§ 3. Теорії походження держави

У розвитку теоретичних уявлень про державу завжди існували і змагалися дві лінії:

— етатична (від фр. Etat — держава), прибічники якої позитив­но ставилися до держави, визнавали її суспільну користь;

— антиетатична, яка характеризувалася державницьким нега­тивізмом, сприйняттям держави як соціального і морального зла.

Аж до середини ХІХ ст. переважала етатична тенденція, яка пов’я­зувала цілі держави з посиленням державної могутності. Навіть тур­бота про благо підданих, верховенство справедливості і гуманності обґрунтовувалося необхідністю зміцнення державної влади. У відно­синах із громадянами держава наділялася виключними і абсолютними правами. Не була визнана і розвинена ідея обов’язків держави перед громадянами та ідея контролю суспільства над діяльністю держави.

Представники антиетатичної лінії бачили у державі деспотичну, гнітючу силу, що обмежує свободу і сприяє рабству. Антиетатичні ідеї органічно притаманні соціалізму.

Один з найвизначніших мислителів, палкий прихильник ідей со­ціалізму Томас Мор писав у своїй «Утопії», що «всі інші уряди, які я бачу чи знаю, — це змова багатіїв... щоб можна було примусити бід­няків працювати за найнижчу плату і пригнічувати їх як завгодно».

Видатний французький мислитель, ще один прихильник соціа­лізму, Сен-Сімон критично оцінює державу, «що є воістину світ на­виворіт, оскільки в ній неуцтво, марновірство, неробство і пристрасть до розгульних втіх, складають долю проводирів суспільства, а здібні, ощадливі, працьовиті люди поставлені у підпорядковане становище щодо них і використовуються ними в якості приладдя». Прийнятним, з його точки зору, є управління, а не політика, управління речами, а не людьми.

Подальший розвиток ця лінія отримала у Карла Маркса, який вважав державу апаратом насильства, що створюється та використо­вується експлуататорами, економічно панівним класом для охорони та утвердження свого панування.

По суті, думка Маркса про те, що держава не може бути соціально нейтральною, що вона завжди обслуговує і захищає певні соціальні інтереси, абсолютно справедлива. Держава не може однаково задо­вольняти потреби всіх соціальних груп. Відповідно і самі ці групи справляють не однаковий вплив на державні рішення. Однак в марк­сизмі була перебільшена службова, інструментальна роль держави, яка, за Марксом, знаходиться на службі у певного класу. Явно пере­більшена роль насильства у здійсненні державної влади і недооцінені інші засоби: переконання, заохочення, спонукання тощо.

Найбільш повно антидержавна позиція була сформульована анархістами (від гр. avapxia — безвладдя), які вважали соціалістичну революцію межею переходу до бездержавного устрою.

З приводу виникнення держави в юридичній науці висловлено декілька поглядів, а відтак існує декілька теорій щодо її походження.

Теологічна (теократична) теорія

Теологічна теорія (Аврелій Августин, Фома Аквінський) ґрунту­ється на ідеї божественного походження держави (від гр. иєо£ — Бог; краток — влада). Вона обґрунтовує панування духовної влади над світською, а церкви — над державою. Саме цим пояснюється ідея зве­личення держави, її вічності, непохитності й недоторканності, цілко­витої залежності суспільства від релігійних організацій та їх діячів, покірності всіх членів людської спільноти перед державною владою, що санкціонована церквою.

Один з найавторитетніших християнських теологів і філософів Середньовіччя Аврелій Августин (жив у IV-V ст. н. е.), ідейна при­четність якого до цієї теорії очевидна, розглядав історію людства як боротьбу «двох Градів»: «Граду Божого» — церкви та Божих обранців і «Граду земного» — світської держави, яку Августин називає «органі­зацією розбійників». Св. Августин вважав, що земний град має бути здоланим заради граду божого, царства небесного, в котрому «пройде неправда, зникне усяке начальствування і влада людська».

Засновник даної теорії Фома Аквінський називав себе послі­довником Аристотеля. Проте вчення останнього про державу і її ви­никнення Фомі Аквінському було абсолютно не до душі. Як христи­янський богослов він не міг погодитися з аристотелівською теорією походження держави. На його думку, таке значне явище, такий най­важливіший суспільний інститут не міг виникнути без втручання Бога. Він стверджував, що держава має божественний характер. Адже вона існує і в потойбічному світі у вигляді «царства небесного».

Згідно з ученням Фоми Аквінського, держава — це найвища фор­ма божественної організації людства. Бог створив бідних і багатих, приватну власність, і охорона приватної власності від зазіхань є од­нією з найбільш важливих функцій держави. Призначенням фео­дальної держави він вважав «захист суспільного добробуту, спокою і можливості доброчесного життя від зазіхань людей нахабних, роз­бещених і безсоромних». Отже, основне завдання держави — охорона приватної власності церковних і світських феодалів. Крім того, дер­жава повинна стежити за додержанням «божественних законів» і су­воро карати людей, які порушують їх і вчиняють замах на благо.

Наділяючи державу божественним походженням, Фома Аквін- ський існуючу феодальну державу вважав ідеальною. Теократичні прагнення римських пап, на його думку, були законними, бо якщо держава має божественний характер, то нею повинен правити наміс­ник Христа на землі — папа римський.

Фома Аквінський був ревним захисником феодальних устоїв. Він вважав, що суспільство без держави подібне кораблю в бурхливому морі: «Гнаний вітрами, що дмуть з різних сторін, корабель безпоміч­но носився би по морям і ніколи не діставався свого порту, якби не управлявся єдиною волею капітана».

У питаннях щодо форми правління Фома Аквінський також роз­ходився з Аристотелем, який віддавав перевагу демократичній формі держави. Фома Аквінський, навпаки, кращою формою держави вва­жав всесвітню теократичну монархію на чолі з папою римським.

Обґрунтовуючи необхідність повсюдного встановлення теокра­тичної державної влади, Фома Аквінський, з урахуванням існуючих реалій, не заперечував права на існування і світських монархічних держав на чолі з королями та імператорами за таких умов: 1) королі та імператори повинні визнати примат папи римського як намісни­ка Христа на землі і верховного правителя та підкорятися йому, «як самому Ісусу Христу»; 2) обов’язково погоджувати з ним свою діяль­ність, як васал погоджує свою діяльність із своїм сюзереном; 3) світ­ська влада не повинна втручатися у справи релігії і церкви.

За Фомою Аквінським, доки не утворена теократична держава, необхідно координувати дії двох існуючих гілок влади. Поділ влади між духовними і світськими феодалами має сприяти встановленню чіткого розмежування між сферами їхньої діяльності, зауважуючи, що з існуючих гілок влади первинною є влада релігійна, вторинною — світська. За такої субординації між ними світська влада має безза­стережно підкорятися духовній, займаючись «земними справами» і повсюдно встановлюючи порядок у суспільстві, караючи бунтарів жорстоко й безпощадно і придушуючи народні повстання з усією су­ворістю закону, бо вони порушують єдність народу, завдаючи непо­мірної шкоди державі.

Позитивне значення цієї теорії полягає у тому, що вона обґрунто­вувала необхідність встановлення у суспільстві певного порядку, за­снованого, щоправда, на співіснуванні церкви з державою. При цьому автор теорії наполягає на необхідності збереження в незмінному ви­гляді всіх існуючих за такого порядку державно-правових інститутів, аби ні в кого не виникало жодних сумнівів щодо міцності і сталості існуючого ладу. Проте, як показав час, сподівання Фоми Аквінського не справдилися, адже вже через кілька століть відбулася Реформація, яка повністю змінила хід релігійної історії, а відтак, і історії всього суспільства.

Патріархальна теорія

Патріархальна теорія (Аристотель, Платон, Роберт Фільмер, Н. К. Михайловський, М. Н. Покровський) пояснює виникнення держави як результат історичного розвитку сім’ї, а владу монарха в державі — як органічне продовження влади батька в сім’ї (від лат. pater — батько). Останній наділяється правом розпоряджатися сі­мейною власністю, карати своїх ближніх. Так само і глава держави — батько нації — наділяється правом керувати долями своїх підданих. Як біосоціальна істота людина прагне до створення патріархальної сім’ї, ріст і об’єднання сімей зумовлює появу держави.

Теорію патріархального походження держави найдетальніше ви­клав Роберт Фільмер у своїй праці «Патріархія, або Природна влада короля». Він доводив, що влада королів веде свій початок безпосеред­ньо від праотця роду людського — Адама. Тому держава виникає зо­всім не в результаті суспільного договору, що укладається вільними і рівними людьми, який ними ж за певних умов може бути розірвано. Самодержець не призначається, не обирається і не скидається підда­ними, адже всі вони — його діти. Походячи (через Адама) від само­го бога, монархічна влада, за Фільмером, взагалі не підпорядкована людським законам, які покликані лише наслідувати волю божу.

З праці Фільмера можна побачити, наскільки небезпечною йому здавалася ідея, наче всі люди колись були вільні у виборі та в утвер­дженні влади, яку вони створили шляхом взаємної угоди. Якщо при­йняти цю гіпотезу, думав Фільмер, то з неї випливає в подальшому висновок, що народ має право змінювати і карати правителів, якщо вони грубо порушують закон. Саме тому він відкидає договірну тео­рію, стверджуючи, що це вчення абсолютно не богословське, що воно відверто суперечить Святому Письму.

Зі свого боку Фільмер хоче повністю спиратися на Біблію, вважа­ючи найкраще виводити королівську владу не ближче як від Адама. Подібну спробу майже одночасно з ним зробив голландець Грасвін- кель у праці «De jure mayestatis» в 1642 році. Він також виводив права королів від Адама.

Слід зауважити, що в історії політико-правових вчень можна про­слідкувати цілий ряд теорій та концепцій, які вдавалися до посилань на Адама для доведення тих чи інших ідейних положень.

Отже, Адам отримав від Бога не лише батьківську, але й королів­ську владу над своїми нащадками, а відтак, — із самого початку в осо­бі Адама ця влада була установлена Богом. Від нього ця влада пере­йшла до його старшого сина. Ряд патріархів послідовно передавали потім цю одержану від Бога владу з покоління в покоління; від па­тріархів походять королі, котрі є, таким чином, нащадками своїх на­родів, об’єднуючи патріархальну владу з королівською. Якщо коли- небудь старший рід вимирав, то влада переходила до народу, який міг би вільно обирати правителів, а потім передавалася наступному за старшинством роду: принцип наслідування від першого патріарха, а, отже, відбиток божественної настанови, зберігався, таким чином, і в цьому випадку. Король за будь-яких умов визнавався ставлеником Божим, природним батьком свого народу.

Разом з тим, неприродно і всупереч волі Божій, аби народи оби­рали своїх правителів. Також неприродно і те, коли вони взагалі не мають королів. Бог завжди керує за посередництва монархів.

Походячи від Бога, монархічна влада не підпорядкована люд­ським законам. Вона необмежена за своєю суттю. Жодні обіцянки, ніякі присяги не можуть заподіяти шкоди цій її природі. Однак Філь- мер згадує про існування англійського парламенту, котрий віддавна мав значення установи, що обмежувала королівську владу. Як прими­рити існування парламенту з основами патріархальної теорії? Філь- мер знаходить вихід із цього становища через своєрідне тлумачення парламентського устрою. За словами Фільмера, упорядкований пар­ламент ніяк не суперечить королівській владі, однак лише тому, що є не народною установою, а королівським органом, за допомогою якого король видає закони. Якщо король діє проти закону, то він відповідає за це не своїм підданим, а лише самому Богу. Так Фільмер намагаєть­ся поєднати засади абсолютизму з історичними умовами парламент­ського ладу.

Недоліки теорії:

а) її прихильники займалися виправдовуванням монархічної влади;

б) вони орієнтувалися у своїх наукових пошуках лише на ту кра­їну, де жили самі.

Договірна теорія (теорія суспільного договору)

Договірна теорія (Гуго Гроцій, Бенедикт Спіноза, Томас Гоббс, Джон Локк, Жан-Жак Руссо, Іммануїл Кант, Поль Анрі Гольбах, Олександр Радищев) ґрунтується на ідеї походження держави, яка утворилася в результаті укладення членами суспільства між собою угоди, покликаної об’єднати людей в єдиний державний союз, який розглядався на той час як природна вимога збереження людського роду, соціальної справедливості, свободи і суспільного порядку.

В основу цієї теорії покладено твердження про те, що появі дер­жави передував «природний стан» людей, коли всі вони жили від­повідно до своїх природних прав і відстоювали їх усіма можливими засобами і способами, нехтуючи правами інших людей. Наслідком існування соціально-правових засад природного стану в суспільстві стала «війна всіх проти всіх», припинення якої було у спільних інтер­есах, про що і має свідчити укладена членами суспільства домовле­ність про збереження в частковій мірі природних прав людей із пере­дачею повноважень на управління суспільними справами державі в особі уповноважених нею органів.

Гуго Гроцій одним з перших буржуазних ідеологів виступив проти середньовічного церковно-теологічного пояснення похо­дження держави. «Необхідно зазначити, — писав Гроцій, — що спо­чатку люди об’єдналися в державу не за божественним велінням, а добровільно, переконавшись на досвіді у неспроможності окремих розсіяних сімейств протистояти насиллю, звідси й веде походжен­ня громадянська влада». За Гроцієм, закони виникнення й розви­тку держави походять з природи людини, її розуму й досвіду, а не з теології.

Томас Гоббс вбачав у державі штучне утворення, що виникло за волею людини, на відміну від тіл фізичних, створених самою приро­дою. У своєму славнозвісному трактаті «Левіафан» (1651 р.) він пи­сав, що для того, щоб зрозуміти призначення і принцип роботи будь- якого механізму, необхідно розібрати його на деталі і ознайомитись з їх матеріалом, формою і рухом. Так, на думку Гоббса, треба вчинити і щодо найбільш складного механізму — держави, і добре вивчити її головний елемент — людину, визначити, наскільки остання присто­сована до існування в рамках держави, який державний устрій най­краще відповідає її природі.

Гоббс вважав хибним властивий більшості політиків і філософів погляд на людину як на істоту суспільну. На думку Гоббса, людина — істота зла і антисоціальна. Люди за природою рівні. Нерівність людей встановлюється цивільним законом. Природне право є не що інше, як абсолютна свобода у виборі дій. Саме так він визначає природне право в «Левіафані»: «Під свободою я розумію, згідно з власним значенням слова, відсутність зовнішніх перешкод, котрі часто можуть позбавити людину можливості робити те, що вона хоче, але не можуть перешко­дити користуватися даною їй силою на свій розсуд, як диктує її ро­зум». Але здійснення права в реальному житті призводить до супереч­ностей. Тому за «природного стану» відбувається боротьба всіх проти всіх. Таке становище є несумісним з поняттям свободи людини. «Не­обхідно шукати миру», — підказує людині розум, а де він неможливий, там треба шукати військової допомоги. Цього потребує природний закон, який Гоббс визначає як «заповіт або загальне правило, що роз­кривається розуму, який забороняє людині робити те, що небезпечно для її життя». Обмежуючи свободу людини, природний закон є нор­мою договору; ось чому Гоббс визнає його законом моральним.

Гоббс стверджував: «Для того, щоб панував мир, необхідно при­мирити людські пристрасті, які ніколи не вгамовуються. Ось це і є однією з найважливіших функцій, яку бере на себе держава».

Він вважав, що є два джерела походження держави: природне й установче. Після укладення договору, на думку Гоббса, народ втра­чає будь-які права і віддає себе беззастережно в розпорядження су­веренної влади. Він вірно зазначає, що правовий порядок є началом, яке вносить єдність у соціальне життя людей. Філософ стверджує, що верховна влада згідно укладеної угоди передусім видає закони і оприлюднює їх, щоб кожний знав, що треба робити і чого уникати у співжитті людей. Однак, за доктриною Гоббса, верховна влада є джерелом не лише норм юридичних, а й моральних; вона визначає не лише поведінку людини, а деякою мірою впливає на її думки, почут­тя і наміри. Недаремно він називає державу «великим Левіафаном», смертним Богом, з владою якого на землі ніяка інша влада зрівнятись не може.

Філософсько-правова концепція Гоббса значною мірою вплину­ла на голландського мислителя Бенедикта Спінозу. У своїх тракта­тах — «Богословсько-політичний трактат», «Етика», «Політичний трактат» — він розглядав державу і право як органічні частини при­роди. Спіноза був палким прихильником теорії природного права і суспільного договору, вважаючи, що все у світі підкорено законові самозбереження.

З теорією Спінози пов’язаний новий переворот в усвідомленні свободи. Відповідно до його вчення людина в своєму прагненні до­сягти свободи зобов’язана узгодити свої ідеї та уявлення з природним порядком речей і суспільним порядком. Держава допомагає людям набути розумні свободи, одначе при цьому вона сама повинна суворо дотримуватися умов суспільного договору: держава не має права по­сягати на честь і гідність людей.

Походження держави Спіноза пояснював природною необхідніс­тю. Звідси зрозуміле його звернення до природи людини, до природ­них основ співжиття людей. Водночас вчення про розвиток у Спінози відсутнє: він уважав вічною і незмінною природу людини, яка мусить пояснити походження і сутність держави — такої ж вічної і незмінної.

Вихідним для розуміння держави згідно з теорією Спінози є по­няття природного права та порядку, яке він трактував як «... самі за­кони чи правила природи, згідно з якими відбувається все».

Державі передує природний стан. Якщо Гроцій розумів його як цілком позитивний, то Спіноза підкреслював його нестабільний і конфліктний характер.

Пояснюючи походження держави, Спіноза підкреслював, що могутність людини, її самозбереження найліпше забезпечується па­нуванням розуму, який приписує людині прагнути до спілкування з іншими людьми, тому що сама вона не зможе забезпечити себе всім тим, що їй необхідно для життя. Поза суспільством людина не може бути в безпеці, її природні права не забезпечені, її могутність нічим не підкреслена, і вона неухильно підкоряється чужій волі. Тому люди укладають суспільний договір і переходять від природного стану до громадянського.

Джон Локк, ще один прихильник договірної теорії походження держави, свої погляди щодо цього питання виклав у праці «Про дер­жаву». У ній зазначалося, що політична влада, тобто влада правителя над підлеглими, відрізняється від влади батька над дітьми, господаря над слугами, чоловіка над жінкою і господаря над рабом. Політична влада має право видавати закони і карати смертю для регулювання і збереження власності. Політична влада має право спрямовувати сили суспільства на виконання законів і на захист держави від нападів іно­земців, і все це — тільки заради та в ім’я суспільного блага. Цим своїм твердженням Локк відкидав ідеї засновників патріархальної теорії про можливість продовження влади батька в сім’ї у владі монарха в державі. В цій же праці йшлося про природний стан людей як стан повної рівності, підпорядкований природному закону. Локк радив усякому, хто хоче бути рівним і незалежним, не турбувати ближнього ні в його житті, ні в здоров’ї, ні в свободі, ні у власності. Для захисту природного закону, який охороняє мир, а відтак — і рід людський, будь-хто має право покарати порушника цього закону. Джок Локк за­значав, що людина за природним законом самозбереження захища­ється і може вбити нападаючого, як дикого звіра. Хто хоче будь-кого позбавити свободи, теж опиняється у стані війни, оскільки він може при тому посягати й на життя.

Природний стан є станом миру, взаємної допомоги і захисту. Стан війни — це ворожнеча, хитрість, взаємознищення.

Разом з тим, стан війни — один з найзначніших чинників утво­рення держави: як тільки утворюється загальна влада, війна припи­няється, оскільки ті, що сперечаються, звертаються для розв’язання своєї суперечки до влади.

Свобода людини у суспільстві, йдеться у трактаті, — це залеж­ність від законодавчої влади, встановленої спільною угодою всіх. Ця залежність необхідна для життя людини. Тому людина не може про­дати себе в рабство, не маючи права вбити себе. Рабство є станом ві­йни, що триває між законним завойовником і полоненим.

В розділі трактату «Про власність» стверджується, що Бог дав людям землю для спільного користування. Міра власності люди­ни — її праця і умови життя. З появою грошей деякі общини почали зосереджувати власність у приватних руках. Таким чином вони під­твердили право власності взаємною угодою, позитивним договором.

Батьки, за законом природи, йдеться у розділі трактату «Про батьківську владу», зобов’язані охороняти, годувати і виховувати ді­тей. Однак, батьківська влада тимчасова, а царська — ні. У державі влада правителя не обмежує влади батьків. Це твердження ще раз підтверджує незгоду Локка з поясненням причин походження держа­ви прихильниками патріархальної теорії.

Кожна людина, твердить він, має право повної свободи, і тільки тоді настає «державне суспільство», якщо кожний відмовляється від права самому охороняти власність і карати правопорушників; де кож­ний судить для себе — там ще має місце «природний стан».

Мета суспільства — знищити природний стан, щоб ніхто не був суддею у справі, а необмежений монарх завжди перебував у природ­ному стані щодо своїх підданих.

Єдиний спосіб відчуження природної свободи — це добровільна угода людей щодо об’єднання у політичне суспільство, говориться у розділі «Про виникнення політичного спілкування».

Утворене за угодою суспільство становить одне ціле волею і ви­значенням більшості. Угода більшості започатковує законний уряд. Головна мета суспільства — це збереження власності, стверджується у розділі «Про мету політичного суспільства і уряду». Для цього не­обхідні: 1) чітко визначений закон; 2) безпристрасний суддя; 3) сила, щоб забезпечити виконання рішень. Державна влада має здійсню­ватися за встановленим, позитивним, усім відомим законом, а не за сепаратним екстремальним декретом. І головною метою державної влади є мир, безпека і суспільно благо, а інших цілей у влади немає і не може бути.

Далі Джон Локк говорить, що політична влада — це та, яка від­повідає інтересам більшості, переходячи з природного стану в стан державний. Узурпатор не має ніякого права на владу, якщо народ сам не визнає її за його спадкоємцями.

Влада, яку кожна людина передає суспільству, не може бути по­вернена індивідам, доки це суспільство існує. Але влада, яку суспіль­ство дало законодавцям і правителям на час, як тільки сплив цей тер­мін або якщо вони нею зловживали, має бути повернена суспільству, аби воно сформувало новий уряд і обрало нових правителів, чиї на­міри і вчинки цілком відповідали б інтересам більшості, що їх обрала.

У 1755 році на світ з’явився один з найвизначніших політичних трактатів філософської думки Нового часу, присвячених ідеї «при­родного стану» — праця Жана Жака Руссо «Міркування про по­ходження і обґрунтування нерівності між людьми». У ньому Руссо змальовує «природний стан», за якого не існує нерівності, крім при­родної — у віці, здоров’ї, фізичних силах і розумових здібностях; не­має приватної власності та експлуатації людини людиною. Люди у цей період «жили вільними, здоровими, добрими і щасливими, на­скільки вони могли бути такими за своєю природою, і у стосунках між собою насолоджувалися радощами спілкування, не порушуючи своєї незалежності». Руссо вважав цю епоху найщасливішою і най­тривалішою в історії людства.

Природний стан, за Руссо, закінчився з виникненням приватної власності. «Перший, хто, обгородивши ділянку на землі, придумав за­явити: «Це моє!» — і знайшов людей досить простодушних, щоб йому повірили, був справжнім засновником громадського суспільства. У суспільстві почалися збаламучення, люди стали скупими, користо­любними і злими, відбувалися постійні зіткнення, що закінчувалися битвами і вбивствами. За таких умов багатий прагнув поставити собі на службу закони, мирові суди і владу. Суспільство і закони знищи­ли природну свободу, назавжди встановили панування власності та нерівності і заради вигоди кількох користолюбців прирекли весь рід людський на працю, рабство і злиденність».

Поява судів і законів не означала утворення держави. Руссо під­креслював: правління, що народжувалось, не мало ще сталої форми. Та постійні безпорядки призвели до того, що людям спало на дум­ку «довірити окремим людям небезпечну справу — публічну владу і покласти на магістратів нагляд за дотриманням волі народу. Зло­вживання магістратів посилило нерівність — з’явилися люди могутні і беззахисні».

Утворення держави Руссо пов’язував з виникненням приватної власності і показав обумовленість діяльності держави інтересами приватних власників. При цьому запроектовані Руссо політичні ін­ститути передбачалися не для суспільства взагалі, а лише для такої форми асоціації, котра «захищає і обмежує всією силою своєю осо­бистість і майно кожного з членів асоціації і завдяки якій кожен, по­єднуючись з усіма, підкоряється тільки самому собі».

Суспільству, заснованому за пануванні багатих, які узурпува­ли політичну владу, Руссо протиставляв суспільство, засноване на рівності майна. Підкреслюючи необхідність майнової рівності, Рус­со водночас виступав за збереження приватної власності. Проте ці егалітаристські (від фр. Egalite — рівність) прагнення були надто ідеалістичними, позаяк збереження приватної власності немину­че призводить до зростання майнової нерівності. Отже, неможлива ніяка сталість суспільства, заснованого на збереженні дрібної трудо­вої власності його індивідів.

Яскравий вираз ідеї егалітаризму отримали у трактаті Руссо «Про суспільний договір, або принципи політичного права» (1762 р.). За­значивши, що закони завжди приносять користь заможним і завдають шкоди тим, у кого нічого немає, він робить висновок, що суспільний стан вигідний для людей лише доти, доки всі вони чимось володіють і доки ні в кого з них немає нічого занадто зайвого. І цю умову Рус­со вважає абсолютно необхідною для існування рівності. У всіх має бути що-небудь і ні в кого не має бути занадто великого багатства — ось основна формула зрівняльних тенденцій філософії Руссо. За від­сутності такого становища, зазначає він, рівність є лише уявною.

Іммануїл Кант, ще один яскравий представник філософської дум­ки Нового часу, визначає державу як об’єднання багатьох людей, які підкоряються нормам права. Ці норми права не встановлені якимось позитивним законодавством, а є необхідними апріорно, тобто випли­вають із самого поняття права. Мета держави — не щастя громадян, а торжество ідеї права; утворення держави є вимогою категоричного імперативу.

Погоджуючись з твердженням Руссо про те, що люди були більш щасливими, перебуваючи у природному стані, Кант водночас при­єднується до Гоббса, вбачаючи у природному стані не мир, а війну всіх проти всіх, оскільки, як вважав Гоббс, люди за своєю природою злі, хоч досвід не дає підстави для висновку, що загальним правилом людської поведінки є насильство. Але незабезпеченість найнеобхід- нішим, постійна небезпека, нестабільність існування людей за при­родного стану і багато інших чинників зумовлюють необхідність утворення держави.

Кант, подібно до інших теоретиків «природного стану», також дійшов до висновку, що виникнення держави є результатом угоди, за якої всі разом і кожен зокрема відмовляються від природної свободи, щоб користуватися свободою як члени суспільства. Цю угоду Кант називає первісним договором, розглядаючи останній не як історич­ний факт, а тільки як апріорну ідею, котра пояснює те, що недоступне історичній науці.

Розглядаючи теорію суспільного договору, не можна не зверну­тися також до поглядів Шарля Луї Монтеск’є, за яким держава не є продуктом божої волі, а утворена в результаті свідомої діяльності людей. Монтеск’є вважав, що держава виникла на певному етапі роз­витку людського суспільства. Її перший ступінь — природний стан. Про це йдеться у його трактаті «Про обов’язки». Трактат полемічно спрямований проти тлумачення Гоббсом, а також ще деякими філо­софами, природного стану як «війни всіх проти всіх». За Монтеск’є, природний стан — це мирне життя людей у сім’ї. Ворожість між людь­ми виникла на більш пізніх етапах розвитку людського суспільства. До утворення сім’ї люди жили як тварини. У цей період людина — іс­тота ще нерозумна, здатна лише відчувати, але має можливості роз­вивати свій розум.

Першим природним законом був мир. Люди у природному ста­ні були слабкими і боязкими. На протилежність Гоббсу, Монтеск’є вважав, що спочатку страх примушував не нападати, а швидше, уникати один одного. До природних законів людей Монтеск’є від­носить також їх «прагнення добувати собі їжу». Третім природним законом він називав прохання, звернуте однією людиною до іншої. З цього закону випливала необхідність взаємного спілкування, а пізні­ше — об’єднання людей. Четвертий природний закон первісних лю­дей — бажання жити у суспільстві. Завдяки йому люди спілкувалися, утворили сім’ю, суспільство і врешті-решт — державу. У цьому його погляди дещо збігаються із баченням питання походження держави деяких прихильників патріархальної теорії. Однак, на його думку, го­ловна мета держави — силою примушувати окремих членів суспіль­ства додержувати закони, примиряти соціальні протиріччя, запобіга­ти стану війни і спрямовувати боротьбу між людьми в законне русло.

Ще один представник договірної теорії держави Поль Гольбах вважав, що людська поведінка та діяльність підпорядковані «законо­ві інтересів». Основу доброчесної поведінки становить узгодженість між індивідуальними та суспільними інтересами. Всіляко сприяти цій узгодженості — справа держави, яка покладається на освіту, спи­раючись на підтримку суспільства, гарантовану суспільним догово­ром. У своїй праці «Теократія, або Правління, засноване на моралі» (1776 р.) Гольбах писав, що наука має замінити релігію, що є сукуп­ністю забобонів, які використовуються священиками заради влади над людьми. Орієнтація суспільства на природничі науки має, на його думку, сприяти виробленню матеріалістичного філософського вчення про перебудову суспільства згідно з ідеалами універсальної природної моралі. Про це йдеться у праці Гольбаха «Універсальна мораль або права людини, засновані на природі» (1776 р.), де ствер­джується ідея про необхідність повноцінного збереження у суспіль­стві тих прав людини і тих ціннісних ідеалів, які існували у ньому за «природного стану» і вказується на те, що гарантією від свавілля і розбрату, від «війни всіх проти всіх» у такому випадку виступатиме мораль, яка в силу свого універсального характеру буде здатна охопи­ти собою зміст усіх соціальних відносин, що виникають у суспільстві.

Теорія насильства

Теорія насильства (Євген Карл Дюрінг, Карл Каутський, Людвіг Гумплович, Рудольф фон Ієрінг, Ф. Оппенгеймер) пояснює виник­нення держави як результат завоювання одних племен іншими (зо­внішнє насильство), для утримання яких у покорі було створено осо­бливий апарат насильства — державу, яка стала засобом панування переможців над переможеними (внутрішнє насильство). Таким чи­ном, виникнення держави за цією теорією уявляється як реалізація принципу — «слабкий підкоряється сильнішому».

Дана теорія ґрунтується на багатьох історичних фактах, проте, які і всі теорії, має ряд недоліків. Вона не є універсальною, оскільки не може пояснити процес виникнення держави в усіх регіонах і на всіх континентах, обмежуючись досить вузькими історичними рам­ками і досить незначними територіальними межами.

Психологічна теорія

Психологічна теорія (Л. Й. Петражицький, Г. Тард, Ж. Бюрдо) пояснює появу держави особливими властивостями людської психі­ки, зокрема потребою людини у сприянні при розв’язанні її проблем, потребою жити в колективі, в усвідомленні своєї залежності від ре­альних вождів і потенційних лідерів цього колективу, а отже, необхід­ності їм підкорятися. Це і обумовило появу соціальних інститутів, які були покликані задовольнити ці потреби. На думку Петражицького, суспільство поділяється на тих, хто здатен керувати, і тих, хто гото­вий їм підкорятися.

Недоліком теорії є той факт, що вона не могла пояснити процес виникнення держави в цілому, обмежуючись обґрунтуванням досить вагомого, однак лише одного, психологічного фактору.

Матеріалістична (класова) теорія

Матеріалістична теорія (Карл Маркс, Фрідріх Енгельс, Володи­мир Ленін) пояснює виникнення держави економічними причинами: суспільним поділом праці, утворенням надлишкового продукту і по­явою приватної власності, яка підірвала родовий устрій суспільства і обумовила його поділ на соціальні класи із протилежними інтересами та, як наслідок, непримиренними суперечностями, для розв’язання яких було створено особливий апарат насильства — державу, що стала засобом класового панування, забезпечуючи переважні інтереси еко­номічно панівного класу та обмежуючи права і свободи решти соціуму.

У своїй визначній праці «Капітал» (1864 р.) Карл Маркс, корис­туючись методом діалектичного матеріалізму, розкрив зв’язок між державою як політичною надбудовою і економікою як матеріальним базисом суспільства; висвітлив класову сутність буржуазної держа­ви. Держава, за Марксом, є формою відносин панування і підкорення, що виникли в результаті розвитку виробничого процесу.

Фрідріх Енгельс у трактаті «Походження сім’ї, приватної влас­ності і держави» (1884 р.) на основі аналізу історико-етнографічних даних про родовий побут примітивних народів (зокрема, північно­американських ірокезів), про форми сім’ї доповнив марксистську концепцію держави новим важливим елементом — вченням про до- державне суспільство, про форми його організації і про перехід до державного устрою суспільства. Він висвітлив причини розкладу первісного безкласового суспільства і зародження класів на руїнах родової первіснообщинної організації і виявив класові коріння похо­дження держави як найважливішої організації, що виникла в резуль­таті появи і загострення класових суперечностей.

Енгельс аргументовано доводить марксистське положення, згід­но з яким форми державної і правової організації суспільства вини­кають лише на певному етапі його розвитку, походячи з потреб пану­ючого класу, який прагне утримати у покорі підкорені класи, і будучи апаратом примусу одного класу щодо іншого.

У згаданій праці сформульовано положення, що держава жод­ним чином не є силою, нав’язаною суспільству ззовні. Держава не є також «дійсністю моральної ідеї», «образом і дійсністю розуму», як стверджував Гегель. Держава є продуктом суспільства на певному етапі його розвитку, є визнанням того, що це суспільство заплута­лось у невирішених суперечностях із самим собою, розкололось на непримиренні протилежності, позбутися яких воно не в змозі. А щоб ці протилежності, класи із суперечливими економічними інтересами, не знищили один одного і суспільство у безплідній і позбавленій сен­су боротьбі, необхідна сила, яка стала б над суспільством і тримала б його у межах порядку. І ця сила є держава.

Свої висновки про походження та історичну роль держави Ен­гельс зробив, головним чином, на основі вивчення первісного і старо­давнього суспільства. Він простежив розвиток людського суспільства від початку його існування до перших кроків класового суспільства і держави, що зароджувалася. У своїй праці Енгельс показав, що сус­пільний устрій, заснований на родовій організації, був дійсно без­державним устроєм, оскільки ні в народних зборах, ні в посадових особах ще ніяк не можна вбачати органів державної влади в сучас­ному їх розумінні. Це були громадські органи первісної демократії, влада яких ґрунтувалася на їх авторитеті, а не на якихось атрибутах примусу. Держава ж, стверджує Енгельс, передбачає окрему від усі­єї маси особливу публічну владу. Такої особливої публічної влади у первісному суспільстві не було і не могло бути. Тут посадові особи і громадські органи не відокремлені від народу, а тісно пов’язані з ним і є його складовою частиною.

З розкладом первіснообщинного ладу родова система все більше входила у протиріччя з новими економічними умовами і неминуче мала розпастися. Поступово вона руйнувалася, і її замінювала держава.

Відірвавшись від суспільства, перетворившись на силу, що стоїть над суспільством, держава стала головним знаряддям пануючого у суспільстві класу. «Оскільки держава виникла з необхідності трима­ти в покорі протилежні класи, оскільки вона народилася у зіткненнях самих цих класів, то вона, за загальним правилом, є державою най- могутнішого, економічно пануючого класу, який за її допомоги стає також політично пануючим класом і набуває таким чином нових за­собів для придушення і експлуатації пригнобленого класу».

Це положення Енгельс виклав у праці «Людвіг Фейербах» (1888 р.), де є й такі рядки: «Держава є першою і єдиною ідеологіч­ною силою, що підкоряє собі людей. Суспільство створює орган для захисту своїх інтересів від внутрішніх і зовнішніх нападів. Цей орган і є державною владою».

Як організатор комуністичної партії і засновник радянської дер­жави Володимир Ленін продовжив вчення К. Маркса і Ф. Енгельса. Він розвинув марксистське вчення, у тому числі й щодо держави і права та найбільш повно і систематизовано виклав його у праці «Дер­жава і революція» (1917 р.). Ленін стверджує, що держава, у власно­му розумінні слова, є машиною для експлуатації одного класу іншим, підсумовуючи, що вона виникла тоді, коли з’явилась приватна влас­ність і суспільство розкололося на антагоністичні класи.

Органічна теорія

Органічна теорія (Герберт Спенсер) проводить аналогію між державою та біологічним організмом, ототожнюючи процеси їх ви­никнення та функціонування. Власне, Спенсер першим із соціологів застосував метод біологічної аналогії до вивчення суспільства і його інститутів (в тому числі, і держави). Людське суспільство, на його думку, є дещо більшим, ніж просто сукупністю взаємодіючих індиві­дів, воно — система із специфічними умовами існування і вихідними від них механізмами соціального контролю. Тому його можна роз­глядати як органічне ціле, дещо подібне до живого тіла. Суспільство як «соціальний організм» є організована група людей, здатних влас­ними силами задовольняти основні потреби своїх членів та існувати самостійно. Це твердження стало вихідною методологічною основою органічного напряму в соціології політичних систем і держави. Вва­жаючи суспільство і державу організмом, Спенсер, передусім, вбачав у них певну організацію, систему, устрій, певне співвідношення ціло­го і його частин.

На думку філософа, держава, подібно до біологічного організму, ґрунтується на принципах диференціації та спеціалізації. Фактор ди­ференціації знаходить свій прояв у тому, що держава на первинних етапах свого розвитку являє собою елементарну політичну структур­ну одиницю, подібну до клітини живого організму, і лише в процесі свого становлення ускладнюється, істотно збільшуючись у розмірах. Цей процес завершується загибеллю держави внаслідок її старіння. Спеціалізація ж сприяє об’єднанню індивідів у групи, органи, кожен з яких здійснює певну, тільки йому властиву функцію. В результаті утворюється система органів політичного тіла: пануючий клас ви­конує в основному зовнішні функції; клас керованих — внутрішні. Урядовий апарат становить регулятивну систему, нервово-м’язовий апарат у живому тілі.

У світлі цього соціально-політична еволюція уявляється йому як перехід від однорідного до різноманітного, від простого до складного. Такий, за Спенсером, загальний закон розвитку всіх явищ людсько­го життя, в тому числі — суспільства і держави. Розвиток останньої Спенсер пов’язує з ускладненням його структури, диференціацією органів.

Сама по собі теза про ускладнення соціальної структури і дифе­ренціації соціальних функцій у процесі розвитку є, безумовно, ві­рною. Але зображена Спенсером картина цього процесу досить аб­страктна. Просте суспільство, на його думку, складається із сімей, сім’ї об’єднуються у роди, останні — у племена, племена — у нації. В цьому, до речі, його твердження перегукуються з уявленнями про по­ходження держави прихильників патріархальної теорії. Разом з тим Спенсер вважав, що ускладнення структури суспільства і спеціалі­зація соціальних функцій його членів відбуваються через зростання чисельності населення. «Прогрес, — зазначав він, — йшов і йде від варварського племені, якщо не цілком, то майже однорідного за функ­ціями своїх членів, до економічної агрегації всього людського роду».

З наведеного вище очевидно, що Спенсер вважав основою сус­пільного, а як наслідок, і державного розвитку, поділ праці. Проте це положення у нього, так само як теза про ускладнення соціальної структури, має дещо механістичний, поверхневий характер.

По-перше, ускладнення структури суспільства і диференціація його органів, зокрема поділ праці, пов’язані із зростанням продук­тивності праці, утворенням надлишкового продукту, а не тільки із зростанням чисельності населення, як вважав Спенсер, хоч і останній фактор не можна не брати до уваги, адже саме він додавав проблемі загострення суперечностей між групами людей і цілими соціальни­ми спільнотами ще більшої ваги. По-друге, поділ праці не є чимось

Тема 2. Формування Держави як соціального інституту однозначним, як це вбачалося Спенсеру. Форми поділу праці і його соціальні наслідки визначаються конкретним характером виробни­чих відносин. Але значення цього чинника Спенсер чомусь замовчує. А мовчання, як відомо, є аргумент, який важче за все спростувати. Можливо, допускаючи, що сама моногамна сім’я, з дослідження якої починав Спенсер, була вже результатом певного суспільного розви­тку, а не його первинною передумовою, як помилково вважав філо­соф, він підсвідомо розумів, що в його теорії є чималі прогалини і ба­гато неузгодженостей.

Расова теорія

Расова теорія (Жозеф Артюр де Гобіно, Х. С. Чемберлен, Фрідріх Ніцше, Р. Вагнер) ґрунтується на ідеї про те, що людські раси є нерів­ними і відрізняються за своїми фізичними, психофізіологічними та інтелектуальними характеристиками. Всі вищі раси мають перевагу над нижчими, а тому можуть претендувати на панування. Гарантува­ти їм таке панування здатна лише держава. Звідси цілком очевидно, що розвиткові людської цивілізації як такої сприяли саме вищі циві­лізації, тоді як нижчі взагалі не здатні створити будь-яке цивілізоване суспільство.

Жозеф де Гобіно в основній своїй праці «Про нерівність люд­ських рас» (1853-1855 рр.) намагався обґрунтувати необхідність існу­вання пануючої еліти і висунув теорію, за якою нерівність, пов’язана з расовими відмінностями, і випливаюча з неї боротьба рас є рушій­ною силою розвитку народів. На думку Гобіно, найбільш здібні до культурного розвитку народи — це біла (арійська) раса, особливо її германська гілка. Прагнучи до розширення свого впливу, арійська раса змішується з іншими расами, що веде до зниження її здібнос­тей і культури. Це призводить до втрати вищими расами пануючого становища і виникненню демократії, яку Гобіно вважав найгіршою формою держави.

Гітлер та інші ідеологи нацизму запозичили і пристосували до власних світоглядних концепцій чимало положень теорії Гобіно з метою обґрунтувати «право» німців панувати над світом. Сам Гітлер стверджував: «Уся людська культура, усі досягнення мистецтва, на­уки та техніки, свідками яких ми сьогодні є, — є плодами творчості

арійців... Він (арієць) — Прометей людства, із світлого начала якого у всі часи злітали іскри геніальності, що розпалювали вогонь знань, що освітлював імлу понурого неуцтва, що дозволило людині підне­стися над іншими істотами землі.». Інший ідеолог нацизму Гіммлер казав: «Ми вважаємо, що поки люди живуть на землі, законом історії є боротьба між людьми та недолюдками. Право сильної раси є детер­мінантом справедливості». Гітлер до цього додавав: «Якщо поділити людство на три категорії: творців культури, її носіїв та її руйнівни­ків, то представником першої слід вважати тільки арійців. Німець­кий народ — це втілення достоїнств арійської раси, він покликаний в якості панівної раси підкорити собі менш «цінні» народи, вдаючись до будь-яких засобів примусу. Хай той, хто хоче жити, вступає у бо­ротьбу, а той, хто не хоче воювати у цьому світі вічної боротьби, не заслуговує права на життя.».

Гобіно одним з перших систематично виклав ідеї про роль расово­го фактору в історії. Його погляди («Досвід про нерівність людських рас») справили значний вплив на розвиток поняття «раса» в ХІХ ст. і стали підґрунтям майже всіх наступних теоретичних побудов антро­посоціології. Гобіно найважливішим фактором історичного процесу вважав расу. Він розрізняв три «чисті» раси (білу, жовту і чорну) і численні «змішані» типи, що виникли в результаті їх історичних контактів. Кожна раса сама по собі незмінна і володіє специфічними культурними здібностями. Створювані різними расами цивілізації за своєю природою некомунікабельні, оскільки природжені расові об­даровання у різних рас принципово відрізняються. Доля кожної іс­торичної цивілізації визначається її расовим складом. При чистоті раси образ думки всіх її представників залишається однаковим в силу кровної спорідненості і спільності, і національні заклади і установи відповідають сподіванням і прагненням усіх. «Кровозмішення» ство­рює дисгармонію у світоглядній орієнтації суспільства, веде до мо­рального і соціального хаосу; чим більше змішані шлюби вихолощу­ють расовий характер цивілізації, тим більше вона втрачає «життєвої сили» і «творчий дух», невблаганно принаджуючись до деградації і загибелі. В якості прикладу цивілізацій, що збереглися в силу расової чистоти, Гобіно називав Індію і Китай.

Раси нерівноцінні. Біла (арійська) раса володіє більшою культур­ною обдарованістю і є єдиною творчою культурною силою в історії, саме вона створила всі великі цивілізації (індійську, китайську, єги­петську, семітську, античну і сучасні європейські); європейська істо­рія почалася з нашестя германців. Елітою арійської раси Гобіно вва­жав германців, під якими розумів французьку аристократію. Нижчі раси нездатні самостійно піднятися до вершин цивілізації.

Ідеї Гобіно не одержали визнання у Франції, але були сприйняті у Німеччині. Зокрема Х. С. Чемберлен, політик і філософ-германофіл англійського походження, був найвідомішим послідовником Гобіно у Німеччині. Чемберлен, не даючи визначення раси, активно вико­ристовував це поняття. Відмінності між расами, з його точки зору, є за своєю суттю біологічними та інтелектуальними. Вище положення в расовій ієрархії Чемберлена займає «арійська» раса, або «нордич- ний» тип: «високі біляві доліхоцефали». Найбільш «чистими» пред­ставниками арійської раси проголошувались німці.

Розквіт всіх цивілізацій визначався впливом германських племен, а занепад — змішенням їх з іншими расами. Чемберлен описав євро­пейську культуру як результат спільної дії п’яти факторів: 1) мисте­цтва, літератури та філософії Стародавньої Греції; 2) права, держави і громадянського суспільства Стародавнього Риму; 3) християнського одкровення, відродженого Реформацією; 4) організуючого творчого духу германців; 5) чужорідних і руйнівних впливів іудаїзму та євреїв.

Найпершим завданням германських народів він вважав звільнен­ня від «поневолюючих чужих уявлень», а саме від «семітичних уяв­лень про світ» і «Мойсеєвої космогонії»; пропонував повернутися до споконвічного «арійського світоспоглядання», основним принципом якого він вважав «гармонічне злиття з природою». Якщо Чемберлен в основному оперував міфологемами, що пізніше знайшли широке використання в ідеології нацизму, то, наприклад, Аммон і Ляпуж на­магались довести нерівноцінність рас і зверхність білої раси за допо­могою наукових обґрунтувань.

Цікавими у світлі цього є погляди відомого польського соціоло­га Людвіга Гумпловича, який висунув нерасистську концепцію «ра­сової боротьби» у своїх працях «Раса і держава» (1875 р.) і «Расова боротьба» (1883 р.). Він постулював наявність у людей уродженої схильності об’єднуватися у групи і розвивати відчуття єдності і єд­нання. Групи, що тільки сформувалися, вступають у конфлікт одна з одною. Уся історія цивілізації — це історія безперервної боротьби між групами: расами, державами і класами. Расова боротьба є істо­рично першою формою міжгрупового конфлікту.

Один з найвидатніших німецьких філософі ХІХ ст. Фрідріх Ніц- ше також був прихильником расової теорії походження держави. У своїй праці «Так казав Заратустра» (1883-1891 рр.) він розглядає об­раз «надлюдини» як символ довершеності культури та породження нових людських перспектив. «Надлюдина», твердив він, — це пред­ставник нової аристократії духу, що протистоїть не злій людині, а людині ницій і кволій. Вона формується в результаті вдосконалення, розвитку і природного відбору. Цей відбір відбувається на підставі здатності до самозречення та самотворення, сприйняття трагедійнос­ті буття у коловороті «вічного повернення» й бажання сягнути недо- зволеного.

«Надлюдина» — це результат культурно-духовного вдосконален­ня; біологічний тип, що перевершує сучасну людину з її інтелекту­ально-моральними якостями, які спричиняють появу песимізму й нігілізму. Мораль, переконує Ніцше, сама була зброєю проти себе самої, породивши самонедовіру й песимізм як реакцію на занепад життєвих інстинктів. Утворивши два способи світосприйняття (по­кірливе скніння в тенетах моралі та агресивне подолання негативних оцінок), песимізм переходить у фазу нігілізму. Нігілізм — це патоло­гічний проміжний стан, який бачить цінність там, де їй не відповідає жодна реальність. За Ніцше, сучасність просякнута неповними фор­мами нігілізму, і подолати цей стан, йдеться у його праці «Жадання влади: досвід переоцінки всіх цінностей» (1887 р.), можна лише в ін­тегральному принципі сущого — «волі до влади», що втілює постійне самоуповноваження природних сил до зростання усіх форм життя.

З позицій сьогодення немає підстав ділити раси на вищі і нижчі. На перший план наразі виступають загальносоціальні цінності, а та­кож права і свободи людини. Окрім того, сучасна біологічна наука не бачить жодного зв’язку між расовими відмінностями людей і їх мо­ральними та інтелектуальними характеристиками. Що ж до різниці у досягненнях, то це можна пояснити географічними, економічними та історичними факторами, які вплинули на їх розвиток.

Серед інших теорій походження держави заслуговують на увагу патримоніальна, демографічна теорії, теорія географічного детермі­нізму, сакральна, техніко-економічна, гідравлічна, дифузійна, інцест- на, спортивна теорії, а також космічна, технократична та мусульман­ська теорії.

Патримоніальна теорія (Р. Галлер) стверджує, що держава ви­никла від права власності на землю. Адже саме це право автоматич­но розповсюджує право власності і на людей, які проживають на відповідній території. Дана теорія обґрунтовує феодальний сувере­нітет.

Погляди прихильників цієї теорії є історично обґрунтованими, разом з тим в них проявляється ідеологічна спрямованість — теорія виправдовує монархічну владу і обґрунтовує феодальний лад в сус­пільстві.

Демографічна теорія (Томас Р. Мальтус) визнає головною при­чиною всіх суспільних явищ і процесів, в тому числі й виникнення і розвитку держави, динамічне зростання населення.

Засновник цієї теорії, англійський священик, економіст і демо­граф Томас Мальтус у своїй праці «Дослід про закон народонасе­лення» (1798 р.) сформулював вічний закон природи, згідно з яким населення збільшується у геометричній прогресії, а засоби існування можуть рости лише в арифметичній прогресії. Поки темпи зростан­ня населення були досить повільні, а засобів існування вистачало на всіх, людям не потрібна була держава. Та коли почалося різке зрос­тання чисельності і густоти населення, коли економіка опинилася в неспроможності виробляти достатньо додаткового продукту, аби його вистачало на всіх, або коли більшу його частку почали зосеред­жувати у своїх руках окремі люди чи соціальні групи, виникла необ­хідність у державі, яка могла своєю примусовою силою спрямувати розвиток суспільства у певному визначеному напрямі шляхом суво­рої регламентації поведінки населення. З «чимдалі меншою родючіс­тю ґрунтів» і «чимдалі більшою наповненістю життєвого простору» Мальтус рекомендував боротися шляхом регламентації шлюбів і ре­гулювання народжуваності.

Його сучасні послідовники, «неомальтузіанці», вказують на те, що природа «зводить рахунки» з людством за надмірне розмножен­ня забрудненням, руйнацією навколишнього середовища, катастро­фічним порушенням механізму зв’язку між природою і людиною, що врешті призвело до однієї з глобальних проблем сучасності — велико­го демографічного вибуху.

Теорія географічного детермінізму (від лат. determine — визна­чаю, обмежую) (І. І. Мечников, С. Хантінгтон) вважає, що географіч­ні особливості певної території є основним фактором виникнення на цій території відповідної держави.

Сакральна теорія (Джеймс Фрезер) стверджує, що влада має ма­гічне походження. Першими її носіями були «маги», «жерці» і «ча­клуни». Тож підвалиною будь-якої влади є віра людини в чудотворну силу її носія.

Засновник цієї теорії, англійський етнограф та релігієзнавець Джеймс Фрезер у своїй праці «Золота гілка» (1890 р.) виклав теорію магії, на підставі якої пояснював численні релігійні обряди і церемонії, розкривав суть ряду фольклорних і міфологічних сюжетів та образів. Він розглядав розвиток духовності як три стадії еволюції людського світосприйняття: магії, релігії і науки. Спочатку первісна людина, від­чуваючи свій зв’язок зі світом, намагається пізнати його і вплинути на нього за допомогою магії, походження якої Фрезер виводив із прин­ципів асоціативної психології, до якої, до речі, вдавався і засновник психологічної теорії держави Лев Петражицький. Потім, коли відбу­вається суспільний поділ праці, проведення магічних ритуалів також виділяється в окремий вид діяльності, який починають здійснювати тільки маги, жерці і чаклуни, які входять в закриту касту обраних, а відтак наділяються великою владою, яка, як і будь-яка інша влада, потребувала міцної підвалини, якою стала віра людини в чудотворну силу її носія. Однак, переконавшись у неспроможності магічно впли­нути на світ, людина перейшла до уявлень про існування надпри­родних сил і до поклоніння їм. Це — стадія, на якій уможливлюється втручання вищих сил у закономірний хід подій. Тут знову приходить черга тих, які переконують людей у тому, що вони або боги, послані з небес, або сини і дочки цих богів, що прийшли до людей, аби ними керувати. Коли ж виявляється неспроможність вплинути на світ за допомогою релігії, настає «стадія науки», на якій людина повертаєть­ся до пізнання законів природи. Із початком стрімкого розвитку на­уки і великих географічних відкриттів збігається період Реформації, переходу від феодального ладу до буржуазного, занепаду абсолютист­ських монархій і становлення держав з конституційним правлінням.

Техніко-економічна теорія (Чайльд) є ідейним напрямом теорії неолітичної революції. Відповідно до неї перехід від збиральницьких до відновлюючих форм господарювання є головною причиною появи держави.

Гідравлічна (іригаційна) теорія (К. Віттфогель) ґрунтується на тому історичному факті, що перші держави з’явилися на берегах ве­ликих річок («річкові цивілізації»). Населення цих держав мало по­стійно боротися з повенями та вирішувати проблему зрошення землі. Вирішенням цієї проблеми, а відтак, і визначальною передумовою розвитку ранньої державності, став перехід суспільства до іригацій­ного землеробства. Його впровадження сприяло зростанню обсягів сільськогосподарської продукції та створенню необхідних передумов для появи державного апарату.

Дана теорія пов’язана з азіатським способом виробництва і про­блемою східного типу держави. Тому недоліком цієї теорії є її локаль­ний характер (теорія стосується лише окремих держав).

Дифузійна теорія (Гребнер) стверджує, що держава є результа­том передачі досвіду управління від одних народів до інших.

Інцестна теорія (Клод Леві-Стросс) вважає, що уведення заборо­ни кровозмішення призвело до виокремлення людини від природи і обумовило появу держави.

У своїй праці «Первинна структура кровної спорідненості» (1949 р.) засновник цієї теорії, французький філософ і антрополог Леві-Стросс стверджує, що всі соціальні структури (в тому числі, і держава) — це об’єктивні сутності, які існують незалежно від люд­ської свідомості і неповно (й специфічно) виявляються у різних сус­пільствах, в залежності від рівня їх цивілізованості. Ці структури не є емпіричною реальністю; полем їхнього побутування є сфера позасві­домого. А тому виявлення соціальних структур можливе через дослі­дження міфів, ритуалів, релігійних уявлень, за допомогою яких лю­дина прагне приховати або виправдати розходження між реальним суспільством та його ідеальною візією, та в яких якраз і виявляється істинна природа людини та її зв’язок з навколишнім світом.

Людина від природи живе вільно і без обмежень, однак керується позасвідомими важелями стримування. В первісному суспільстві це були лише інстинкти, але сьогодні — це реальні правила поведінки та особисті погляди людини на світ. Проте це одне й те саме. Леві-Стросс вважає структуру мислення первісної людини («людини-дикуна») високорозвиненою, навіть більше, тотожною тій, яка притаманна сучасній людині; з огляду на це, він до певної міри ідеалізує стан світо­глядних, моральних спромог та орієнтацій «людини-дикуна», в яко­му чуттєва і раціональна складові знаходяться у гармонійній єдності, втраченій на пізніших щаблях цивілізаційного поступу. Коли ця єд­ність і гармонія втрачаються, виникають штучні правила, заборони, табу, одним з яких стає заборона кровозмішення, що й відокремило від цілісної природи людину, яка стала протиставляти себе природі та звернулася по допомогу до держави як її спектральної противаги.

Спортивна теорія (Хосе Ортега-і-Гассет) стверджує, що виник­нення держави обумовлено походженням ігор, фізичних вправ і спорту. Обряд ініціації, формування спеціальних груп, виникнення родової і військової аристократії — все це є результат проведення спортивних змагань. Ці свої висновки засновник теорії зробив на основі дослідження системи фізичного виховання в Спарті, яка, на його думку, сприяла виникненню сильної армії і в підсумку — міцної держави. А Олімпійські ігри як найзначніші спортивні змагання ста­ли фундаментом процесу об’єднання всіх давньогрецьких міст і ви­никнення цілісної Давньогрецької держави.

Взаємодію людини і суспільства Ортега-і-Гассет розглядає крізь призму особистісної відповідальності. Найрадикальнішим він вва­жав поділ людства на два типи: тих, хто до себе суворий і вимогливий, не уникає праці й обов’язку, і тих, хто схильний до самозакоханості й самопотурання, не прагне до самовдосконалення, тобто «пливе за течією»^[1]. У праці «Бунт мас» (1929 р.) Ортега-і-Гассет протиставляє людей, спроможних на зусилля або шляхетство (вони керуються ви­могами, а не правами, здатні на життя, що безугавно себе перевершує, пориваються від старих досягнень до нових обов’язків), та юрбу — множину людей без певних чеснот, просту кількість, що перетворила­ся на соціальну ознаку «загального типу». Боротьба між «людиною- індивідуальністю» і «людиною-масою», як він називав юрбу, філософ вважав визначальним фактором у виникненні держави. Однак, з по­явою держави ця боротьба не припиняється. Кожен новий період суспільного розвитку характеризується домінуванням у ньому одно­го з видів соціальної організації, що чергуються. «Людину-масу» він вважав загрозою не тільки правовому, громадянському суспільству, а й всьому людству, точніше тій його частині, що відноситься до ци­вілізованої. І практика тоталітаризму ХХ ст. це яскраво підтвердила.

Космічна теорія стверджує, що державний спосіб організації сус­пільних відносин на Землю було занесено з космосу інопланетними цивілізаціями.

Технократична теорія пояснює виникнення держави як резуль­тат появи необхідності здійснювати управління технічними засобами та знаряддями праці.

Мусульманська теорія. Держава у мусульман виникла як слу­житель мусульманського права і покликана здійснювати контроль за правильним відправленням правосуддя.

Жодна з цих теорій, на жаль, не дає вичерпного пояснення при­чин виникнення держави, але кожна з них, без сумніву, є доповне­нням іншої у пошукові істини щодо причин її походження.

Підсумовуючи все це, слід визнати, що держава як соціальне явище виникла в результаті розвитку суспільства як знаряддя впо­рядкування суспільних відносин, забезпечення консенсусу між при­ватними і суспільними інтересами та сприяння функціонуванню сус­пільства як цілісної системи.