовладді, на думку мислітеля, можлива тільки одна форма правління — республіка, тоді як форма організації уряду може бути різною — монархією, аристократією або демократією, залежно від кількості осіб, котрі беруть участь в управлінні.³¹⁸ Слідом за Ш.-Л. Монтеск’є, він зазначає, що “демократичне правління найбільш пристосовано для малих держав, аристократичне — для середніх, а монархічне — для великих”. Важливе значення для соціальної оцінки форми правління тієї чи іншої держави має положення про те, що “не будь-яка форма правління придатна для будь-якої країни. Правління, за якого народ зменшується в кількості й поступово “занепадає”, є найгіршим”³¹⁹

Свої погляди на поділ форм державного правління були також в одного з найвидатніших представників німецької класичної філософії кінця ХУШ — початку XIX ст. І. Канта. У них привертає увагу насамперед те, що, на відміну від колишніх багатоланкових класифікацій, видатний філософ виділяє лише дві: республіку й деспотію. Критерієм такого поділу в нього служить не кількість правлячих або “людські пристрасті”, а принцип поділу влади. “Республіканізм, — писав І. Кант, — це державний принцип відокремлення виконавчої влади (уряду) від законодавчої; деспотизм — принцип самовладного виконання державних законів, даних ним самим; тобто публічна воля виступає як особиста воля правителя” ³²°.

Своєрідну крапку в питанні про двочлену типологію форм державного правління поставила суспільно-політична теорія й практика часів державного будівництва Сполучених штатів Америки. Особливої уваги в плані розгляданої проблеми заслуговують погляди Т. Пейна (1737-1809 pp.). Якщо у творах декого з західноєвропейських мислителів того часу термін “республіка” має подвійний сенс (держава або правління), то Т. Пейн спочатку сприймає його як форму державного правління. Спираючись на такі принципи утворення правління, як спадкування, виборність, він класифікував форми правління, виділивши дві основні: ’’старі” — монархічні й “нові”— республіканські. Монархічне правління, тобто правління, засноване на передачі влади у спадщину, мислитель називає “найнесправедливішим і найнедосконалішим з усіх систем правління”. Не маючи під собою ніякої правової основи, така влада неминуче є тиранічною, що узурпує народний суверенітет. Республіканське ж правління повинно бути побудоване на принципові народного представництва. Це “правління засноване в інтересах суспільства та здійснюване в його інтересах — як індивідуальних, так і колективних”, — зазначав Т. Пейн. Пізніше його погляди в цьому питанні дещо еволюціонують. Замінюючи поняття “республіканське правління” на “представницьке правління”, він, по суті, повертається до цицеронівського розуміння терміна “республіка”, кваліфікуючи не як форму правління, а як мету існування держави, що відображалося в принципі — res publica (суспільне, загальне благо), котрий, у свою чергу обумовлював представницьку форму правління ³²¹.

Таким чином, поділ форм правління на монархію та республіку ^в суспільно-політичній думці оформлюється на кінець XVIII ст. Революційні події в США та Франції й подальша політична практика зумовили той факт, що в окремих державознавчих науках, ^які з’явилися у XIX ст., усталилася згадана класифікація (типологія) Φ⁰PM державного правління, котра, як зазначалося, домінує й понині.

Виникає питання: чи є вищезгадані “основні форми” — Монархія й республіка — типами форми державного правління? ⅛^la відповіді на нього необхідно мати уявлення про “історичний

тип форми державного правління”. Як зазначалося, юридична наука, і насамперед теорія держави та права, оперує тільки поняттям “історичний тип держави”. Ми пропонували увести до наукового обігу поняття “історичний тип форми держави”. Завершальною ланкою цього взаємозалежного зв’язку, на нашу думку, має бути поняття “історичний тип форми державного правління”. “Історичний тип форми державного правління” — це створений на основі найбільш суттєвих ознак, обумовлених історичними типом держави й типом її загальної форми, “збірний образ” форми державного правління, характерний для цілої історичної епохи. У типології форм державного правління визначений “історичний тип” відіграє ключову роль, оскільки в загальній класифікаційній схемі він виконує функцію першої ланки, головної класифікаційної одиниці, на основі та в межах котрої здійснюється подальша класифікація форм правління на види, підвиди й різновиди.

На питання, чи є монархія “історичним типом форми правління” й, відповідно, базовим класифікаційним елементом для виділення інших видів, підвидів та різновидів монархічних форм правління, ми відповідаємо ствердно. Її зміст безпосередньо відображений у самому терміні монархія (μovαpχια від гр. μovoς. — “один, єдино’’ і apχη “влада, правління”; Лобто моноправ- ління ³²²) і характеризувався стійкістю, стабільністю, довготриваліспо, позаяк зумовлювався сутністю держави станово­кастового суспільства, його монократичною формою ³^ • Незважаючи на деякі видові розходження її в рабовласницькому та феодальному суспільствах, у країнах Західної та Східної цивілізацій, такі її риси, як єдиновладдя глави держави — монарха, безвідповідальність, спадковість та безстроковість його влади, в сукупності створюють характерну саме для держави станово­кастового суспільства (рабовласницького та феодального суспільств) типову модель форми правління. Додатковим свідченням цього є те, що, починаючи з античних часів і до сьогодення, цей термін одностайно використовують суспільствознавці для позначення держави з єдиновладним правлінням.

Громадянське суспільство, що прийшло на зміну станово­кастовому, зумовило появу нового типу держави, його загальної полікратичної форми та протилежного монархії типу форми державного правління. Будова й характер цієї структурно- інституціональної системи влади мала під собою соціально- економічні, політичні, ідеологічні та правові підстави, котрі були зумовлені специфікою нового безстанового (громадянського) суспільства.

Як зазначалося, цю “основну” форму державного правління зазвичай називають республікою. Але широковідомий термін “республіка” для позначення форми правління є, на нашу думку, не зовсім вдалим, оскільки його початковий зміст не розкриває сутності досліджуваного явища. Останнє, як відомо, являє собою систему влади, владних інститутів, і це має відображатись у його назві. Термін “монархія” для цього цілком прийнятний, тому що його первинне значення (“єдиновладдя, єдиноправління”) безпосередньо дає уявлення про джерело та суб’єкт правління в державі. Термін “республіка” (від лат. res “справа” і publica “публічна, загальна”), котрий дослівно означає “справа публічна (загальна)”, чіткого уявлення про форму державного правління не дає. Постає питання: чому термін “республіка” зайняв місце у Цьому понятійному ряду? Певною відповіддю на це може бути формальна аргументація абсолютної більшості сучасних державознавців, котрі поділ на монархію й республіку пояснюють “традицією”.

Ця традиція почала складатися в державознавстві разом із появою терміна “республіка” та в процесі подальшої його еволюції. Термін “республіка”, як уже зазначалося, уперше до понятійного обігу державознавства увів Цицерон, котрий використовував його як синонім держави. Так, його праця “Держава” латинською мовою називається “De re publica”. У ній Цицерон наводить положення "res publica est res populi” ³²⁴, що в дослівному перекладі означає ‘держава є справою народу”. Тобто республіку мислитель розумів як “державу” з відповідним соціальним змістом, а не як один із видів форми державного правління. На користь цього свідчить також факт відсутності терміна “республіка” серед тих, що ^використані ним для позначення форм держави: монархія, аристократія й демократія.

Родоначальником двочленного поділу “основних форм правління” на монархію та республіку (про ^* це вже йшлося) вважається Н. Макіавеллі. “З того часу, як Макіавеллі протиставив республіку пануванню князя, — писав Г. Єллінек на рубежі XIX­XX ст., — грецький тричленний поділ на монархію, аристократію й демократію (політію) та їх перекручені форми, хоч і не витісняються протиставленням монархії та республіки, але все ж таки пізніше й інші автори під упливом Н. Макіавеллі кладуть двочленний поділ в основу вчення про форми держави” ³²⁵. “Усі держави, котрі володіли або володіють владою над людьми, — писав Н. Макіавеллі, — були або республіками або державами, керованими єдиновладно”³²⁶. Італійський мислитель ці поняття справді використовує дуже часто, але більш детальний аналіз його праць “Державець” і особливо “Роздуми про першу декаду Тита Лівія” свідчить про те, що філософ, як і його попередник Цицерон, республіку й монархією також кваліфікував не як форму держави, а як саму державу з відповідним соціальним змістом. У першому випадку це держава, що спирається на соціальну рівність, в іншому ' • • • 327

— на соціальну' нерівність.

У такому ж сенсі розумів республіку й інший видатний мислитель того часу — Ж. Боден, погляди котрого на державу, шляхи та методи зміцнення Централізованої монархічної влади викладені в праці “Шість книг про республіку”. Оскільки “республіку” Ж. Боден також розглядає як державу взагалі, у сучасній літературі назва його праці найчастіше перекладається як “Шість книг про державу”. Тільки після нього суспільно-політична думка починає використовувати термін “республіка” й для позначення форми правління. Це, однак, зумовлено не стільки державницькою теорією, скільки практикою державотворення того часу в деяких країнах.

Невипадково першу спробу сприйняття терміна “республіка’ як форми правління здійснив голландський мислитель і юрист Г. Гроцій, за “плечима” котрого був досвід побудови в Нідерландах “Республіки Об’єднаних провінцій” у 80-х рр. XVI ст. Англійська буржуазна революція сер. XVII ст. з її невдалою спробою встановлення республіки також привернула увагу до неї філософів (наприклад, Ш.-Л. Монтеск’є, Ж.-Ж. Pycco та інших), але своєрідну

крапку в цьому питанні поставила американська конституція 1787 P-, котра юридично закріпила за створеною новою державою _. США — так звану республіканську форму правління. Теоретичним підґрунтям цього стали думки одного з ідеологів американської революції Т. Пейна, який, спираючись на такі принципи утворення правління, як спадкування й виборність, класифікував форми правління на “старі” — монархічні та “нові” республіканські (правління, засноване в інтересах суспільства і здійснюване в його інтересах — як індивідуальних, так і колективних).

Таким чином, юридичне закріплення й практичне втілення ідей про республіку в США сприяли відходові від первинного змісту самого терміна й остаточному закріпленню у вченні про форми держави двочленного поділу на монархію та республіку. Під упливом такого переконливого досвіду в науці про державу відбулося змішування елементів різних понятійних рядів, котре чітко простежується, якщо на це явище подивитися крізь призму понятійно-категоріального апарату сучасного державознавства, особливо вітчизняної загальної теорії держави і права.

Спираючись на такі ключові поняття останньої, як сутність держави та форма держави, можемо дійти висновку, що, використовуючи положення “публічна справа є справа народу”, Цицерон (як, утім, і Н. Маккіавелі, Ж. Боден та інші) мав на увазі не форму держави, а соціальну сутність останньої. Саме в цьому ж сенсі, на нашу думку, має бути використаний у державознавстві термін “республіка”, котрий би слугував для характеристики народної держави. Тобто республіку, повертаючись до початкового змісту цього терміна, слід розуміти як створену народом (рориіі) державу, соціальне призначення та мета функціонування котрої є забезпечення його загальних інтересів (публічної справи — res Publica), а не окремих верств населення. “ Я, — писав Ж.-Ж. Руссо, ~^~ називаю Республікою будь-яку державу, що керується виключно законами”³²⁸. Оскільки забезпечення загальних інтересів народу можливе за умов рівності всіх його суб’єктів (громадян), то Республіка — це держава, сутність котрої обумовлена певним періодом розвитку державно-організованого суспільства, а саме його “громадянським” станом. Іншими словами, республіка — це

тип держави епохи громадянського суспільства. Усі ж держави колишньої, станово-кастової епохи за своєю суіністю й, відповідно, типом — “нереспубліки” (arespublica), оскільки були засновані на соціальній нерівності суб’єктів державного спілкування. З точки зору формальної логіки, нонсенсом виглядає позначення, наприклад, античних держав як республік, тому що вони були “загальною справою” тільки частини народу, в той час як інша його частина (зазвичай значно чисельніша) перебувала в рабстві. Станова рабовласницька або феодальна держава за своєю сутністю в принципі не може бути республікою.

Виходячи з цього, понятійний ряд “держава — історичний тип держави — історичний тип форми держави — історичний тип форми державного правління” для відповідної історичної епохи має такий вигляд:

1) держава епохи станово-кастового суспільства за типом — нереспубліка (arespublica), за типом форми держави — монократія, за типом форми державного правління — монархія;

2) держава епохи громадянського суспільства за типом — республіка, за типом форми держави — полікратія, за типом форми правління пропонуємо назвати цю державу поліархією.

Термін поліархія (poλιαpχια) ³²⁹, що походить від сполучення грецьких слів poλι “багато ” і apχη “правління, влада ”, уперше до наукового обігу на початку 50-х рр. XX ст. увів американський політолог Р. Даль. Вважаючи незаслуженим те, що цей термін вийшов з ужитку, подальшу свою наукову діяльність учений пов’язав з розробкою його змісту. Віддаючи належне американському політологові за “реанімацію” терміна “поліархія”, ми, однак, повинні констатувати, що дослідник використовує його в „ • • 330 •

наиширшому розумінні — по суті, для позначення саме типу держави громадянського суспільства. На нашу думку, його відхід від смислового змісту терміна “поліархія” як “управлінця державою чи містом багатьма на противагу’ монархії”³³¹ (така дефініція містилася в оксфордському словнику 1909 р. і самому Р. Далю послужила відправною точкою для його наукових розробок) не має достатніх підстав. Більш слушною в цьому випадку вважаємо думку авторів згаданого довідникового видання, котрі поліархію кваліфікують як форму організації влади протилежної мойархїі.

Уведення терміна “поліархія” до наукового обігу вітчизняного державознавства, і насамперед до загальної теорії держави та конституційно-правової науки, сприяло б, на нашу думку, досягненню певного балансу між термінами “монархія” й “республіка.

Використання “поліархії” замість “республіки” при типології форм державного правління”, по-перше, усунуло б наявний мовно- термінологічний “грецько-латинський” дисбаланс у цьому питанні: за основу взята одна мова — грецька (μovαpχια — poλιapχιa), котра є загальновизнаним термінологічним джерелом державознавства, на відміну від латинської, яка вважається мовою права (правознавства).

По-друге, усувається дисбаланс між первинним змістом цих понять. Монархія — влада, яка є похідною від одного суб’єкта, а правління є результатом дії також одного державного орган}’ — монарха; поліархія — влада, похідна від багатьох суб’єктів (народу), а правління є результатом колективних дій також багатьох (більше одного) державних органів.

По-третє, обидва ці терміни, за природою відображених у них явищ, є юридичними (нейтральними), оскільки безпосередньо пов’язані з державною владою. При старому поділові монархія за змістом є політико-правовим терміном, а республіка — соціальним.

Зрештою, використання термінологічної пари “монархія — поліархія” внесе в науку загальної теорії держави і права певний порядок у понятійний ряд: “держава — історичний тип держави —- історичний тип форми держави — історичний тип форм Державного правління”, де термін “республіка”, виходячи зі свого первинного змісту, в цій понятійно-категоріальній ієрархії посідає більш високу, ніж раніше, сходинку.

З огляду на викладене, вважаємо за доцільне визначити два •сторичні типи” форм державного правління — монархію та поліархію. Ці доктринальні поняття займають верхню сходинку в класифікаційній схемі форм державного правління і є вихідними виділення в межах зазначених типів шляхом уже “простої” (нижчого, ніж типологія, рівня. — С.Б.) класифікації їх видів та підвидів.