4.1. Поняття поліархії

Поліархія як форма державного правління, що прийшла на зміну монархії, є результатом тих кардинальних перетворень, які ^ГІІД упливом нерозривно пов’язаних між собою соціально- економічних, політичних та ідеологічних процесів відбулися в ^сУспільстві й державі на рубежі Нового часу.

середньовіччя, буржуа, за характером своєї праці, втрачає тісний зв’язок зі своїм станом і відчуває себе частиною більшої спільноти — класу чи нації. Будучи головною зацікавленою верствою руху за зрівняння свобод, особистої та майнової недоторканності, третій стан, по суті, очолив рух до безстанового (громадянського) суспільства.

По-друге, індустріалізація — використання у виробництві машин, початок якому поклав промисловий переворот в Англії у другій половині XVIΠ ст. і яке постійно зростає. Перехід від мануфактури до промислового виробництва, де на машини припадала основна робота, означав вирішальну зміну передумов виробництва різних товарів. Люди західної цивілізації — піонери в різних галузях промислового прогресу — починають бути все менш залежними від природи. Людина нової епохи вже інакше дивиться на суспільство й природу, вважаючи, що їх можливо і навіть бажано контролювати й видозмінювати.

По-третє, поширення нових суспільно-політичних ідей, котрі об’єктивно обґрунтовували неминучість становлення нового суспільства, його передбачувані основи. Спочатку такі ідеї втілювалися в релігійні форми, що було природно для теоретичних учень, які з’явилися ще за часів феодалізму з його панівним релігійним світоглядом. Але вже у XVHI столітті антифеодальна ідеологія набуває світського характеру.

По-четверте, демократизація політичного життя. Завдяки ідеям мислителів принципово іншим стає ставлення до державної влади: вона позбавляється в очах людей божественної санкції, її сприймають раціонально, про неї судять за результатами більш- менш вдалих дій тих, кому суспільство доручило правління. Не випадково епоха Нового часу — це епоха революцій, свідомих спроб насильницьким шляхом перевлаштувати світ.

Усі ці передумови сприяли появі соціального ідеалу нового суспільства — суспільства, де людина визнається вищою соціальною цінністю, враховується й забезпечується здійснення різноманітних інтересів індивідів та соціальних груп, гарантується економічна, політична й ідеологічна свобода громадян та їх об’єднань. Цей ідеал став основним змістом нової епохи, котру цілком справедливо називають епохою громадянського суспільства.

Громадянське суспільство зумовило появу якісно нового типу держави, сутність і форми якого безпосередньо залежали від рівня розвитку сформованих у громадянському суспільстві відносин. На зміну “поліцейській державі”, що характеризувалася всеохопною регламентацію суспільного життя, загальним державним контролем за населенням та найширшими повноваженнями адміністративно- поліцейських органів, котрі мали право й можливості безмежно втручатися в життя людей, приходить “правова держава”, змістом і призначенням якої були захист прав людини, як “природних й невід’ємних”.

Монократичну форму держави з її монархічною формою правління, імперіальною формою державно-територіального устрою та абсолютистською формою політичного режиму змінює полікратична форма з демократичним режимом, федеративною формою державно-територіального устрою та поліархичною формою правління.

Поява поліархії, де формування й функціонування складових її органів засноване на тих чи інших демократичних засадах, мала під собою соціально-економічні (ринкову економіку, засновану на приватній власності, нову соціальну структуру суспільства тощо) та Духовні основи. Серед останніх, за словами І. Іль'їна, Республіканська правосвідомість, котра грунтується на таких нових Уявленнях, як: 1) розчинення власного начала та влади в колективі; 2) культ рівності; 3) утилітарно-розумове сприйняття влади; 4) людське волевиявлення вище за долю та природу; 5) держава є ^β∏ΓbHHM конгломератом, зрівняльним всезмішуванням ; 6) пафос гарантії проти глави держави; 7) пафос обрання бажаного;

' ^нтробіжність; 9) тяжіння до диференційованої дискретності, явтомізму; 10) культ незалежності; 11) культ особистого успіху;

) стихія конкурентности 13) механічне сприйняття державності;

14) культ новаторства; 15) вибагливість політичної сили судження; 16) особиста згода, ініціатива; 17) автономія, невизнання авторитетів; 18) пафос договору, домовленості; 19) координація, вибори; 20) держава є корпорацією^3δ9.

З огляду на це слід підкреслити, що, на відміну від монархії, яка виникла ірраціонально, на базі практичного досвіду, поява протилежної їй форми державного правління в громадянському суспільстві була підготовлена попередньою суспільно-політичною думкою. Вона, виходячи з принципу формальної рівності людей (неприпустимого для колишнього суспільства), підготувала суспільну свідомість до раціонального сприйняття державної влади, представником котрої може стати будь-який громадянин, створила різні моделі її деконцентрації, засновані на принципові поділу влади та їх балансу через систему стримувань та противаг. Саме визнання й практичне втілення цього принципу в державне життя спричинило кардинальний переворот у структурно-інституці- ональній системі вищих органів державної влади, результатом якого став перехід від правління одного (μovoς) органу' до правління взаємопов’язаних між собою багатьох (poλι) вищих державних органів.

Для нового поліархічного типу форми державного правління, який поступово формувався упродовж усього ’періоду громадянського суспільства, характерними стали такі типові риси (ознаки).

!.Джерелом верховної влади (суверенітету) і, відповідно, поліархічної форми правління, є не один (μovoς), а багато (poλι) суб’єктів державного спілкування, які безпосередньо або опосередковано беруть участь у формуванні всіх складових інституцій форми правління — вищих органів влади. Це відображено у виборчому праві, характерною рисою еволюції котрого була боротьба за конституційне закріплення та впровад­ження у практику демократичних принципів участі громадян У формуванні відповідних органів влади.

Найбільш гостра боротьба точилася за втілення в політичне життя принципів загального й рівного виборчого права. U⁸ боротьба велася передусім за наділення виборчими правами жінок. Незважаючи на те, що усунення жінок від участі у виборах явно проблеми історії, теорії, практики суперечило принципам громадянського суспільства (рівності громадян), усвідомлення необхідності юридичного оформлення та практичного надання їм такого права відбувалося з труднощами. Спочатку (за поодинокими винятками революційних часів) жінок стали допускати до виборів нижчого рівня: у Норвегії, Франції — до виборів в училищні ради; в Англії їх почали обирати до місцевих органів, на кінець XIX ст. право участі у виборах на рівні штатів отримали жінки в США. У той же час (1893 р.), по суті, у межах усієї країни, право голосу жінкам було надано в Новій Зеландії. Услід за нею, на початку XX ст. право брати участь у виборах за жінками визнала Австралія, а на європейському континенті — Норвегія та Фінляндія, причому у двох останніх країнах жінки могли не тільки голосувати, а й балотуватися на виборах.

Після Першої світової війни почався процес відповідного розширення виборчого корпусу і в інших країнах. Він був досить тривалим й для багатьох розвинутих країн завершився лише після Другої світової війни.

Майновий ценз, що спирався на пропоновану теоретиками ХУШ ст. концепцію виборчої дієздатності, домінував у виборчому праві Європи та Америки до середини XEX ст. В Іспанії, Бельгії, Нідерландах та інших державах умовою активного виборчого права був визначений податок; в Угорщині — право власності на будинок (принаймні з трьома кімнатами); в Італії — прибуток, сплата за квартиру та вміння читати й писати; у Португалії й Бразилії — прибуток тощо. На основі майнового цензу була побудована так звана куріальна виборча система, що її запровадили в себе Прусія, Румунія, Росія, Саксонія та інші держави. Сам О. Бісмарк визнавав, ^uχo “в жодній державі не придумано більш безглуздого й Жалюгідного виборчого закону, ніж у Пруссії” ³⁷°. Однак з другої ^п°ловини ХЕХ ст. загальна картина почала змінюватися. У XX ст. °бмеження майнового характеру були поступово скасовані або ^3веДені до мінімуму (з розвинених країн використовується в Бельгії ^,zyw кандидатів у сенатори).

Стосовно вікового цензу для активного виборчого права слід зазначити, що спочатку в більшості європейських країн відповідний віковий ценз становив 21-25 років. Це залишало за межами виборчого процесу молодь — численний і найбільш політично активний прошарок населення. Тільки в другій половині XX ст. динаміка суспільно-політичного життя привела до змін у цій сфері, коли віковий ценз у 18 років майже повсюдно був закріплений у законодавствах.

На сьогодні в різних країнах існують різне виборче законодавство: одні з них менш, інші більш демократичні, але незмінним залишається той факт, що народ так чи інакше має право брати участь у формуванні органів державної влади, є її полісуб’єктним джерелом.

2. Вищі державні органи влади в поліархії, за поодинокими винятками, обираються на певний термін, тобто реалізується принцип змінюваності. Він був уведений на зорі становлення держави нового типу як антитеза монархічному спадковому принципові, як перешкода на шляху можливої узурпації влади з боку якогось державного органу або посадової особи. Формально- юридичне закріплення терміну повноважень державного органу, однак, не слід абсолютизувати. Якщо для парламентів принцип змінюваності не є стійкою практикою, то стосовно глав держав — президентів — цього не можна сказати. Історії відомі випадки, коли цей принцип не був закріплений в Конституції, а президент жодного разу не обирався більше двох разів (США, починаючи з Дж. Вашингтона і до Ф.Д. Рузвельта, сучасна Франція) і гіавпаки, коли цей конституційно закріплений принцип не “заважає” президентам “обиратися” необмежену кількість разів (держави Середньої Азії, деякі країни Африки). Тобто формально-юридичне закріплення цього принципу ще не гарантує реальної змінюваності тієї чи іншої особи на президентській посаді: гарантією цього може слугувати лише стійка політична й правова культура населення, демократичний політичний режим.

3. Поліархія як система влади — це полісистема, ш° складається з певного конкретного переліку державних інституцій- Якщо для монархії вказівка на “органи верховної влади” відображає зміст самої владної системи, то для поліархії це недостатньо, оскільки її структурно-інституціональна система, що базується на принципі поділу влади, складається з кількох автономних органів, котрі взаємодіють між собою на основі системи стримувань і противаг.

Які ж вищі органи державної влади є структурними елементами поліархії? Аналіз дефініцій форми державного правління свідчить, що стосовно складу цієї владної системи серед дослідників немає єдності. Загалом можна виділити дві основні позиції: одні автори (їх більшість) вважають структурними її елементами “вищі органи держави, вищі державні інститути, державні органи тощо”, інші (в Україні це насамперед В. Шаповал, А. Георгіца, а в Росії — автори багатотомного видання з “Конституційного права зарубіжних країн” за редакцією Б. Страшуна)³⁷¹ стверджують, що структурними елементами форми державного правління виступають тільки вищі органи законодавчої й виконавчої влади (С. Кашкін) або ж ті органи, що співвідносяться з законодавчою та виконавчою владою (В. Шаповал, А. Георгіца).

Ми вважаємо, що обидві точки зори є слушними, але все залежить від того, у якому контексті вони використовуються. Узагальнювальне поняття “вищі органи держави” відображає зміст форми державного правління всього історичного періоду існування державно-організованого суспільства й має застосуватися теоретиками держави, більш конкретне — “вищі органи законодавчої й виконавчої влади” повинно бути характерним для конституціоналістів, позаяк відображає зміст форми державного правління певного історичного періоду — періоду громадянського суспільства (сучасності). Оскільки тип форми державного правління цього історичного періоду ми визначаємо як поліархію, то її системними владними елементами будуть, як справедливо Означають С. Кашкін, В. Шаповал та А.Георгіца (на жаль, з конституціоналістів лише вони. — С.Б.), вищі органи законодавчої та виконавчої влади.

Дехто з учених (В. Чиркін) схиляється до думки, що елементом Форми правління є також судова влада. Ми її не поділяємо, тому що ^сУДові органи, на нашу думку, є структурними елементами іншої складової форми держави — форми політичного режиму, який ^ЧеРез методи та засоби реалізації здійснення політичної влади

“визначає” політико-практичний характер (демократичний, недемократичний тощо) динамічний зміст цієї влади, у той час як форма правління дає уявлення про її “інституціонально- юридичний” стан (монархічна, президентська, парламентська тощо). Судова влада, безперечно, впливає на форму державного правління, але цей уплив непрямий, і зумовлений він взаємовідносинами між законодавчими, виконавчими та судовими органами, що у свою чергу визначаються системними зв’язками загальної форми держави. Тобто, на відміну від єдиновладної монархії, поліархія обов’язково є багато(полі)владною системою, котра складається з вищих органів законодавчої й виконавчої влади, а точніше, з такої тріади політичних інститутів, як інститут парламенту, інститут глави держави та інститут уряду.

Парламент (хоч і бере свій початок ще з часів середньовіччя, Англія, 1265 р.) — це явище, нехарактерне для станово-кастового суспільства. Повсюдним упровадженням парламентів як вищих органів державної влади характеризується епоха громадянського суспільства, коли з практичним утіленням ідей народного представництва в писаних конституціях кінця XVIII ст. закладаються основи сучасного парламентаризму. Виборчі закони, котрі приймалися в XIX - першій половині XX ст., створили правове підґрунтя для регулювання виборів членів вищи:; представницьких органів. У багатьох державах парламент стає єдиним джерелом законодавства, тільки йому належить право прийняття законів. У цей період формуються парламентські інститути — законодавчий процес, статус депутатів, взаємини з виконавчою владою, партіями та пресою. Парламенти здобувають право на законодавчу ініціативу, право внесення поправок до урядових законопроектів, контролю над урядом; узаконюється гласність парламентських слухань та невідповідальність депутатів за критику уряду.

Але не скрізь парламентам вдається завоювати й зберегти своє високе становище в системі органів державної влади. У першій половині XX ст. (у 20-30-хрр.) простежується піднесення ролі виконавчої влади в державному механізмі. Основною причиною цього став тоталітаризм, котрий проявлявся то у формі державності фашистського типу, то у формі соціалістичної держави. Це супроводжувалося зниженням можливостей парламентів у сфері здійснення державної влади.

У повоєнні роки ідеї й практика парламентаризму знову привернули до себе увагу. Зацікавлені у збереженні іміджу представницьких органів та сталості всього державного механізму в цілому, правлячі кола багатьох країн вдалися до конституційних та відповідних парламентських реформ. На основі оновленого конституційного законодавства суттєвого реформування зазнали парламенти багатьох країн: у деяких із них виникли нові парламентські структури — спеціальні комісії з контролю, парламентські вповноважені з прав людини, лічильні або рахункові палати тощо. Законодавча діяльність парламентів набула змісту правової домінанти, зросла їх роль у здійсненні установчих, контрольних, фінансово-бюджетних та інших функцій ³

Поряд із парламентом помітне місце серед інститутів верховної влади — елементів поліархічної форми правління — посідають органи виконавчої влади, котрі, порівняно з законодавчими, мають більш тривалу історію.

Найстарішим у системі органів виконавчої влади є інститут глави держави. Його генеза глибоко пов’язана з феодалізмом, стародавніми часами й навіть додержавшім періодом, коли суспільством керував вождь, лідер, найавторитетніша особа. З виникненням та розвитком буржуазної держави інститут глави держави зазнає значних змін. Якщо в середньовіччі та в більш ранні часи главою держави найчастіше виступав монарх (фараон, раджа, цар, король, імператор та ін.), то саме з виникненням демократичних тенденцій у суспільстві, ідеї поділу влади, народного суверенітету з’являється інститут обраного глави держави — президента. Уперше він був запроваджений у США, згодом — у деяких Латиноамериканських країнах, і лише потім у Європі, де посада президента як глави держави стала загальним явищем тільки після Першої світової війни.

Після Другої світової війни, коли кількість держав з обраним главою держави нараховує біля ¾ від загальної кількості країн світу, посада президента, можна сказати, стає всесвітнім явищем. Обрання глави держави безпосередньо або опосередковано народом, чітко встановлений перелік повноважень і термін °бійняття посади (від 3 до 7 років) робить цей інститут значним

досягненням у демократизації суспільства з початку його виникнення ³⁷³. Але водночас не можна вважати менш демократичним явищем своєрідний антипод президента — спадкового главу держави. Правовий і фактичний статус колишнього монарха в епоху громадянського суспільства суттєво змінився: у всіх демократичних країнах він перетворився на формального главу держави, а реальна влада сконцентрована в руках прем’єр-міністрів, урядів та парламентів, в інших монархи зберігають функції виконавчої влади, проте в цьому певного мірою вони обмежені парламентами, і лише в деяких країнах Близького Сходу та Африки глави держави зберегли за собою монархічну (абсолютну) владу.

Становлення інституту урядової влади значно відрізнялося від інших гілок влади ³⁷⁴. Ще з найдавніших часів існували органи управління державними справами, реалізації державної влади, але їй навіть не надавали значення окремої гілки державної влади. Тільки з упровадженням ідеї поділу влади виконавча, що з нею асоціюється урядова влада, відокремлюється від законодавчої та судової, а в деяких випадках і від глави держави. У системі елементів форми поліархічного правління урядова влада відіграє функціональну роль, оскільки саме вона виступає “реалізатором” правління в державі. Для цього вона має, на відміну від парламенту та глави держави, реальну силу в особі її економічних, політичних, збройних та інших структур. Але ця сила, як показує досвід колишньої епохи, може бути використана в інтересах певних осіб або кіл. Щоб цього не сталося, урядова влада поставлена під контроль інших органів влади, перед котрими вона несе • • • 375

відповідальність.

4. Відповідальність органів влади — системних елементів форми державного правління — ще одна типова риса поліархії- II^я відповідальність має насамперед політичний характер і може виражатися в таких діях, як дострокове відкликання (депутата), імпічмент (президента), відставка (уряду, міністрів), розпуск парламенту тощо. Чіткий розподіл компетенції між державним»¹ органами дозволяє встановити, на якій ділянці державного механізму відбувся збій у роботі й де потрібно замінити ту чи іншу посадову особу.

5. Правління в поліархічній державі, на противагу монархії, є результатом колективних дій зазначених вище органів влади. Рішення, прийняті ними, як правило, шляхом голосування — у більшості випадків довго готуються, обговорюються за відповідною процедурою, проходять експертизу, іноді перевіряються в експериментальному порядку.

6. Поліархія як система влади є передусім правовою конструкцією. Більше того, ця конструкція є конституційно- правовою, оскільки як одна з найважливіших структурно- інституціональних систем держави закріплена на рівні конституції. З іншого боку, поліархія як владна система — це система політична. Тобто в ідеалі поліархія має бути правовою та політичною конструкцією, де формально-правовий та політико- практичний компонент повністю збігатимуться. Але, на відміну від монархії, де проблема розриву політичної та формально-юридичної структури влади взагалі не поставала, оскільки і перше і друге залежало від монарха, сучасна поліархія в цьому плані характеризується певним дуалізмом. Мова йде про те, що вона має Дві сторони (грані): “правову (конституційну) форму” — стійку, що була закріплена в конституційних нормах, інституціональну систему влади, зміст котрої визначається порядком формування, правовим статусом, принципами організації та взаємодії вищих органів законодавчої й виконавчої влади, та “політичну форму ” — сукупність функціональних взаємовідносин відповідних суб’єктів влади, які здійснюють реальне (практичне) правління в державі.

Спираючись на головні з наведених ознак і на ті, що ^КаРДинально різнять її з монархією, ми дійшли висновку, що Поліархія — це спосіб вираження сутності держави епохи громадянського суспільства, який відображається у правово- політичній системі вищих законодавчих та виконавчих органів ^β^a∂u, організація й функціонування котрої ґрунтується на прчнцищ поділу влади та відповідній системі стримувань і ⁿP°ntueas.