<<
>>

Стан застосування міжнародних договорів України

До проблем застосування міжнародних договорів в Україні відносять зокрема співвідношення понять «національне законодавство» і «національне право». [149, c. 298] Так, стаття 9 Конституції України вважає міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, частиною національного законодавства.

Вище вже наводилась думка І. І. Лукашука про те, що така фраза є некоректною, а краще, на думку науковця, було б вжити словосполучення «національного права». Видається, що вона не є єдиною. Схоже питання було предметом для розгляду Конституційним Судом України.

В Україні сьогодні існує проблема з тлумаченням терміну «законодавство» у нацональній правовій системі. Так, у мотивувальній частині Рішення Конституційного Суду України № 12-рп/98 від 9 липня 1998 року у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміну «законодавство»), [21] суд зазначив, що «термін «законодавство» досить широко використовується у правовій системі в основному у значенні як сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин і є джерелами певної галузі права. Цей термін без визначення його змісту використовує і Конституція України (статті 9, 19, 118, пункт 12 Перехідних положень). У законах залежно від важливості і специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей термін вживається у різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших, передусім кодифікованих, в поняття «законодавство» включаються як закони та інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках - також і нормативно- правові акти центральних органів виконавчої влади». В резолютивній частині цього рішення суд зазначив, що «терміном «законодавство»
охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України». [21] Це тлумачення, однак, стосувалося частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України, тобто даним рішенням суд не надав універсального тлумачення термінові «законодавство», а витлумачив його в межах однієї галузі - трудового права.

З таким підходом не погодився суддя М. Д. Савенко, який у своїй Окремій Думці зазначив, що єдиним органом, до повноважень якого віднесено прийняття законів, є Верховна Рада України. Отже, під терміном «законодавство» необхідно розуміти сукупність законів, прийнятих Верховною Радою України. При цьому він застосував граматичне тлумачення цього терміна, звернувши увагу на його лексичне значення та граматичну ознаку «збірність». Схожий підхід і у Є. П. Євграфової, яка зазначає, що «саме закони, що містять норми принципового характеру і приймаються парламентом або безпосередньо затверджуються народом на референдумі, мають становити непорушні правові засади законності і правопорядку в суспільстві і державі».

[101, c. 32] Тут же вона зазначає, що «зміст і обсяг поняття «законодавство» охоплює лише закони, в тому числі закони, якими Верховна Рада дала згоду на обов'язковість дії на території України міжнародних договорів, ухвалених відповідно до Конституції». [101, c. 32]

Водночас, складно погодитися із двома попередніми авторами, особливо з останньою. Визнання міжнародних договорів частиною національного законодавства є конституційною нормою, що вже свідчить про те, що до національного законодавства України відносяться не тільки закони України, а і щонайменше - міжнародні договори, оскільки Конституція України прямо це передбачає.

Видається, що насправді в цьому сенсі проблеми взагалі немає. Міжнародні договори, як нормативно-правові акти можуть бути і є частиною національного законодавства, яке є складовою частиною національного права (національної правової системи). [290, c. 532]

Інша важлива проблема - місце відомчих міжнародних договорів у національному праві. Тут слід, зокрема, звернути увагу на Постанову Вищого господарського суду України від 8 серпня 2007 р. у справі № 49/167- 06 за позовом Львівської державної залізниці в особі Івано-Франківської дирекції залізничних перевезень до ВАТ «БАЛЦЕМ», “Ranmac associates limited” про стягнення 85720,82 грн.[2] У цій Постанові суд постановив, що відповідно до Закону України «Про міжнародні договори України» міжнародні договори України міжвідомчого характеру не потребують ратифікації. Порядок їх укладення, виконання та денонсації встановлюється Кабінетом Міністрів України (Постанова Кабінету Міністрів України № 422 від 17 червня 1994 р. [10]). Таким чином, фактично відповідно до вищевказаної Постанови Кабінету Міністрів України укладаються міжнародні договори міжвідомчого характеру з невизначеним статусом, оскільки частиною національного законодавства відповідно до статті 9 Конституції України є міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. В цьому ж випадку, парламент участі в процесі взагалі не бере. Суд, однак, обґрунтовуючи своє рішення, послався на статтю 10 Цивільного кодексу України [9], якою передбачено застосування правил міжнародного договору, якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства. Таким чином, проблема місця міжвідомчих міжнародних договорів в системі українського національного права на сьогодні в Україні не вирішена. З формальної точки зору, суд не мав повноважень застосовувати відповідний
міжвідомчий акт оскільки той не є частиною національного законодавства. З іншого боку, такий акт де-факто існує і, крім того, існує порядок укладення, виконання та денонсації таких актів, тому ігнорувати його не можна.

Інша проблема більш глобальна і більш глибока. Це визначення місця міжнародних договорів у системі національного законодавства України. Вище була цитована норма частини другої статті 19 Закону 2004 року. Нею передбачено, що якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Ця норма, яка фактично встановлює примат норм міжнародних договорів над нормами національного законодавства, продубльована майже дослівно в майже двох сотнях чинних нормативно- правових актів України, що мають силу закону. Однак, як на теоретичному, так і на практичному рівнях питання визначення місця міжнародних договорів в системі національного законодавства України залишається невирішеним. Була спроба отримати офіційне роз'яснення того, яке місце в ієрархії нормативних актів України займають чинні міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, в тому числі шляхом тлумачення статті 9 Конституції України. Однак, своєю Ухвалою від 12 грудня 2006 року № 1-уп/2006 [37] Конституційний Суд України припинив конституційне провадження у даній справі у зв'язку з втратою чинності Законом 1993 року та, як наслідок, непідвідомчістю справи Конституційному Суду. Свою незгоду з винесеним рішенням в частині припинення конституційного провадження щодо тлумачення статей 9 та 18 Конституції України висловив суддя-доповідач у справі В. І. Іващенко. У своїй Окремій Думці він зазначив, зокрема, що статті 9 та 18 Конституції України не втрачали чинності і суд міг дати їх тлумачення. Таким чином, офіційного тлумачення досі немає.

На теоретичному рівні до цього питання звертався В. М. Шаповал. У

Окремій Думці до Рішення Конституційного Суду України № 14-рп від 7 липня 2004 р. у справі за конституційним поданням 56 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення абзацу другого частини першої статті 39 Закону України «Про вищу освіту» (справа про граничний вік кандидата на посаду керівника вищого навчального закладу) В. М. Шаповал зазначив, що «Конституція України не встановлює принципу примату міжнародних договорів або міжнародного права загалом. У разі невідповідності, наприклад, між законом України і міжнародним договором України можна говорити лише про їх колізійність». [33] Продовжує він цю ідею у своїй статті «Конституція і співвідношення міжнародного і національного права (порівняльний аналіз)». Там він, зокрема, пише: «За умов, коли в конституції не передбачено примату міжнародних договорів, постає необхідність визначення їх співвіднесеності з актами національного права. В разі ратифікації міжнародного договору парламентом шляхом прийняття закону договір об'єктивно має силу закону. Його співвіднесеність із законами за змістом та наслідками здійснюваного регулювання має встановлюватися за принципом «наступний закон скасовує попередній» (лат. lex posterior derogat legi priori). Юридична сила договору, згода на обов'язковість якого виражена актом глави держави або уряду залежить, зокрема, від попереднього схвалення договору парламентом, а також від місця акта, яким виражена така згода, в ієрархічно побудованій системі національного права». [188, c. 4]

Така позиція, однак, є далеко не безспірною. Видається, що В. М. Шаповал підходить до з'ясування питання про місце міжнародних договорів в системі законодавства України надто формально, не враховуючи її комплексність та існування принципів права, зокрема принципу верховенства права, відповідно до якого: «невід'ємні права і свободи людини визначають зміст і спрямованість усіх інших принципів - вимог верховенства права». [129, c. 8]

Однак, як юристи-практики, так і юристи-теоретики не єдині у визначенні місця міжнародних договорів у системі українського національного права. Дехто з них вважає міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, рівними за своїм статусом до звичайних законів України, і, як наслідок, вказують на надзвичайно дискусійне питання щодо того чи може Законом України «Про міжнародні договори України» бути встановлена імперативна норма про загальний примат норм міжнародних договорів над нормами національного законодавства України, особливо що стосується національних законів, які регулюють ті самі питання, однак, прийняті пізніше. Відповідно до неодноразово вживаного у цьому дослідженні принципу lex posterior derogat legi priori, мали б застосовуватись норми національних законів, як прийнятих пізніше. Те ж можна зазначити і про норми статті 19 вже нині нечинного Закону України «Про систему оподаткування», [7] яка встановлювала, що перевага мала надаватися нормам міжнародних договорів у разі наявності конфлікту між ними та нормами законів України з питань оподаткування. Тут слід звернути увагу, що Закон України «Про систему оподаткування» був прийнятий ще у 1990 році, і вказане вище правило про пріоритетність законів до нього також мало застосовуватися. Аналогічні підходи застосовує і нині чинний Податковий кодекс України. [8]

Інші ж юристи-практики, вважають міжнародні договори специфічним видом нормативно-правових актів в Україні. Їх позицію підтверджують положення пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Відкритого акціонерного товариства «Лубнифарм» щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 6 Закону Української РСР «Про зовнішньоекономічну діяльність» і статті 154 Цивільного кодексу Української РСР (справа про порядок підписання зовнішньоекономічних договорів) № 16-рп від 26 листопада 1998 року, [22] де суд установив, що частина друга статті 6

Закону Української РСР «Про зовнішньоекономічну діяльність» зокрема покладає на суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності обов'язок керуватися вимогами законів або міжнародних договорів України. Крім того, суд виділяє міжнародні договори як окремий нормативно-правовий акт, вживаючи у пункті 3 мотивувальної частини цитованого вище рішення у справі про тлумачення терміну «законодавство» термін «міжнародні договори» через кому після понять закони, законодавчі акти. Крім того, суд так само зазначає, що міжнародні договори є одним із джерел трудового права. Однак, за такого підходу виникає ще більше запитань.

Перше - це як співвідноситься такий підхід із положеннями статті 92 Конституції України, яка, як влучно зазначає Конституційний Суд України у пункті 2 мотивувальної частини Рішення у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про тимчасову заборону підвищення цін і тарифів на житлово-комунальні послуги та послуги громадського транспорту, що надаються громадянам України» (справа про комунальні послуги) № 2-рп від 2 березня 1999 року, [23] закріплює перелік найважливіших питань, які визначаються або встановлюються виключно законами. Пунктом 1 цієї статті передбачено, що виключно законами України визначаються зокрема, права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод. Таким чином, ненадання міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, статусу закону робить ті з них, які регулюють вказані вище та інші, передбачені статтею 92 Конституції України, питання фактично неконституційними. А серед таких і Загальна декларація прав людини і Пакти про громадянські та політичні та про економічні, соціальні та культурні права, Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод тощо. Визнання таких нормативно- правових актів неконституційними є щонайменше абсурдним. Критикує такий підхід і М. І. Козюбра, зазначаючи, зокрема, що «посилання на них
(мається на увазі Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року та Закон України «Про міжнародні договори України» 1993 року -

Є.З.) для обґрунтування пріоритету норм міжнародних договорів над нормами національного законодавства не є юридично коректним». [131, c. 4]

Таким чином, стоячи на тому ж формальному підході, слід визнати, що більш аргументованою видається позиція рівності сили норм міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України силі норм законів України. Однак, як же тоді бути з встановленим у більшості законодавчих актів приматом норм міжнародних договорів над нормами національного законодавства? Чи може він вважатися всеосяжним?

Судова практика у цій сфері дуже різноманітна. Так, у Постановах Господарського суду Донецької області від 12 вересня 2006 р. у справі № 8/156 за позовом ЗАТ «Продовольча компанія «Юнкерс»» та Компанії «Reef Holdings PLC» до Ради з питань спеціальних економічних зон та спеціального режиму інвестиційної діяльності в Донецькій області про скасування рішення та визнання права, від 2 лютого 2007 р. у справі № 44/22пн за позовом ЗАТ «Продовольча компанія «Юнкерс»» до Східної регіональної митниці про визнання недійсною картки відмови в прийнятті митних декларації, митному оформленні чи пропуску товарів і транспортних засобів через митний кордон України, Постанові Господарського суду Житомирської області від 19 лютого 2007 р. у справі № 1/1637-НМ за позовом ВАТ «Новоград-Волинський м'ясокомбінат»до Ради з питань територій пріоритетного розвитку Житомирської обласної ради та Виконавчого комітету Новоград-Волинської міської ради про скасування акту індивідуальної дії та на дії органів місцевого самоврядування зазначено, що нормами статті 9 Конституції України, статті 9 КАС України та статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» встановлено загальнообов'язкове правило стосовно того, що міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є
частиною національного законодавства, причому у разі наявності колізії між нормами міжнародного договору та нормами національного законодавства правовий пріоритет мають саме правила міжнародних договорів. Такого самого підходу дотримується Донецький апеляційний господарський суд, який в своїх Ухвалах від 17 серпня 2006 р. у справі № 2/62а за позовом ВАТ «Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча» до Державної податкової інспекції в м. Маріуполі про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення, від 6 березня 2007 р. у справі № 44/22пн за позовом ЗАТ «Продовольча компанія «Юнкерс» до Східної регіональної митниці про визнання недійсною картки відмови в прийнятті митної декларації, митному оформленні чи митному пропуску товарів і транспортних засобів через митний кордон України також визнав пріоритет норм міжнародних договорів базуючись на положеннях статті 9 Конституції України.

Схожий підхід проглядається і у рішеннях вищих спеціалізованих судів у господарських та адміністративних справах, а також Верховного Суду України. До таких зокрема можна віднести Постанови Вищого Господарського суду України від 10 липня 2006 р. у справі № 31/668 за позовом суб'єкта підприємницької діяльності фізичної особи до ТОВ «Орлан- Транс-Груп» про стягнення 55 067,20 грн., від 26 вересня 2006 р. у справі № 200/10-05/12 за позовом Державного міжнародного аеропорту «Бориспіль» до ЗАТ «Авіакомпанія «Аеросвіт» про стягнення 6 833 525,32 грн., від 23 травня 2007 р. у справі № 32/79пд за позовом Приватної компанії з обмеженою відповідальністю «Доксіко Лімітед» (DOXICO LIMITED), Кіпр до ТОВ «Банк Перспектива» про спонукання до виконання зобов'язань за договором від 18.11.2005, від 20 червня 2007 р. у справі № 7/151-93 за позовом Компанії КОЛСТАР ІНВЕСТ ЛІМІТЕД (Великобританія, Лондон) до ТОВ «Комерційний банк «Західінкомбанк» про спонукання до виконання зобов'язань. У цих постановах суд зайняв чітку позицію пріоритетності норм міжнародних договорів над нормами національного законодавства. Причому,
в основу такого підходу було покладено положення відповідної норми Закону 2004 року (стаття 19) або Закону 1993 року (стаття 17), які передбачають принцип примату норм міжнародних договорів.

Вищий адміністративний суд України також часто стикається із проблемою визначення місця міжнародних договорів у системі національного права України. Своїми Ухвалами від 14 червня 2006 р. у справі № 14/218-05 за позовом Дочірнього підприємства «Українська горілчана компанія «Nemiroff» до Вінницької митниці про визнання недійсною картки відмови у пропуску на митну територію України чи митному оформленні товарів та інших предметів від 13.05.2005, від 12 жовтня 2006 р. у справі № 32/636- 25/158 за позовом Підприємства з іноземними інвестиціями у формі товариства з обмеженою відповідальністю «Монсанто Україна» до Державної податкової інспекції у Солом'янському районі м. Києва про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень, від 14 березня 2007 р. у справі № 32/133 за позовом ЗАТ «Преміумвин» до Київської регіональної митниці Головного управління державного казначейства України у м. Києві, Відділення Державного казначейства у Печерському районі м. Києва, Регіонального управління Департаменту з питань адміністрування акцизного збору і контролю за виробництвом та обігом підакцизних товарів Державної податкової адміністрації України у м. Києві, ДПІ у Печерському районі м. Києва про повернення надмірно сплаченого акцизного збору, від 5 квітня 2007 р. у справі № 5/1835-28/273 за позовом ТОВ «Бейкер-Україна» та ТОВ «Кво Стіл» до Державної податкової інспекції у Яворівському районі Львівської області про визнання права застосування державних гарантій та відновлення становища, яке існувало до порушення права, від 10 квітня 2007 р. у справі за позовом Виробничо-комерційного ТОВ «Відіс» до Волноваської об'єднаної державної податкової інспекції про визнання частково недійсним податкового повідомлення-рішення, від 5 грудня 2007 р. у справі № 1/62-06-1813А за позовом виробничо-комерційної фірми

ТОВ «Болеро» до Одеської митниці, Управління державного казначейства України в Одеській області про стягнення коштів суд також визнав пріоритет норм міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, керуючись відповідними нормами Закону 2004 року чи Закону 1993 року, а також нормами статті 19 Закону України «Про систему оподаткування». Не рідше застосовуються судами касаційної інстанції і норми інших законів, які містять положення про примат міжнародних договорів. До таких, зокрема, можна віднести ухвалу Вищого адміністративного суду України від 25 жовтня 2006 р. у справі за позовом ВАТ «Торговельний дім СЕЗ» до Державної податкової інспекції у м. Сімферополі про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення. В цій Ухвалі суд встановив наявність пріоритету норм міжнародного договору над нормами національного нормативно-правового акту, відповідно до п. 18.1 статті 18 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Серед опрацьованої при підготовці цього дослідження великої кількості судових рішень, що стосувалися застосування міжнародних договорів у національному законодавстві і так чи інакше визначали на практиці їх місце, рішень Верховного Суду України небагато. В більшості з них суд займає обережну позицію і просто з посиланням на статтю 9 Конституції України (інколи додаючи до неї статтю 19 Закону 2004 року чи статтю 17 Закону 1993 року) визнає міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, частиною національного законодавства. Серед таких рішень слід назвати такі: Постанова (судова палата у господарських справах) від 27 червня 2006 року за позовом Департаменту майна міста Москви до Євпаторійської міської ради, Фонду державного майна України, Євпаторійського міського бюро реєстрації та технічної інвентаризації про визнання права власності на майновий комплекс санаторію ім. Т. Г. Шевченка в м. Євпаторія, Постанова (судова палата в адміністративних справах) від
6 лютого 2007 р. у справі за скаргою приватної особи на неправомірні дії комісії по обміну грошових знаків при виконавчому комітеті Ялтинської міської ради народних депутатів, Ухвала (судова палата в цивільних справах) від 25 травня 2007 р. у справі за позовом приватних осіб до Полтавського міського управління УМВС України в Полтавській області про відшкодування моральної шкоди, Рішення (судова палата у цивільних справах) від 4 липня 2007 р. за позовом приватної особи до іншої приватної особи та видавництва «Просвіта» про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди, Ухвали (судова палата у кримінальних справах) від 7 червня 2007 р. та від 17 січня 2008 р. в кримінальних справах.

Практика ж судів першої інстанції та апеляційних судів є взагалі суперечливою. Є рішення, в яких суди визнають безумовний пріоритет норм міжнародних договорів над нормами національних нормативно-правових актів (зокрема цитовані вище ухвали Донецького апеляційного господарського суду), а є рішення, де суди в цьому плані діють обережно, обмежуючись визнанням міжнародних договорів частиною національного законодавства чи то на підставі статті 9 Конституції України чи то частин перших статей 17 Закону 1993 року і 19 Закону 2004 року.

Таким чином, як показує аналіз чинного законодавства та практики його застосування, проблем щодо визначення місця міжнародних договорів у системі джерел права України є багато. Однак, видається, що частина з них завдячує своєму існуванню недосконалості української Конституції, відсутності конституційно встановленої ієрархії законів (це зняло б багато проблем), а також низькій правовій культурі тих, хто застосовує відповідні норми.

1.5.

<< | >>
Источник: ЗВЄРЄВ ЄВГЕН ОЛЕКСАНДРОВИЧ. ТЛУМАЧЕННЯ МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ НАЦІОНАЛЬНИМИ СУДАМИ: ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД ТА УКРАЇНСЬКА ПРАКТИКА. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2015. 2015

Еще по теме Стан застосування міжнародних договорів України:

  1. §J Поняття та джерела права міжнародних договорів
  2. § 1 . Міжнародно-правове співробітництво у нотаріальній сфері
  3. Конституція України (28 червня 1996 р.)
  4. Тема 18. Держава і право України в період «застою» (середина 1960- середина 1980 рр.)
  5. Інформаційні системи підрозділів Департаменту інформаційно-аналітичного забезпечення МВС України
  6. Міжнародний договір як джерело національного права. Світовий досвід застосування міжнародних договорів
  7. Місце міжнародних договорів у національній правовій системі України
  8. Стан застосування міжнародних договорів України
  9. Перспективи вдосконалення застосування міжнародних договорів в Україні
  10. Суб'єкти тлумачення міжнародних договорів
  11. Національний суд як суб'єкт тлумачення міжнародних договорів
  12. Плюралізм методів та способів тлумачення міжнародних договорів національними судами
  13. Зарубіжний досвід тлумачення міжнародних договорів
  14. 4.1. Тлумачення міжнародних договорів Конституційним Судом України
  15. Тлумачення міжнародних договорів судами загальної юрисдикції
  16. Правові основи і гарантій інформаційного забезпечення діяльності недержавних громадських організацій в Україні
  17. 2.2 Режим державного кордону України
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -