§4. Політико-правова практика сучасної президентської поліархії

Політичні прояви юридичного прототипу президентської форми правління, стабільність та ефективність останньої на практиці сучасні дослідники оцінюють як такі, що за тими ж якостями поступаються парламентській формі державного правління³⁶⁷.

По-перше, за такої форми правління суверенітет народу реалізується не одним, а двома вищими державними органами: парламентом і президентом. Факт демократичної легітимації посади останнього безпосередньо громадянами зумовлює сильніший його конституційно-правовий статус порівняного з президентом парламентській поліархії, надаючи йому можливість протиставити себе вищому законодавчому органові у прагненні “узурпувати” верховну владу в державі. На практиці влада президента ще більш підсилюється створеним навколо президента як символу держави, іміджу, що викликає набагато вищі очікування в народу від нього, порівняно з посадою прем’єр-міністра.

По-друге, при такій формі правління президент наділений високою персональною відповідальністю. Виборці точно знають, за кого вони голосують і хто управлятиме в разі перемоги кандидата на президентських виборах. При парламентській системі вибір глави держави та глави уряду не такий визначений, оскільки громадяни в основному голосують не за окремі особистості, а за ту чи іншу партію в цілому. І якщо при двопартійній системі

облеми історії, теорії, практики _каНдидатуР^{й на Ц)} вищі посади більш-менш прогнозовані, то при б_агатопартійній системі (коли окрема партія не може розраховувати _на абсолютну більшість місць в парламенті) питання, хто стане главою держави та главою уряду, вирішується без участі самих виборців-

По-третє, непередбаченість юридичній конструкції президент­ської поліархії жорстких зв’язків з партійною системою.

парламентську президентську з “правлінням на наступних

виборах відповідальність перед виборцями нестиме не партія (вона

в президентських державах за американським зразком є досить аморфною політичною інституцією.— С.Б.), а конкретна особа, котра обіймала посаду президента.

По-четверте, президентська форма правління забезпечує високу стабільність очолюваної президентом виконавчої гілки влади, яка формується на визначений конституцією жорсткий термін. Це, а також те, що обраний на подібний жорсткий термін парламент (він главою держави не може бути розпущений. — С.Б.) не має можливості відправити у відставку уряд, позбавляє її таких властивих парламентським формам державного правління якостей, як невпевненість та непередбачуваність політичних подій, частих Урядових криз.

Однак для того, щоб ці переваги президентської поліархії набули максимального практичного втілення в тій чи іншій країні, політична форма державного правління має базуватися на відповідному фундаменті. Його складниками є:

а) стабільна й ефективна економіка, м’яке соціальне Розшарування, численний середній клас, відсутність економічних криз та соціальних потрясінь;

б) врівноважена система влади, особливо в законох^Л

виконавчих її зв’язках; _λ

в) наявність давніх демократичних традицій демократичного політичного режиму, міцний суспільстві стосовно демократичних процедур та найкращого способу управління;

^{τa c}τiftκo_ro консенсус у Інститутів яїг

г) наявність “малопартійної” (бажано двопартійної) системи при якій партії неідеологізовані, не уособлюють політичні сили розколотого суспільства, котрі перебувають у конфронтації, а вбирають у себе основну частину спектра політичних настроїв;

д) децентралізована по вертикалі влада (федералізм чи розвинуте місцеве самоврядування в унітарній державі), коли реальна політика здійснюється також на рівні регіонів, а центр не несе відповідальності “за все”, оскільки частину цієї відповідаль­ності бере на себе місцева влада.

З перелічених умов, що суттєво впливають на конфігурацію політичної форми державного правління, зупинимося на природі партійної системи. Як зазначалося, юридична форма президентської поліархії, на відміну від парламентської, правових зв’язків системи влади з партійними партіями не передбачає. У політико- практичному житті держав з такою формою правління вони, однак, є й часом суттєво впливають на сам функціональний зміст форми правління. Останній зумовлений насамперед типом партійної системи та характером партійно-політичних відносин між відповідними суб’єктами влади. Залежно від цього, можливі кілька варіантів політико-практичної конструкції президентської форми державного правління.

Перший її варіант являє собою систему вищих органів законодавчої й виконавчої влади, коли їх представники — президент і більшість у парламенті — представляють одну й ту ж політичну партію, створюючи “об’єднаний уряд” (Дж. Сарторі) або ж “об’єднане правління”. При такому співвідношенні партійно- політичних сил законодавча й виконавча влада об’єктивно мають співпрацювати, а результатом цієї співпраці є ефективне державне правління. У такій ситуації в президентській поліархії між виконавчою владою та парламентом навіть при “жорсткому"’ юридичному типові розподілу влад фактично встановлюється характерний для парламентських поліархій “м’який” взаємозв’язок

I ^ва*^9₽'^иміи пр^{и якому} ∏θ??Ha форма правління, якщо президент є мі* ^f м партії, котрий має більшість у парламенті, може набувати теріального” відтінку. Така ситуація характерною була для ^шинтгонської” моделі досить тривалий час. “Це, — зазначає [^⅛gвідсутністю демократичних традицій та нестабільною державною владою. Про це яскраво свідчить географія поширення президентської форми державного правління. Вона, як зазначалася, була конституйована в абсолютній більшості слабко й середньорозвинених держав Латинської Америки та Африки, в Азії і, по суті, проігнорована розвинутими країнами Європи.

Але у слабкому економічному, соціально розколотому та політично поляризованому суспільстві президентові дуже важко домогтися необхідної стабільної більшості в парламенті, створювати “об’єднаний уряд”. Тому загальним явищем, характерним для політичних проявів форм правління цих держав, є стан “розділеного правління” з іншим, ніж зазначений вище, наслідком: конфронтацією між виконавчими та парламентськими структурами. Ця конфронтація зазвичай породжується питанням: хто ж із них — президент чи більшість у парламенті, яка перебуває в опозиції до президента, виходячи з принципів демократії, — має більше легітимних прав говорити від імені народу? Тобто, оскільки

вони обоє отримали мандат від народу, котрий під час змагальних виборів, шляхом вільного голосування віддав перевагу тій чи іншій альтернативі, то в такому разі завжди прихований конфлікт, який виражений насамперед у блокуванні дій виконавчої влади з боку “незалежного” парламенту шляхом неприйняття необхідних для неї законів. Стосовно цього білоруський політолог В. Чернов досить справедливо відзначає, що “немає кращого способу набрати політичні очки для наступних виборів, ніж конфронтація з президентською владою, відповідальною за все” ⁵⁷°.

Демократичні шляхи його розв’язання, порівняно з парламент­ськими поліархіями (звернення до “народу”, плебісцит, вотум довіри, розпуск парламенту тощо), “в умовах президентури, як правило, надзвичайно складні, мають характер політичної інженерії, обтяжені численними юридичними процедурами, а тому досить “сумнівні” для електорату з точки зору прозорості демократичної легітимності.

“Державний переворот” або деякі інші “силові дії” є майже невід’ємними політичними атрибутами президентських форм правління Латинської Америки та Африки й навіть Європи '⁷ⁱ. З президентських держав Латинської Америки найбільш “довготривалими” є Коста-Рика, де відповідна форма президентського правління зберігається “незмінною” з 1949 р., Венесуела — з 1958 р.’⁷²., Колумбія — з 1974 р. і Перу, де повернулися до цивільного уряду в 1979 р.⁵⁷³ У наступному десятилітті до “президентської демократії” повернулися Аргентина, Бразилія, Парагвай, Уругвай, Чилі, хоча “схильними” до переворотів залишаються Еквадор, Болівія, Гондурас, Гватемала. З них Еквадор перебуває в майже постійній кризі; у Болівії за період із 1952 по 1982 рр. було 17 військових втручань; Гондурас і Гватемала фактично перебувають під контролем військових ⁵.

Концентрація великої влади в руках президента, його відносна незалежність від парламенту й те, що президент завжди представляє (нехай навіть відносно) більшість виборців, значно полегшує процес персоналізації влади та “суперпрезиденпіалізацїї” політичної форми президентської поліархії. Спроби президентів зосереджувати всю повноту влади у своїх руках, іншими словами, ---------- _ - -. ■■ ________________________________ тенденція “монархізації” президентської форми правління в сучасних умовах породжує іншу, протилежну тенденцію, суть котрої зводиться, за Дж. Сарторі, до ’ “підрізання крил президента”⁵⁷⁵. Це відображено передусім у юридичному обмеженні можливості президентів обіймати цей пост тривалий термін.

Найбільше від такого “підрізання” постраждали “крила” глав держав тієї ж Латинської Америки. Частина їх президентів мають юридичне право обиратися тільки на один термін повноважень: Коста-Рика та Гондурас — на 4 роки, Еквадор, Сальвадор, Гватемала — на 5 років, Мексика та Чилі — на б років.

У Зімбабве та Єгипті президенти обираються на 6 років без будь-яких обмежень переобрання однієї й тієї ж особи. У Єгипті своєрідним є й сам порядок обрання глави держави: кандидатура на пост Президента має бути висунута (номінована) від імені третини складу органу законодавчої влади — Народної Асамблеї — і затверджена двома третинами голосів його членів. Затверджена в такий спосіб єдина (безальтернативна) кандидатура виноситься на голосування всього виборчого корпусу (по суті, на загальнонаціональний референдум)^5z6. Схожим з єгипетським є порядок обрання на 7-річний термін Президента Сирії. Його кандидатура, за рекомендацією Регіонального (сирійського) керівництва ПАСВ (Партії арабського соціалістичного відродження або “Баас”, яка, згідно зі ст.8 Конституції, є керівною силою суспільства та держави. — С.Б.), висувається для ухвалення парламентом — Народною радою, котрий у свою чергу виносить її

на затвердження всенародного референдуму⁵⁷⁷. На такий же термін, але не більше двох підряд, відповідно до внесених всенародним референдумом 26 вересня 1999 р. у Конституцію змін, має право обиратися Президент Таджикистану ⁵⁷⁸.

Інші президентські держави Середньої Азії відзначаються досить специфічними термінами повноважень своїх президентів. Мова йде про Узбекистан та Туркменістан, конституції яких містять майже ідентичні норми про те, що їх президенти мають обиратися шляхом загальних і прямих виборів терміном на п’ять років, причому одна й та ж особа не може бути обрана більше ніж на два терміни підряд (ст.90 Конституції Узбекистану, ст. 55-56 Конституції Туркменістану). Але соціально-політична та “ментальна” ситуація в цих країнах сприяла значній “суперпрези- денціалізащї”, якщо не сказати “монархізацїї” президентської влади. Найбільш “легкі” форми в цьому плані сприйняла президентська форма правління в Узбекистані. Після завершення першого 5-річного терміну Президента І. Каримова, обраного в 1991 р., у 1995 році відбулися не чергові вибори, а референдум про пролонгацію його повноважень ще на 5-річний термін. У результаті перший президентський термін узбецького глави держави був фактично збільшений до 10 років, і з урахуванням можливого його переобрання на другій 5-річний термін І. Каримов може бути президентом Узбекистану не менше 15 років поспіль ⁵⁷⁹.

Ще більшим є цей термін у Президента Туркменістану — С. Ніязова, котрий уперше шляхом усенародних виборів обирався на 5-річний термін ще за часів CPCP, наприкінці 1990 р. У січні 1994 р. відбувся не передбачений конституцією всенародний референдум про продовження повноважень Президента, за результатами якого повноваження С. Ніязова були продовжені ще на 4 роки. Слід зазначити, що, запровадивши таку форму пролонгації та “легітимації” влади чинного президента, Туркменістан створив своєрідний прецедент, що був перейнятий іншими середньоазійськими державами СНД. Після закінчення в 1999 р. 5-річного і продовженого на 4 роки терміну президента C- Ніязова (тобто в цілому 9 років) у Туркменістані не було Проведено ні нових виборів, ні чергового референдуму про продовження повноважень президента. Проте в законі (!) ^і'Ркменістану “Про порядок уведення в дію Конституції І

Туркменістану” була уточнена конституційна норма про обмеження терміну перебування при владі президента (2 рази по 5 років), котра має поширюватися на президента, обраного після прийняття конституції. Це означає, що зазначені в Конституції обмеження стосуватимуться терміну повноважень президента, який обиратиметься фактично після чинного президента С. Ніязова.

Таким чином, в “обхід” Конституції', але за “підтримкою” народу чинному Президентові було дозволено обіймати цю головну державну посаду, по суті, необмежену кількість років, незважаючи на передбачену ст. 55 відповідну норму про обмеження тривалості його повноважень двома 5-річними термінами. Таке своєрідне “юридичне” додаткове обтрушування фактично довічного президентського терміну С. Ніязова, його практично необмежені повноваження й “титул” Туркменбаші — “батька туркменів”, велика кількість пам’ятників за життя, його портрети на національній валюті, практика називання його ім’ям міст та об’єктів, інші подібні прояви роблять цю де-юре суперпрезидентську поліархію де-факто повноцінною монархією, котру з близько східними монархіями ріднить наявність нафторесурсів, що сприяють певній стабілізації соціального становища в країні, та спільна релігія.

Оцінка “пролонгованого”, навіть за допомогою народу, терміну повноважень президентів на туркменський зразок стосовно його впливу на зміст політичної форми президентського правління є однозначно негативною, оскільки, як зазначалося, сприяє фактичній монархізації влади в державі. За логікою речей, позитивною має бути оцінка його протилежності — нетривалого терміну повноважень президента. Але відповідь на це та оцінка відповідних політичних наслідків є не такими однозначними, як здається.

Зменшення терміну повноважень президента й можливість його переобрання зумовлені побоюванням, що він може перетворитися на диктатора. Іншим аргументом є те, що президент, котрий може бути переобраний на другий термін підряд, наприкінці свого першого терміну правління концентрується на своїй виборчій кампанії, а президент, який обирається тільки на один термін, спокійно працює до закінчення своїх повноважень. З цим можна погодитись, але: по-перше, президенти, обрані тільки на один термін, швидко стають “кривенькими качечками”, тобто втрачають

своїх прихильників (оскільки не можуть обіцяти їм майбутній захист); по-друге, такі реформістські президенти або президенти, стурбовані своїм спадкоємцем, демонструють надмірну поспішність, надмірне бажання завершити розпочаті реформи.

Проте головним аргументом на користь переобрання на другий термін є те, що президенти, котрі працювали успішно, гідні нагороди, і що втрата доброго президента — це насправді серйозна втрата. Мабуть, із цих позицій виходив законодавець, коли дав можливість президентам Аргентини і США обиратися підряд на два 4-річних терміни; президентам Алжиру, Грузії, Парагваю, Перу, Тунісу та ін. — на два 5-річних, Венесуели та Нікарагуа — на два 6- річних терміни поспіль ⁵⁸°. Хоча і в цьому, і в першому випадку, як справедливо зазначає Дж. Сарторі, “неможливо отримати рішення на всі випадки життя. Якщо страх рецидиву диктатури обґрунтований, то й аргумент справедливий, оскільки повернення диктатури само по собі є достатньою причиною заперечення переобрання (принаймні, переобрання на другий термін підряд). З іншого боку, якщо джерело страху наявне в історичній пам’яті й не підтверджене сучасною ситуацією, то перемагає аргумент про те, що будь-яка посада, позбавлена нагород і стимулу “працювати добре”, не є стимулювальною посадою. Дійсно, президент, який переобирається, у перший термін свого правління, має спокусу стати президентом-демагогом. Але також вірно й те, що відмова у праві на переобрання означає відмову в нагороді; а це вже серйозний недолік”⁵⁸¹.

У безпосередньому зв’язку зі згаданим, що суттєво впливає на конфігурацію політичної форми президентського правління, є саме точна визначеність терміну повноважень президента, який зазвичай не може бути змінений (скорочений або довільно подовжений). Це зумовлює те, що при такій формі організації влади політичний процес фактично поділяється на безперервні, жорстко визначені періоди, котрі неможливо перелаштовувати, навіть якщо цього вимагатимуть серйозні соціально-економічні, політичні події або обставини. “Жорстка” тривалість мандату президента стає вагомим політичним чинником, до якого мають призвичаюватися всі Учасники політичного процесу. Але фактично це може призвести до багатьох непересічних ситуацій.

На відміну від парламентської поліархії, де глава виконавчої влади не пов’язаний з жорстким терміном перебування на посаді й більш здатний до маневрів у кризових ситуаціях, президентська поліархія таких можливостей не має, оскільки будь-яка заміна одного глави виконавчої влади іншим, навіть за кризових обставин, до виборів неможлива. Подібна жорсткість політичного процесу робить надто складною можливість пристосування до змін ситуацій. Лідер, котрий втратив довіру з боку своєї власної партії або партій, причетних до його обрання, не може бути усунутий. За умов загострення політичного протистояння, загрози насилля й перевороту його важко замінити іншим, здатним досягти компромісу з опозицією. Що ж до імпічменту президентові, то ця процедура набагато складніша, порівняно з вотумом довіри. Не варто забувати й того, що процедура імпічменту передбачає обов’язкове “добровільне” самозречення президента з посади, на що той може не погодитися.

Підводячи підсумок проведеного вище аналізу, ми повинні констатувати, що нестабільність юридичного прототипу президентської форми державного правління в переважній більшості країн зумовлює й більший ступінь мінливості її політичних форм, ніж за парламентської поліархії. Це ускладнює процес можливої класифікації останніх, оскільки час існування таких “моментальних знімків держави”, що постійно змінюються, досить нетривалий. Тим не менш на рівні певних тенденцій це можна зробити. Як і при “юридичних” формах, серед “політичних’ форм президентського правління, на нашу думку, є один серединний тип, котрий представлений тією ж “вашингтонською’ моделлю, тому що її “юридичний” та “політичний” складники більш-менш збігаються. Політичні форми всіх інших президентських поліархій, і навіть ті, які у своїй юридичній конструкції мають елементи парламентських форм правління, характеризуються “піднесенням” виконавчої влади на чолі з президентом над парламентом. Залежно від їх “відстані” ВІД серединного типу та ступеня “президенціалізації” державної влади, політико-правові форми президентської поліархії можна визначити як дуалістичні, котрі на цій умовній класифікаційній шкал* знаходяться ближче до “вашингтонської"” моделі, ^та. суперпрезиденгські — як крайні політичні прояви президентської

поліархії, але такі, що не вийшли за межі правового поля. У разі виходу за ці межі останні, про що свідчить практика країн Латинської Америки (Чилі за часів Піночета), Азії (сучасний Туркменістан) та Африки (Туніс, Заїр, Уганда, Екваторіальна Гвінея, де у 70-х рр. був уведений пост довічного президента ⁵⁸²), можуть сприймати монархічні (єдиновладні) форми.

Підсумовуючи, можемо констатувати, що президентська форма державного правління, хоч і ґрунтується на тій же поліархічній “внутрішній формі”, за своєю “зовнішньою формою” суттєво відрізняється від парламентської. Можна навіть говорити, що парламентська та президентська поліархії є полярними за своїм юридичним змістом, і ця полярність закладена в історичних підвалинах обох цих видів поліархічної форми правління. У той час, як парламентська поліархія формувалась у ході тривалого періоду практичного “пристосування” англійських інститутів влади один до одного, президентська поліархія виникла на базі теорії (насамперед поглядів “отців засновників”) та практики державного будівництва Сполучених штатів Америки 70-80-х рр. ХУШ ст. як антитеза англійської системи верховної влади.

Від англійської парламентської поліархії, котра до моменту прийняття Конституції CIIIA (1787 р.) оформилася у своїх загальних рисах, президентську (вашингтонську) модель відрізняло, по-перше, те, що вона спиралася на “жорсткий ” тип поділу влади. Це виражалося в тому, що інституціональна система президентської поліархії складалася з двох організаційно відокремлених органів, котрі представляли законодавчу й виконавчу влади. Остання, Уособлена главою держави та керованим ним урядом, не мала права законодавчої ініціативи, розпуску парламенту, не могла суміщати посаду з депутатським мандатом. Законодавча ж влада не могла безпосередньо впливати на уряд.

По-друге, провідну роль у здійсненні правління в державі, як у минулі монархічні часи, відіграла урядова влада на чолі з главою держави. Останній мав право на власний розсуд формувати склад Уряду або таким же чином відправити його у відставку, мав суттєві ^п°вноваження у сфері зовнішньої та внутрішньої політики. Але ж ^сУггєва різниця полягала в тому, що вперше в новій історії глава

держави став обиратися шляхом загальних виборів громадян на конкретно визначений термін. Оскільки глава держави, котрого стали називати президентом, та очолювана ним виконавча влада стали відігравати ключову роль у здійснені правління в державі, то таку форму організації верховної влади стали називати президентською.

По-третє, система стримувань та противаг була набагато простішою, ніж у парламентській поліархії, і зводилася до того, що, з одного боку, глава держави мав право накласти вето на прийняті парламентом законопроекти, а з іншого — парламент, використовуючи процедуру імпічменту, міг притягти главу держави до відповідальності.

Створений авторами американської Конституції прототип президентської форми правління був запозичений та відповідним чином конституціоналізований в інших державах світу. Останніх особливо цікавила така перевага американської форми правління, як висока стабільність влади, котра досягалася тим, що як очолювана президентом виконавча гілка влади, так і парламент не могли припиняти повноваження один одного. Відсутність у виконавчої влади, точніше у президента, права розпуску парламенту й відсутність в останнього можливостей відправити у відставку уряд, позбавляла президентську форму правління від таких властивих парламентським формам державного правління якостей, як невпевненість і непередбачуваність політичних подій, частих урядових криз тощо.

Однак “трансплантація'’ створеної на основі, по суті, моноукладного буржуазного устрою однієї країни (з притаманними йому новими економічними відносинами, соціальною структурою суспільства й відповідною політичною надбудовою) моделі форми правління в інших країнах не дала бажаних результатів. Залежно від місцевих умов їх юридичні моделі стали “підправлятися” в бік посилення або ж послаблення президенціалізму, а політико- практичні прояви набували ще більш різноманітних форм, ніж їх конституційні моделі.

Причина таких відхилень мала й дотепер має соціальну- економічну, політичну та культурну (ментальну) основу. Практика впровадження президентської форми правління в інших країнах породила своєрідний парадокс. Суть його полягає в тому, що, з

одного боку, президентська поліархія з її принципом подвійної легітимності, зумовленими роздільними загальними виборами президента й парламенту та “окремим” їх існуванням вимагає більшої культури узгодження інтересів між законодавчим та виконавчим органами влади, ніж суто парламентська модель; а з іншого, таку форму правління обирають зазвичай ті країни, котрі позбавлені подібних демократичних традицій.

Вищезазначене підтверджує основні закономірності державного будівництва в сучасних суспільствах, коли стабільна й ефективно парламентська форма правління характерна, як правило, для країн, що не зазнають постійних соціальних потрясінь, з відносно стійкою економікою, м’яким соціальним розшаруванням, численним середнім класом і (це найголовніше), з давніми й усталеними демократичними традиціями. І, навпаки, президентську форму державного устрою обирають здебільшого, країни слабкорозвинені, з великою питомою вагою нижчих верств, постійними соціальними катаклізмами й авторитарними звичками. Про це яскраво свідчить географія поширення президентської форми державного правління: вона була конституйована в абсолютній більшості слабко й середньорозвинених держав Латинської Америки та Африки, в Азії і, по суті проігнорована розвиненими країнами Європи.

Вибір саме такої форми правління в цих державах нерідко був результатом практичного втілення американської ідеї сильної виконавчої влади, яку підтримували широкі маси, оскільки вона давала надію на ефективне здійснення за її допомогою необхідних соціально-економічних реформ та забезпечення зростання життєвого рівня населення. Але в економічно слабкому, соціально розколотому й політично поляризованому суспільстві президентові Дуже важко домогтися необхідної стабільної більшості в парламенті, створити “об’єднаний уряд”. Тому загальним явищем, характерним для політичних проявів форм правління цих держав, є стан “розділеного правління” з іншим, ніж зазначений вище, наслідком: конфронтацією між виконавчими та парламентськими структурами. Ця конфронтація зазвичай породжується “вічним”, нерозв’язним питанням: хто ж із цих влад — президент чи Парламент, виходячи з принципів демократії, має більше легітимних прав говорити від імені народу?

Оцінка президентської поліархії як такої форми державного правління, що має більше недоліків, ніж переваг, та поступається парламентській поліархії, є загальноприйнятої, і причина цього полягає в “жорсткості” президентських форм організації влади та “гнучкості” парламентських. Оскільки гнучкий парламентський тип набагато менш ризикований завдяки його самокореіувальним механізмам, ніж жорсткий тип, і “кризи парламентських систем є кризами уряду, а не режиму”⁵⁸³, то вихід із ситуації з труднощами президентського правління одні дослідники вбачають у заміні її парламентською. Інші, проте, однією з найкращих “можливих альтернатив президентського правління” вважають напівпрези- дентське правління, котре “швидше вирішить проблему жорсткості й дасть ту гнучкість, якої не вистачає президентському правлінню”⁵. Так чи ні, на це запитання ми спробуємо відповісти в наступному розділі, присвяченому саме “напівпрезидентським правлінням” або ж, за нашою класифікацією, змішаним поліархіям.