§ 2. Мажоритарна виборча система. ії види і типи

Влада — це наркотик, без якого політики не можуть жити, і який вони купують у виборців за гроші самих виборців.

Річард Нідем

Історично першою виникла мажоритарна виборча система, яка базується на принципі, за якого обраними вважаються ті кандидати, які одержали передбачену законом більшість голосів виборців виборчого округу, в якому вони балотувалися; решта ж кандидатів вважаються необраними.

У світовій практиці застосовуються уніномінальні мажоритарні системи, за якими вибори проводяться по одномандатних виборчих округах, і поліномінальні — з багатомандатними округами.

Уніномінальна мажоритарна система має три різновиди: система відносної, абсолютної та кваліфікованої більшості.

Мажоритарна система абсолютної більшості (французька модель) передбачає, що обраним вважається той кандидат, який набрав більше половини (50 % + 1 голос) голосів виборців у відповідному виборчому окрузі. Така система сьогодні застосовується досить рідко, адже, як правило, вимагає проведення другого туру голосування, до участі в якому допускаються два кандидати, які набирають найбільшу кількість голосів виборців у першому турі.

Таким чином, за системи абсолютної більшості вибори найчастіше всього здійснюються у два тури. Перемогу вже у першому турі забезпечує одержання підтримки понад половини виборців. Другий тур голосування може відбуватися як повторно по всіх кандидатурах, так і по двох, які набрали відносну більшість голосів. Переможцем у другому турі здебільшого визначається кандидат, котрий одержав відносну більшість голосів. При застосуванні цієї системи, як правило, є обов’язковим нижній поріг участі виборців у голосуванні. Якщо його не досягнуто, вибори вважаються недійсними чи такими, що не відбулися. Також іноді встановлюють мінімум кількості голосів, набрання яких у другому турі є неодмінною умовою обрання кандидата.

Головним недоліком мажоритарної системи абсолютної більшості є певна нерезультативність виборів. Найчастіше всього це помітно за великої конкуренції кандидатів. Нерезультативність системи вже у першому турі долається способом альтернативного голосування (преференційне або абсолютне), за якого виборці голосують за одного кандидата, але вказують при цьому порядок своїх переваг для інших. Таке голосування та бюлетень, який використовується при цьому, інколи називають ординальним (на відміну від категоричного голосування, за якого виборець має право обрати лише одну партію чи одного кандидата з числа тих, що претендують на певну посаду). Якщо жоден з кандидатів не отримує абсолютної більшості при першому підрахунку (жоден з кандидатів не став першою перевагою для більш ніж 50 % виборців), то той, хто отримав найменшу кількість голосів, виключається зі списку. Отримані ним голоси передаються кандидатам, виділеним відповідними виборцями в якості других переваг. Цей перерозподіл голосів у відповідності з альтернативними перевагами продовжується доти, поки один з кандидатів не набере абсолютної більшості голосів. Така система запроваджена в Австралії при виборах Палати представників (нижньої палати австралійського парламенту).

Поширенішою є мажоритарна система відносної більшості (англійська модель), за якої обраним вважається кандидат, який одержав кількість голосів виборців більшу, ніж кожен з інших кандидатів, взятих окремо. При цій системі поріг виборчої активності, як правило, не

встановлюється, тож обраним може стати кандидат, який одержав відносну більшість голосів, що належать абсолютній меншості виборців.

За системи відносної більшості вибори проводяться в один тур, переможцем у кожному одномандатному окрузі стає кандидат, який зібрав більше голосів, ніж кожен з його противників. Голоси, подані за переможених кандидатів, не враховуються. За умов однакової кількості набраних голосів двома або більше кандидатами, що буває дуже рідко, законодавством традиційно використовується процедура жеребкування.

До числа позитивних властивостей системи відносної більшості можна віднести те, що в ній закладені можливості формування стабільного та ефективно діючого уряду. Вона дозволяє великим, добре організованим політичним партіям легко перемагати на виборах та створювати однопартійні уряди. Разом з тим основним недоліком цієї моделі є те, що за такої системи виявляється значна диспропорція між набраними голосами і отриманими мандатами.

Мажоритарна система кваліфікованої більшості (змішана модель) передбачає, що для обрання кандидату необхідно набрати більше половини голосів виборців, і більше, аніж інші кандидати (2/3, 3/4 від загального числа поданих голосів). У зв’язку зі складністю одержання такої кількості голосів ця система на практиці застосовується дуже рідко.

Поліномінальні (напівпропорційні) мажоритарні виборчі системи, головною метою яких є пом’якшення ступеня непропорційності представництва, також мають свої різновиди. Найпростішим з них є система простої більшості голосів. Відповідно до цієї системи кандидат, який здобув більшість голосів, і стає переможцем, незалежно від того, який відсоток склали виборці, що за нього проголосували. Подібна система практикується в 1/3 країн, включаючи США, Індію, Сполучене Королівство і більшість колишніх британських домініонів, політична система яких після здобуття незалежності склалася за Вестмінстерсь- кою моделлю організації влади.

Країни, де існує подібна система, навіть не намагаються зрівняти кількість одержаних голосів і депутатських місць у парламенті. Відповідно, в державах з двопартійною системою, наприклад у Великій Британії, партія, що програла, отримує дуже мало мандатів, непропорційно до завойованих нею голосів. Було, щоправда, два випадки, коли партія, яка здобула там найбільшу кількість голосів, одержала менше місць в парламенті, ніж партія, що йшла за нею.

Привабливими рисами цієї системи є можливість сформувати єдиний і сильний уряд, а також реальність існування прямого зв’язку між виборцями та народними обранцями. Хоча в деяких країнах, зокрема, у Новій Зеландії, від цієї системи відмовилися по причині несправедливості по відношенню до незначних партій і спільнот, волевиявлення яких на практиці втрачається.

Ще одним різновидом мажоритарної виборчої системи є так зване альтернативне голосування. Система альтернативного голосування також не може гарантувати відповідності одержаних партією голосів і місць в парламенті для її членів та дійсно призводить, часом, до приголомшливих результатів. Однак це одна з найбільш справедливих систем голосування.

Від кожного виборчого округу має бути висунутий один депутат; виборець обирає кандидата і ставить цифру «1» напроти його прізвища в бюлетені. При бажанні виборець ставить цифру «2» навпроти прізвища кандидата, якого він би обрав в другу чергу і та ін., але це не обов’язково. Потім підраховуються голоси, відмічені цифрою «1», і будь-який кандидат, що набрав понад 50 % голосів, автоматично стає переможцем. Якщо жоден з кандидатів не набрав понад 50 % голосів, то його кандидатура виключається, і із тих бюлетенів, де навпроти його прізвища стоїть цифра «1», обираються прізвища з цифрою «2», і ці голоси також поширюються серед кандидатів, які залишилися. Цей процес продовжується доти, доки хоча б один із кандидатів не досягне результату «50 %+1голос».

Головним недоліком системи альтернативного голосування є те, що воно побудоване на компромісах і може призвести до непередбачених наслідків; іноді переможцем виявляється той кандидат, за якого спершу проголосувала найменша кількість людей. Сьогодні лише Австралія використовує таку виборчу систему. Вперше вона була уведена в 1919 році. Вона справила незначний вплив на партійну систему, яка являла собою міцний двопартійний конгломерат, а індекс її пропорційності (87 %) мало відрізняється від індексів, зареєстрованих в країнах із системою простої більшості. Однак на загальних виборах, що відбулися в 1998 році, вийшло так, що екстремістська партія, що здобула підтримку 8 % голосів виборців, не одержала жодного місця у парламенті.

Близькою до альтернативного голосування є система перебалотування. Якщо в першому турі жоден з кандидатів не набирає 50 % голосів, то далі проводиться другий тур, але з числа учасників виключається кандидат, що отримав найменшу підтримку. Правила, що визначають право на участь у перебалотуванні, значно варіюються. У Франції, де подібна система використовується на виборах в Національну асамблею, кандидати, що здобули підтримку принаймні 12,5 % виборців, мають право взяти участь у перебалотуванні. І той кандидат, який у другому турі отримує більшість голосів, оголошується переможцем. У Франції під час президентських виборів в перебалотуванні можуть взяти участь лише два кандидати з більшою кількістю голосів. Ця умова є гарантом того, що президент обирається більшістю голосів і користується підтримкою населення.

В цілому для досягнення більшої пропорційності система перебалотування працює гірше, аніж альтернативне голосування і навіть система простої більшості, її індекс пропорційності складає 81 % (за результатами виборів до французького парламенту). До того ж вона є дорожчою для держбюджету. Однак ця система використовується для того, щоб створити більш упорядковану і цілеспрямовану партійну систему. До парламенту не повинні входити кілька партій, що є суперниками між собою, які то входять до коаліції, то виходять з її складу, і щораз відмовляються брати участь у перебалотуванні; партії, що набирали меншу кількість голосів, також погоджувалися зняти висунуті ними кандидатури з другого туру, а перший тур вони ефективно використовували для розподілу голосів не на користь своїх суперників.

Сьогодні система перебалотування використовується у 25 країнах, зокрема в Болгарії, Кіпрі та Еквадорі. У порівнянні із системою простої більшості, і перебалотування, і альтернативне голосування більшою мірою сприяють формуванню союзів між дрібними і значними партіями і просто між малочисельними партіями. Такі альянси збільшують їх шанс на успіх. Система більшості голосів спрямована на те, щоби ефективний уряд завжди повертався до влади; домінуюче місце у ньому звичайно займає одна партія. Основним завданням пропорційних виборчих систем є, навпаки, створення такого уряду, партійний, соціальний і етнічний склад якого відображав би реальну ситуацію в країні і максимально задовольняв бажання виборців.

Специфічною модифікацією мажоритарної виборчої системи є американська система виборів президента. Для неї характерно те, що виборці обирають свого президента не прямо, а через колегії виборщи- ків. Кандидатів у члени колегії висувають єдиним списком комітети політичних партій з усіх 50 штатів. Кількість колегій виборщиків дорівнює кількості сенаторів і членів палати представників Конгресу США, обраних з відповідного штату. У день президентських виборів виборці голосують за членів колегії виборщиків від тієї чи іншої політичної партії. На заключному етапі колегії виборщиків віддають свої голоси персонально за кандидатів у президенти та віце-президенти. Самі ж кандидати визначаються на передвиборах, так званих «прайме- різ», що передують власне виборам і проводяться кожною з політичних партій, яка прагне висунути свого єдиного кандидата безпосередньо на президентських виборах.

Проаналізувавши типи і різновиди мажоритарної моделі виборів, визначимо тепер її загальні переваги і недоліки. До числа переваг мажоритарної системи зазвичай відносять:

1) відносно простий шлях формування уряду і його значну стабільність. Це досягається за рахунок розподілу депутатських мандатів здебільшого серед великих партій, відсівання дрібних партій, які не в змозі забезпечити своїм кандидатам більшість у виборчих округах, а також спонукання партій до створення коаліцій чи злиття (блокування) ще до початку виборів. Ця виборча система спрямована на утворення дієвої парламентської більшості, тобто на створення умов для формування уряду, який був би солідарно відповідальним за свої дії і ефективно провадив у життя державну політику, визначену парламентом;

2) формування стійких зв’язків між виборцями та депутатами. Оскільки депутатів безпосередньо обирають громадяни відповідного округу і звичайно ж депутати розраховують на своє переобрання, то вони й орієнтуються більше на свій електорат, який за таких умов краще знає депутатів, ніж коли їх обирають за загальним партійним списком при пропорційній системі. Саме так обраний депутат зможе більше займатися проблемами виборців, а також брати на себе роль їхнього захисника. Але саме тут може виникнути й велика небезпека, адже в діяльності такого депутата інтереси свого округу можуть вступати в гостре протиріччя із загальнодержавними інтересами.

Мажоритарна виборча система має і чимало вад. Вона багато в чому спотворює реальну картину переваг і волю виборців, не відображає реальної розстановки політичних сил в країні. При ній можлива ситуація, за якої партія, що користується меншою підтримкою виборців, здобуде перемогу над партією, яка одержала в цілому по країні більшість голосів. Це може бути досягнуто за рахунок різного ступеня концентрації у виборчих округах прихильників різних партій. Власне, головний аргумент супротивників мажоритарного представництва завжди полягав і полягає у тому, що воно ігнорує меншість. Так викривляється реальне співвідношення політичних сил і не забезпечується адекватне представництво. Це відбувається тому, що кількість одержаних мандатів залежить не стільки від кількості зібраних голосів, скільки від того, як саме розподілено ці голоси по округах.

Безпосередня залежність результатів виборів від розподілу виборців по округах створює небезпеку маніпулювання голосами за допомогою тенденційного формування виборчих округів. Така практика перекручування волі виборців одержала назву «джеримендеринг». Для наочності розглянемо таку ситуацію. Скажімо, маємо три виборчі округи по 100 000 виборців у кожному. У них балотуються кандидати від партій А, Б і В. Ставиться мета: послабити партію А і зміцнити партію Б за її рахунок. Для цього створюється виборчий округ 1, де партія А має незаперечну перевагу. Вибори в окрузі 1 дають такі результати: кандидат партії А одержує 90 000 голосів, кандидат партії Б — 2 000 голосів, кандидат партії В — 8 000 голосів. В округах 2 і 3 перемагає кандидат від партії Б, який набирає в них по 34 000 голосів, а кандидати від партій А і В — по 33 000 голосів відповідно. У результаті партія А, зібравши в трьох округах 156 000 голосів, одержує одне місце в парламенті, партія Б, зібравши 70 000 голосів, але перемі- гши у двох виборчих округах з трьох, одержує два місця в представницькому органі, а партія В, зібравши 74 000 голосів, але не здобувши переконливої перемоги в жодному з трьох округів, не матиме ні одного місця в парламенті. Таким чином, мажоритарна виборча система уможливлює ситуацію, коли значне число виборців залишається без свого фактичного представника в законодавчому органі, а партія, яка завоювала голосів менше, ніж конкурент, одержує значну частину місць у парламенті.

В Україні мажоритарна виборча система застосовується на президентських виборах, а також виборах депутатів сільських і селищних рад та виборах сільських, селищних і міських голів.