§ 3. Пропорційні виборчі системи. іх види і типи

Політика — це благородне мистецтво здобувати голоси від бідних і гроші на виборчу кампанію від багатих, обіцяючи захистити одних від інших.

Оскар Амерінджер

Пропорційна система голосування вважається найбільш демократичною виборчою системою і здатна більшою мірою, ніж мажоритарна, забезпечувати реалізацію демократичного принципу політичного представництва.

Найпоширеніший формат пропорційної системи інституціоналізує голосування за партійними списками у багатомандатних виборчих округах (загальнонаціональному чи регіональних). Партійні списки в межах цього формату пропорційної системи можуть бути як закритими, так й відкритими. У випадку закритих списків виборці можуть голосувати виключно за список певної партії у цілому і не мають можливості вплинути на порядок розподілу мандатів між кандидатами цього списку (Ізраїль, Іспанія, Португалія тощо). За системи з відкритими списками виборці отримують можливість проголосувати за конкретного кандидата зі списку, а порядок, за яким обираються кандидати, визначається чисельністю голосів, отриманих персонально кожним з них (Чехія, Польща, Австрія, Фінляндія та ін.).

Як граничний варіант наданої виборцям можливості змінювати порядок, в якому кандидати записані у партійному списку, може розглядатися модель панашажу (від фр.

Найбільш оптимальною з точки зору забезпечення пропорційності та якісного представництва вважається конструкція «голосування з індивідуальною передачею голосу» в багатомандатних виборчих округах (Ірландія, Мальта). Стимулом до створення цього формату пропорційної системи (його ще називають квотно-преференційним) було бажання максимізувати ефективність кожного голосу виборця. В технологічному плані це забезпечується специфічною моделлю голосування: виборці відзначають цифрами проти прізвищ кандидатів, в якому порядку за них голосують, ранжуючи таким чином свої особисті переваги. Ранжувальне голосування з подальшою переадресацією голосів, які перевищують розраховану виборчу квоту, запобігає «марнотраті» голосів в обох проблемних для інших форматів пропорційної моделі випадках: й при голосуванні за кандидата, що не має шансів на перемогу, й при голосуванні за кандидата, який має таку підтримку, що кожний новий голос вже є зайвим.

Система голосування з індивідуальною передачею голосу вважається найкращою багатьма експертами, оскільки вона дозволяє виборцям максимально реалізовувати свою свободу вибору, при цьому контроль партійного керівництва майже відсутній. Ця система робить непотрібним «стратегічне голосування». Виборець впевнено може голосувати за кандидата, перемога якого є малоймовірною, не побоюючись того, що його голос буде переданий кандидату, який йому не подобається, бо виборець сам визначає, до кого має перейти його голос.

Також до суто пропорційних виборчих систем вчені відносять так звану «змішану зв ’язану» систему.

У межах «змішаної зв’язаної» системи (Німеччина, Італія, Угорщина, Венесуела) частина депутатів обирається за мажоритарним принципом голосування в одномандатних округах, а інша частина — пропорційним голосуванням за партійними списками. У кожного виборця є два голоси, один з них він віддає за кандидата з округу й один — за партійний список. Місця, отримані від одномандатних округів, часто не є партійними, а отже й пропорційними. Але вважається, що законодавці, обрані в такий спосіб, тісно пов’язані з тією територією, яку вони представляють. У свою чергу та диспропорційність, що виникає через це за результатами голосування в пропорційних округах, компенсується за рахунок додаткових мандатів.

Таким чином, як бачимо, пропорційна виборча система вимагає розподілу депутатських мандатів між політичними партіями (виборчими блоками партій) пропорційно кількості голосів виборців, зібраних кожною з них у межах відповідного виборчого округу. За цією системою кандидати висуваються виключно політичними партіями у вигляді партійних списків і виборці голосують фактично не за окремих кандидатів, а за виборчий список тієї чи іншої партії (виборчого блоку партій) в цілому. Особливістю цієї системи є те, що вона, як правило, передбачає встановлення відсоткового бар’єру, подолання якого є обов’ язковим для партії (виборчого блоку партій), що набуває права на участь у розподілі депутатських мандатів. В Україні такий бар’єр на сьогодні складає три відсотки.

Процес розподілу мандатів починається з вирахування квоти, тобто мінімального числа голосів, одержання яких гарантує партії одне депутатське місце. Кількість депутатських місць дорівнює числу отриманих партією квот: Q (квота) = X (всі подані по округу голоси) / Y (кількість депутатів, які вибираються від округу).

Існує три основні види списків для голосування: тверді (жорсткі) списки, коли голосують за партію в цілому і кандидати одержують мандати в тій послідовності, в якій вони представлені в партійних списках (Іспанія, Португалія, Ізраїль); напівтверді (напівжорсткі) — у цьому випадку мандат обов’язково одержує той кандидат, який очолює партійний список, а розподіл інших мандатів, які партія одержала, здійснюється залежно від кількості голосів, що одержав відповідний кандидат (Італія, Австрія, Швейцарія); вільні (з преференціями) — розподіл усіх депутатських місць відбувається відповідно до преференцій (переваг), відданих безпосередньо виборцями, відповідно до їх політичних уподобань, незалежно від порядкового номера в партійному списку того чи іншого кандидата (Фінляндія, Бельгія, Нідерланди).

Оцінка виборчої системи передбачає врахування багатьох змінних, які можуть по-різному впливати навіть під час двох поспіль виборів, що відбуваються за незмінним виборчим законом. Виборчі системи не можна розглядати як незалежний феномен, вони зазвичай є частиною складного комплексу політичної системи, внаслідок чого постійно зазнають впливів від інших компонентів, рівно, як і самі постійно здійснюють різновекторні впливи.

Оцінка виборчої системи є оцінкою політичних наслідків, які отримує суспільство внаслідок застосування конкретної виборчої системи. Сама оцінка є складним процесом, оскільки, з одного боку, визначення наслідків застосування тієї або іншої системи не є однозначним з точки зору основних політичних акторів. У даному випадку йдеться не лише про відмінні оцінки партією/ями, які пройшли до парламенту, і тими, що не пройшли. Навіть у демократичних країнах Західної Європи ми досить часто зустрічаємося з дебатами щодо оцінки виборчої системи та корекціями виборчого законодавства, в тому числі і змінами виборчих систем, коли в основі лежить аргументація — недосконалості чинної виборчої системи, вини виборчої системи в тих чи інших політичних наслідках.

Досвід проведення виборчих кампаній свідчить, що навіть за умов застосування пропорційної виборчої системи в межах однієї країни співвідношення частки голосів і частки мандатів відрізнятиметься стосовно кожної партії, яка пройшла до парламенту.

Найвищий рівень пропорційності теоретично має дорівнювати 100 відсоткам, відповідно, чим менше буде рівень співвідношення частки голосів і частки мандатів, тим нижчим буде рівень пропорційності. Більшість дослідників виборчих систем погоджуються, що всі без винятку виборчі системи призводять до деформації результатів виборів. Деформація виявлятиметься в тому, що окремі політичні партії матимуть краще представництво, тобто будуть мати більшу частку мандатів, ніж належна їм частка голосів, а інші, навпаки, матимуть гірше представництво.

Рівень пропорційності залежить від розміру виборчого округу. Переважно кордони округів визначають на основі діючих адміністративних одиниць, враховуючи кількість виборців, щоб кожен округ мав приблизно однакову їх кількість. Країни, в яких використовується єдиний загальнонаціональний виборчий округ, мають найкращі умови порівняно з одномандатними та малими і середніми виборчими округами щодо забезпечення пропорційності результатів виборів. Проте результат двох перших пропорційних виборів в Україні засвідчив досить значний рівень диспропорційності, тобто розмір округу в нашому випадку не допоміг зменшити рівень диспропорційності. На наш погляд, ця ситуація зумовлена дією норм закону про вибори, який заклав певну преференцію для великих партій і не запровадив механізмів, які б дозволяли зменшувати диспропорційність результатів виборів.

Таким чином, пропорційна виборча система, на відміну від мажоритарної, краще враховує відповідність між кількістю голосів виборців і кількістю одержаних певною політичною силою мандатів, і виборець тут голосує, як правило, за конкретні політичні платформи, а не за позицію окремих політиків.

Однак пропорційна система має і свої вади. Зокрема:

1) відносно менша стабільність уряду. Відсутність домінуючої політичної партії робить неминучим появу коаліцій, політичні програми яких страждають своєю еклектичністю і невизначеністю, тому що створюються на основі компромісів і узгодження політичних позицій з різними цільовими настановами.

2) безпосередня залежність висування депутатів від позицій партійного апарату, яка може, керуючись своїми вузько груповими інтересами, включати в партійні списки будь-кого, навіть тих, хто взагалі невідомий широкому загалу громадськості. Для того щоб перебороти надмірне дроблення складу парламенту, обмежити можливість проникнення до нього представників вкрай радикальних або малочисельних позасистемних партій, багато країн використовують загороджувальні бар’єри чи застереження, що встановлюють необхідний для одержання депутатських мандатів мінімум голосів. У випадку, якщо партія не долає цей бар’єр, вона не одержує ні одного мандата, а віддані їй голоси виборців розподіляються між партіями, що спромоглися подолати цей бар’єр.

В Україні пропорційна система застосовується на парламентських виборах, а також виборах депутатів міських, районних, районних у містах, обласних рад та депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Сьогодні система пропорційного представництва функціонує в чотирьох основних варіантах.

Партійні списки. Система партійних списків близька до самої ідеї пропорційного представництва, вона розроблена таким чином, що дозволяє повертатися до влади тим депутатам, які виражають дуже широкий спектр суспільних світоглядів. Від кожного виборчого округу, переважно регіонального, а іноді, як у випадку із Нідерландами та Ізраїлем, і національного масштабу, висувається кілька кандидатів. На першому етапі реалізації цієї досить складної системи виборів кожна політична партія, що має намір взяти участь у виборчих перегонах, має подати списки своїх кандидатів. В цьому списку прізвища кандидатів розміщуються не в довільному порядку, а в порядку від більш значущого до менш значущого, і такий порядок формується самою партією. В більшості випадків виборці голосують по суті за саму партію та її лідера, а місця в парламенті розподіляються потім пропорційно до загальної кількості одержаних голосів, і більшість мандатів одержують, як правило, ті люди, яких виборець не знає.

Як і система альтернативного голосування, система партійних списків не може гарантувати абсолютного пропорційного представництва. Партійні списки існують в кількох варіантах: наприклад, в Ізраїлі та Іспанії виборцям пропонуються «закриті списки», тобто вони не можуть голосувати за окремих кандидатів, а лише за партію. Подібний варіант піддається критиці в більшості країн, оскільки він не дає можливості голосувати за окрему людину і передає надто багато влади до рук самої партії. Однак інші версії партійних списків дозволяють виборцям вказати свої уподобання не лише у зв’язку із партією, але й з індивідуальними її представниками. Прикладами їм можуть слугувати «гнучкі списки», що застосовуються в Бельгії, «відкриті списки», що використовуються в Фінляндії, і найбільш ліберальні «вільні списки», що мають місце в Люксембурзі та Швейцарії, що дозволяють виборцям віддати свої переваги кандидатам, які навіть не вказуються у списках.

В системі партійних списків обговорюється мінімальний рівень (у відсотковому відношенні), якого мають досягти партії, аби здобути представництво в парламенті. Якби ця система не була обумовлена певним обмеженням, то в кінцевому результаті будь-яка, навіть найдріб- ніша партія мала би можливість одержати хоча б одне місце в представницькому органі, і він би перетворився у строкате зібрання. Цей мінімальний поріг варіюється дуже значною мірою в залежності від характеру правової системи держави. У Данії, наприклад, 2 %, в Болгарії та Швеції — 4 %, Чехії, Угорщині, Німеччині, Словаччині — 5 %, Туреччині — 10 %, Шрі-Ланці — 12,5 % тощо. Сьогодні близько 60 країн застосовують систему партійних списків. Для подальшого розподілу місць використовуються різноманітні пропорційні підсистеми: «вища середня величина» (в Бельгії, Нідерландах, Португалії, Іспанії), система Сент-Лак (Данія), що дає переваги дрібним партіям, квота Гаґенбаха-Бішофа (Греція), за якою число голосів поділяється на число місць плюс один тощо.

В цілому партійні списки створюють сприятливі умови для створення багатопартійного коаліційного уряду. Однак в деяких країнах існує значна пропорційна невідповідність. Наприклад, в Парагваї відбуваються вибори за партійними списками, поданими національними партіями, однак партії, яка здобувала більшість голосів виборців, автоматично передавалося 2/3 депутатських мандатів, тобто конституційна більшість. Подібний підхід можна вважати непропорційним представництвом. Воно також має місце в Ґібралтарі, де партією- переможницею оголошується та, яка одержала більшість голосів, навіть якщо її перевага склала всього один голос.

Позитивним боком системи партійних списків є те, що при достроковому припиненні повноважень окремих депутатів парламенту немає потреби в проведенні довиборів (проміжних виборів), оскільки на їх місця автоматично приходять кандидати, які були наступними за черговістю в партійних списках, з якими партії йшли на вибори.

В рамках системи партійних списків традиційно виділяють три історичні варіанти: 1) австрійський (виборець не може віддати перевагу будь-якому кандидату та змінити черговість кандидатів, поданих партією); 2) бельгійський (виборець має один голос, який може віддати або за список в цілому, або за конкретного кандидата, який входить до списку даної партії); 3) швейцарський (виборець може проголосувати за список партії або за стількох кандидатів, скільки мандатів заміщується в окрузі).

Система додаткового членства. В системі додаткового членства також використовуються партійні списки, але виборець тут віддає два голоси одразу: один — за окремого кандидата, і другий — за партію в цілому. Таким чином, половина уряду обирається на основі системи простої більшості, як, наприклад, в Албанії, Грузії і Угорщині, а друга половина — на основі пропорційного представництва. Партійні списки, відтак, застосовуються задля уникнення будь-якої несправедливості, що можлива при системі простої більшості.

Головною перевагою системи додаткового членства є те, що голосування відбувається в одномандатних виборчих округах, тобто зберігається безпосередній зв’язок між кандидатом і електоратом. Водночас досягається високий рівень пропорційності.

Система додаткового членства проявляється в чистому вигляді на виборах до бундестаґу Німеччини. Партійні списки складаються тут на загальнодержавному рівні, і для того, щоби пройти до другого туру, партіям треба або заручитися підтримкою 5 % виборців, або посісти місця в трьох одномандатних виборчих округах. Якщо партія здобуває перемогу у більшій кількості виборчих округів, ніж вона має на те право, спираючись на її відсоткову частку національного голосу, їй дозволяється зберегти за собою ці місця, і розміри парламенту, відповідно, збільшуються.

Різні варіанти системи додаткового членства застосовуються в близько 25 країнах. В більшості з них система додаткового членства не є повністю пропорційною системою, оскільки вона піддається впливу додаткового національного списку.

Система єдиного голосу. Система єдиного голосу в багатьох аспектах є кращим методом, що гарантує пропорційне представництво і зменшує шанси втрати голосів, що є характерним для систем простої більшості та перебалотування. Британське виборне реформістське суспільство віддає перевагу саме цій системі. За її умовами, в кожному виборчому окрузі обирається кілька кандидатів (в середньому три). Складаються бюлетені із списками кандидатів, прізвища яких розташовані в алфавітному порядку, і виборці мають поставити навпроти прізвищ бали відповідно до своїх переваг, від одного і нижче. Потім усі голоси підраховуються і вираховується виборча квота, іншими словами, мінімальна кількість голосів, необхідна для того, аби бути обраним.

Вирахування ведуться таким чином: загальна кількість голосів поділяється на число місць у парламенті плюс один. Це відношення і є виборча квота. Таким чином, в тримандатному виборчому окрузі із загальною кількістю голосів виборців, що складає, припустимо, 120 000, виборча квота складатиме: 120 000 / (3 + 1) + 1 = 30 001. І будь-який кандидат, що матиме 30 001 голос і більше балів з позначкою «1», буде автоматично обраний.

Наприклад, 12 кандидатів можуть претендувати на три місця, і виборча квота тільки одного з них більша за 30 001, можливо, він набрав зайву 1 000 голосів. Тоді підраховуються всі «другі» бали із бюлетенів тих виборців, які віддали свої «перші» бали кандидату-переможцю, і робиться відсотковий перерахунок серед кандидатів, які залишилися. Зайва 1 000 голосів розподіляється потім на цій відсотковій основі. Якщо подібний перерозподіл дає ще якому-небудь кандидату квоту у 30 001 голос, то він обирається, і процес продовжується до тих пір, поки усі «треті» місця не заповняться. Якщо надлишок «других» балів повністю вичерпано, а кандидати на місця ще не обрані, то з виборчих перегонів вибувають кандидати, які набрали мінімальну кількість голосів, а з тих бюлетенів, де вони стояли на першому місці, беруться «другі» бали і перерозподіляються серед кандидатів, що залишилися, на пропорційній основі.

Необхідною умовою для функціонування системи єдиного голосу є наявність численних виборчих округів. В цілому система єдиного голосу робить великий акцент на особистості, оскільки теоретично вона дає право громадянам обирати не лише партії, а й окремих кандидатів, що представляють одну й ту саму партію.

Система єдиного голосу застосовується сьогодні на парламентських виборах в Ірландії, на Мальті, Австралії, а також на президентських виборах в Шрі-Ланці.

Система обмеженого голосування. Система обмеженого голосування, як один із варіантів пропорційного представництва, використовується сьогодні в Ліхтенштейні, Сан-Маріно, Японії, Іспанії та ще в кількох країнах. За цією системою створюються численні виборчі округи, в кожному з яких обирається по 3—5 депутатів, але населення має право лише на один голос, що не передається. Ті 3—5 кандидатів, які одержують більшу кількість голосів в кожному виборчому окрузі, здобувають перемогу за системою простої більшості голосів.

Використання численних виборчих округів означає, що дрібні партії, що виставляють по одному кандидату в кожному виборчому окрузі, можуть отримати лише відносно невелику частку місць і голосів, біля 15—30 %, залежно від розмірів виборчого округу і загальної кількості голосів виборців. В цьому аспекті система обмеженого голосування є лише напівпропорційною. Система обмеженого голосування часто піддавалася критиці і обвинуваченням у сприянні розвитку ко- рупційної політики. Подібна система веде до укладення нелегальних угод між лідерами основних парламентських партій, для того, щоби усі місця у виборчих округах гарантовано перейшли під контроль цих партій.

Як бачимо, кожен з варіантів пропорційного представництва має своє недоліки. Раціональною виборчою системою в цьому плані можна назвати хіба що вибори до Національної ради Швейцарії. Висунення кандидатів здійснюється політичними партіями. Кожна партія висуває таку кількість кандидатів, яка не перевищує числа депутатських місць від даного округу. У бюлетені для голосування подаються списки кандидатів від кожної партії. Виборець повинен проголосувати за ту кількість кандидатів, яка відповідає числу мандатів у даному окрузі. При цьому він має право голосувати за кандидатів різних партій, проголосувати два рази за одного і того ж кандидата, щоб забезпечити йому перемогу. У таких багатомандатних округах розподіл місць відбувається за спеціальною системою, відповідно до якої кількість голосів для обрання одного депутата визначається шляхом ділення дійсних голосів виборців на число мандатів округу плюс один (це називається «виборчим метром»). Щоб визначити, скільки мандатів округу отримала кожна партія, число поданих за партію голосів ділиться на «виборчий метр». Партія, яка набрала кількість голосів, меншу від цього «виборчого метра», не одержує жодного мандата. За партійним списком мандати отримують ті кандидати, які набрали найбільшу кількість голосів. Така система створює певні переваги для великих і потужних партій, члени яких, потрапляючи до парламенту, можуть утворити парламентську більшість, що матиме реальну можливість реалізовувати свою власну партійну програму.