§ 2. Види, способи і типи правового регулювання

За допомогою правового регулювання відносини між суб’єктами набувають певної форми, саме через норми права держава встанов­лює міру можливої та дозволеної їх поведінки у взаємодії між собою.

За «обсягом» суспільних відносин, на які поширюється правове регулювання, серед його видів розрізняють нормативне (загальне) та індивідуальне правове регулювання.

Нормативне регулювання — це упорядкування поведінки людей за допомогою нормативно-правових актів, розрахованих на їх багато­разове застосування за наявності передбачених ними обставин. Тобто обсяг суспільних відносин, на які поширюється нормативно-правове регулювання, є кількісно невизначеним.

Індивідуальне регулювання — це упорядкування поведінки лю­дей за допомогою правозастосовних актів, тобто індивідуальних рі­шень, розрахованих на одну конкретну юридичну ситуацію.

Нормативне та індивідуальне регулювання є взаємозалежними в силу того, що:

— нормативне регулювання покликане забезпечити єдиний по­рядок і стабільність правового регулювання;

— індивідуальне регулювання покликане забезпечити врахуван­ня конкретних обставин, специфіку певної юридичної ситуації.

Нормативне та індивідуальне правове регулювання здійснюється за допомогою низки способів. Способи правового регулювання — складові елементи упорядковуваних правовими нормами суспільних відносин: дозволи, зобов’язання і заборони.

Дозвіл — це надання особі права на здійснення власних активних дій або на утримання від них («роби так, як вважаєш за потрібне»). Прикладом здійснення правового регулювання за допомогою цього способу може бути будь-яка правова норма, що надає суб’єкту право на одержання тих чи інших соціальних благ. Дозволи превалюють в галузях приватного права.

Зобов’язання — це покладення на особу обов’язку активної по­ведінки («роби тільки так») (наприклад, обов’язок забезпечення об­винуваченому права на захист).

Заборона — це покладення на особу обов’язку утримуватися від вчинення дій певного роду («не роби так») (наприклад, заборона пропаганди війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі тощо).

Зобов’язання і заборони переважають в галузях публічного права.

Усі способи правового регулювання пов’язані із суб’єктивними правами. При дозволі суб’єктивне право утворює зміст даного спо­собу правового регулювання. При зобов’язанні та забороні право вимоги належить іншим особам. Його призначення — забезпечити виконання активного (зобов’язання) або пасивного (заборони) юри­дичного обов’язку.

Способи правового регулювання з більшою ефективністю дося­гають своєї мети лише в тісному взаємозв’язку один з одним. Дозво­ляння особі певної поведінки буде реальним за наявності обов’язку в інших осіб задовольнити потреби, що виникли у цьому зв’язку в пра­вомочної особи.

Крім способів правового регулювання виділяють також його типи (режими).

Тип правового регулювання — це особливий порядок правового регулювання, що виражається у певному поєднанні способів (дозво­лянь і заборон) і створює стан більшого або меншого сприяння для задоволення інтересів суб’єкта права. Тип правового регулювання встановлює тип правового режиму.

Розрізняють два типи правового регулювання:

1) загальнодозвільний — тип правового регулювання, що ґрунту­ється на загальному дозволянні, у межах якого закон встанов­лює заборони на здійснення конкретних дій. Сутність загаль- нодозвільного режиму виражається принципом: «дозволено все, що не заборонено законом». За цим типом правового ре­гулювання формуються цивільні, трудові, сімейні, житлові та інші правовідносини (наприклад, особа має право укладати будь-які угоди, за винятком тих обмежень, що передбачені у законі);

2) спеціально-дозвільний — тип правового регулювання, що ґрун­тується на загальній забороні, у рамках якої закон встановлює конкретні дозволи. Сутність спеціально-дозвільного режиму виражається принципом: «заборонено все, окрім дозволеного законом». За цим типом правового регулювання встановлю­ються правові статуси та функції посадових осіб і державних службовців (наприклад, суд у вже вирішеній кримінальній справі має право знову повернутися до неї лише у випадках, прямо передбачених у законі).